Свідок в цивільному процесі

Зміст

Розділ 1. Свідок, як суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин

1.1.Ппоняття та значення  свідка в цивільному процесі

1.2. Порядок залучення  свідків до цивільної справи

Розділ 2. Цивільний процесуальний  статус свідка

2.1. Права та обов'язки свідка

2.2. Відповідальність свідка

Розділ 3. Показання свідків, як засіб доказування

3.1. Порядок та особливості  допиту свідка

3.2. Особливості допиту  малолітніх та неповнолітніх  свідків

3.3. Дослідження та оцінка показань свідків

 

Висновок

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Перехід України до ринкових відносин, демократизація суспільства  висунула на перший план права та інтереси громадян. Демократичне суспільство  характеризується широким спектром особистих та майнових прав і свобод. В Україні на сучасному етапі  її розвитку проходить вдосконалення  правової бази, якою закріплено правове  становище громадян і організацій  і встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, в яких закріплені ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх в  галузевому законодавстві, регулювання  всіх аспектів їх дії і для визначення юридичних гарантій реалізації, а  також для встановлення процесуального порядку захисту суб’єктивних майнових та особистих немайнових (цивільних) прав, охоронюваних законом інтересів  і свобод, в тому числі також  засобами цивільного процесуального права.

Міжнародний пакт про цивільні і політичні права зобов’язує державу забезпечити будь-якій особі  ефективні засоби правового захисту  у випадку порушення прав і  свобод. Право на захист для будь-якої особи, яка цього потребує, забезпечується державою, його компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими  органами влади.

Серед цих засобів захисту  суб’єктивних прав і свобод людини особливо відповідальна та ефективна  роль належить суду. Демократичні принципи судового процесу являються захистом від некомпетентності чи можливої суб’єктивної оцінки відповідних осіб

Засобами доказування  обставин, що є підставами вимог  та заперечень сторін цивільного процесу, серед іншого можуть слугувати письмові та речові докази, зокрема звуко— і  відеозаписи, висновки експертів. Однак, в деяких випадках, найбільш дієвим доказом є показання свідків.1

Метою даною роботи є визначення місця показань свідка , як засобу доказування в цивільному процесі.

Для досягнення мети треба  виконати наступні завдання:

    • визначити поняття і значення свідка в цивільному процесі;
    • окреслити порядок залучення свідка до цивільних процесуальних правовідносин.
    • визначити їх загальні права і обов’язки;
    • опрацювати підстави притягнення до відповідальності свідка, та її види
    • охарактеризувати процес допиту свідка та дослідження і оцінки його показань;

Дослідженням поставленого завдання курсової роботи займалося  ряд учених, зокрема: С. Стахівський, І. Диба, М. Казаренко, С. Васильєв, М. Треушников, Тертишніков, та ін..

 

Розділ 1. Свідок як суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин

1.1. Поняття та значення свідка в цивільному процесі.

Свідок – це учасник процесу, основна функція якого – дати правдиві показання щодо відомих йому обставин. Показання свідка – це одне з найважливіших джерел доказів в цивільному процесі, із якого суд одержує відомості про наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Свідком може бути лише фізична  особа, яка може правильно сприймати  обставини, що мають значення для  справи та давати про ці обставини  правильні (достовірні) показання.2

Для більш детального розкриття  поняття свідка розглянемо і виділимо його серед інших суб'єктів процесуальних  правовідносин.

З метою  виявлення окремих особливостей участі в цивільному процесі суб’єктів  правовідносин у процесуальній  літературі наводиться кілька видів  їх класифікації на групи:

а) юридично заінтересованих  і юридично незаінтересованих осіб або суб’єктів допоміжних правовідносин;

б) на суб’єктів застосування норм права і суб’єктів по додержанню і виконанню норм права або  на юрисдикційні органи і їх службових  осіб і учасників цивільного процесу;

в) на суб’єкти, які здійснюють правосуддя, які беруть участь  у  здійсненні правосуддя і які сприяють правосуддю.

Наведена класифікація має  загальний характер і не розкриває  мети і завдання участі окремих суб’єктів  у процесі та не враховує нормативного виділення групи осіб, які беруть участь у справі3.

