Суть і види економічної діяльності. Суспільний поділ праці

Вступ

 
1. Суть і види економічної діяльності. Суспільний поділ праці 
2. Основні фактори виробництва

3. Зміст  і характер праці.

4. Проста, складна та інші види праці. 
5. Сутність і місце сільськогосподарського виробництва в економічній діяльності суспільства. 
6. Економічна ефективність та її показники 
Висновок 
Список літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 
 

Сільське  господарство — одна з пріоритетних галузей народного господарства, в якій процеси виробництва, розподілу, обміну та споживання мають свої особливості, де діють нові економічні закони, а дія притаманних всьому суспільному способу виробництва законів набуває специфічних форм. ці особливості значною мірою залежать від природних факторів. Для забезпечення життя більшості населення планети сільське господарство залишається найважливішою галуззю народного господарства. Так, наприкінці ХХ ст. з 6 млрл. населення земної кулі у слаборозвинутих країнах світу голодує близько 1 млрд. чол. Проблема нормального забезпечення продуктами харчування гостро стоїть для сотень мільйонів населення в різних куточках нашої планети, в т.ч. в Україні. Сільське господарство є також важливою сировинною базою для харчової та легкої промисловості. Крім того, у цій галузі відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої значною мірою залежить здоров`я людини, її психологічний, нервовий, емоційний стан тощо.

Стан  економіки аграрного сектора  зумовлює активізацію пошуку шляхів виходу з економічної кризи та розвитку підприємницької діяльності.

Головною метою економічної діяльності суспільства є формування конкурентоспроможного аграрно-промислового виробництва, спрямованого на вирішення політичних, соціальних, економічних завдань та забезпечення продовольчої безпеки країни.

Найголовнішим на сьогодні є створення передумов для довгострокового економічного зростання, зокрема: посилення інноваційного спрямування розвитку економіки політики; визначення пріоритетів структурної перебудови, технологічного і технічного забезпечення; вирішення питань земельних відносин; структуризація власності та формування організаційно-правових структур АПК; розвиток інститутів корпоративної самоорганізації; стимулювання кооперації та фінансово-промислової інтеграції; стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу; розвиток інформаційної сфери як основи ефективності інноваційної політики; здійснення адміністративної реформи та підготовка кадрів.

Держава правовими та організаційними заходами має забезпечити вільний вибір  суб'єктами підприємницької діяльності форм господарювання, напрямків та умов реалізації продукції, право розпоряджатися результатами своєї праці та капіталом.

Державна  політика в аграрній сфері повинна  йти у напрямку пошуку оптимальної  моделі трансформації економічних  відносин суб'єктів господарювання. Потребує змін також вся інфраструктура сільського господарства.

Стратегія і тактика реформ АПК повинні  концентруватися на трьох взаємопов'язаних напрямках. Перший - формування ефективного  господаря-власника. Другий - створення  сприятливого економічного середовища ("правил гри") на ринку. Третій - активний пошук і мобілізація внутрішніх резервів зростання обсягів виробництва, підвищення ефективності.

Мета  курсової роботи — розглянути економічну діяльність суспільства і охарактеризувати її результати і визначити ефективність та особливості економічних відносин в аграрному секторі України.

1.Суть і види економічної діяльності. Суспільний поділ праці.

  Головною проблемою кожної країни є задоволення різноманітних потреб людей, які представляють собою об'єктивно необхідні умови життя і розвитку людини, суспільства в цілому. Останні - незліченні, а ресурси, з допомогою яких вони можуть бути задоволені, обмежені. Але в процесі прогресивного розвитку суспільства зростають як самі потреби, так і можливості їх задоволення.

Існує досить стійка залежність між розвитком і зростанням суспільного виробництва та якісним вдосконаленням потреб. Ця залежність проявляється як закон зростаючих потреб. Мета всякої економічної діяльності — задовольнити зростаючі потреби. Переважна більшість економістів вважає, що економічна діяльність - це будь-який вид трудової діяльності, спрямований на задоволення різноманітних матеріальних і духовних потреб.

Економічна  діяльність у процесі суспільного  прогресу стає все багатограннішою, виникають нові її сфери і види. Це пов'язано з розвитком продуктивних сил, вдосконаленням їх суспільної організації, зокрема спеціалізації і кооперування на основі суспільного поділу праці.

