План

ВСТУП

    Діяльність  підприємства в умовах ринкової економіки  будь-якої форми власності, організаційно-правового  статусу і галузевої спрямованості  безпосередньо залежить від фінансового  капіталу та його структури. Досягнення стратегічних цілей підприємства також значно залежить від ефективності управління капіталом підприємства та його структурою, тобто визначення загальної потреби в них, формування оптимальної структури, умов їх залучення.

    Сучасне економічне становище потребує від  власників та фінансових менеджерів підприємств ефективного управління, уважного контролю та своєчасного коригування структури капіталу підприємства, бо оптимальна структура капіталу дозволяє отримувати максимальний прибуток, рентабельність, фінансову стійкість та високі показники ліквідності та платоспроможності. Існують певні методичні підходи, метою яких є забезпечення такого співвідношення внутрішніх та зовнішніх джерел фінансового капіталу підприємства, яке б дозволило досягти найвищих показників господарської діяльності підприємства. Для контролю за поточним станом структури капіталу, необхідно регулярно визначати показники оцінки ефективності управління капіталом підприємства.

    Виготовлення  продукції (виконання   робота,   надання послуг) здійснюється в процесі  взаємодії праці людини та певних засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим змістом складають виробничі фонди підприємства, всю сукупність яких за властивими їм ознаками поділяють на основні та оборотні.

    Проте засоби виробництва як сукупність засобів  і предметів праці не можна ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено двома обставинами. По-перше, елементи засобів виробництва стають виробничими фондами лише з моменту їх безпосереднього використання у виробничих фондів складає найбільшу за питомою вагою частину (близько 60 відсотків) національного багатства країни. Основні фонди визначають характер матеріально-технічної бази виробничої сфери на різних етапах її розвитку.  Зростання і вдосконалення  засобів  праці забезпечують безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці виробничого персоналу.

    Знаряддя  праці, які є найбільш активною частиною основних фондів, складають матеріальну  основу виробничої потужності підприємства.  Елементи оборотних фондів  формують речовинну субстанцію виготовлюваної продукції (сировина, конструкційні матеріали), створюють матеріальні умови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого устаткування    (паливо,  енергія),  збереження   і транспортування сировини та готових виробів (різні допоміжні матеріали - мастила, фарби, тара).

    Кожне підприємство володіє іншим майном (матеріальними цінностями) переважно  невиробничого призначення. Зокрема  до основних фондів відносять також  житлові будинки, будівлі дитячих  садків і ясел, поліклінік, їдалень, будинки відпочинку, профілакторії, палаци культури, спортивні споруди та інші об’єкти культурно-побутового призначення. Існуюча система обліку і статистики зараховує такі об’єкти на баланс підприємства, під умовною назвою невиробничих основних фондів. Це некоректно, з огляду економічної теорії, оскільки суперечить економічній природі і сутності основних фондів взагалі. Тому подібні об’єкти підприємств довготермінового користування слід вважати майном суто соціального призначення або об’єктами соціальної інфраструктури.

    Актуальність  даної теми полягає в тому, що в умовах роздержавлення власності та розвитку ринкових відносин, урізноманітнення і збільшення обсягу майна соціального призначення стає нагальною потребою кожного підприємства. В народному господарстві України вартість об’єктів соціальної інфраструктури  становить приблизно третину, а на підприємствах різних галузей виробничої сфери коливається в межах 10-20 відсотків від загального обсягу майна і має тенденцію до відносного зростання.

 І. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

1.1. Класики політичної економії та сучасні західні економісти про капітал

       Первісне  значення слова «капітал» (від лат. capitalis) – головний. Пізніше у німецькій та французькій мовах цим терміном стали позначати головне майно, головну суму.

       Першу спробу дати науковий аналіз капіталу зробив Арістотель. Він увів поняття «хремастика» (хрема – майно, володіння). Під хремастикою Арістотель розумів мистецтво забезпечення достатку, або діяльність, спрямовану на накопичення багатства, на отримання прибутку, на вкладення і накопичення капіталу. Оскільки в античному світі важливу роль відігравав торговельний та грошовий (лихварський) капітал, то мета торговельної діяльності – безмежне накопичення багатства, постійне збільшення капіталу.