Від інших учасників процесу  свідок відрізняється наступними особливостями:

    1. свідок – юридично не заінтересована в результатах справи особа. Громадяни, у яких заінтересованість носить юридичний характер, залучаються в процес як особи, які беруть участь у справі (наприклад, як позивач, відповідач, третя особа й т. д.). Інша (крім юридичної) заінтересованість громадянина у результатах справи не перешкоджає його допиту в суді як свідка;
    2. закон не встановлює вік, з досягненням якого особа може бути допитана в суді як свідок. За необхідності можуть бути допитані малолітні та неповнолітні свідки (ст.182 ЦПК);
    3. свідок стає носієм відомостей про факти в результаті збігу обставин, або безпосередньо сприймаючи події, що є обставинами даної справи, або в результаті одержання відомостей про них від інших осіб. Тому, не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст.63 ЦПК);
    4. на свідка покладають два основні обов'язки – з'явитися до суду У призначений час і дати правдиві показання щодо відомих йому обставин справи4.

З врахуванням існуючих систем класифікації суб’єктів цивільних  процесуальних правовідносин, виконуваних  ними процесуальних функцій і  нормативного їх виділення і визначення вони можуть бути класифіковані на три групи:

1.Субєкти, які здійснюють правосуддя в цивільних справах і діяльність яких пов’язана з ним:

    • суди, які розглядають і вирішують справи по першій інстанції;
    • суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень у касаційному і наглядному порядках та у зв’язку з нововиявленими обставинами;
    • органи судового виконання.

2. Особи, які беруть участь у справі:

    • з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів сторонами, третіми особами у справах позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження;
    • з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів: органи прокуратури процесуальні представники, органи державного управління, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, а також громадськість.

3. Особи, які залучаються до участі у справі для сприяння у здійсненні правосуддя:

    • особи, які сприяють судові у розгляді справи – свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові і речові докази;
    • особи, які сприяють судовому виконанню – громадяни, організації, у яких є майно і грошові кошти боржника;
    • фінансові і житлово-комунальні органи, органи нотаріату, які виконують допоміжні дії по забезпеченню виконання;
    • організації, які виконують періодичні стягнення із заробітної плати боржника.

Оскільки свідки відносяться  до третьої групи, розглянемо цю групу  детальніше.

Правовідносини, як різновид суспільних відносин, виникають, змінюються, припиняються на основі фактів, які  настають як правило в присутності  людей, які не являються безпосередніми учасниками цих матеріально-правових відносин. В силу свого нейтрального положення людина здатна об'єктивно  і вірно засвідчити події і  факти так, як вони насправді відбувались.

З цієї обстановки з'являється  процесуальна фігура свідка як суб'єкта, здатного по своєму психічному та фізичному розвитку до правильного сприйняття та збереження інформації про факти, не маючого юридичної зацікавленості у вирішенні справи і сприяючого суду у здійсненні правосуддя.

В пошуках істини свідок буває незамінним, тому особи, викликані  в якості свідка, не можуть в одному й тому ж процесі суміщати цей  статус з процесуальним статусом інших суб'єктів процесу.5

 

1.2. Залучення свідка до цивільного процесу

Особи, які залучаються  до участі у справі для сприяння у здійсненні правосуддя характеризуються тим, що вони не мають юридичної заінтересованості  у справі, але обійтися без їх участі у цивільному процесі неможливо. Вони сприяють особам, які беруть участь у справі, в доказовій діяльності, судові – у встановленні фактичних  обставин у справі по справі, а органові судового виконання – в швидкому і правильному виконанні судового рішення. До них належать свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові докази або речові докази. Між таким  особами і судом існують процесуальні права і обов’язки, саме тому вони є суб’єктами цивільних процесуальних  правовідносин.

Так, ЦПК України визначає  у ст. 50, що свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Свідок має право давати показання  рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записками, відмовитися від давання показань, у випадках, встановлених законом, а також йому можуть бути компенсовані витрати, які пов’язані із викликом до суду6.