Суспільний  поділ праці означає відособлення і співіснування різних видів  трудової діяльності.

Як відомо, існують три основні форми  суспільного поділу праці:

загальна, яка виникає в результаті поділу суспільного виробництва на окремі великі роди (промисловість, сільське господарство, сфера послуг тощо);

часткова, яка створюється в результаті поділу цих родів виробництва на види (наприклад, сільське господарство ділиться на окремі галузі: рослинництво і тваринництво) і підвиди (зернове господарство, картоплярство, овочівництво тощо). Ці дві форми суспільного поділу праці характеризують процеси всередині суспільства;

одинична  форма поділу праці, яка характеризує цей процес всередині окремого підприємства (між цехами, дільницями, бригадами, різними працівниками).

Згідно  з Міжнародною стандартною галузевою  класифікацією ООН, сьогодні виділяються такі види економічної діяльності: промисловість, сільське господарство, мисливство, лісове господарство і риболовство; гірничодобувна промисловість, в тому числі експлуатація кар'єрів; оптова і роздрібна торгівля, ресторани і готелі; транспорт, складське господарство і зв'язок; фінанси, страхування, операції з нерухомим майном і комерційні послуги, комунальне, громадське і особисте обслуговування.

Всі ці види економічної діяльності людей  в суспільному виробництві можна  згрупувати в три великі блоки  галузей:

а) основне  виробництво;

б) виробнича  інфраструктура;

в) соціальна  інфраструктура.

До основного  виробництва відносяться ті галузі матеріального виробництва, де безпосередньо  виготовляються предмети споживання і  засоби виробництва. Примноження суспільного багатства залежить саме від цих галузей, від їх технічного І технологічного рівня. Це, перш за все, сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, агропромисловий, хіміко-лісовий комплекси, а також виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво.

Виробнича інфраструктура - це комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво  та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в  цілому. Сюди належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади; спеціальні галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних тощо).

Господарська  діяльність в цих галузях, що обслуговують виробництво, підвищує його ефективність, поліпшує умови праці і рівнозначна примноженню суспільного багатства. З розвитком суспільної економічної діяльності прискореними темпами розвивається виробнича інфраструктура. Тому її стан достатньо повно віддзеркалює рівень розвитку економіки країни в цілому. У розвинутих країнах неухильно зростає частка цих галузей у структурі суспільного виробництва.

Перед Україною в процесі структурної  перебудови економіки постає завдання прискорити розвиток виробничої інфраструктури, яка є слабо розвиненою. Основне  виробництво і виробнича інфраструктура в цілому становлять сферу матеріального виробництва. Але в процесі суспільного прогресу швидко зростають потреби в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері, що обумовлює існування соціальної інфраструктури.

Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у розвитку людини, примноженні її розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього та культурного рівня. Тривалий час в економічній літературі цю сферу людської діяльності відносили до невиробничої сфери, мотивуючи це тим, що тут не створюються матеріальні блага.

Звичайно, невиробнича сфера існує: партапарат, апарат Державного управління, громадських  організацій та рухів, армія, міліція тощо. Проте всю соціальну інфраструктуру не можна відносити до невиробничої сфери, тому що тут створюються послуги, які задовольняють соціальні і духовні потреби. Праця, що створює ці послуги, є суспільне необхідною і суспільне корисною, рівноцінною праці у сфері матеріального виробництва. Тому її слід вважати продуктивною працею, а соціальну інфраструктуру віднести до сфери нематеріального виробництва.

Соціальна інфраструктура включає такі галузі: охорона здоров'я, фізична культура, освіта, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт і зв'язок, побутове обслуговування, культура та мистецтво. Що стосується науки, то прикладну науку, яка є безпосередньою продуктивною силою, слід віднести до виробничої сфери.

Що стосується торгівлі, транспорту і зв'язку, то вони належать як до матеріального виробництва (там, де є процес виробництва), так і до нематеріального (де вони пов'язані з обслуговуванням людей). Охорона навколишнього середовища належить до матеріального виробництва, бо здійснюється шляхом вдосконалення виробництва. Разом з тим вона стосується і соціальної сфери, тому що пов'язана із створенням сприятливих умов для життя людини.

