Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Свобода як принцип демократичної правової держави

Курсова робота

З дисципліни «Теорія держава і право»

На тему: «Свобода як принцип демократичної правової держави»

Виконала студентка ІІ курсу

Відділення «Правознавство»

Рецензія

____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Примірний план

1.Становлення ідей про правову державу

2.Права та обов’язки людини та громадянина в Україні

3.Юридична відповідальність як засіб охорони основних прав та свобод людини і громадянина

4. Основні універсальні міжнародно-правові акти у сфері прав і свобод людини.

План

Вступ

1.Становлення ідей про правову державу…………………………………..ст.7-11

2.Права та обов’язки людини та громадянина в Україні………………….ст.11-20

3.Юридична відповідальність як засіб охорони основних прав та свобод людини і громадянина…………………………………………………….…ст.20-25

4. Основні універсальні міжнародно-правові акти у сфері прав і свобод людини………………………………………………………………………ст.25-31

Висновок

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

Сучасна трансформація Української держави в ліберально-демократичну і соціально-правову потребує відповідного концептуально-методологічного забезпечення. Для вирішення цього завдання принципово важливим стає осмислення феномена свободи як фундаменталізуючого і сутнісного принципу демократичної правової держави, що, в свою чергу, утворює концептуальне підґрунтя для формування новітньої методології, теорії і практики сучасної української держави та правової системи.

Закріплення на конституційному рівні положення про те, що Україна є демократичною соціальною правовою державою, утвердження пріоритету людини як найвищої соціальної цінності (не особа для держави, а держава для особи), природності та невід'ємності її прав і свобод засвідчило про визнання Україною та практичне втілення європейської духовно-гуманістичної традиції у вченні про державу та право. В усіх найбільш значущих юридичних актах європейської та спорідненої з нею американської історії, наскрізно проходить думка: право встановлює межу владі й забезпечує свободу особистості.

Зазначені положення вочевидь актуалізують проблему свободи людини. Вона посідає першочергове місце у виробленні стратегії правового залучення України до Європи з метою побудови спільного європейського майбуття. Свобода стає фундаментальним принципом і цінністю нової соціально-правової реальності в Україні, яка формується на засадах євроінтеграції. Її затвердження стає необхідністю в умовах глобалізованих демократії, ринку і громадянського суспільства.

Метою дослідження є формування засад новітньої методологічної теорії та практики розвитку сучасних вітчизняних держави і права шляхом осмислення феномена свободи як фундаменталізуючого, сутнісного і наскрізного принципу ліберально-демократичної правової держави.

Концепцію дослідження склала ідея універсальності основних прав і свобод людини і громадянина.

Об’єктом дослідження є новітня методологія, теорія і практика сучасних українських держави і права.

Предметом дослідження є феномен свободи як концептуальне підгрунття оновленого підходу до сучасних національних держави і права.

Методи дослідження. У дослідженні застосовувалася система принципів, прийомів та підходів, яка заснована на філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методах. Філософську методологію дослідження склала антропологічна філософія і споріднені з нею онтологічний, феноменологічний, герменевтика та екзистенціалізм. Використання сучасних методів дослідження дало змогу осмислити людину як носія свободи первинного суб’єкта права, невід’ємних прав і свобод, що дозволило з’ясувати сутність, онтологічне місце, функції і значення свободи для демократичної правової держави в умовах інтеграції України у ЄС глобалізованих демократії, ринку, громадянського суспільства та правової держави.

З арсеналу наукових методів використовувалися спостереження, опис, експеримент, теоретичне та практичне моделювання, формально-логічне узагальнення спостереженого та ін.

Особливої уваги здобуло застосування принципу універсалізму науки права і тісно зв'язаного з ним компаративного методу. Орієнтація на універсалізм науки права надає змогу дійти згоди про сутність права як соціального феномена на рівні принципів (доктрини, концепції), що не виключає різноманітних національних засобів досягнення єдиної мети і неповторної юридичної емпірії. Використання компаративного методу зумовило необхідність порівняння різних типів праворозуміння, правоутворення і правореалізації з метою виявлення їх загальних рис і специфічних особливостей, пошуку шляхів оптимізації правової системи в Україні на основі збагачення найвидатнішими здобутками цивілізованої ліберально-правової думки.

1.Становлення ідей про правову державу

Ідея правової держави пройшла складний і тривалий шлях. Ще у античні часи розуміли, що лише право може дати владі міру, обмежити її в інтересах народу, а держава, у якій закон суперечить людській природі і не слугує загальному благу, швидко зникне.