При заявленні клопотання про виклик свідка необхідно назвати  обставини, які може підтвердити  даний свідок, окрім того, у заяві  про виклик свідка зазначаються його ім’я, місце проживання (перебування) або місце роботи. Зрозуміло, що при  зазначенні імені свідка не слід надто  буквально сприймати положення  ЦПК стосовно того, що зазначатися  має просто ім’я без прізвища, адже відповідно до ст. 28 Цивільного кодексу  України ім’я фізичної особи, яка  є громадянином України, складається  із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або  звичаю національної меншини, до якої вона належить7.

Слід мати на увазі, що деякі  особи не можуть бути допитані в  якості свідків. Осіб, які не можуть бути допитані в якості свідків, можна  умовно поділити на дві категорії: це особи, які внаслідок своїх фізичних вад не здатні розуміти обставини  або давати показання, та особи, які  внаслідок своїх службових обов’язків не можуть бути допитані як свідки.

До першої категорії віднесені недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання.

До другої категорії віднесені особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем, – про такі відомості; священнослужителі – про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; професійні судді, народні засідателі та присяжні – про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку. Ця категорія свідків характеризується тим, що службове коло обов’язків, покладених на цих осіб, не дозволяє розкривати певного роду інформацію. У даній категорії свідків слід окремо виділити осіб, що входять до дипломатичного корпусу. Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника.

Свідкові також надане право відмовитися від давання показань в силу родинних відносин або службових обов'язків – імунітет свідка.

Необхідність введення імунітету  свідків визначається його соціальним призначенням як засобу забезпечення поважного ставлення до особистості, охорони її особистого життя та процесуальної  значимості, а саме: розширення процесуальних  прав свідка, удосконалення його правового  статусу, запобігання лжесвідчення, зміцнення моральних основ цивільного судочинства.

Залежно від обсягу показань імунітет можна підрозділити на повний і частковий. Повне право відмови  означає, що свідок повністю може відмовитися  від дачі показань по суті справи (наприклад, імунітет родичів). При частковому звільненні від давання показань свідок може відмовитися дати показання лише по окремих питаннях (наприклад, з питань, що становлять таємницю)8.

 

 

Розділ 2. Цивільний  процесуальний статус свідка

2.1. . Права та  обов’язки свідка

До числа широко використовуваних засобів доказування належать показання  свідків. Показання свідків –  це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи (ст. 63 ЦПК).

Свідком може бути кожна  особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи9.

Свідок зобов'язаний з'явитися  до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний вчасно повідомити про це суд.

Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися  письмовими записами, відмовитися від  давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію  витрат, пов'язаних з викликом до суду.

Цивільне процесуальне законодавство  встановлює обмеження, що перешкоджають  виклику і допиту певних осіб як свідків. Дане обмеження використання показань свідків зветься імунітетом свідків.

У відповідності до ст. 63 Конституції України мають право відмовитися від давання показань свідків у суді:

    1. громадянин проти самого себе;
    2. один з подружжя проти іншого;
    3. діти проти батьків і батьки проти дітей;
    4. брати і сестри один проти одного;
    5. дідусь, бабуся проти онуків і онуки проти дідуся, бабусі10.

Дане положення дублює ст. 52 ЦПК, яка закріплює, що фізична  особа має право відмовитися  давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою установлено опіку або піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб). Особа, яка відмовляється давати показання, зобов'язана повідомити причини відмови.

Отже, в основі підстави звільнення від давання показань лежить принцип  свободи від самозвинувачення з  міркувань етичного характеру. Така ситуація можлива, але не типова для  цивільного судочинства, спрямованого, насамперед, на захист майнових, а також  деяких немайнових прав і законних інтересів громадян. Тому родинний імунітет повинен поширюватися на всі  відомості, які можуть заподіяти  майнову шкоду свідкові або його близьким родичам, а також спричинити кримінальну відповідальність для  названих осіб11.

Показання свідків не однорідні. Вони включають відомості загального характеру (про особу свідка, інших  учасників процесу, про відношення до осіб, які беруть участь у справі, тощо) і інформацію про факти. Оскільки відомості загального характеру  не можуть заподіяти шкоду свідку або його близьким родичам, то імунітет на них поширювати не слід. Тобто  можливість відмови від свідчень повинна поширюватися тільки на окрему частину показань.Саме для цього запроваджено імунітет свідка.