       Класики буржуазної політичної економії А.Сміт та Д.Рікардо ототожнювали капітал з накопиченою працею, запасом (машин, інструментів, сировини, одягу, їжі, грошей). Щоправда, А.Сміт до капіталу відносив лише ту частину запасів, що призначена для дальшого виробництва і приносить дохід. А.Сміт та Д.Рікардо зробили крок назад порівняно з Арістотелем, з’ясовуючи сутність капіталу.

       Переважна більшість сучасних західних науковців так само тлумачить сутність цього поняття. Різниця між класиками буржуазної політекономії та сучасними західними економістами полягає, по – перше, в тому, що останні значно розширили межі запасів, види накопиченої праці, розкриваючи сутність капіталу, включивши сюди дороги, мости, комп’ютери, споруди тощо. По – друге, сучасні західні економісти отримання доходу пов’язують не лише з названими речовими факторами виробництва, а й з особистим, людським фактором виробництва. Речові фактори отримали назву фізичного капіталу, а людський – людського капіталу. Останній включає набуті знання, звички, енергію людей, а інвестиціями в людський капітал називають витрати на здобуття освіти, інформації, кваліфікації, на підтримання здоров’я, на виховання дітей тощо. Прихильники теорії «людського капіталу» вважають, що до нього належить особиста чесність у ділових контактах. По – третє, деякі західні науковці навіть ототожнюють капітал з грошима, з фінансовими ресурсами. По – четверте, вони ототожнюють капітал з часом, який при цьому розглядається як окремий фактор виробництва, що створює дохід.

       Позитивним  у наведених поглядах при з’ясуванні сутності капіталу є те, що ці учені всебічно розкривають матеріально–речовий зміст категорії, пов’язують капітал з різними факторами виробництва, з процесом отримання доходу. У цьому вони впритул наблизилися до розуміння сутності капіталу К.Марксом та Ф.Енгельсом. Маркс, зокрема, розглядаючи матеріально–речову структуру капіталу, зазначав, що він складається зі знарядь праці, сировини, засобів до існування, матеріальних продуктів, певної суми товарів, мінових вартостей. Він також розглядав капітал як накопичену працю, як відношення уречевленої праці до живої. Більше того, сучасні західні науковці повніше, ніж Маркс і Енгельс, розкрили матеріально–речову структуру капіталу, пов’язали його з особистим фактором виробництва, з часом.

       Але вони не доповнюють матеріально–речову сторону категорії капітал характеристикою його суспільно–економічної форми, не розглядають дію того чи іншого фактора в органічному взаємозв’язку з відносинами між людьми. Західним науковцям притаманний однобічний, метафізичний, а не всебічний, діалектичний підхід до аналізу сутності цієї категорії. Це певною мірою і позаісторичний підхід, який полягає у тому, що стверджується, ніби капітал існував у всіх суспільно–економічних формаціях. Зокрема, вони вважають, що лук і стріла в руках мисливця за первіснообщинного ладу були капіталом. Даючи таке тлумачення сутності капіталу, ці вчені асбтрагуються від поняття «наймана праця», від суперечності між власниками значних засобів виробництва і безпосередніми виробниками, які здебільшого позбавлені таких засобів і для того, щоб прогодувати себе і членів своєї сім’ї, змушені продавати таким власникам свою робочу силу.

1.2. Сутність капіталу

       Капітал, як будь – яка економічна категорія, має свій речовий зміст і суспільну форму. У їх діалектичній єдності розкривається глибинна сутність цієї категорії. За такого підходу капітал – не просто засоби виробництва, гроші, а виробниче відношення, за якого знаряддя праці, певні матеріальні блага, мінові вартості служать знаряддям експлуатації, привласнення частини чужої неоплаченої праці.

