Сутність джерел екологічного права

 


 


 

Зміст

 

 

 

Вступ

 

Актуальність теми. Після проголошення незалежності екологічне законодавство стало особливо інтенсивно розвиватися. Про це свідчать положення чинної Конституції України, нового Земельного кодексу України, Кодексу України про надра, Водного та Лісового кодексів України, законів України від 26 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України», від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України», від 9 квітня 1999 р. «Про рослинний світ», від 13 грудня 2001 р. «Про тваринний світ» та інших кодифікованих і спеціальних законодавчих актів, які є джерелами екологічного права. На їх основі формується сучасний зміст українського екологічного права, регулюються відносини у сфері охорони природи.

Останніми роками екологічне та природноресурсове законодавство суттєво реформується та вдосконалюється відповідно до Основних напрямів державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджених Верховною Радою України 5 березня 1998 р., і плану законотворчих робіт на найближчі роки та на перспективу.

Верховною Радою України і Міністерством екології та природних ресурсів України вживаються заходи щодо приведення екологічного та природноресурсового законодавства України у відповідність до міжнародних та європейських стандартів у екологічній сфері.

Отже, реформуванням екологічного та природноресурсового  законодавства, яке є джерелом екологічного права обумовлена актуальність теми даної курсової роботи.

Особливостям джерел екологічного права, шляхам вдосконалення законодавства в сфері охорони навколишнього  природного середовища приділяється багато уваги з боку вчених-правознавців, таких як І.І. Кракаш, О.О.Погрібний, С.А. Боголюбов, Е.Л. Минина, М.І.Малишко та ін.

На підставі аналізу праць вищезазначених вчених, а також нормативно-правових актів в екологічній сфері можна в достатньо повному обсязі вивчити особливості законодавчих актів як джерела екологічного права, в чому й міститься мета даної курсової роботи.

Об'єктом даного дослідження виступають законодавчі акти як джерела екологічного права.

Предмет дослідження – суспільні відносини, що регулюються законодавчими актами,  які виступають джерелами екологічного права.

Відповідно до мети в роботі будуть вирішені наступні завдання:

  • визначити поняття джерел екологічного права, розглянути їх класифікацію;
  • висвітлити специфіку системи джерел екологічного права;
  • розглянути Конституцію України як джерело екологічного права;
  • охарактеризувати поресурсові кодекси та закони  як джерела екологічного права.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списка використаної літератури.

 

 

Розділ 1 Сутність джерел екологічного права

    1. Поняття джерел екологічного права, їх класифікація

 

 Джерелами права прийнято вважати акти компетентних державних та інших органів, які встановлюють або санкціонують норми права. Це форми, способи зовнішнього вираження та закріплення правових норм. Домінуючими джерелами права в Україні є нормативно-правовий акт та ратифікований Україною міжнародно-правовий договір (угода).

Під джерелами екологічного права слід розуміти прийняті уповноваженими державними органами або органами місцевого самоврядування нормативно-правові акти та ратифіковані міжнародно-правові договори, правові норми яких регулюють суспільні екологічні відносини стосовно приналежності, використання, відтворення природних об'єктів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки з метою задоволення екологічних, економічних та інших інтересів суспільства1.

Через складність структурованої ієрархічної системи екологічного законодавства нормативно-правові акти як джерела екологічного права є неоднорідними. Вони можуть бути класифіковані залежно від правової спеціалізації, юридичної сили, предмета регулювання, форми вираження, способу правового регулювання, ступеня систематизації тощо. Зокрема, залежно від спеціалізації та призначення нормативно-правових актів, що регулюють суспільні екологічні відносини, вони поділяються на дві групи.

До першої групи нормативно-правових актів належать ті, що регулюють спеціалізовані екологічні відносини, наприклад, закони України «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про охорону атмосферного повітря», поресурсові кодекси (Земельний, Водний, Лісовий і Кодекс про надра та ін.).

