Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Світове господарство

ЗМІСТ

Вступ

І Сутність і основні риси світового господарства. Його структура

1.1 Світове господарство, як економічна наука, його сутність

1.2 Сутність економічних законів світового господарства

1.3 Структура світового господарства та його суперечності

1.4 Світовий ринок, як головна складова світового господарства

ІІ Україна і світове господарство

2.1 Місце України в системі світового господарства.

2.2 Інтеграція України у світове господарство

2.3 Роль економічних реформ в інтеграції України у світову

економічну систему

2.4 Основні напрями, форми і суб’єкти зовнішньо - економічних

відносин України

ІІІ Висновки

ІV Використана література

ВСТУП

На сучасному етапі суспільного розвитку значну роль для економіки кожної окремої країни і світу в цілому відіграє світове господарство, яке поєднує національні господарства, що пов'язані і взаємодіють за законами міжнародного поділу праці.

Для реалізації можливостей, що виникають у процесі розвитку міжнародного поділу праці та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, на світових ринках потрібна постійна підтримка міжнародних двосторонніх та багатосторонніх відносин, укладенні зовнішньополітичних та зовнішньоторгових угод, як між окремими фірмами, так і між урядами країн.

Економічні зв'язки між країнами мають багатовікову історію. Протягом століть вони існували переважно як зовнішньоторговельні, вирішуючи проблему забезпечення населення товарами, які національна економіка виробляла неефективно або не виробляла взагалі. З розвитком еволюції зовнішньоекономічні зв'язки переросли межі зовнішньої торгівлі і перетворились в складну сукупність міжнародних економічних відносин, що стосуються інтересів всіх держав.

Міжнародні зв'язки виступають сьогодні найважливішим фактором економічного зростання, структурних зрушень і підвищення ефективності національного виробництва, одночасно є і каталізатором диференціації країн, нерівномірності їх розвитку. Це можна довести тим, що сучасне світове господарство як в політичному, так і в соціально-економічному відношенні неоднорідне і характеризується великою кратністю. Як колись, на світовій арені серед суб'єктів економічної діяльності країни з різним рівнем промислового розвитку, умовами і стандартами життя суспільства.

Україна, як молода суверенна держава, не має достатнього досвіду налагодження економічних зв’язків з країнами світу. Це пояснюється насамперед тим, що вона не мала змоги набути такого досвіду у складі СРСР їй бракує достатньої кількості органів, кадрів які, могли б проводити самостійну науково обґрунтовану зовнішньо - економічну політику.

Світові економічні зв’язки необхідні Україні для того щоб швидше подолати глибоку економічну кризу, для стабільного і швидкого розвитку продуктивних сил і підняття на цій основі життєвого рівня населення. Наприклад, та країна яка не займається зовнішньою торгівлею, не розвиває господарські зв’язки з іншими державами світу, змушена збільшувати затрати виробництва приблизно в півтора-два рази.

Україна робить перші кроки на шляху до входження у світове господарство. Цьому сприяє створення певної правової бази, прийняття відповідних законів.

Процес утворення світового господарства ще не завершився, оскільки це тривалий період. Проте всі країни світу тією чи іншою мірою втягнуті у міжнародні економічні зв’язки (насамперед торгівельні) з іншими країнами. Тому світове господарство – це сукупність національних господарств та економічних взаємозв’язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях.

Я вважаю, що для України сьогодні, в рамках світового господарства, важливі такі питання, як організація експортно-імпортних операцій, практика валютного регулювання, стимулювання і захист іноземних інвестицій, проблеми і перспективи розвитку вільних економічних зон, організація діяльності міжнародних товарних ринків та багато інших питань, які роблять недосконалою систему управління зовнішньоекономічною діяльністю нашої країни .

Мета і завдання моєї курсової роботи – виявити причини відсталості України у світогосподарських зв’язках, прослідити зміни у цих зв’язках від проголошення незалежності України, вказати шляхи покращення зовнішньоекономічної діяльності, вплив вище названих заходів на економіку держави. Детальну характеристику методів вирішення проблем входження України в світове господарство та усе що стосується цього питання розглянемо в основній частині роботи.

1.1 Світове господарство, як економічна наука, його сутність

У 2003 р. на нашій планеті з чисельністю населення понад 6 млрд. чол. існувало близько 230 країн, населення яких, за даними американських учених, розмовляло майже 7 тис. мов.