Службовий імунітет може бути заснований на займаній посаді і службовому одержанні інформації.

Згідно зі ст. 51 ЦПК не підлягають допиту як свідки:

    1. недієздатні фізичні особи, а також особи, які знаходяться на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні в наслідку психічної вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання (п.1 ч. І ст.51 ЦПК).

Метою заборони допиту даної  групи осіб є забезпечення вірогідності показань свідків. Підставою заборони допиту є нездатність даних осіб давати показання в цілому або  відносно конкретних обставин;

    1. особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, – про такі відомості12.

Так, згідно зі ст. 5 Закону України "Про нотаріат" нотаріус зобов'язаний зберігати в таємниці відомості, отримані ним у зв'язку з вчиненням  нотаріальних дій13. Згідно зі ст. 228 Сімейного кодексу України особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для усиновлення, подачу заяви про усиновлення, розгляд справи про усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), зобов'язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним14;

    1. священнослужителі – про відомості, одержані ними на сповіді віруючих (ст.3 Закону України "Про свободу совісті та релігійних організацій"). При цьому варто враховувати, що крім цивільно-процесуального закону, що надає священнослужителеві право відмовитися від дачі показань з обставин, що стали відомими йому на сповіді громадянина, священнослужитель керується і канонічним правом, що забороняє йому піддавати розголосу відомості, які стали відомими йому на сповіді.

Слід зазначити деякі особливості даного імунітету:

      • не допускається допит священнослужителів з питань, пов'язаних зі сповіддю, безвідносно до їхньої приналежності до того або іншого релігійного об'єднання;
      • метою введення заборони на допит священнослужителів є захист прав не релігійних організацій, а громадян, що сповідують релігію;
      • державна реєстрація є умовою наділення релігійної організації статусом юридичної особи. Однак організація, що не має або втратила статус юридичної особи, не втрачає ознаки релігійної, тобто організації, у межах якої громадяни сповідують релігію15.

Разом з тим викладені  вище положення не означають, що священнослужитель  взагалі не може бути викликаний на допит;

    1. професійні судді, народні засідателі та присяжні – про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

Таємниця наради є однією з гарантій реалізації принципу незалежності суддів при здійсненні правосуддя, оскільки тим самим створюються  умови, що дозволяють виключити сторонній  вплив або тиск на суддів і забезпечують можливість без яких-небудь побоювань  висловлювати свою думку з обговорюваних  питань.

Цивільне процесуальне законодавство "охороняє" лише одну таємницю судочинства  – таємницю наради суддів. В іншому випадку розгляд справ здійснюється відповідно до принципу гласності , згідно з яким розгляд справ у всіх судах відкритий, за деякими винятками, пов'язаними з необхідністю збереження державної таємниці, таємниці усиновлення  тощо.

Особи, які мають дипломатичний  імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв –  без згоди дипломатичного представника (ч.2 ст.61 ЦПК)16.

Згідно з п.1 ст. 44 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, працівників консульських установ можуть викликати як свідків  у період ведення судових або адміністративних справ, і вони не можуть відмовитися давати показання.

Якщо консульська посадова особа відмовляється давати показання, до неї не можуть застосовуватися  засоби примусу або покарання. Компетентні  органи держави перебування, яким необхідні  показання консульської посадової  особи, не повинні створювати перешкод при виконанні її службових обов'язків. Зазначені органи можуть, якщо це можливо, одержати показання за місцем проживання цієї особи, у приміщенні консульської установи або прийняти від неї  письмову заяву.

Важливою юридичною гарантією  діяльності працівників консульських установ є той факт, що вони не зобов'язані давати показання з  питань, пов'язаних з виконанням своїх  функцій, або надавати офіційну кореспонденцію і документи, які стосуються їх функцій. Вони також не зобов'язані давати показання щодо роз'яснення законодавства  акредитованої держави.

Тому допит зазначених осіб провадиться лише на їх прохання або з їхньої згоди.

Особа, що клопоче про  виклик свідка, зобов'язана вказати, які обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, може підтвердити свідок, і повідомити суду його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи (ст.136 ЦПК). Всі  ці відомості потрібні для правильного  вирішення питання про належність та допустимість показань свідків і  для забезпечення можливості виклику  свідка в суд.