Досвід  розвинутих країн свідчить про те, що соціальна інфраструктура поступово  перетворюється в основну сферу людської діяльності. У постіндустріальних країнах (США, Франція, Німеччина, Канада та ін.) частка цієї сфери у створенні валового національного продукту перевищує 50%. Отже, важливим стратегічним завданням економіки України має бути прискорений розвиток соціальної інфраструктури, яка визначає економічний прогрес суспільства та якість життя населення.

Як відомо, економічна діяльність спрямована на задоволення постійно зростаючих матеріальних і духовних потреб. Щоб жити, працювати, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло, тобто споживати матеріальні і духовні блага. Причому свою долю в споживанні людина отримує через розподіл і обмін. Отже, суспільне виробництво складається з таких елементів: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання. Ці елементи є фазами виробництва. Тому цю структуру можна назвати пофазною. Ці фази між собою тісно взаємопов'язані, хоча кожна з них відносно відособлена, тобто має певні характерні особливості.

Насамперед, тісно взаємозумовлені власне виробництво  та споживання. Споживання є використанням створених благ. Воно буває двох видів: виробниче і особисте. Виробниче споживання - це споживання засобів виробництва і робочої сили працівника при виготовленні суспільне необхідного продукту.

Отже, цей  вид споживання фактично означає виробництво. З цим пов'язане і особисте споживання, в процесі якого відбувається відтворення робочої сили. Споживання визначає мету виробництва і його структуру. У свою чергу, виробництво створює предмет споживання, породжує нове споживання, визначає спосіб споживання. Отже, дещо відрізняючись за своїми функціями, власне виробництво і споживання тісно пов'язані і лише у своїй єдності можуть становити виробництво.

Перш  ніж надійти у споживання, продукт  має пройти стадії розподілу та обміну.

Розподіл  буває трьох видів:

а) розподіл засобів виробництва;

б) розподіл трудових ресурсів;

в) розподіл предметів споживання.

У процесі  розподілу встановлюється частка кожного  індивіда чи колективу в одержанні  суспільного продукту.

Але щоб  одержати саме те, що необхідне для задоволення конкретних потреб суспільства, кожного виробничого підрозділу і окремої людини, продукт має пройти стадію обміну.

Обмін буває трьох видів:

а) обмін  діяльністю та здібностями;

б) обмін  засобами виробництва;

в) обмін  предметами споживання.

Отже, виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле в економічній діяльності суспільства.

В основі процесу розвитку людського суспільства  лежить матеріальне виробництво, створення  матеріальних благ. Щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, житло, тобто повинні їх виробляти. Тому першим історичним актом людини є виробництво засобів, необхідних для задоволення її життєвих потреб.

Економічна  теорія виходе з найважливішої передумови про те. Що людина є водночас і  виробником і споживачем економічних благ.

Мета  всякої економічної діяльності –  задовольнити зростаючі потреби. Переважна  більшість економістів вважає, що економічна діяльність - це всякий вид  трудової діяльності, спрямований на задоволення різноманітних матеріальних і духовних потреб.

Економічна  діяльність в процесі суспільного  прогресу стає все більш багатогранною, виникають її нові сфери і види. Це пов’язано з розвитком продуктових  сил, вдосконаленням їх суспільної організації, зокрема спеціалізації і кооперування на основі суспільного поділу праці (СПП).

Суспільний  поділ праці – відособлення і  співіснування різних видів трудової діяльності. Існують три основні  форми СПП :

1) загальна  форма – виникає у результаті  поділу суспільного виробництва  на окремі великі роди;

2) часткова форма – створюється в результаті поділу цих родів виробництва на види і підвиди.

Ці дві  форми СПП характеризують процеси  всередині суспільства.

3) одинична  форма – характеризує цей процес  всередині окремого підприємства.

Всі види економічної діяльності людей у суспільному виробництві можна згрупувати в три великі блоки галузей:

1) Основне  виробництво – це галузі матеріального  виробництва, де безпосередньо  виготовляються предмети споживання  і засоби виробництва. Сюди  належать – сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, агропромисловий, хіміко-лісовий комплекси, виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво.