Другу групу становлять акти стосовно регулювання певних екологічних відносин у складі інших суспільних відносин, наприклад, Закон України «Про фермерське господарство». Крім того, серед нормативно-правових актів, які регулюють суспільні екологічні відносини, можна виділяти загальні та поресурсові екологічні нормативно-правові акти. До перших належать акти, структурно спрямовані на використання та охорону навколишнього природного середовища як єдиного й інтегрованого об'єкта екологічних правовідносин, наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», Конвенція про охорону біологічного різноманіття, яка ратифікована Верховною Радою України 29 листопада 1994 року, та інші.

Поресурсовими нормативно-правовими актами вважаються акти, норми яких регламентують суспільні відносини щодо приналежності, використання, відтворення та охорони окремих природних ресурсів. Йдеться, зокрема, про природоресурсові кодекси та спеціальні закони, норми яких регулюють відносини, наприклад, у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин, мохоподібних, водоростей тощо2.

    1. Специфіка системи джерел екологічного права

 

Особливістю джерел екологічного права є високий рівень їх кодифікованості. За роки становлення екологічного законодавства в незалежній Україні прийнято Земельний, Водний, Лісовий кодекси та Кодекс про надра.

Специфіка системи джерел екологічного права як самостійної галузі полягає ще і в тому, що у складі цієї системи поки що відсутній єдиний кодекс, норми якого становили б основу для регулювання всіх екологічних відносин.

Джерела екологічного права поділяються також на закони й підзаконні акти. Закони в ієрархічній структурі законодавства займають центральне місце, а решта еколого-правових нормативних актів видаються на основі і в розвиток, на виконання вимог законів, а тому і називаються підзаконними актами3.

Слід зазначити, що екологічні нормативно-правові акти поділяються також на акти законодавчої й виконавчої влади, акти органів місцевого самоврядування, а також інші джерела екологічного права. Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади, крім прийняття законів, приймає нормативно-правові акти у формі постанов. Наприклад, постановою від 5 березня 1998 року затверджено «Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки».

Президент України,.у межах своєї компетенції і на основі Конституції та законів України, як гарант законності приймає укази і розпорядження, які мають нормативно-правовий характер. Наприклад, 27 грудня 2005 року Указом Президента України було затверджене Положення про Міністерство охорони навколишнього природного середовища.

Кабінет Міністрів України на основі й на виконання Конституції, законів, указів та розпоряджень Президента України також видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими для виконання усіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами. Так, наприклад, Кабінет Міністрів України постановою від 30 березня 1998 року затвердив Положення про державну систему моніторингу довкілля.

Джерелами екологічного права є акти відповідних міністерств, державних комітетів, відомств, органів господарського управління й контролю, на які чинним законодавством покладено функції організації раціонального і ефективного природокористування, а також охорони навколишнього природного середовища. До таких органів належать Міністерство охорони навколишнього природного середовища, Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет лісового господарства України та інші. Так, наприклад, Міністерство аграрної політики України видало Наказ від 26 лютого 2004 року № 51 «Про затвердження Положення про моніторинг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення».

Підзаконні акти міністерств, комітетів та відомств мають, як правило, відомчий, а інколи міжвідомчий характер. В останньому випадку ці нормативно-правові акти є обов'язковими для виконання всіма міністерствами, комітетами, департаментами, відомствами, юридичними і фізичними особами на території України. Так, міжвідомчий характер має Інструкція про порядок встановлення лімітів на використання природних ресурсів у межах територій і об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, затверджена Міністерством охорони навколишнього природного середовища 12 березня 1993 року.

Органи місцевого самоврядування і місцеві органи виконавчої влади відповідно до Закону України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні» приймають нормативно-правові рішення і розпорядження, які не повинні суперечити чинному екологічному законодавству. Вони обов'язкові для виконання всіма суб'єктами на підпорядкованій цим органам території.

