Своєрідність ліричного героя в поезії Архілоха
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Чернігівський національній педагогічний університет
імені
Т.Г.Шевченка
Кафедра
германської філології
Своєрідність
ліричного героя в поезії
Архілоха
Курсова робота
з історії зарубіжної літератури
Напрям 6.020303 "Філологія* Мова та література (англійська)"
Студентки 21 групи
філологічного факультету
Іскандарян Софії Фаіківни
Науковий керівник
викладач
Пономаренко Т. О.
ЗМІСТ
ВСТУП.........................
РОЗДІЛ
1. ЛІРИКА ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ РІД...........................
1.1. Система
жанрів лірики……………...................
1.2. Ліричний
герой.........................
РОЗДІЛ
2. СВОЄРІДНІСТЬ ЛІРИЧНИХ ГЕРОЇВ ВІРШІВ
АРХІЛОХА ..............................
2.1. Архілох
– поет Стародавньої Греції........................
2.2. Суб'єктивна
поезія Архілоха......................
ВИСНОВКИ......................
СПИСОК
ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................
ВСТУП
Ліричні твори мають дуже давню історію. Вперше вони з’явились ще у VI-VII ст. до н .е. Усі жанри ліричної поезії розрізняються з великою часткою умовності, хоча в минулому критика рекомендувала поетам строго дотримувати їхні внутрішньовидові, жанрові ознаки. Більше поширення одержало членування лірики на жанри за тематичною ознакою — лірика пейзажна, філософська, любовна тощо.
Зазвичай, зі словами "лірика" у багатьох людей виникають асоціації з коханням, печаллю, радістю, тугою, оспівуванням краси, природи. Тобто все те, чим дійсно пронизана лірика, точніше одна з її жанрів, а саме пісенна. Прекрасна й чарівна, з ніжною, іноді грайливою мовою, нею не можна виразити гнів, зобразити обличчя війни або ж возвеличити мужність. Для цього існує декламаційна лірика, яскравим представником якої був видатний поет Архілох, родом із острова Парос. Більшість його віршів були написані в жанрі "ямб", назва якого, вочевидь, викликана розміром віршу. У гімнах, елегіях, байках він оспівує кохання, твердість духу під ударами долі, описує картини життя, прославляє героїзм воїнів.
Метою нашого дослідження є вивчення лірики класичної доби, її особливостей, а звідси, визначення характеру ліричного героя в поезії Архілоха.
Завдання нашого дослідження — дослідити теоретичні аспекти лірики, її виникнення, етапи розвитку та жанри, визначення поняття "ліричний герой". Також ознайомлення з лірикою Архілоха, визначення своєрідності його ліричних героїв.
Об’єктом дослідження є лірика Архілоха.
Предметом дослідження є своєрідність ліричного героя у творах Архілоха..
У
нашій курсовій роботі ми будемо використовувати
здебільшого біографічний
метод дослідження, адже Архілох змальовував
у своїй поезії свій життєвий шлях та моральний
кодекс, відкинувши героїчну традицію,
представлену Гомером. Архілох виступав
як воїн і поет, і це надзвичайно вплинуло
на характер його поезії. Він прожив бурхливе,
сповнене небезпек життя, саме тому, йому
було про що писати у своїх віршах. Не менш
важливий метод дослідження в нашій курсовій
роботі - історико-літературний. Як
вже було зазначено, поет змальовував
своє життя, а сам він був найманим солдатом,
отже, все його життя було присвячено війні,
яка постійно відбувалась між островами
Наксос і Парос. Отже, це пов’язує історичні
події з літературою Архілоха.
РОЗДІЛ
1. ЛІРИКА ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ
РІД
- Система жанрів лірики
Поряд з епосом і драмою стоїть лірика — один із трьох літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора [10, c. 173].
Лірика (від грец. Λύρα) — струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні. У ліриці першорядне значення надається виражальним засобам, які формують інтимну атмосферу з витонченим емоційним станом, тобто — ліризм.