2) Виробнича  інфраструктура – це комплекс  галузей, які обслуговують основне  виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому. Сюди відносяться : транспорт, зв’язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади, спеціальні галузі ділових послуг.

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в цілому становлять сферу матеріального виробництва.

3) Соціальна  інфраструктура – це нематеріальне  виробництво, де створюються нематеріальні  форми багатства, які відіграють  вирішальну роль у розвитку  людини, примноженні її розумових  і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього та культурного рівня. До неї відносяться : охорона здоров`я і фізична культура, освіта, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт і зв’язок, побутове обслуговування, культура та мистецтво. 
 

2. Основні фактори виробництва 

Економічна  діяльність передбачає наявність певних економічних ресурсів або факторів виробництва. Маються на увазі природні, людські і створені людиною ресурси, які використовуються для виробництва  товарів і послуг. Коло цих ресурсів широке: фабричні і сільськогосподарські споруди, різноманітне устаткування, інструменти, машини, засоби транспорту і зв'язку, різні види праці, земля і всілякі корисні копалини.

У працях західних науковців (зокрема, Ж.В. Сея) ще з другої половини XIX ст. до наших днів (П.А. Самуельсон, К.Р. Макконнелл, С.Л. Брю та ін.) ці ресурси класифікуються як три фактори виробництва: земля, капітал і праця.

В підручнику «Економікс» (К.Р. Макконнелл і С.Л. Брю) виділені наступні фактори:

а) матеріальні  ресурси — земля, або сировинні матеріали, і капітал;

б) людські  ресурси - праця і здатність до підприємництва.

У поняття  «земля» входять всі природні ресурси, що застосовуються у виробничому  процесі: орні землі, родовища мінералів  і нафти, водні ресурси. Поняття  «капітал» або інвестиційні ресурси, охоплює всі виготовлені засоби виробництва (інструменти, машини, устаткування, транспортні засоби тощо), які використовуються у виробництві товарів та послуг і доведенні їх до споживача.

Процес  виробництва і нагромадження  цих засобів виробництва називається інвестуванням. Тут важливо відзначити, що інвестиційні товари (засоби виробництва) відрізняються від споживчих товарів тим, що останні задовольняють потреби безпосередньо, тоді як перші роблять це опосередковано, забезпечуючи виробництво споживчих товарів. Заслуговує на увагу і те, що в наведене вище визначення капіталу гроші не входять.

Правда, в економічній літературі і бізнесі  широко вживається вислів «грошовий  капітал», коли йдеться про гроші, які можуть бути використані для  купівлі машин, устаткування та інших засобів виробництва. Проте гроші самі по собі не можна вважати економічним ресурсом. Реальний капітал - інструменти, машини та виробниче устаткування — це економічний ресурс. Гроші, або фінансовий капітал, не є таким ресурсом.

Праця - це широкий термін, що вживається для  позначення фізичних та розумових здібностей людей, які застосовуються у виробництві  товарів та послуг. Поняття «праця»  охоплює роботи, що виконуються лісорубом, продавцем, машиністом, учителем, професійним футболістом, бухгалтером, фізиком-ядерником тощо. Сучасні економісти виділяють в окремий фактор виробництва підприємницьку діяльність (здатність до підприємництва).

Вважається, що підприємництво - це особливий людський ресурс, завдяки якому здійснюється з'єднання ресурсів (землі, капіталу, праці) в єдиний процес виробництва товарів або послуг. Підприємець приймає рішення в процесі ведення бізнесу, які визначають курс діяльності підприємства. Він є новатором, намагається освоїти на комерційних засадах нові види продукції, нові технології, більш досконалі форми організації бізнесу.

Підприємець - це людина, яка йде на ризик. У  ринковій системі прибуток йому не гарантовано. Винагородою за витрачений ним час, зусилля і здібності  можуть виявитися як прибуток, так і збитки, і навіть банкрутство. Згідно з теорією «продуктивності капіталу» кожен із факторів виробництва має фізичну продуктивність, створює свою частку доходу. Земля приносить власнику ренту, капітал (засоби виробництва) — доход у вигляді процента праця робітникові - заробітну плату, підприємницький доход - у формі прибутку.