 

Розділ 2.  Закони як основне джерело екологічного права

2.1. Конституція України як джерело екологічного права

 

 

Основним джерелом екологічного права, норми якого регулюють суспільні екологічні відносини, є закон.

Серед законів, що регулюють екологічні відносини, головне місце належить Конституції України. Виходячи з принципу верховенства права, Конституція має найвищу юридичну силу, і всі закони та нормативно-правові акти, які становлять екологічне законодавство, повинні прийматись на основі Конституції і відповідати їй4.

У Конституції (статті 13; 14; 16; 41; 50; 66; 85; 92; 116; 119; 137; 138 та ін.) врегульовані найважливіші суспільні екологічні відносини. Зокрема, ст. 13 передбачає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу визнано відповідно до ст. 16 Конституції обов'язком держави.

В Основному Законі України визначено принципові засади взаємовідносин  «громадянин — держава — природа». Так, згідно з ч. 1 ст. 50 Конституції кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Разом з тим ст. 66 покладає на кожного обов'язок не заподіювати шкоду природі та відшкодовувати завдані ним збитки. Частина 2 ст. 50 Конституції встановлює, що кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Підкреслюючи юридичну силу Основного Закону держави, ст. 92 передбачає, що найбільш важливі екологічні відносини, зокрема, засади використання природних ресурсів виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, а також відносини екологічної безпеки повинні регулюватися виключно законами. Отже, зазначені конституційні норми є вихідними положеннями для прийняття відповідного екологічного законодавства з будь-яких конкретних питань.

Конституція України чітко визначає повноваження вищих та інших органів державного управління в галузі екологічних відносин. Так, згідно із п. 3 ст. 116 Кабінет Міністрів України вирішує питання державного управління на основі Конституції, законів України, актів Президента України. На нього, зокрема, покладено обов'язки забезпечення проведення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.

Відповідно до Конституції України та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Саме на них покладено забезпечення додержання прав і свобод громадян, у тому числі й екологічних, а також виконання державних і регіональних програм охорони довкілля.

Усі конституційні норми, що регулюють відносини, пов'язані з використанням і охороною природних ресурсів, можна поділити на такі основні групи:

  • положення, які встановлюють основи правового режиму використання та охорони природних ресурсів. Зокрема земля, її надра, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу (ст. 13), земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; право власності на землю гарантується, право власності набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14) тощо;
  • положення, що закріплюють право громадян на природні ресурси. Наприклад, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним; примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставах і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості; кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24); іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26);
  • положення, які визначають компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування щодо використання та охорони природних ресурсів, які закріплені в нормах, що регламентують загальноправову компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування і не мають чіткої галузевої конкретизації;
  • положення, що закріплюють вимоги щодо використання та охорони довкілля, зокрема право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, на вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища, що не може бути засекречена (ст. 50); правосуб'єктність держави у сфері охорони довкілля, тобто її обов'язок забезпечувати екологічну безпеку і підтримувати екологічну рівновагу на території нашої країни (ст. 16); обов'язок кожного громадянина не завдавати шкоди природі, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66); відповідальність власника за погіршення екологічної ситуації і природних якостей землі (ч. 7 ст. 41)5.

Слід зазначити, що закріплюючи принцип свободи власника щодо володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, які йому належать на праві власності або праві користування, Конституція чітко визначає її межі, зумовлені гарантіями прав і законних інтересів інших осіб та забезпеченням екологічної безпеки на території нашої країни.

 

2.2. Поресурсові кодекси  та закони  як джерела екологічного  права

 

Серед законів як джерел екологічного права самостійне місце займають відповідні поресурсові кодекси та закони, норми яких регулюють відносини щодо використання, охорони та відтворення окремих природних ресурсів. До кодифікованих поресурсових актів належать Земельний кодекс України, прийнятий 25 жовтня 2001 року, Водний кодекс України, прийнятий 6 червня 1995 року, Лісовий кодекс України, прийнятий 8 лютого 2006 року, Кодекс України про надра, прийнятий 27 липня 1994 року.

Основне завдання цих кодексів полягає у встановленні принципових положень правового регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу на природні ресурси. Особливістю кодексів як джерел права є те, що вони покликані стати інтегруючою основою для розвитку природноресурсового законодавства.

За своєю структурою поресурсові кодекси є законодавчими актами, покликаними конкретизувати основні положення Конституції щодо регулювання земельних, гірничих, лісових, водних відносин та визначати основні положення всіх інститутів природноресурсового права. Слід зазначити, що поресурсові кодекси багато в чому подібні один до одного. Наявність багатьох спільних рис у предметі та об'єкті правового регулювання передбачає багато спільного і в структурі цих нормативних актів та їх змісті. Завданням цих кодексів є регулювання правових відносин з метою забезпечення підвищення продуктивності, охорони та відтворення відповідних природних ресурсів, посилення їх корисних властивостей, задоволення потреб суспільства у відповідних природних ресурсах на основі їх науково обґрунтованого раціонального використання6.

Поресурсові кодекси регламентують порядок виникнення, реалізації та припинення права власності або користування природними ресурсами. Вони визначають порядок та органи державного управління в галузі раціонального використання й охорони природних ресурсів. Поресурсові кодекси містять також положення щодо порядку ведення державного кадастру природних ресурсів, здійснення державного контролю за їх використанням, прав та обов'язків суб'єктів користування природними ресурсами, відповідальність за порушення законодавства та інші норми

Розглянемо більш детальніше окремі поресурсові кодекси.

Земельний кодекс України прийнято 25 жовтня 2001 р. Він набув чинності 1 січня 2002 року й став третім в історії кодифікації земельного законодавства України з моменту здобуття незалежності й суверенітету. Чинний Земельний кодекс є кодифікованим спеціалізованим законом у сучасній системі екологічного законодавства України, а в системі земельного законодавства - основним.

За своєю структурою Земельний кодекс України складається з десяти розділів. У загальних положеннях Земельного кодексу визначаються основні положення щодо земельного законодавства і його завдання, склад земель та форми власності на землю, право землекористування та повноваження органів державної влади та місцевого самоврядування.

Завданням Кодексу є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, а також створення умов для раціонального використання й охорони земель, збереження та відтворення родючості грунтів, поліпшення природного середовища.

Земельний кодекс регулює такі питання, як повноваження державних органів влади і органів місцевого самоврядування у галузі земельних відносин, склад та цільове призначення земель України відповідно до їх категорій, види прав на землю, набуття та реалізація цих прав, гарантії та способи захисту прав на земельні ділянки, відповідальність за порушення цих прав, порядок вирішення земельних спорів, зміст і порядок охорони земель, спрямованої на їх раціональне використання, порядок встановлення та зміни меж адміністративно-територіальних утворень, землеустрій, контроль за використанням та охороною земель, державний земельний кадастр, підстави і порядок відповідальності за порушення земельного законодавства.

У Земельному кодексі України встановлений порядок передачі земель у власність та надання їх у користування, призупинення і перехід прав на землю, порядок викупу земель та плати за землю, права та обов'язки землекористувачів і гарантії захисту їх прав. Земельний кодекс визначає порядок і особливості використання земель сільськогосподарського призначення, населених пунктів, промисловості, транспорту та зв'язку, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, земель лісового та водного фондів і запасу. Врегульований також порядок охорони земель, стягнення збитків власником землі і землекористувачем. Здійснення контролю за охороною і використанням земель і їх моніторингу, порядок ведення державного лісового кадастру і здійснення землеустрою, розгляд земельних суперечок, відповідальності за порушення земельного законодавства, а також особливості дії міжнародних договорів України в галузі земельних відносин7.

Земельний кодекс покликаний стати інтегруючою основою для становлення й розвитку вітчизняного земельного законодавства. Однак, незважаючи на всеохоплюючий характер, його ціль не зводиться до вичерпної, повної й детальної регламентації всіх без винятку суспільних земельних відносин. Він не є єдиним нормативним регулятором зазначених відносин. Різноманіття останніх об'єктивно обумовлює необхідність більш детальної їхньої регламентації, деталізації окремих положень за рахунок додаткових, спеціальних законів і підзаконних нормативно-правових актів. У зв'язку із цим у ньому, поряд з нормами прямої дії, закріплені й відсильні норми.

Деталізація принципових положень Земельного кодексу здійснюється й на рівні підзаконних нормативно-правових актів (наприклад, порядок визначення й відшкодування збитків власникам землі й землекористувачам установлюється Кабінетом Міністрів України - ч. 2 ст. 157). Крім того, оскільки земельні відносини в процесі реалізації земельної реформи перебувають у постійному розвитку, це об'єктивно вимагає врахування відповідних тенденцій у законодавчому забезпеченні, вдосконалення їхнього правового регулювання й на рівні самого Земельного кодексу шляхом внесення в нього змін і доповнень. Чинний Земельний кодекс, будучи основним актом земельного законодавства України, за своїм змістом, структурою й напрямкам значно відрізняється від Земельного кодексу в редакції 1992 року. Цей документ відображає стратегію держави, спрямовану на поглиблення й подальший розвиток земельної реформи, створює необхідну законодавчу основу для подальшої нормоутворюючої практики.

Особлива увага в Земельному кодексі приділяється охороні земель, що випливає із змісту ст. 14 Конституції України, відповідно до якої земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. У новій редакції Земельного кодексу знайшов своє закріплення ряд принципових положень. Так, замість категорії земель населених пунктів у складі земель України самостійне місце тепер займають землі жилої й суспільної забудови. Окремої уваги заслуговує повна, логічно і юридично зважена система земельно-процесуальних норм, які повинні забезпечувати реалізацію земельних норм матеріального права й гарантії прав на землю. Земельним кодексом встановлено, що землі сільськогосподарського призначення можуть перебувати в приватній власності тільки громадян України. Якщо ж вони будуть отримані в спадщину іноземними громадянами або особами без громадянства або ж іноземними юридичними особами, то ці землі підлягають відчуженню протягом року8.

Цей Закон, остаточно закріпивши багатосуб'єктність права власності на землю, забезпечує пріоритет права приватної власності на даний об'єкт природи. Чинний Земельний кодекс відкриває шлях для здійснення наступних етапів земельної й аграрної реформ і формування класичних ринкових відносин. У цілому він відображає сучасні ідеї й тенденції в сфері регламентації земельних відносин. Його норми є нормами прямої дії. У той же час окремі положення Кодексу вимагають деталізації й конкретизації, він містить значну кількість відсильних норм. З моменту набрання чинності Кодекс перетерпів істотні зміни й доповнення, що стосуються, зокрема, земельних сервітутів та ін.

Складовою частиною екологічного законодавства є законодавство України про надра. Основним кодифікованим джерелом законодавства про надра є Кодекс України про надра від 27 липня 1994 р., який регулює гірничі відносини з метою забезпечення раціонального, комплексного використання надр, їх охорони, гарантування при користуванні надрами безпеки людей, майна та навколишнього природного середовища, а також охорони прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб.

Кодекс України про надра складається з дев'яти розділів, в яких міститься 69 статей. Окремі розділи поділяються на глави, яких всього налічується шість. В окремих главах загального розділу кодексу встановлено вимоги щодо надання надр у користування, права та обов'язки користувачів надр, плата за користування надрами. Вимоги щодо геологічного вивчення надр передбачено в другому розділі кодексу, а державний облік запасів і проявів корисних копалин, а також ділянок надр регулюється в третьому розділі. Особливості користування, будівництво і введення в експлуатацію гірничодобувних об'єктів, користування надрами для розробки родовищ корисних копалин регулюються в четвертому і п'ятому розділах цього законодавчого акта.