О. М. Веселовський в "Історичній поетиці" виводить зародження ліричної поезії (як і епічної та драматичної) з первісного художнього синкретизму, а саме з первісних пісень-танків. Такі твори в давні часи співав цілий колектив якогось племені, виконуючи певний магічний обряд. Пізніше один зі співаків став виділятися як провідний виконавець, який одноосібно розпочинає спів. Це був корифей, тобто заспівувач. Він поклав початок епічній поезії, що лежить у першооснові епосу. Лірика також виникла з первісної пісні-танку. Вона походить з тих емоційних словесних вигуків хору, які були відгуком на заспів корифея. Ці відгуки поступово стали закінченими дво- або чотирирядковими віршами, які могли виконуватися окремо від обряду хором чи одним співаком. Це поклало початок лірики як окремого літературного роду [5, c. 79].
Специфіка ліричної поезії полягає в тому, що людина присутня в ній не лише як автор, тобто об'єкт зображення, але і як її суб'єкт, що включений до естетичної системи твору як важливий елемент. В європейській естетиці цю думку вперше сформулював Гегель.
Лірика не зводиться лише до розмови від імені ліричного «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. Крім цього, зустрічаються розмаїті типи — від масок ліричного героя до різних об'єктивних персонажів, речей, у яких так зашифровано ліричний об'єкт, що він відразу ж стає зрозумілим читачеві.
У ліриці суб'єкт виявляє особливу активність, хоча він не завжди буває індивідуалізованим, як це ми бачимо в жанровій системі лірики минулого (ода — елегія — сатира).
Слово в ліриці є своєрідним концентратом поетичності. В епічній чи драматичній творчості фабула, розвиток характерів персонажів розгортають тему, розкривають сутність авторського задуму. В ліриці авторська позиція, складний внутрішній світ передаються концентрованими образами, що дають можливість налагодити з читачем миттєві стосунки. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розуміє прочитане і співпереживає йому.
Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм, хоча окремі дослідники (Д. Овсянико-Куликовський, М. Каган) розглядали його як центральний елемент родової характеристики.
Світова лірична поезія веде свій відлік з творчості великих поетів античності (Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій, Архілох). У літературах Сходу відзначалася лірика Ду Фу, Фірдоусі, Омара Хайама, Сааді, Гафіза. Багатством барв виділялася творчість поетів Західної Європи доби Відродження (Петрарка, Шекспір), XVIII-XIX століть (Шіллер, Гете, Гайне, Байрон, Шеллі, Берне, Петефі, Міцкевич), Росії (Пушкін, Лєрмонтов, Тютчев).
Витоки української лірики криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета та мислителя XVIII століття Г. Сковороди [7, c. 285].
Таким чином, лірика, оперуючи властивими зображувально-виражальними засобами, має свою якість, визначувану конкретним змістом певної доби та панівними у ній стильовими струменями, естетичними вподобаннями тощо і водночас — ментальною свідомістю кожного етнічного середовища. Терміном "лірика" позначають також певний віршовий твір або сукупність творів, що відповідають високим естетичним критеріям, переважно невеликих за обсягом, але містких за полісемантичним смислом, окреслюваних своїми формотворчими гранями у багатьох жанрах.
Поряд з тематичною класифікацією ліричних творів повною мірою зберігає своє значення й жанровий поділ лірики, який здійснюється залежно від типу переживань поета. Одна з найдетальніших спроб систематизації за даним принципом жанрів лірики належить В. Бєлінському, який подає їх у такій ієрархії: "Види ліричної поезії залежать від ставлення суб'єкта до загального змісту, який він бере для свого твору. Якщо суб'єкт заглиблюється в елемент об'єктивного споглядання і немовби втрачає в цьому спогляданні свою індивідуальність, то постають: гімн, дифірамб, псалми, пеани. Суб'єктивність поета, вже усвідомлюючи себе, вільно бере і обіймає собою певний предмет, що цікавить її: тоді з'являється ода. Хоча тут поет повністю віддається своєму предметові, але не без рефлексії на свою суб'єктивність; він утримує своє право й не стільки розвиває сам предмет, скільки своє повне від цього предмета натхнення. Чистий без домішок елемент лірики постає в пісні, в найширшому розумінні цього слова, як вираз чисто суб'єктивних відчуттів. Нарешті, суб'єкт, крім цих суто особистих відчуттів, висловлює в ліричних творах більш загальні, більш усвідомлені факти свого життя, різні споглядання, переконання, думки, увесь об'єктивний запас знань та ін. Сюди, крім власне пісні, належать сонети, станси, канцони, елегії, послання, сатири і, нарешті, усі ті різноманітні твори, яким навіть важко підібрати власні імена" [3, c. 84].