Інший погляд на цю проблему має марксистська економічна теорія. Вона розмежовує фактори  виробництва та джерела вартості, зокрема, додаткової вартості. Єдиним джерелом вартості вважається праця, а засоби виробництва, в тому числі і земля, виступають речовими факторами, але тільки виробництва споживної вартості, а не вартості. Робоча сила виступає як особистий фактор.

В умовах капіталізму речові фактори і  робоча сила мають свої соціально-економічні форми постійного і змінного капіталу. Однак речові фактори виробництва самі по собі капіталом не виступають. Вони перетворюються в капітал, коли служать засобом експлуатації найманої робочої сили. Засоби виробництва (постійний капітал) беруть участь лише у створенні споживної вартості, але не вартості.

Їхня  вартість конкретною працею найманого  робітника переноситься на готовий  продукт. Нова вартість, яка включає  і додаткову вартість, створюється  працею найманого робітника (змінний  капітал). Отже, цією працею створюється необхідний продукт, що набирає форми заробітної плати, і додатковий продукт, який виступає у формі процента, прибутку і ренти.

Проаналізувавши різні точки зору на функціонування факторів виробництва, можна зробити  висновок, що джерелом новоствореної вартості, прибутку є лише праця у й різновидах. Оскільки наші потреби численні, а ресурси обмежені, то для задоволення потреб необхідно постійно покращувати використання цих ресурсів шляхом підвищення ефективності виробництва. 
 
 
 

3.Зміст і характер праці

Праця може розглядатися стосовно суспільства  в цілому (суспільна праця) і окремої  особистості (індивідуальна праця). Незважаючи на різні характеристики, суспільна та індивідуальна праця мають загальні ознаки. Суспільна праця визначає, зрештою, індивідуальну працю, як з боку її суспільної організації, так і з боку матеріально-технічного змісту. Усяка індивідуальна праця є проявом суспільної праці, бо праця й відносини, пов’язані з нею, завжди мали й матимуть суспільну форму, оскільки люди так чи інакше працюють один на одного. На рівні суспільства праця виступає як взаємопов’язана система галузей і видів діяльності, а на індивідуальному рівні – у вигляді окремих функцій та операцій. Шляхи удосконалення суспільної та індивідуальної праці є різними. Перші полягають у вдосконаленні засобів виробництва і впровадженні прогресивних технологій, другі – у впровадженні раціональних форм організації праці на конкретних робочих місцях. Удосконалення суспільної праці повинно випереджати зміни змісту індивідуальної праці. На практиці, як правило, спостерігається певний розрив між складністю виконуваних робіт (показник змісту суспільної праці) та рівнем кваліфікації робітника (показник змісту індивідуальної праці). 
   Суспільна праця виступає загальною базою, витоком усіх соціальних явищ. Вона змінює положення різних груп працівників, їх соціальні якості, у цьому й проявляється сутність праці як базового соціального процесу. Найбільш повно соціальна сутність праці розкривається в категоріях “характер праці” і “зміст праці”