       Засоби  виробництва, певні матеріальні  блага не на всіх етапах людської цивілізації  були знаряддям експлуатації. Такої ролі вони не виконували насамперед у первіснообщинному ладі, оскільки були спільною власністю. Не могли вони бути засобом експлуатації і в часи рабовласницького ладу, бо раб сам належав до знарядь праці, не був вільним і не міг продавати свою робочу силу. Здебільшого це характерно і для феодалізму. Щоправда, земля в руках феодала частково слугувала засобом експлуатації, оскільки він віддавав певну, як правило, незначну частину її селянинові і той змушений був за це половину або більшу частину робочих днів тижня працювати на полі феодала – власника. Земля, знаряддя праці виконували таку роль частково ще й тому, що селянин – кріпак не був юридичне вільним. Отже, капітал як виробниче відношення не був панівною суспільною формою в умовах феодалізму. Але в цей період розвивається лихварський капітал, коли гроші в руках лихваря є знаряддям привласнення частини праці дрібного товаровиробника (ремісників, селян). Певного розвитку набуває й торговельний капітал.

       Панівним  виробничим відношенням, яке пронизує весь суспільний спосіб виробництва, капітал стає в умовах капіталізму. Переважна маса безпосередніх виробників позбавлена засобів виробництва, юридично вільна і продає свою робочу силу власникам цих засобів – капіталістам. Ті ж оплачують лише частину витрачених найманими робітниками у процесі праці фізичних і розумових сил у формі заробітної плати.

       Засоби  виробництва (в т.ч. земля) були знаряддям  експлуатації і в умовах так званого  соціалізму. Хоч формально у республіках  колишнього СРСР і була проголошена суспільна власність на засоби виробництва, але вони фактично були монополько узурповані бюрократичною верхівкою партійного та державного апарату. Внаслідок цього будувався не гуманний, або демократичний, соціалізм, який би ґрунтувався на економічній свободі індивідів і трудових колективів, а державно–бюрократичний соціалізм. Ступінь експлуатації в цих республіках був вищий, ніж у розвинутих країнах Заходу.

       Загальне  поняття «капітал» конкретизується  у багатьох формах капіталу: продуктивному, торговельному, грошовому, індивідуальному, акціонерному, основному, оборотному, міжнародному. Тому капітал розгортається в систему капіталістичних виробничих відносин.

       До  цієї системи не належать дрібнотоварний сектор економіки (дрібні фермери, ремісники, торговці), в якому не експлуатується наймана праця, та викуплені трудовими  колективами народні підприємства. Таких підприємств у США близько 11 тис., а кількість зайнятих на них – близько 10 млн. чол.

       Процес  формування капіталістичних виробничих відносим значною мірою відбувається і в Україні. Персоніфікаторами  капіталу є власники комерційних  банків, велика кількість директорів підприємств (які здійснили так звану «прихватизацію» немалої частки державної власності), ділки тіньової економіки, мафіозні структури.

       Складові  капіталу, які йдуть на організацію  виробництва, відіграють неоднакову роль у створенні вартості та додаткової вартості. Витрати капіталіста на придбання засобів виробництва є незмінними й переносяться конкретною працею на новостворений продукт. К.Маркс назвав їх постійним капіталом і позначив буквою с (від початкової букви латинського слова (сопзіапі – постійний). Постійний капітал, бере участь у процесі праці своїм речовим змістом, є фактором виробництва, споживання вартостей, але не бере участі в процесі збільшення вартостей, а відповідно не створює додаткової вартості. Інша частина витрат капіталіста, яку він авансує на придбання робочої сили і яка змінює свою вартість у процесі виробництва, – це змінний капітал, v (varitous – змінюваний). Він збільшує первісну вартість, тобто не тільки відтворює власний еквівалент, а й створює надлишок вартості, тобто додаткову вартість.