До ліричних жанрів відносять також: епіталаму, панегірик, мадригал, епітафію, думку, романс, ліричний портрет, медитацію.
Отже, епіталама (від грец. έπιθαλάμιοζ — весільний), або гіменей (бог шлюбу в давній Греції; викриками: "Гімен, о Гіменей! " супроводжувалося виконання твору) — весільна пісня на честь молодого подружжя, що була поширена в античності. Виконувалася хором хлопців та дівчат перед шлюбними покоями молодих. Своє походження епіталама бере від фольклорних обрядових пісень. Появу її літературної форми датують приблизно VIII—VI століттями до нашої ери. В давній Греції епіталами писала відома поетеса Сапфо (часто користуючись фабулами, запозиченими з міфології), в давньоримській літературі до цього жанру зверталися Феокріт, Катулл, Стапій, Клавдіан та ін. В новоєвропейській поезії — Е. Спенсер, Ш. Шимонович, В. Тредіаковський, І. Северянин, з українських поетів — С. Пекалід [10, c. 288].
Наступний жанр — панегірик (від грец. πανηγυρικόζ) — урочиста похвальна промова, яка виголошувалася на народних зборах. Панегірик зазвичай присвячувався певним видатним особам, суспільним діячам, полководцям і т. д., вихваляв їхні діяння або ж славословив певні знаменні історичні події, наприклад, похвальне слово Ісократа 380 року до нашої ери про Афіни та їхню історію. В давньому Римі панегірики з'являються в епоху правління імператорів. Починаючи вже з античності слово "панегірик" набуває іронічного значення; панегіриком тепер часто називають таку похвалу, яка втрачає міру об'єктивності й більше скидається на підлабузництво, ніж на справедливу оцінку [21].
Також виділяють дифірамб (грец. διθύραμβοζ) — урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу, пізніше — іншим богам та героям. За своїм піднесеним характером наближається до жанрів оди й гімну (інколи дифірамб називають гімном Діонісу). Появу та художнє становлення дифірамба пов'язують з творчістю давньогрецького поета Аріона, який жив у VII столітті до нашої ери. Крім цього, дифірамби писали такі давньогрецькі поети, як Симоніз Кеосський, Піндар, Вакхілід, які дали найкращі зразки цього жанру. Арістотель вважав, що з дифірамба розвинулася грецька драма. В новоєвропейській поезії дифірамб зрідка наслідували (Ф. Шіллер, І. Гердер, Ф. Ніцше та ін.). Тепер дифірамбом, як і панегіриком найчастіше називають надмірне вихваляння когось або чогось [22].
Поряд з іншими ліричними жанрами стоїть пеан (від грец. ποαδν — пеан, цілитель, спаситель — імення бога Аполлона) — хорова пісня, близька до гімна, на честь бога Аполлона. її зазвичай виконували тоді, коли зверталися до бога по допомогу або коли дякували йому за перемогу в битві чи за порятунок від стихійного лиха. Появу пеана в давньогрецькій авторській ліриці пов'язують з ім'ям поета Фалета, який створив його у Спарті в VII столітті до нашої ери. Кращі зразки пеана належать давньогрецьким поетам Алкману, Вакхіліду, Піндару [10, c. 289].
Ще існує мадригал (від італ. madrigale —пісня рідною мовою) — невеличкий (від 2 до 12 рядків) вірш на любовну тему. За характером змісту, який складала похвала та компліменти коханій (за Буало, мадригал має дихати "ніжністю, солодкістю й любов'ю"), а також невеличким обсягом мадригал є немовби протилежністю епіграмі. Генетично мадригал сходить до еротичних народних пісень провансальських пастухів. Як літературний жанр оформлюється в епоху Відродження. Мадригали, зокрема, писали Ф. Петрарка та Дж. Боккаччо. В пізнішій поезії використовується не часто.