2.2. Відповідальність  свідка

За свідомо неправдиві показання або за відмову від  давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну  відповідальність, а за невиконання інших обов'язків – відповідальність, встановлену законом (ст.50 ЦПК)17.

Свідок зобов‘язаний давати правдиві показання. Цей обов‘зок забезпечується встановленням кримінальної відповідальності за відмову давати показання або завідомо неправдиві показання. Ст. 384 КК України встановлює кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання свідка в суді. Неправдивими є показання, в яких умисно повністю або частково перекручені факти, які мають значення для правильного вирішення справи.

Ст. 385 КК України передбачає кримінальну відповідальність за відмову свідка від давання показань в суді. При цьому відмова передбачає відкритий прояв небажання свідка давати показання. Форми відмови можуть бути різними – усна, письмова тощо.

За невиконання інших обов’язків свідок несе відповідальність, встановлену законом. Так, зокрема ст. 185-3 КпАП встановлює адміністративну відповідальність за неповагу до суду, що виразилась у злісному ухиленні від явки в суд свідка або в його непідкоренні розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а також вчинення інших дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених суді правил. При цьому передбачається можливість накладення штрафу від 3 до 8 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.18

 

 

Розділ 3. Показання  свідків, як засіб доказування

3.1. Особливості допиту  свідка

ЦПК докладно регламентує  процедуру допиту свідків у суді. Кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи.

Перед допитом свідка головуючий установлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами  та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права  і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав  від давання показань.

Відмова від дачі показань приймається судом шляхом постановлення  ухвали.

Якщо перешкоди для  допиту свідка не встановлені, головуючий під розписку попереджає свідка про  кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову  від давання показань та приводить  його до присяги: "Я (ім'я, по батькові, прізвище), присягаю говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи". Текст присяги підписується свідком. Підписаний свідком текст присяги  та розписка приєднуються до справи19.

Основну ідею присяги можна  виразити так: виходячи зі специфіки  свідомості людини, певних умов процесу, його соціалізації, процедура прийняття  присяги і сам її текст неминуче спричиняють модель (стереотип, зразок) належного поводження особи в  особливо значущих і відповідальних ситуаціях. Тобто держава, закріпивши в законі необхідність складення  присяги свідком, чекає від нього  як від свідомого і законослухняного члена суспільства відповідної  поведінки, яка має виражатися в  тому, що він зробить все можливе  для надання правдивих показань. Це є його внеском у майбутнє справедливе  вирішення справи.

В той же час присяга  вводиться в законодавство як додаткова гарантія вірогідності: по-перше, вона підкріплена іншими юридичними засобами (попередження свідка про  кримінальну відповідальність), по-друге, це свого роду елемент традиції, додання врочистості ритуалу, у  якому бере участь особа, яка присягає. Як зазначають дослідники, присягу  краще допускати для підтвердження "проміжних факторів", від яких не залежить остаточне вирішення  справи на користь особи, яка принесла присягу.

Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі, після  чого першою задає питання особа, за заявою якої викликано свідок, а  потім інші особи, які беруть участь у справі.

Суд має право з'ясувати  суть відповіді свідка на питання  осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі.

Головуючий має право  за заявою осіб, які беруть участь у  справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають  честь чи гідність особи, є навідними  або не стосуються предмета розгляду.

Кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідання  до закінчення розгляду справи. Суд  може дозволити допитаним свідкам  залишити зал засідання до закінчення розгляду справи за згодою сторін.

Свідок може бути допитаний  повторно в тому самому або наступному засіданні за його власною заявою, заявою сторін та інших осіб, які  беруть участь у справі, або з  ініціативи суду. Під час дослідження  інших доказів свідкам можуть ставити питання сторони, інші особи, які беруть участь у справі, суд (ст.180 ЦПК)20.

Таким чином, показання свідка складаються з чотирьох частин:

    1. встановлення особистості свідка, його відношення зі сторонами;
    2. попередження свідка про відповідальність за відмову або ухилення від дачі показань, за давання свідомо неправдивих показань;
    3. показання у вільній формі про те, що свідкові відомо в справі;
    4. постановка питань.21