       Змінний капітал у процесі виробництва  набуває форми робочої сили. Вона не лише створює працею споживні вартості, а й зберігає вартості спожитих засобів  виробництва, переносить їх на продукт  як складові частини його вартості. Абстрактною працею до вартості спожитих засобів виробництва приєднується нова вартість. Критерієм поділу капіталу на постійний і змінний с в одному випадку те, що у процесі виробництва перший не змінює своєї вартості, а другий змінює її. В другому випадку таким критерієм є розгляд засобів виробництва і робочої сили з погляду двоїстості капіталістичного виробництва.

       Якщо  постійний капітал розглядати лише з погляду матеріально–речового змісту, то він постає у формі основних фондів.

       У політичній економії соціалізму для теоретичного вираження протилежної за соціально–економічним змістом категорії «капітал» обгрунтовувалося поняття «фонди». Вважалося, що фонди, на противагу капіталу, є власністю самих трудящих, що для них не властиве відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, що вони в руках небагатьох (власників засобів виробництва) не є знаряддям експлуатації ї т.ін. Насправді за тоталітарної системи трудящі не були власниками засобів виробництва, а ці засоби – загальнонародною власністю. Суб’єктом власності була верхівка бюрократичного апарату (партійного, радянського).

       Водночас  у середині 90–х рр. у США налічувалося понад 11 тис. народних підприємств, викуплених трудящими. На них в основному подолано відчуження працівників від засобів виробництва, експлуатацію тощо. Тому засоби виробництва на цих підприємствах перестали бути капіталом. Але називати їх фондами теж недоцільно, оскільки це поняття за своїм семантичним значенням здебільшого означає речову характеристику засобів виробництва (тобто їх належність до продуктивних сил), а не їх соціально–економічну форму. Адже розрізняють основні, оборотні фонди, які цілком можна узагальнити у більш широкому понятті «фонди виробництва», або просто «фонди». Адекватнішою категорією, яка б розкривала соціально–економічну природу засобів виробництва на народних підприємствах, було б поняття «народні фонди» (або навіть «народний капітал»). У цьому разі «народні фонди» відображають трудову (а не експлуататорську) природу відносин власності на народних підприємствах, відсутність відчуження безпосередніх виробників від процесу праці, від управління власністю, від економічної влади, від результатів праці.

1.3. Сутність і структура виробничих фондів

       До  складу продуктивних сил входять  насамперед засоби виробництва і  люди. Засоби виробництва називають  речовими факторами виробництва (оскільки вони складаються з певних речей), а працівників – особистими.

       Якщо  засоби виробництва не з власністю  працівників, то вони набувають форми  капіталу (капіталістичної власності) Якщо вони є власністю людей праці (як це має місце у викуплених трудовими колективами у США підприємствах), то їхможна назвати народними фондами, або народним капіталом.

       Засоби  виробництва складаються із засобів  праці (верстати, машини, устаткування) та предметів праці (сировина, паливо, електроенергія).

       Засоби  виробництва і люди відіграють неоднакову роль у створенні національного  доходу. Єдине його джерело – праця людини, Засоби виробництва у процесі праці є невід’ємним фактором виробництва (тобто таким елементом, без якого в сучасних умовах неможливий сам процес праці і які сприяють створенню багатства), але самі національного доходу не створюють. Тому на підприємствах капіталістичного типу їх називають постійним капіталом. Інша частина витрат капіталіста пов’язана з придбанням робочої сили найманих працівників. Оскільки працівники створюють не лише необхідний продукт (що йде на виплату їм заробітної плати), а й додатковий (який привласнює капіталіст), то такі витрати на придбання робочої сили є змінним капіталом.

       Виробничі фонди поділяються на фонди сфер матеріального і нематеріального виробництва (сфера послуг), на фонди сфери виробництва і сфери обігу, на основні й оборотні фонди та ін.