Наступний жанр — епітафія (грец. έπιτάφιοζ, від έπι — на, над і τάφοζ — могила, тобто надгробне слово) — вірш, призначений для напису на пам'ятникові померлої особи, часто у формі епіграми. Як літературний жанр епітафія з'являється в давній Греції та Римі. Пізніше стали писати епітафії на смерть неіснуючої особи з метою осміяти вади певної людини чи людського типу. Такі сатиричні епітафії писав Р. Берне. До такого різновиду сатиричних епітафій належать і автоепітафії — написи на власну уявлювану смерть. Відомі автоепітафії давньогрецького поета Мегара та російського поета В. Соловйова. В давній українській літературі до жанру епітафій зверталися Л. Баранович, В. Ясинський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода. [7, c. 334].
Канцона (італ. canzone — пісня) — жанр середньовічної поезії, пісня на тему лицарського кохання. Канцона складається із 5—7 строф і так званої коди (заключної напівстрофи), в якій часто містилося звернення до того, кому адресована канцона. Як жанр канцона з'явилася в середньовічній ліриці трубадурів. Формою канцони послуговувалися Данте і Дж. Боккаччо. Свого розквіту вона досягає у творчості Ф. Петрарки. В пізнішій поезії канцона використовується переважно з метою стилізації під форми середньовічної лірики (А. Шлеґель, Ф. Рюккерт, В. Іванов, В. Брюсов та ін.). [16, c. 118].
Наступний жанр — станси (від італ. stanza — строфа) — невеличкий вірш з кількох чотирирядкових строф, кожна з яких висловлює закінчену думку. В західноєвропейській поезії кінця XVIII — початку XIX століття поняття "станси" часто ототожнювали з поняттям "строфа". Інколи поняттям "строфа" позначали віршову організацію "високих" жанрів, зокрема оди; під стансами (середній жанр) у такому випадку розуміли свого роду спрощений варіант строфічної віршової організації, ще більш спрощеною формою якого виступав куплет народної пісні — "низький" жанр). Таке слововживання спиралося й на переважне тяжіння стансових строф до релігійної, філософської і піднесеної (у порівнянні з піснею) тематики. Тематична сталість стансових строф і привела до того, що подібні вірші почали сприйматися як окремий жанр (хоча й без чітких ознак) [10, c. 290].
Ода (від грец. ωδή — пісня) — первісно — пісня на будь-яку тему, що виконувалася в давній Греції хором під музичний супровід, пізніше — хвалебний вірш, який присвячено уславленню важливих історичних подій або видатних осіб. Інколи ода прославляє величні природні явища. Стиль таких творів є особливо урочистим, з елементами патетики. В. Домбровський, наприклад, визначав оду так: "Слово "ода" означає в грецькій мові те саме, що наше "пісня". Тільки ж не кожна пісня є одою; тим іменням означуємо звичайно пісню, в котрій поет, зворушений якимсь високим, незвичайним і подиву гідним предметом, з яким зв'язані загальнолюдські, національні або громадські інтереси, виказує свої почуття пориваючим огненним словом, прибраним у всі засоби картинності, експресії і мелодійності. Визначною ознакою од, отже, є піднесений настрій, сміливий, нестримний лет фантазії, палке почуття одушевления і пристосована до цього поетична форма вислову. Теми для прославлення і звеличання бере ода зі сфери найвищих ідеалів, поривів, бажань і змагань людини, що підносять її понад тісний овид особистих турбот і інтересів, особистих почувань і бажань. Воля, поступ людства, любов до рідного краю, боротьба за здійснення в житті високих кличів волі, правди й братерства, ідеальні заміри і змагання, геройські діла й подвиги, непереможна сила пісні — все те може дати привід до підйому духу й бути прославленим в оді" [10, c. 344].
Основоположником жанру став давньогрецький поет Піндар (IV ст. до н. є.), який був автором низки од на честь богів, перемог греків у війнах і на олімпійських іграх. Його оди мали строгу метричну форму й композицію (строфа— антистрофа—епод). Римський лірик Горацій, що жив у IV столітті до нашої ери, складав оди на честь Венери, Вакха, а також імператора Августа Октавіана. В добу Відродження найбільшим одописцем став П. Ронса. Його оди славили природу, що приносила радість і спокій людям. Деякі оди Ронсара були написані на честь кохання, вина.