Зміст праці характеризує функціональні особливості конкретного виду трудової діяльності, обумовлені предметом праці, засобами праці й формою організації виробничого процесу. Поняття “зміст праці” включає в себе ступінь відповідальності й складності праці, рівень творчих можливостей,співвідношення виконавських та управлінських функцій, рівень технічної оснащеності, ступінь різноманітності трудових функцій, монотонності,самостійності і т.д. Зміст конкретного виду трудової діяльності пред’являє певні вимоги щодо освіти, кваліфікації, здібностей індивіда. Це основний чинник,що характеризує можливості розвитку особи в процесі праці, визначає спрямованість трудових навичок та реалізації творчих, фізичних та інших здібностей індивіда. Він впливає на ставлення до праці, задоволеність працею, ступінь інтересу до праці, плинність кадрів, рівень продуктивності праці. 
   Головним чинником прогресивної зміни змісту праці є розвиток матеріально-технічної бази виробництва, впровадження науково-технічного прогресу. При цьому змінюється структура трудових функцій: функції безпосереднього впливу на предмет праці переходять від виробника до машин, зростають витрати робочого часу на управління і технічне обслуговування обладнання, а також частка складної кваліфікованої праці, вдосконалюється її змістовність, актуалізуються самостійність і відповідальність працівників. Тому поява нових знарядь і предметів праці, зростання продуктивності праці позначаються на структурі видів діяльності, перерозподіл зайнятих між видами праці з різним змістом: фізичним – розумовим, монотонним-творчим,некваліфікованим-кваліфікованим та ін. 
   Слід розрізняти соціальний та функціональний зміст праці. Соціальним є доцільність діяльності працівника, мотивація, ставлення до праці на суспільному (як до професії, виду діяльності) та індивідуальному (як до конкретно виконуваної роботи) рівні. Функціональний зміст праці виявляється у конкретних ролях, функціях, які виконує працівник. При аналізі змісту праці враховується, що у виробничому процесі здійснюються такі функції [3]. : 
- логічна – пов’язана з визначенням цілі й підготовкою системи необхідних трудових операцій; 
- виконавська – приведення засобів праці в дію різними способами залежно від стану продуктивних сил і безпосереднього впливу на предмети праці; 
- контрольно-реєстраційна – спостереження за технологічним процесом, ходом виконання виробничої програми; 
- регулююча – коригування, уточнення заданої виробничої програми; 
- управлінська – полягає в реалізації планів для забезпечення оптимального функціонування системи в цілому. 
   Кожна з перелічених функцій може бути присутньою тією чи іншою мірою в діяльності окремого працівника, але неодмінно властива сукупній праці. 
   Характер праці – соціально-економічна природа трудового процесу, суспільна форма його організації, спосіб взаємодії людей у процесі праці. 
   Характер праці залежить від рівня розвитку продуктивних сил і науково-технічного прогресу. Соціально-економічна сутність праці відображає характер суспільного ладу. Праця людини завжди включена у визначену систему економічних відносин, здійснюється в умовах історично визначеного способу виробництва. Характер праці відображає її соціально-економічну неординарність, відмінність у межах тієї чи іншої суспільно-економічної формації. Він вказує на соціально-економічний статус працівників, їх місце в системі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ. 
   Зрушення у співвідношенні трудових функцій, впровадження високопродуктивних технологій та машин ведуть до зросту продуктивності праці, до зміни її суспільної значимості, що впливає на зміну соціально-економічного положення працівників, зайнятих відповідним видом праці. І навпаки, наявні виробничі відносини, характер розподілу функцій управління суспільним виробництвом впливають на соціально-економічну ефективність праці й суспільного виробництва в цілому. 
   До показників характеру праці зараховують [3;4]: 
- форму власності; 
- ставлення працівників до праці; 
- відносини розподілу виготовлених продуктів і послуг; 
- ступінь соціальних розходжень у процесі праці.  
   У ринковій економіці розрізняють дві форми власності: державну і недержавну. Державна власність як система відносин забезпечує життєздатність всієї економічної системи. До недержавної відноситься приватна власність з усіма модифікаціями, тобто акціонерна, корпоративна тощо. 
   Ставлення до праці виражає зв’язок між працівником і працею з приводу виробництва і розподілу матеріальних і духовних благ. Це об’єктивна категорія, що виражає типові відносини між людьми щодо їхньої спільної участі у виробництві. Ставлення до праці як соціальне явище характеризується такими основними чинниками: оплатою праці, умовами праці, її організацією, змістом, соціально-психологічним кліматом у трудовому колективі, стилем керівництва і т.д. 
   Відносини розподілу – це відносини між людьми з приводу визначення частки кожного члена суспільства у новоствореному продукті. Люди, які беруть участь у виробничому процесі, вкладають у нього свою працю чи капітал, хочуть отримати визначені доходи. Тому розподільні відносини лежать в основі створення системи стимулів для участі у трудовому процесі. Крім того, розподіл визначає можливість досягнення соціально-економічних цілей розвитку суспільства, дозволяє впливати на рівень задоволення потреб. Власники робочої сили, що беруть участь у виробничому процесі, одержують прибуток залежно від того, яку роботу вони виконують і як вони це роблять, тобто основним критерієм розподілу виступає праця. Дохід власників засобів виробництва і грошового капіталу визначається розміром власності й умовами її реалізації. 
   Характер праці виражає соціально-економічні відмінності між простою та складною, фізичною та розумовою, кваліфікованою та некваліфікованою працею. Відмінності у складності і, відповідно, у продуктивності праці є соціально значимими, а виконання роботи певної складності дає соціально-економічну характеристику (кваліфікацію) працівникові. Відмінності у кваліфікації виступають однією з форм прояву соціальної неоднорідності праці. Характер праці задає параметри і межі кваліфікаційних відмінностей у праці. 
   Характер людської праці у своїй основі обумовлений двома компонентами. По-перше, змістом праці, тобто змістом операцій,які працівник виконує у процесі праці. При цьому береться до уваги, наскільки напружується працівник і як багато витрачає фізичних або розумових зусиль. По-друге, характер праці обумовлений суспільними відносинами, в яких здійснюється процес праці. 