       Поділ на основні й оборотні фонди здійснюється залежно від перенесення засобами та предметами праці своєї вартості на створений продукт. Одні й ті самі засоби праці беруть участь у процесі виробництва тривалий час (наприклад, верстат, машина можуть використовуватися не менше 10 років, будівлі, споруди – кілька десятків років), тому переносять свою вартість на новостворений продукт не одразу. Якщо, наприклад, ткацький верстат використовується 10000 днів, то кожен день він переносить одну десятитисячну своєї вартості на створені тканини. Предмети праці (сировина, паливо, енергія, куплені напівфабрикати, тара) у процесі виробництва переносять свою вартість на новостворений продукт одразу. Наприклад, певна кількість бавовни на прядильній фабриці є сировиною, повністю споживається протягом дня і переносить цілком свою вартість на вироблену тканину.

       До  оборотних фондів належить також вартість робочої сили, яка набирає форми фонду заробітної плати.

       На  основні й оборотні фонди поділяється  лише продуктивна частина виробничих фондів. Та частина фондів підприємства, яка перебуває у грошовій і  товарній формі, є фондами обігу. Оборотні фонди та фонди обігу – це оборотні засоби. Основні структурні елементи виробничих фондів підприємства зображені на рис. 1. 

       Розрізняють фізичне та моральне зношування основних фондів:

1. Фізичне (або матеріальне) зношування – це поступова втрата основними виробничими фондами своєї споживної вартості, а водночас і вартості. Основні виробничі фонди в Україні фізично зношені в середньому на 60%.
2. Моральне зношування – це втрата основними фондами частини своєї вартості у результаті науково–технічного прогресу в машинобудуванні. Так, створений новий ткацький верстат більш досконалий завдяки вищій продуктивності праці і виготовлений з меншими затратами. Тому старий ткацький верстат знецінюється, хоч зберігає фізичну придатність, свою споживну вартість: його вартість визначається не тим суспільне необхідним робочим часом, який був колись затрачений на його виготовлення, а тим, який витрачається на створення нового верстата. Це моральне зношування першого роду. Моральне зношування другого роду полягає у повній втраті основними виробничими фондами своєї вартості незалежно від втрати споживної вартості (при збереженні фізичної придатності). Таке зношування зумовлене умовами конкурентної боротьби. Коли з’являється нова техніка і підприємець не замінить нею стару (навіть коли вона може ще тривалий час працювати), він вироблятиме дорожчі й не такі якісні товари і збанкрутує. Основні виробничі фонди морально зношені в Україні на 95%. Через це наша держава має приблизно 0,5% конкурентоздатної продукції на світових ринках.

       Процес  перенесення вартості основних виробничих фондів на готовий продукт в міру фізичного зношування називається  амортизацією. Щоб своєчасно замінити зношені основні виробничі фонди, на підприємствах утворюється амортизаційний фонд, до якого перераховуються відповідні кошти.

       Проте у розвинутих країнах світу не чекають, поки основні фонди повністю фізично зносяться. Під впливом  внутрішньої і особливо міжнародної  конкурентної боротьби підприємці і  держава переважно орієнтуються на моральне зношування. Так, у США ще в 1981 р. держава встановила такі строки амортизації: для транспортних засобів – 3 роки, устаткування –5 років, виробничих будівель і споруд – 15 років. Це означає прискорене відтворення основних виробничих фондів.

       У колишньому СРСР, в т.ч. в Україні, середні строки амортизації у 80–х рр. становили 12 – 14 років. В Україні з початку 90–х рр. оновлення основних виробничих фондів майже припинено (застаріла техніка не замінюється новою). Внаслідок цього майже призупинився або надмірно затягується їх оборот. З 1 січня 1997 р. в Україні введені нові річні норми амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів: для будівель, споруд та передавальних пристроїв – 5%; для транспортних засобів, інформаційних систем – 25%; для інших основних фондів – 15%.

       Оборот  фондів має місце тоді, коли гроші, витрачені підприємцем на придбання  засобів праці, повністю повертаються до нього. Це означає, що фонди підприємства здійснили один оборот.