Канонічної жанрової структури як твору, в якому виразно домінують громадянські мотиви, ода набула у творчості Малерба, одного з родоначальників французького класицизму. Оди Малерба захищали непорушність принципів абсолютистської державності, вихваляли монарха та його рідню, вищих сановників і полководців. Своє теоретичне обґрунтування ода дістала у віршованому трактаті Н. Буало "Поетичне мистецтво". Поряд із трагедією вона зараховувалася до "високих" поетичних жанрів. Н. Буало сформулював правила одописання, що стосувалися мови, метрики, загальної поетичної тональності. В добу романтизму ода посідає значне місце у творчості Байрона, Шеллі, Кюхельбекера. В українській літературі ода як жанр з'явилася на початку XIX століття [10, c. 315].
Наступний жанр — елегія (грец. ελεγεία, від έ'λεγοζ — пісня; утворено, як гадають, від фрігійського слова, що означало очерет, тобто від музичного інструмента, виготовленого з очерету, — сопілки, під акомпанемент якої співалися елегії) — вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії: у ній часто звучать скарги на життєві незгоди, містяться гіркі роздуми про швидкоплинність людського життя. Елегія виникла в давні часи. Перші зразки подібних творів знаходимо в давньоєгипетській поезії, в літературі Стародавнього Китаю, у творчості поетів Еллади (Архілох, Каллін, Мінерм, Солон, Калімах, Тіртей, Феогнід), Риму (Проперцій, Тібулл, Катулл, Овідій) [20].
Грецька елегія, як гадають, генетично
сходить до голосінь над
Елегія має свою специфіку. Не всі сумні твори слід вважати елегіями. Для справжньої елегії журба є концептуальною. Вона є результатом усвідомлення певних закономірностей дійсності, що виявляють себе в протиріччях між життям і смертю, добром і злом. Саме ці моменти свідчать про збагачення елегійного жанру в сучасній літературі [7, c. 293].
Поряд і іншими жанрами стоїть думка — досить поширений в українській і деяких інших слов'янських літературах жанр короткого ліричного вірша елегійного (іноді баладного) змісту. Термін "думка" (як зменшувальний від "дума" спершу з'явився у XVIII столітті в Польщі для позначення ліроепічних творів баладного типу (перші автори "думок"— придворні польські поети-музиканти, зокрема Г. Відорт. Згодом, у першій половині XIX століття, польські та українські поети почали називати думками елегії на теми сільського життя. В українській поезії жанр започаткував А. Метлинський [10, c. 348].
Наступний жанр — гімн (грец. ΰμνοζ) не має чіткого етимологічного значення; в античності розуміли гімн як "зіткану" пісню (метафоричне сполучення слів у мовленнєву матерію викликало аналогії з ткацьким процесом) — урочистий музичний твір програмного звучання. Початок веде з давніх часів, коли спершу в Єгипті, а пізніше в Греції стали складати гімни на честь богів або героїв. У давній Греції гімни виконувалися хором (інколи сольно) під акомпанемент кіфари й нерідко супроводжувалися танцями. Найстаріші грецькі гімни мали чітку організацію. В античній Греції гімн сприймався і як урочиста пісня, окремий жанр лірики зі своїми специфічними ідейно-художніми завданнями і, одночасно, як загальна, родова назва всіх пісень, що містили в собі звернення до богів. До давньогрецьких авторів, що писали гімни, належать поети Аріон (VII до н. е.), Архілох, Алкман, Алкей (VII-VI до н. е.), Симонід Кеосський, Вакхілід, Піндар (VI—V до н. е.).
Літературною основою гімна слугує вірш, що найбільше передає національний характер, сповнений громадянського пафосу та певної символіки. Відповідно до цього розробляється й жанрова поетика. Лексика має бути урочистою, мелодія — величною, образи — монументальними [16, c. 295].
Послання — епістолярно-публіцистичний вірш, написаний у формі звернення до певної реально існуючої особи (іноді до багатьох осіб). Зачинателем цього жанру вважають римського поета І століття до нашої ери Горація, який у "Посланні до Пізонів" виклав свої погляди на поетичну творчість і правила мистецтва. Трапляється цей жанр також у творчості Овідія. Свого розквіту послання досягає в літературі класицизму, як західноєвропейського, так і східнослов'янського, в якому воно широко культивувалося. Зміст віршових послань може бути найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками до політичних декларацій, філософських узагальнень, естетичних програм [10, c. 344].