4.Проста складна та інші види праці.  

 Праця завжди є одночасно розумовою і фізичною діяльністю. Тут не можна провести чіткої межі, тому, що будь-яка професійна діяльність більшою чи меншою мірою пов’язана з інтелектуальною та фізичною напругою. Поділ на духовну і фізичну працю може відбуватися з урахуванням того, наскільки людина докладає свої переважно духовні чи фізичні зусилля для розвитку своєї особистості та для одержання прибутку за виконану роботу. 
   Не заперечуючи ролі суспільної форми праці, залежно від якої розрізняють працю найману та приватну, індивідуальну та колективну, слід визнати, що характер праці формується значною мірою під впливом особливостей змісту праці за такими ознаками, як частка фізичної та розумової праці, рівень кваліфікації, умови праці та ін. Різноманітність характеру і змісту праці знаходить відображення в різноманітності видів праці. 
   При цьому відокремлюються чотири групи ознак, що відрізняють той або інший вид трудової діяльності: характер та зміст праці; предмет та продукт праці; засоби та способи праці; умови праці  

Класифікація  видів праці за її характером та змістом розглядається у двох аспектах — соціальному та структурному. 
   Соціальний характер праці зумовлений формою власності на засоби виробництва. Згідно з цією ознакою розрізняють приватну працю (праця власника або орендаря) і найману працю. У певному сенсі соціальний характер праці знаходить відображення у виділенні двох її організаційних форм, а саме —праці індивідуальної та колективної. Крім того, соціальний характер праці виявляється у формуванні способів мотивації праці (бажання, усвідомлена необхідність, примус). 
   Структурний характер праці формується під впливом особливостей змісту праці з точки зору двох головних параметрів — ступеня інтелектуалізації та кваліфікаційної складності трудових функцій. Ступінь інтелектуалізації трудової функції розрізняється залежно від частки елементів розумової та фізичної праці, а також від частки творчої та репродуктивної (нетворчої) праці. Ступінь кваліфікаційної складності трудової функції визначається її межами та структурою: складом і кількістю її складових елементів, їхньою різноманітністю, новизною, а також умовами виконання. Оцінка цієї ознаки стосовно того або іншого робітника встановлюється відповідно до його розряду з прийнятої тарифної системи. Таким чином, характер і зміст праці як класифікаційні ознаки органічно взаємопов'язані. 
   За змістом розрізняють такі види праці: проста й складна, творча та репродуктивна, фізична та розумова тощо. 
   Проста праця – виконання простих трудових операцій, для яких достатньо виробничого досвіду і немає потреби у спеціальному навчанні, тобто це праця некваліфікованого працівника. 
   Складна праця – кваліфікована праця, пов’язана із додатковими витратами на навчання робітника. Кваліфікація – це ступінь і вид фахової підготовки працівника, наявність у нього знань, вмінь та навичок, необхідних для виконання ним визначеної роботи. 
   Творча праця передбачає постійний неповторний пошук нових рішень, нового ставлення до наявних проблем, активного розвитку самостійності та ініціативи. 
   У репродуктивній праці значна частина функцій повторюється, залишається стійкими, майже незмінними, тобто їх особливістю є повторюваність (шаблонність) засобів досягнення результатів. Якщо творча праця характеризується отриманням якісно нових результатів, які раніше не існували, то репродуктивна діяльність веде до отримання стандартних даних. 
   Фізична праця характеризується безпосередньою взаємодією людини із засобами виробництва, її залученням до технологічного процесу,виконавськими функціями у трудовому процесі. Усі ці ознаки взаємопов’язані й лише в єдності дають повну характеристику фізичної праці як соціального процесу. 
   Розумова праця включає інформаційні, логічні, узагальнюючі і творчі елементи, характеризується відсутністю прямої взаємодії працівника із засобами виробництва та забезпечує потреби виробництва в знаннях, організації та управління. 