       Час обороту виробничих фондів складається  з часу виробництва і часу обороту. Час виробництва включає:

1. Робочий період – кількість робочих днів, протягом яких виготовляється продукт. Наприклад, легковий автомобіль на сучасних заводах сходить з конвейєра кожних 3–4 секунди, а корабель треба будувати кілька років;
2. Час дії природних сил на продукт (наприклад, час, коли достигає зерно);
3. Час перебування сировини, матеріалів, комплектуючих виробів та інше у виробничих запасах на складах. Вирішальне значення для скорочення цього часу мають своєчасні поставки продукції;
4. Час перерв у процесі праці (на поточний ремонт).

       Час обороту виробничих фондів – це час, який витрачається на закупівлю засобів виробництва, і час реалізації готового продукту.

       Оборотні  фонди (сировина, паливо, електроенергія) здійснюють свій оборот протягом кожного виробничого циклу. Тому їх оборот відбувається значно швидше.

1.4. Витрати виробництва і шляхи їх зниження

       В основі цін товарів і послуг лежать суспільне необхідні витрати, які є вартістю товару. Вони виражаються формулою:

W = c + q

       де  W – вартість товару; c – вартість спожитих засобів виробництва; q – нова вартість, створена працівником.

       З появою додаткового продукту новостворений  продукт розпадається на необхідний і додатковий. Тому формула вартості товару набуває такого вигляду:

q = v + m

       де  v – вартість необхідного продукту (необхідного для відтворення робочої сили працівника); m – вартість додаткового продукту, який створюється ним понад необхідний і привласнюється власниками засобів виробництва. Внаслідок цього вартість товару W можна визначити за формулою:

W = c + (v + m)

       Суспільне необхідні витрати, як уже зазначалося, тяжіють до підприємств, які виготовляють основну масу товарів даного виду,оскільки на них формуються суспільне необхідні умови виробництва (середня продуктивність, інтенсивність праці).

       Будучи  економічно самостійними (відособленими), підприємства формують свої витрати  на виготовлення товарів.

       Витрати виробництва – це те, у що обходиться виготовлення товару підприємству. Вони складаються з матеріальних витрат та витрат на оплату робочої сили найманих працівників (ВВ) і виражаються формулою:

BB = c + v

       Отже, витрати виробництва відрізняються  від суспільне необхідних витрат на величину додаткового продукту (m).

       Матеріальні витрати і витрати на оплату робочої  сили повинні бути відшкодовані в результаті реалізації виготовленої на підприємстві продукції. Тому витрати виробництва на виготовлення і реалізацію продукту називають собівартістю виробництва, або комерційною собівартістю.

       У західній економічній літературі продуктивні  сили у складі засобів виробництва і працівників (тобто заводи, устаткування, землю, матеріали, паливо, робочу силу та ін.) називають економічними ресурсами, їх вважають обмеженими або рідкісними, але не в тому розумінні, що вони рідко зустрічаються, а як недостатні для задоволення потреб кожної людини, які є безмежними. При з’ясуванні сутності витрат виробництва виходять з обмеженості ресурсів і можливості їх альтернативного використання. У зарубіжній спеціальній літературі існує термін «вмінені витрати» – справжні витрати виробництва на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання економічних ресурсів.

       Щодо  окремого підприємства вмінені витрати  поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні – це витрати на придбання сировини, матеріалів, наймання робочої сили та ін. Внутрішні витрати – це наявне обладнання компанії, її грошовий капітал, інші активи, підприємницькі здібності (або власні ресурси). Використовуючи власні ресурси, підприємець порівнює їх ефективність у своїй компанії з альтернативними можливостями. Наприклад, використання техніки для виготовлення товарів порівнюється з можливим доходом, який би він отримав від її здачі в оренду іншим підприємцям; витрачання грошових коштів – з доходом, який би він отримав, поклавши їх у банк.

       Відповідно  до теорії граничної корисності західні  економісти розрізняють поняття  «граничні витрати» (витрати, необхідні  для виробництва кожної нової  одиниці продукції) і «граничний продукт» (продукт, отриманий у результаті застосування додаткової одиниці змінного ресурсу). Наприклад, граничний продукт засобів праці – це додаткова продукція, яку випускає підприємство, купивши і використовуючи ще один верстат.