Після розпаду Римської імперії тривалий час політико-правове вчення не розвивалось (його пожвавлення спостерігається лише з XI—XII ст.), однак поширення у Європі римського права і римських традицій призводить до зміцнення підвалин державності, розуміння закону як волі народу, а, відтак, і визнання певної зв'язаності ним верховної влади.

З XII—XIII ст. пов'язані витоки середньовічного конституціоналізму у формі парламентських органів, формується представницька влада та законодавчі збори. У подальшому ідея обмеження правителя законом і справедливістю знаходить розвиток у працях багатьох тодішніх вчених, однак цьому суперечать абсолютистські тенденції у політичній науці (через формування абсолютних монархій у Європі на зламі XVI ст.), а також боротьба між світською і церковною владою. Відповідальність правителя зводиться переважно до відповідальності його лише перед Богом і природою.

Ідеї середньовіччя, проте, стали фундаментом, на якому виросло систематичне вчення про правову державу. До ключових віх у розвитку політичної науки варто віднести обгрунтування світського характеру держави, державного суверенітету та верховної влади.

Епоха Реформації у Франції у XIV—XVI ст. привнесла ідею обмеження суверенітету влади короля владою народу та відповідальністю його перед народом і парламентом. Обгрунтування призначення політичної влади для загального морального добра сприяло відродженню давньої ідеї належності політичної влади народові. З неї пізніше виникає цілісна доктрина народних прав, підпорядкованість держави служінню усій громаді та скеровуванню природним правом.[12,ст.78]

Стародавня договірна теорія була використана представниками політико-правової науки та ідеологами Американської і Французької революцій для обгрунтування обмеженості політичної влади та права на опір тиранії.

Революційний рух XVIII та XIX ст. античну ідею панування права доповнює концепцією прав і свобод людини, яка стала основою усіх наступних теорій лібералізму. В епоху Відродження обстоюються ідеї суверенної держави, суверенітету народу, поділу влади та її юридичного обмеження.

Розвиток політичної науки на початку XVIII ст. призвів до формування поняття правової держави, яке у працях німецьких та англійських філософів набуло цілісного вигляду. В основі цього вчення — визнання природних прав людини та ідея обмеження ними самої держави, уявлення про державну владу як похідну від прав людини, ідеї народного суверенітету і народного представництва, принцип поділу влади та взаємозбалансування окремих гілок влади. Варто, однак, зазначити, що ідеї правової держави не були чистим надбанням Німеччини або Англії. Вже наприкінці XIX ст. у більшості європейських країн дослідження питань правової держави набули великого розмаху.

Різноманітні аспекти правової держави активно досліджувались і у дореволюційній Росії та Україні. Однак після 1917 р. вчення про правову державу зводиться тут нанівець, оголошується шкідливим і на його зміну приходить теорія законності.

Активізація досліджень в СРСР аспектів правової держави припадає на кінець 80-х і 90-ті pp. Треба зазначити, що в СРСР даний термін почав активно використовуватися після прийняття Конституції СРСР 1977 p., хоча при цьому йшлося про соціалістичну правову державу, головна ідея якої зводилася, насамперед до посилення ролі Конституції і закону та дотримання їх вимог у реальному житті. З розвитком демократичних процесів вказане привернуло увагу до гарантування прав і свобод громадян і, в першу чергу, права на участь у виборах, свободу слова, зборів тощо.

Ідея правової держави в СРСР отримала могутній імпульс з, так званою, перебудовою у 1985 р. після XIX Всесоюзної партійної конференції. Однак вивчення її на новій методологічній і теоретичній основі на пострадянському просторі відбувається лише після демократизації політичного режиму. Утворення нових суверенних держав на терені колишнього СРСР призвело не тільки до активізації досліджень поняття, витоків, принципів правової держави, умов формування, а й до конституційно-правового визнання правової державності, закріплення її різноманітних аспектів, про що йтиметься нижче.

Аналіз функціонування правових держав Заходу свідчить, що зазначене поняття має чітко виражений історичний характер.