Держави планети перебувають на різних щаблях суспільного розвитку. Більшість із них функціонує в докапіталістичних формаціях, поєднуючи елементи первісного, рабовласницького, феодального cпocoбів виробництва. Капіталістичний спосіб виробництва також поширюється у цих країнах, але він ще не став визначальним. За загальноприйнятою класифікацією більшість людства проживає у слаборозвинені країнах.

До промислово розвинених країн згідно з класифікацією ООН у середині 90-х pp. належали близько 25 країн, до ОЕСР входило 29 країн. На частку розвинених країн припадало 55 % ВНП і 70 % світового експорту, причому на 7 наймогутніших — 86 % ВНП (у світовому ВНП -47 %), 73 % — в експорті (понад 50 % у світовому експорті).

Цей конгломерат держав у економічній теорії характеризують поняттям "світове господарство". Вперше характеристику світового господарства (світової економіки) дав німецький економіст Б. Гармс 1912 p.: "сутність взаємовідносин між окремими господарствами світу які розвиваються між ними внаслідок розбудови відповідних три не портних комунікацій та державного сприяння і регулювання шляхом укладання міжнародних угод". Проте чіткого, загальноприйняте визначення світового господарства у сучасній економічній літературі немає. Так, у "Сучасному економічному словнику" світове господарство розглядається як "взаємопов'язані і взаємодіючі господарства різних країн світу, що функціонують за узгодженими правилами, послідовне об'єднання господарств різних країн в єдину світову систему". Повністю тотожне визначення дається у "Великому економічному словнику". Водночас у ньому виділяється категорія "всесвітнє господарство", що означає "систему національних господарств усіх країн світу, об'єднаних міжнародним поділом праці та різноманітними економічними взаємозв'язками у господарський механізм глобальних масштабів". Намагаючись дати сучасне визначення сутності світового господарства, А. Філіпенко зазначає, що "глобальна (світова) економіка напередодні ІІІ -го тисячоліття являє собою цілісну, диверсифіковану, багаторівневу ієрархічну систему, що охоплює сукупність міжнародних форм науки, техніки і виробництва, обігу різноманітних товарів і послуг".

Безперечно, що визначення економічної сутності світового господарства має розпочинатися з того, що це сукупність національних господарств. Але далі важливо з'ясувати — завдяки чому ця сукупність перетворюється на цілісність, а отже, на систему. [2]

Країни, що входять до світового господарства, різні за рівнем економічного розвитку, належності до певних соціальних, політичних систем, різних регіональних організацій. У багатьох із них мають місце релігійно-племінна ворожнеча, соціально-етичні конфлікти .

Проте всі країни тією чи іншою мірою втягнуті у міжнародні економічні зв’язки (насамперед торговельні) з іншими країнами.

Необхідність таких зв’язків зумовлена:

- по-перше, прагнення народів світу вижити в умовах надмірного нарощування ядерних потенціалів і загрози можливої ядерної війни, політикою мирного співіснування .

- по-друге, розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна з країн світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об’єднувати свої зусилля у цій сфері .

- по-третє, в сучасних умовах країни світового співтовариства можуть ефективно розвивати своє виробництво на рівні світових стандартів, випускати високоякісну продукцію, тільки використовуючи спеціалізацію та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити собівартість продукції, підвищити її якість, надійність, зекономити паливно-енергетичні, сировинні ресурси, підвищити продуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу .

- по-четверте, необхідністю об’єднання зусиль країн при розв’язанні глобальних проблем ( екологічних, продовольчих ), зростаючою потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо), доцільністю поєднання господарських зусиль країн-партнерів для спільного освоєння багатств світового океану та космосу, у збереженні як уже набутих людством знань, ідей, так і в переробці й використанні усе складніших інформаційних систем, створенні міжнародного інформаційного банку даних, яким могла б користуватися відповідно до своїх потреб кожна країна світового співробітництва .

Тому світове господарство - це сукупність національних господарств та економічних взаємозв’язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях . [3,420]

Взагалі поняття світового господарства виходить з поняття міжнародної економіки. Через це сутність і функціонування міжнародної економіки можна пов’язувати з світовим господарством.

Становлення міжнародних економічних зв’язків завжди ґрунтувалося на розвитку підприємництва, невіддільними умовами існування якого є приватна власність, товарне виробництво, а також такі політичні інститути, як громадянські свободи, приватне договірне право тощо, тобто юридично вільна праця, уособлена у вільній людині. Необхідною умовою панування підприємництва є посідання капіталом домінуючих позицій у виробництві.

На мою думку, також широкий розвиток підприємницької форми господарювання є надійною основою масштабних міжнародних економічних зв’язків і утворення сталих міжнародних господарських систем. Перехід виробництва до підприємницької форми господарювання потребує певного рівня розвитку людської цивілізації, її матеріальної основи, економічного устрою як загальної умови і таких спеціальних умов, як наявність необхідних капіталів та вкладання їх у сферу виробництва, наявність армії найманих працівників – вільних і водночас позбавлених засобів виробництва і коштів для ведення власного господарства людей .

До складу міжнародних економічних відносин входять світова торгівля, міжнародний рух капіталу, міжнародні валютні відносини, міжнародна міграція робочої сили, міжнародна економічна інтеграція. У межах кожної з цих форм найважливішою підсистемою економічних відносин є відносини економічної власності. В політекономінному аспекті світове господарство є системою національних господарств та відносин економічної власності, що формуються в єдину цілісність завдяки наднаціональному господарському механізму на основі інтернаціоналізації технологічного способу виробництва.

1.2. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНИХ ЗАКОНІВ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА .

Поряд з економічними закономірностями та економічною інтеграцією, глибинну сутність світового господарства розкриває система економічних законів, що управляють його розвитком.

Ця система складається, з одного боку, з законів, які діють у межах національних господарств, насамперед, найрозвиненіших країн світу, але мають інтернаціональні форми свого вияву, а з другого — з нових економічних законів, які виникають у процесі інтернаціоналізації технологічного способу виробництва та відносин економічної власності й господарського механізму

До законів національних господарств належать закон вартості, закон попиту і пропозиції, закон грошового обігу, закон концентрації капіталу та ін. Водночас слід зазначити, що специфіка їхньої дії ще мало досліджена в економічній літературі. До нових законів цієї сфери належать закон інтернаціоналізації виробництва, закон інтернаціоналізації обігу, закон інтернаціоналізації продуктивних сил, закон транснаціоналізації (посилення ролі ТНК у сфері міжнародних економічних відносин), закон інтернаціоналізації технологічного способу виробництва та ін., більшість із яких також необхідно обґрунтувати економічні науці.

Міжнародний поділ праці міжнародне усуспільнення виробництва знаходять конкретний вияв у міжнародній спеціалізації, кооперації, комбінуванні, концентрації виробництва тощо. Ці процеси формують важливий елемент господарського механізму на інтернаціональному рівні.

Інтернаціоналізація виробництва нерозривно пов’язана з переходом міжнародного поділу праці від часткового до одиничного. Загальний поділ праці, на мою думку, ґрунтується на спеціалізації цілих сфер суспільного виробництва, частковий – на предметній спеціалізації окремих виробничих одиниць.

Розвиток часткового поділу праці відбувається як у межах національних країн, так і в міжнародному масштабі (інтернаціоналізація одиничного поділу праці) через ринкові та поза ринкові зв’язки між підприємствами, які виробляють взаємообумовлену продукцію.

У зв’язку з цим у процесі міжнародного усуспільнення виробництва розвиваються сталі та тісні зв’язки між підприємствами, які кооперуються. Причому ці зв’язки мало залежать від стихії товарного обміну на світовому ринку.

Це свідчить про дію закону інтернаціоналізації виробництва, його різну інтенсивність у тих чи інших регіонах світового господарства. Щоб дати простір дії цього закону, слід насамперед створити належні умови: розвинути транспортну інфраструктуру, розгалужену мережу інформаційних комунікацій, домогтися якісних змін у кредитно-валютній сфері, прийняти відповідні закони, усунути нестабільність у сфері національних, політичних, соціальних відносин, запровадити конвертовану валюту та інше.

Дія закону інтернаціоналізації виробництва органічно пов’язана з процесами, які відбуваються на світовому ринку, зокрема з інтернаціоналізацією ринку. У сфері торгівлі діє закон випереджаючого зростання зовнішньої торгівлі порівнянні зі зростанням виробництва. Так, за період 1950-1990рр. темпи зростання міжнародної торгівлі станоновили щорічно 9-11%, значно (більше ніж у два рази) випереджаючи темпи зростання ВВП. [ 1,305]

Випереджаючі темпи зростання світової торгівлі є важливим фактором зростання промислового та сільськогосподарського виробництва, розвитку науково-технічного прогресу, підвищення ефективності й якості виробництва, посилення конкурентної боротьби на міжнародній арені.

Інтернаціоналізація виробництва й обмін зумовлює дію закону вартості в його інтернаціональній формі, зокрема формування інтернаціональної вартості. Найважливішими факторами, від яких залежить утворення інтернаціональної вартості, є:

з одного боку, середня інтенсивність праці у масштабі світового господарства, з другого - інтенсивність національної праці у різних країнах світу.
середня продуктивність праці у межах світового господарства, з одного боку, і продуктивність національної праці – з другого;
ступінь складності праці, який залежить насамперед від рівня освіти і кваліфікації робітників.

Однією з рис закону вартості є обмін еквівалентів, тобто обмін одного товару на інший відповідно до суспільно необхідного робочого часу, затраченого на виробництво, або відповідно до кількості й якості затраченої на них суспільно необхідної праці.

Зростає координація між суб’єктами світового господарства, зокрема між провідними капіталістичними державами. Вона здійснюється насамперед у сфері фінансів на щорічних нарадах семи провідних країн Заходу, а також між такими міжнародними економічними організаціями, як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, організація економічного співробітництва і розвитку, Банк міжнародних розрахунків. Зокрема, на зустрічах “сімки” досягнуто компромісу щодо певної стабілізації валютних курсів (у 1985 і 1987 рр.), вироблено стратегію щодо заборгованості країн, які розвиваються (1986 р.), накреслено шляхи фінансової підтримки реформ у країнах Східної та Центральної Європи (1989 р.), узгоджено основні підходи країн Заходу до підтримки економічної реформи в Росії (1993 р.) та інших країнах СНД.

[ 7,90 ]

Після розпаду СРСР і здобуття Україною державної незалежності, утворення СНД відбувається, з одного боку, визнання незалежності колишніх країн СРСР країнами світу (наприклад, Україну визнало більшість країн), з другого – входження їх у різні національні та світові економічні організації. Так, Україна, Білорусь і деякі інші республіки стали повноправними членами Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Через порушення традиційних господарських зв’язків між країнами колишнього СРСР деякі з них роблять спроби переорієнтуватися на зв’язки з ЄЕС. [1,310]

Проте для такої переорієнтації потрібно не менше 20-25 років за умов нормального розвитку економіки. А економіка України, як і інших держав СНД, перебуває у стані глибокої економічної кризи, зумовленої насамперед значним розривом традиційних господарських зв’язків з державами колишнього СРСР.

1.3 Структура світового господарства та його суперечності

Економіка країн і регіонів світу неоднаково диференційована, і це є виявом різних стадій їхнього розвитку. В економічно розвинутих країнах, частина яких досягла постіндустріальної стадії розвитку, тенденції динаміки промисловості й господарства в цілому складаються під впливом науково-технічної революції та інформаційної революції. У найменш розвинутих країнах ще чекають свого вирішення проблеми (які часто зростають до глобальних), породжені історичною спадщиною економічної залежності та структурної відсталості, неосвоєністю економічних ресурсів, тягарем демографічної ситуації тощо.

Виходячи з цього, структура сучасного світового господарства може бути представлена як сукупність таких типів країн.

Група економічно розвинутих країн з рисами постіндустріального розвитку налічує лише півтора-два десятки держав, де проживає 1/6 - 1/7 населення планети, але виробляється 3/5 промислової продукції світового господарства, в тому числі 2/3 продукції машинобудування. Потужний виробничий потенціал нагромаджений нині не тільки в Північній Америці, особливо в США, а й у Західній Європі та Японії. Економіка цих країн досягла високого ступеня насичення засобами і предметами праці, в них зосереджені величезні фінансові ресурси, і в інвестиційний прогрес тут залучаються не тільки власні ресурси, а й 9/10 прямих іноземних інвестицій світового ринку капіталу. Приблизно і таких самих масштабах залучають ці країни у свій інноваційний процес інтелектуальний капітал планети. На ці країни припадає більша частина світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.

У групі середньо розвинутих країн з перехідною економікою теж сформулювалися доволі високий технічний потенціал і сучасні механізми ринкової економіки, але їхнє господарство має поки що скромніші економічні показники порівняно з економно розвинутими країнами. В цій групі можна вирізнити такі підгрупи:

Країни, в яких індустріальні перетворення відбувалися із запізненням. Це Іспанія, Португалія, Туреччина, Греція тощо. Розвиток їхньої економіки в певному проміжку ХХ століття стримувався пережитками суспільних відносин попередніх формацій. Але протягом останніх десятиліть саме тут відбуваються динамічні процеси економічної перебудови. Прискорено розвивається невиробнича сфера, стабільно працюють будівельна індустрія ті транспорт, сільське господарство за відносного скорочення його частки в структурі економіки демонструє ефективне функціонування в рамках агропромислового комплексу, в обробній промисловості зростає вага машинобудівних галузей, надзвичайно велику роль відіграє індустрія туризму.

Нові індустріальні країни. На Сході Азії це так звані далекосхідні «тигри» (або «дракони») - Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, у перспективі й інші держави; в Латинській Америці - Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі, Уругвай та ін. В цих країнах ідуть особливо динамічні процеси перебудови економіки. Поштовх прискоренню економічного розвитку дало залучення значних інвестицій іноземного капіталу та передових технологій із промислово розвинутих країн. Подальше просування структурних перетворень пов'язане із вдало проведеними економічними реформами, у процесі яких створено сучасну організаційно-управлінську та функціонально-галузеву структуру господарства.

Постсоціалістичні країни з перехідною економікою, що стали на шлях побудови ринкового господарства, мають потужну індустріальну базу і розгалужений агропромисловий комплекс.

Враховуючи специфіку становлення суверенітету молодих незалежних держав, динаміку і ступінь завершеності економічних реформ, а також особливості економіко-географічного положення, серед постсоціалістичних країн вирізняють країни Євразії і незалежні країни - колишні республіки СРСР.

До постсоціалістичних країн Євразії в Центральній Європі належать Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія (у складі республік Сербія і Чорногорія), Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія; в Азії - Монголія.

Молодими незалежними державами на теренах колишнього Радянського Союзу стали Росія, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Таджикистан, Туркменістан.

Головні особливості структури господарства цих двох підгруп країн такі: високий рівень суспільного й територіального (географічного) поділу праці, розгалужені й цілком сформовані функціонально і територіально господарські системи, які за своїми ознаками мало відрізняються від відповідних структур економічно розвинутих країн. Але на сучасному етапі постсоціалістичним країнам бракує капіталу, а в більшості галузей використовується застаріла техніка і технологія. Тут тільки формуються сучасні організаційно-управлінські структури ринкового господарства.

Країни, що розвиваються, - це понад 120 держав Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, в яких проживає більша частина населення Землі. Багато з них стали незалежними тільки з середини (або з 60-70-х років) ХХ століття, частина має досить тривалий досвід самостійного розвитку, зокрема країни Латинської Америки, які здебільшого здобули незалежність протягом ХІХ століття. У другій половині ХХ століття у країнах, що розвиваються, відбулися значні зміни: помітно зріс національний прибуток, формується сучасне господарство, стабілізується їх місце в міжнародному поділі праці. Ці країни - важливий постачальник сировини на світовий ринок. Проте на шляху самостійного розвитку молоді держави натрапляють на значні труднощі.

Країни з порівняно зрілою структурою господарства - це, наприклад, Індія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Індонезія - в Азії; Венесуела, Перу, Колумбія, Еквадор, Ямайка тощо - в Латинській Америці; Марокко, Туніс, Єгипет та ін. - в Африці. В цих країнах відбуваються процеси, що супроводжували свого часу економічне зростання в сучасних «нових індустріальних» країнах, активно взаємодіють місцевий та іноземний капітал, набирає потужностей молода промисловість, де, крім гірничо видобувної, розвивається й обробна, енергетика, вдосконалюються транспортні комунікації, сфери обслуговування, активно ведеться підготовка національних кадрів.

Середній підтип утворюють нафтовидобувні країни, що розвиваються. Це Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, а також Ірак, Іран та інші. Завдяки величезним надходженням від торгівлі нафтою вони мають сприятливі можливості для розвитку сучасного господарства, фінансової сфери, містобудування та соціальної сфери.

Численним є підтип найменш розвинутих країн. Це країни з надзвичайно слабким розвитком продуктивних сил. Їм майже нічого запропонувати на світовий ринок. У країнах цього типу переважають традиційна система господарства, докапіталістичні (здебільшого феодальні) відносини. Серед найбідніших країн: Ангола, Ефіопія, Сомалі, Танзанія, Чад, Мозамбік, Буркіна-Фасо, Гвінея-Бісау, Малаві та ін. в Африці; Кампучія, Бангладеш, Ємен, Афганістан тощо - в Азії.