   Класифікація видів праці за її предметом та продуктом базується на професійному, функціональному і галузевому розподілі праці. За професійною ознакою може бути, зокрема, виділена праця наукова (або дослідна), інженерна, управлінська, виробнича, педагогічна, лікарська та ін. За функціональною ознакою види праці розподіляються залежно від їхнього цільового призначення, сфери застосування та функціональної ролі в економічному циклі господарської діяльності. На відміну від виділення трьох стадій — виробництва, розподілу та споживання, що практикувалося за директивно-планової системи, при ринковій економіці структура економічного циклу принципово змінюється. Перед стадіями виробництва йдуть стадії вивчення, аналізу та прогнозування попиту, проведення досліджень і розробок нових видів продукції та технологій, науково-технічної, економічної та організаційної підготовки виробництва, а директивний розподіл продукції замінюється стадією вільної її реалізації самим товаровиробником з доведенням товару до безпосередніх споживачів. Відповідно до цього кожній стадії притаманний той або інший характерний для неї вид праці (у даному випадку доцільно говорити про види діяльності), що дозволяє виділити працю підприємницьку, інноваційну, відтворювану та комерційну (остання в той самий час відображає й професійну ознаку).  
   Під час формування видів праці за галузевою ознакою слід мати на увазі, що галузеві особливості стосуються лише здійснюваних на підприємствах процесів основної діяльності. Це дозволяє виділити такі види праці, як промислова (у тому числі добувна та обробна), сільськогосподарську (у тому числі рослинницьку та тваринницьку), будівельну, транспортну та комунікаційну (у виробничій сфері). 
   Класифікація видів праці відповідно до застосованих засобів і способів праці дозволяє виділити працю ручну (технічно неозброєну), механізовану (технічно озброєну) та автоматизовану (комп'ютеризовану), низько-, середньо- та високотехнологічну. 
   Ручна праця не потребує техніки, інструментів, приладів. 
   Механізована праця характеризує роботу працівників на механізованих виробництвах, які можна розділити на такі категорії: а) працівники, зайняті спостереженням за роботою автоматизованих агрегатів та машин; б) працівники, які виконують роботу за допомогою машин і механізмів; в) працівники,які виконують ручні процеси при машинах та механізмах. 
   Під час ідентифікації видів праці за цими ознаками встановлюються відповідні кількісні критерії, виходячи зі співвідношення між зайнятістю робочого місця та робітника. 
   Класифікація видів праці залежно від ступеня та рівня сприятливості та несприятливості умов праці передбачає виділення таких видів, як праця стаціонарна та пересувна, наземна та підземна, легка, середньої важкості та важка, приваблива та неприваблива, нерегламентована (вільна),регламентована та жорстко регламентована з примусовим режимом. 
   Для загальної характеристики того або іншого виду конкретної праці використовуються розглянуті вище чотири групи ознак у їхній єдності. Наприклад,для керівника науково-дослідного сектору ця характеристика може мати такий вигляд: праця розумова, творча, висококваліфікована, індивідуальна,наукова, інноваційна, технічно озброєна, високотехнологічна, стаціонарна, середньої важкості, приваблива, самостійна, нерегламентована. У майстра цеху – праця здебільшого фізична, нетворча, середньої складності, кваліфікована, колективна, виробнича, технічно озброєна, середньо технологічна,пересувна, середньої важкості, приваблива, наймана, регламентована. 
   Всебічна характеристика праці стосовно кожного робітника та колективу має слугувати необхідною базою для оцінки її відповідності до вимог, що випливають з мети праці у вирішенні економічних і соціальних завдань підприємства або індивіда.