Це досить рельєфно простежується на прикладі Німеччини, вчені-правознавці якої зробили вагомий внесок у розроблення теорії правової держави. Виникнення систематизованого вчення про правову державу у цій країні тісно пов'язане з подоланням абсолютизму і відновленням ідеї природного права, що вимагала повернення до розуміння права як прояву здорового глузду і надання йому вищої легітимності. У другій половині XIX ст. ідея легітимності права втратила своє значення, поняття правової держави набуло формального значення як держави, що визнає поділ влади, незалежність суду, законність управління, правовий захист громадян від порушення державною владою їх прав і відшкодування шкоди, завданої останнім публічними установами, своїми неодмінними особливостями й інститутами.

Однак, якщо у XIX ст. поняття правової держави як ліберальної правової пов'язувалось з гарантуванням бюргерству лише політичної свободи і безперешкодної діяльності у сфері економіки, то у сучасному вченні це поняття пов'язується з необхідністю дотримання закону, проголошенням соціальної держави і рівноправ'ям громадян, діяльністю незалежного суду із захисту прав громадян від посягань з боку держави тощо.

Поняття правової держави, своєрідність її категорійного виразу видозмінюються залежно від правових традицій і правових орієнтацій, існуючих у різних правових системах. Сьогодні поняття правової держави дуже активно використовується у багатьох країнах, однак, як і століття тому, було б перебільшенням вести мову про єдність у поглядах на це поняття і сутність правової держави. У Німеччині і Франції, Англії і Голландії, Росії і Угорщині вказані поняття хоча й мають багато спільних ознак, проте не збігаються не лише з огляду на практику функціонування держави, а й через своєрідне сприйняття цих категорій. Правова держава має органічний виток з культури народу, суспільних традицій, умов політичного розвитку.[14,ст.13-17]

2.Права та обов’язки людини та громадянина в Украйні

Щоб зробити перший крок для з'ясування що таке права людини, треба перелічити, які права необхідні нам, а також нашим родичам, друзям, товаришам для нормального існування в сучасних умовах, щоб вони не викликали заперечень з боку інших людей, їх об'єднань, угруповань.

Поняття про права людини включає два аспекти. Перший означає, що людина має невід'ємні і невідчужувані права лише тому, що вона людина. Це. зокрема, моральні права, які походять із людської природи кожної особистості, формуючи і підтримуючи в людині почуття власної гідності.

Другий розкриває юридичну сутність прав людини, що міститься в законодавчих документах, створених у державі та на міжнародному рівні. Основою таких прав є згода тих, на кого вони поширюються, тобто згода суб'єктів права, тоді як основу першої групи прав становить природний порядок.

Права - це, по-перше, можливості людини діяти певним чином (або утримуватися від певних вчинків) з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб. Причому, якщо йдеться про основні права, то це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати.

По-друге, ці можливості є неодмінною, закономірною «приналежністю» кожної людської істоти. Їх виникнення датується моментом її народження і не потребує «дозволу», схвалення з боку будь-кого. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей, адже інакше вона не зможе сформувати, розвивати, проявити себе саме як людина, як особистість, незалежно від місця, часу та умов її існування. З цього боку права людини мають бути невідчужуваними, тобто невід'ємними від людини.

По-третє, ці можливості людини (особливо їх здійснення) залежать від можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічного, а також соціального, духовного і культурного розвитку. В цьому плані права людини явище, насамперед, соціальне: вони виростають із самого суспільства, зумовлюються біосоціальною сутністю людини.

Отже, права людини - явище глибинне, фундаментальне моральне. Тому недотримання загальнолюдської моралі, як правило, спричиняє порушення прав людини і, навпаки, порушення прав людини завжди є посяганням на загальнолюдську мораль. Оскільки права людини - це своєрідний прояв і реалізація загальнолюдської моралі, вони, по суті, містять норми моралі.

Щодо здійснення прав людини завжди постає проблема державного, насамперед юридичного, тобто закріпленого у законі або в іншому державному акті їх забезпечення. Саме держава як єдиний офіційний представник усього суспільства може і зобов'язана «розподіляти» надані членам суспільства ті чи інші можливості. Отже, права людини - якщо мати на увазі їх використання, «реалізацію» - повинні так чи інакше набути й певних юридичних характеристик, наприклад: закріплення у конституції, забезпечення юридичними засобами здійснення, охорони й захисту. Ось що з цього приводу говориться у пактах про права людини:"Кожна Держава, яка бере участь у цьому Пакті, забов'язується вжити максимальних межах заходів щодо забеспечення поступового повного здійснення прав що визначаються у цьому Пакті, усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих законів".

Саме зв'язок прав людини з «юридичним», державним правом зумовлює єдність та взаємодію моралі й юридичних норм. А права людини і є визначальним критерієм моральності таких норм.

Крізь призму юридичної забезпеченості людських прав, зважаючи на ті чи інші її особливості, можна пояснити смисл словосполучення «права і свободи людини». І поняття прав людини, і поняття свободи людини відображають людські можливості. У цьому принципова спільність цих понять. Й однак це не цілком тотожні явища: вони розрізняються не так за своєю природою, як за способом здійснення, забезпечення.

Права людини можуть стати здійсненними, як правило, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів» (наприклад, право на працю, на освіту). А свободи у багатьох випадках можуть бути здійснюваними і без такого «втручання» держави: її місія щодо них полягає в охороні, в непорушенні й захистові відповідних можливостей людини (свобода слова, свобода сповідування певного віровчення, свобода вибору місця проживання).

Один із найважливіших принципів здійснення прав людини - вимога суспільно-відповідального їх використання усіма і кожним. Даний зв'язок полягає у тому, що здійснення людиною своїх прав має бути обмежене правами інших - таких самих з точки зору гідності - людей. Порушення цих меж вважається зловживанням правом; і тоді від людини можна зажадати відповіді: чому вона припустилася перевищення меж свого права? Інакше кажучи, її можна притягти до відповідальності. Отже, права людини під час їх здійснення завжди обмежуються правами інших людей, хоча на практиці встановити ці межі буває досить складно. За словами французького письменника Віктора Гюго, «усвідомлення права розвиває усвідомлення обов'язку. Загальний закон - це свобода, яка закінчується там, де починається свобода іншого». Міжнародні документи з прав людини говорять з цього приводу таке: ".кожна окрема людина, маючи обов'язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона належить, повинна добиватися заохочення і дотримання прав, визнанних у цьому Пакті".

Права людини торкаються різних аспектів її життя. Вони відрізняються за певними якостями, які не можна не брати до уваги при забезпеченні, охороні й захисті прав. Тому поділ прав людини на певні групи має не тільки пізнавальне, але й практичне значення. Залежно від сфери суспільного життя, з якою вони пов'язані, права людини у вітчизняній юридичній літературі поділяються на фізичні (життєві), особистісні, політичні, соціально-економічні, культурні:

• громадянські, відомі у вітчизняній літературі як особисті (їх не слід ототожнювати з правами лише громадянина і певної держави - це, наприклад, право на життя, на свободу, особисту недоторканність, на свободу від посягань на честь, репутацію, право на сповідування релігії); • політичні (свобода слова, право на участь у політичному житті, право на створення асоціацій, право на участь в управлінні державою, суспільством); • соціально-економічні (наприклад, право на працю, на справедливі і сприятливі умови праці, право на власність, право на соціальне страхування, право на створення профспілок); • культурні (право на користування надбаннями культури, свобода наукових досліджень). Практичного значення може набувати у певних випадках і поділ прав людини залежно від того, чи можливе їх здійснення одноособовими діями людини, чи воно вимагає спільних дій групи носіїв даного права. Відповідні права звуться індивідуальними (наприклад, право на вибір місця проживання, на виховання власної дитини) та колективними (право на утворення громадських об'єднань, на проведення мітингів, демонстрацій). З правами людини тісно пов'язані, проте не ототожнюються, права громадянина. Останні торкаються лише тих осіб, на яких поширюється громадянство, тобто особливий зв'язок між людиною і державою. Він полягає у специфічній взаємній відповідальності між ними: держава зобов'язана піклуватися про своїх громадян, хоча б де вони перебували, забезпечувати захист їхніх прав і свобод, а громадяни мають дотримуватися приписів, встановлених державою в інтересах усього суспільства. Взаємопов'язаність прав людини і прав громадянина виявлялася, зокрема, у тому, що у ряді випадків вони закріплювалися в єдиному акті (наприклад, у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 року, яка й донині входить до складу конституційного законодавства Франції; у Конституції України 1996 року, другий розділ якої зветься «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина»). Основне право громадянина - це встановлена державою та закріплена в Конституції можливість, яка дозволяє кожному обирати вид і міру певної поведінки, використовувати надань йому блага, як в особистих, так і в суспільних інтересах. [ 8, ст.89] Як співвідносяться категорії «права» і «свободи», чи є між ними принципова різниця? Більшість авторів, які досліджували це питання, схиляються до думки, що принципових відмінностей між цими поняттями немає.Порівняйте, наприклад, свободу наукової, технічної творчості та право на творчість, право на вибір професії і свободу вибору професії. Ці та інші приклади свідчать, що одну і ту ж правову можливість розглядають як право, і як свободу. Історично склалося так, що деякі права іменують свободами: свобода думки і слова, свобода світогляду та віросповідання, свобода мітингів, походів і демонстрацій. Закріплюючи в Конституції права та свободи громадян, держава вимагає від них правомірної поведінки, яка має відповідати еталонам, зафіксованим у юридичних нормах. Держава формулює свої вимоги до громадян у системі обов'язків та встановлює юридичну відповідальність за їх невиконання. В юридичній літературі права, свободи та обов'язки входять до поняття «правовий статус». Правовий статус особи - це сукупність всіх прав, свобод та обов'язків, що належать громадянину і визначають його правове положення у суспільстві. В юридичній літературі зустрічається така класифікація видів правового статусу. Загальний правовий статус розповсюджується на усіх громадян і закріплений в Конституції та законах України. Спеціальний (родовий) статус поширюється на певні групи громадян, закріплений в окремих законах (наприклад, Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р., Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. та ін.). [1] В законодавстві України також розрізняють правовий статус громадян України, основи якого закріплені у ст. 21-25 Конституції України, правовий статус осіб без громадянства (апатридів) та правовий статус іноземних громадян. На думку авторів серед прав та свобод громадян, закріплених у Конституції, можливо виділити такі групи:

1)особисті (ст. 27-35, 51-52), 2) політичні (ст. 36-40), 3) економічні (ст. 41-45), 4) соціальні (ст. 46-49), 5) екологічні (ст. 50), 6) культурні (ст. 53-54).

Вперше в Україні офіційно закріплене невід'ємне право кожної людини на життя (ст. 27), хоча в міжнародних актах, ратифікованих Україною, воно існувало. На жаль, ні ці акти, ні Конституція не містять юридичного визначення цього права. Не зафіксовано, коли воно виникає: з моменту народження дитини чи раніше. [2] Частина 2 статті 28 Конституції закріпила положення про недопустимість катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження чи покарання. Зазначена норма враховує вимоги відповідної Конвенції, що була підписана 10 грудня 1984 року і яка діє в Україні. Ст. 11 Конвенції вимагає від держав - учасниць систематично розглядати правила, інструкції, методи та практику допитів, умови утримання під вартою, поводження з арештованим для того, шоб не припускати застосування тортур. Згідно з частиною 3 статті 28 Конституції України «жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам». Більш детально це положення розкрито в Основах законодавства України про охорону здоров'я, де у статті 45 забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду. Значну кількість особистих прав людини охоплює поняття «недоторканість особи, яке розглядається, з одного боку, як право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29), а з другого, як право на охорону особистого та сімейного життя (ст. 32). Право на свободу включає такі аспекти, як гарантії від незаконного арешту та затримання, свободу пересування, вільний вибір міста проживання, право залишати Україну та повертатись в Україну. Детально процедури і порядок в'їзду та виїзду закріплені в Законі України «Про порядок в'їзду з України та виїзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 р. Серед норм законодавства України, що стосуються охорони особистого життя, слід окремо виділити такі:

1. Недопустимість збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, право громадян знайомитися із відомостями про себе та гарантування судового захисту права спростовувати недостовірну інформацію про себе та членів своєї сім'ї (ст. 32 Конституції України). Згідно зі статтею 41 Закону України «Про телебачення та радіомовлення в Україні» від 21 грудня 1993 року не припускається без згоди батьків або осіб, що їх замінюють, розповсюдження інформації про неповнолітніх, які здійснили злочин, про злочини щодо неповнолітніх, а також про самогубство неповнолітніх, якщо така інформація дає можливість ідентифікувати особистість. 2. Забезпечення таємниці всиновлення (стаття 112 Кодексу про шлюб та сім'ю України) шляхом зміни місця, дати народження дитини (не більш ніж на 6 місяців). 3. Право на збереження лікарської таємниці (Основи законодавства України про охорону здоров'я, ст. 40 4. Адвокатська таємниця. Статтею 9 Закону України «Про адвокатуру» від 18 грудня 1992 р. передбачено, що предметом адвокатської таємниці є питання, з якими особа звертається до адвоката, зміст консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, які адвокат отримав при здійсненні своїх професійних обов'язків. 5. Дотримання таємниці здійснення нотаріальних дій нотаріусами та іншими посадовими особами (Закон України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р., стаття 8). 6. Недоторканість житла (ст. ЗО Конституції України). 7. Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України, ст. 131 Кримінального кодексу України). Конституція закріплює свободу думки і слова, світогляду і віросповідання (ст. 34-35) Політичні права надають громадянам можливість брати участь у суспільному та політичному житті країни. До них, перш за все, слід віднести право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації та право на участь у професійних спілках (ст. 36-37 Конституції України), які в міжнародних Пактах з прав людини об'єднуються в поняття «право на свободу асоціацій». Громадяни мають право браги участь у виборах і референдумах. Громадяни України мають право на доступ до державної служби (ст. 38 Конституції), яке більш детально закріплено в Законі України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та іх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Право на державну службу мають громадяни України, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір. Одними з найважливіших прав людини є право на працю та відпочинок (ст. 43,45 Конституції України). За Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 року право на труд включає право кожної людини на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає, право на справедливі та сприятливі умови праці, оплату праці, відпочинок та обмеження робочого часу. Всі ці положення відображені у чинній Конституції України. Крім того, її 44 стаття передбачає право на страйк, як засіб захисту своїх економічних і соціальних прав. Стаття 46 Конституції України проголошує право на соціальний захист. Стаття 47 передбачає для громадян, які потребують соціального захисту, пільгове (безоплатне або за доступну для них плату) надання житла. Стаття 48 закріплює право на достатній життєвий рівень, який включає достатнє харчування, одяг і житло. Згідно із Статтею 14 Основ реалізація політики охорони здоров'я в Україні покладається на органи державної виконавчої влади. Особисту відповідальність за це несе Президент України, який виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я. Стаття 53 Конституції України закріплює право кожного на освіту, у тому числі на отримання безоплатної освіти у державних і комунальних навчальних закладах.

3.Юридична відповідальність як засіб охорони основних прав і свобод людини і громадянина. Юридична відповідальність — це передбачені законом вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення. Ознаки юридичної відповідальності такі: 1. Спирається на державний примус у формі каральних і правовідновлюючих (компенсаційних) способів. 2. Виражається в обов'язку особи зазнавати певних втрат — позбавлення конкретних благ особистого (позбавлення волі, посади та ін.), організаційного і майнового характеру (конфіскація майна, штраф) за свою вину, тобто нести кару, яка є новим, додатковим, юридичним обов'язком, що не існував до правопорушення. 3. Настає лише за вчинені або вчинювані правопорушення у разі встановлення складу правопорушення. Ця вимога є обов'язковою при покладанні кримінальної або адміністративної відповідальності. Суб'єктом юридичної відповідальності може бути лише особа (фізична або юридична), винна в порушенні правових розпоряджень. 4. Здійснюється компетентним органом у суворій відповідності з законом, а саме — з санкціями норм права, якими встановлюються вид і міра втрат. Юридична відповідальність є реалізацією санкції правової норми в конкретному випадку стосовно конкретної особи. 5. Здійснюється в ході правозастосовної діяльності за дотримання певного процедурно-процесуального порядку і форм, встановлених законом (цивільним процесуальним і кримінально-процесуальним законом про адміністративні правопорушення). Поза процесуальною формою юридична відповідальність є неможливою.

Принципи і функції юридичної відповідальності Принципи юридичної відповідальності — це незаперечні вихідні вимоги, що ставляться до правопорушників і дозволяють забезпечувати правопорядок у суспільстві. Вони є різновидом міжгалузевих принципів права, відображають його глибинні усталені закономірні зв'язки. У демократичній, соціальній, правовій державі юридична відповідальність передбачається лише за діяння, що є протиправними: 1) за фізичні діяння (а не за думки, світогляд, особистісні властивості); 2) за суспільне шкідливі і, як правило, винні діяння, вчинені деліктоздатною особою. 3) за юридичне заборонені діяння, тобто діяння, що суперечать природі права і літері закону; 4) за власні діяння правопорушника. (дод.1)

Соціально-політична цінність юридичної відповідальності виявляється у наявності чітко визначеної мети та функціонального призначення. Мета (ціль) юридичної відповідальності — це категорія, що характеризує її призначення. Вона: — забезпечує пізнання сутності та природи юридичної відповідальності;