Питання охорони надр, державного контролю і нагляду за веденням робіт по геологічному вивченню надр, за їх використанням та охороною, а також спори з питань користування надрами, юридичної відповідальності та міжнародних відносин у цій галузі врегульовані в окремих розділах та главах Кодексу України про надра9.

Особливістю правовідносин щодо охорони і використання надр є право виключної власності народу України і надання їх тільки у користування. Це право здійснюється через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим та місцеві ради. Законодавством встановлено, що державний фонд надр включає всі ділянки надр, які використовуються і не залучені до використання, в тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.

Наступним поресурсовим кодексом є Водний кодекс України. Водний кодекс України було прийнято 6 червня 1995 р. Він складається із 112 статей, що розміщені в 23 главах, які об'єднуються у шість розділів. Крім загального розділу, у Водному кодексі України виділяються розділи, які регулюють державне управління і контроль у галузі використання, охорони вод і відтворення водних ресурсів, водокористування, охорони вод, порядок розгляду суперечок з цих питань, юридичної відповідальності та міжнародних відносин у цій галузі.

Ще одним поресурсовим кодексом є Лісовий кодекс, прийнятий 21 січня 1994 р. За своєю структурою він складається із десяти розділів, у яких міститься 103 статті. В свою чергу розділи поділяються на глави, яких налічується 23.

У загальних положеннях Лісового кодексу України визначено, що усі ліси на території України становлять її лісовий фонд, до якого належать також земельні ділянки, які не вкриті рослинністю, але надані для потреб лісового господарства. Поряд із повноваженнями органів державної влади і місцевого самоврядування в Лісовому кодексі встановлюються права та обов'язки постійних і тимчасових лісокористувачів, їх захист та підстави припинення. Крім цього визначаються система та повноваження органів, які здійснюють державне управління і державний контроль у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів.

У Лісовому кодексі України передбачаються основні вимоги організації лісового господарства, поділ лісів на групи, порядок переведення лісових ділянок до нелісових та особливості використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду, в тому числі право загального і спеціального використання лісових ресурсів та відтворення лісів і підвищення їх продуктивності. З метою охорони і захисту лісів встановлюються обов'язки громадян і юридичних осіб, а також організується лісова охорона, права і обов'язки якої визначаються Лісовим кодексом10.

Крім поресурсових кодексів до джерел екологічного права належать окремі закони. Маючи найвищу юридичну силу, спеціальні закони посідають головне після кодифікованих актів місце в ієрархічній структурі законодавства, а всі інші нормативні акти видаються на основі, в розвиток і на виконання вимог Конституції, кодексів, законів і в зв'язку з цим називаються підзаконними актами.

Основним законодавчим актом екологічного характеру є Закон України «Про навколишнє природне середовище», яким визначаються правові, економічні і соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища. Цей Закон складається з преамбули та 16 розділів: загальні положення; екологічні права та обов'язки громадян; повноваження рад народних депутатів у галузі охорони навколишнього природного середовища; повноваження органів управління у галузі охорони навколишнього природного середовища; спостереження, прогнозування, облік та інформування у галузі охорони навколишнього природного середовища; екологічна експертиза; стандартизація і нормування у галузі охорони навколишнього природного середовища; контроль і нагляд у галузі охорони навколишнього природного середовища; регулювання використання природних ресурсів; економічні механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища; заходи щодо забезпечення екологічної безпеки; природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні; надзвичайні екологічні ситуації; вирішення спорів у галузі охорони навколишнього природного середовища; відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; міжнародні відносини України в галузі охорони навколишнього природного середовища. Законом визначені завдання законодавства про охорону природи, основні принципи охорони довкілля, право власності на природні ресурси, об'єкти правової охорони навколишнього природного середовища, право громадян на безпечне для їхнього життя і здоров'я природне середовище. Комплексно врегульовано всі інші основні групи екологічних відносин. В цілому Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» є стрижнем галузі екологічного права і законодавства.