Не менш важливим жанром лірики є пісня (давньорус. пιти — співати, нім. Lied, франц. chanson, англ. song) — вірш ліричного або ліроепічного характеру, мелодичний за своїм інтонаційним малюнком і призначений для співу. Цей жанр є досить давнім за своїм походженням. Розрізняють два види пісень — народні та літературні, між якими існує тісний взаємозв'язок такого роду, що літературні пісні часто фольклоризуються, стаючи популярними й поширюючись серед народу, а, навпаки, народні пісні (текст чи мелодія або й те, й інше) часто слугують основою для словесно-мелодичної композиційної побудови літературно-авторських пісень. Загальні ознаки пісенного жанру та відмінності його видових форм (народної та літературної). У давньогрецькій літературі вирізнялися любовні пісні Сапфо, Анакреона, Катулла. Пісня посідала значне місце у творчості відомих європейських поетів Р. Бернса, П.Ж. Беранже.
Також виділяють романс (ісп. romance від пізньолат. romance — по-іспанськи) — це сольна лірична пісня, здебільшого про кохання. Вона виконується з музичним супроводом. Походження терміна "романс" пов'язують з Іспанією. В Іспанії романсом спочатку називалася пісня світського характеру рідною (романською) мовою, тобто відмінною від традиційної латинської, прийнятої для церковних пісень. Збірки таких пісень, об'єднаних наскрізною дією, мали назву «романсеро». Романс пізнього середньовіччя пов'язаний з боротьбою іспанського народу з загарбниками. У Франції романс став любовною піснею і в такій ролі потрапив наприкінці XVII — на початку XVIII століття до Східної Європи. [10, c. 248].
Ліричний портрет — це вірш, у якому дається характеристика певної реально існуючої людини, розкривається її внутрішній світ, належність до якоїсь професії тощо. Це досить новий жанр лірики, який перебуває в стадії становлення [16, c.299].
Не менш важливии жанром є псалми (від грец. ψαλμόζ — хвалебна пісня, первісно — ударяти по струнах, спів під акомпанемент струнного інструмента) — жанр духовної лірики. Перші псалми, зібрані в Псалтирі, приписуються біблійному цареві Давиду. В цей біблійний текст увійшло 150 псалмів. У східнослов'янських культурах Псалтир став відомим з XI століття й використовувався з навчальною метою: за ним вчили грамоті і співам, намагалися тлумачити виражені в ньому ідеї та образи. Висока мистецька довершеність псалмів Псалтиря, їхній тонкий ліризм постійно спонукали поетів середньовіччя й більш пізніх часів до наслідування їхнього змісту.
Медитація (лат. meditatio — роздум) — вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа). Особливого поширення цей жанр набув у поезії сентименталістів і романтиків. Інколи у творчості поетів медитації складають цілі цикли [20].
Останній жанр лірики — сонет (італ. sonare — звучати) — канонічний жанр ліричного вірша, який складається з двох катренів і двох терцетів (терцин), написаних переважно п'ятистопним ямбом з таким римуванням: абба — абба — ввг — дгд (хоча допустимі й інші конфігурації рим). Час виникнення сонета датують ХІІІ століттям і пов'язують з поетичними здобутками сицилійської школи. В епоху Ренесансу сонет потрапляє з Італії до інших країн Західно-Центральної Європи.
Таким
чином, лірика, як і епос та драма, має
розвинуту систему фольклорних і літературних
жанрів. Проблема, однак, полягає у тому,
що в ліриці процес жанрової еволюції
сьогодні привів до того, що дедалі частіше
з-під пера особливо обдарованих поетів
виходять твори, які не відповідають жодному
з відомих жанрових параметрів. Унаслідок
цього дослідники пропонують взагалі
відмовитися від традиційного жанрового
поділу ліричних творів і перейти до їх
ідейно-тематичної класифікації. За такими
принципами лірика поділяється на громадянську,
філософську, пейзажну, любовну, однак
існує й інша класифікація лірики. Згідно
з нею лірика ділиться на медитативну
й сугестивну.
1.2. Ліричний герой
Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й переживання якої передано у творі. Цю особу не можна плутати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов'язані з його життєвим досвідом, світоглядом, світовідчуттям. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів.