Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Темперамент – біологічний фундамент особистості

ВСТУП.

Відомо, що емоційні прояви і вчинки людей в різних ситуаціях життя не є однаковими. Одні миттєво приймають найважливіші рішення, другі довго вагаються перед тим як здійснити той чи інший вчинок. Одна людина зберігає спокій в усіх ситуаціях, а інша навіть від незначної неприємності може впасти у відчай. Є люди, які легко переходять від одних життєвих умов до інших, легко пристосовуються до змінених умов життя; інші ж цю зміну переживають дуже гостро і з великими труднощами пристосовуються до нових умов.

Ці особливості людей виявляються в їх розумовій та практичній діяльності, причому виявляються досить рано: вже немовлята з різною активністю реагують на зовнішні подразники, характеризуються більшою чи меншою збудливістю. З віком ці особливості ускладнюються й певним чином змінюються, та все ж продовжують досить стійко характеризувати індивіда. Вразлива й легко ранима людина часто залишається такою до старості.

Поведінка людини залежить не тільки від соціально зумовленої спрямованості її особливості, а й від специфіки її природної організації, зокрема такої індивідуально-психологічної особливості, як темперамент.

Темперамент (лат. temperamentum - устрій, узгодженість) – сукупність індивідуально-психологічних якостей, яка характеризує динамічний та емоційний аспекти поведінки людини і виявляється в її діяльності і спілкуванні.

Динаміка психологічної діяльності залежить не тільки від темпераменту, а й від мотивів, які спонукають людину до діяльності, та від її психічного стану. Так, залежно від типу темпераменту за наявності інтересу до певної діяльності людина працює енергійніше, швидше, а за відсутності – повільніше, в’яло. У будь-якої людини горе може викликати моральне і фізичне знесилення.

Щоб відрізнити індивідуальні особливості поведінки, зумовлені темпераментом, від тих, які породжені мотивами і психічними станами, треба врахувати, що:

на відміну від мотивів і психічних станів ті самі властивості темпераменту виявляються в однієї людини в різних видах діяльності – грі, навчанні, праці, спорті;
властивості темпераменту є стійкими і постійними протягом тривалого відрізку часу або навіть усього життя;
різні властивості темпераменту в людини поєднуються між собою не випадково, а закономірно і утворюють стійку структуру, що характеризує його тип.

Темперамент забарвлює всі психічні прояви індивіда, впливаючи на темп рухів і мови, перебігу емоцій та мислення. Однак від темпераменту не залежать ні інтереси, ні соціальні установки, ні моральна вихованість особистості. Він обумовлює характер перебігу психічної діяльності, а саме: швидкість виникнення і стійкість психічних процесів, їх психічний темп, ритм, інтенсивність психічних процесів і спрямованість психічної діяльності на певний об’єкт.

Розділ І. Темперамент у структурі особистості

Історія розвитку вчення про темперамент.

Темперамент - одне з найдавніших й найпопулярніших понять психології. Проте, на думку В.Русалова, "навряд чи є ще одне таке фундаментальне поняття, яке було б усім так добре зрозуміле на рівні здорового глузду, але фактично було б так мало вивчене, незважаючи на численні публікації". В історії психології відомо три основні теорії пояснення суті темпераменту, з яких перші дві мають лише історичне значення.

Гуморальна теорія, якій уже понад ХХV століть (від латинського humor - волога) пов'язує темперамент з особливостями внутрішнього середовища організму.

Вчення про темперамент виникло ще в стародавні часи. Лікарі Гіппократ, а потім Гален, спостерігаючи індивідуальні особливості поведінки людей, зробили спробу описати та пояснити ці особливості. Творцем вчення про темперамент вважається давньогрецький лікар Гіппократ ( V ст. до н. е. ). Ґрунтуючись на тодішній матеріалістичній філософії, що визначала чотири основні начала (землю, воду, вогонь і повітря) і пов’язувала з ними чотири властивості (твердість, рідинний стан, тепло і холод), він за аналогією стверджував, що тіло людини теж складається з чотирьох елементів-гуморів, соків: крові(тепла), слизу(холоду), чорної жовчі(вологості) і жовтої жовчі(сухості). При правильному змішувані цих рідин людина буває здорова, при неправильному – хвора. Переважання однієї з рідин і визначає темперамент людини. Назви темпераментів, даних по назвам рідин, збереглися до наших днів. Так, холеричний темперамент походить від слова chole (жовч), сангвінічний – від sanguis (кров), флегматичний – від phlegma (слиз), меланхолічний – від melan chole (чорна жовч).

Гіппократ вважав, що темперамент в певній мірі залежить від способу життя і від кліматичних умов. Так, при сидячому способі життя накопичується флегма, а при рухливому – жовч, звідки і відповідні прояви темпераментів. Гіппократ правильно описав типи, але не зміг науково пояснити їх.

До середини XVII ст. всі дослідники вбачали анатомо-фізіологічні основи темпераменту в будові та функціонуванні кровоносної системи. Так, німецький філософ Кант вважав, що природною основою темпераменту є індивідуальні особливості хімічного складу крові.

Близькі до такої точки зору ідеї російського педагога, анатома і лікаря П. Лесгафта (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.), який розробив теорію, в якій основою темпераменту є особливості системи кровообігу (товщина стінок, діаметр просвіту кровоносних судин, будова і форма серця). Діаметр і товщина стінок визначають швидкість і силу кровообігу, а від цього залежить швидкість обміну речовин, і в підсумку - індивідуальна характеристика темпераменту як міри збудження організму та тривалості реакцій.

Другу (конституційну) теорію започаткував у XX ст. н. е. німецький психіатр Е. Кречмер. Головною ідеєю цієї теорії є функціональна залежність темпераменту від будови (конституції) тіла.

Ернст Кречмер видав на початку XX сторіччя книгу «Будова тіла та характер», в якій спробував визначити зв'язки, що існують між будовою тіла та психічними особливостями власника цього тіла. За Е. Кречмером існують три основні типи будови людського тіла, які можливі не лише так би мовити, в «чистому вигляді», а й в різних комбінаціях між собою. Основні типи: астенічний; атлетичний, пікнічний.

Для астеніків є характерними такі зовнішні ознаки: худі, вузькогруді, тонкі кінцівки, бліда шкіра, слабкі м'язи. В психологічному плані вони характеризуються замкнутістю, впертістю, неконтактністю, поганим пристосуванням до людей, схильністю до абстрактного мислення. Консервативні в поглядах, мало емоційні, вони є, за Е. Кречмером, або кабінетними вченими, або холодними честолюбцями, що сприймають людей як шахові фігури, або ж так званими «джентльменами, що мають гарний смак», і поважають лише тих, кого вважають за рівних собі.

Атлетики мають тіло із міцними м'язами, широкі плечі, та вузькі стегна. В психологічному плані - стримані в міміці та жестах люди, схильні «загрузати» в дрібницях, такі, що погано пристосовуються до нового. Характерна схильність до агресивного, силового способу розв'язання конфліктної ситуації.

Пікніки мають такі зовнішні ознаки: схильність до ожиріння, при слабких руках і ногах, низький або середній зріст, міцну фігуру з великим черевом, коротку масивну шию, велику круглу голову із тенденцією до облисіння «після досягнення 30-ти річного віку». Психологічні характеристики пікнічного типу: конкретність мислення, безпосередність емоцій, схильність до простого, дещо безтактного почуття гумору, орієнтація на прості життєві радощі (наприклад застілля). Пікніки досить часто є гарними керівниками промислових виробництв та сильними організаторами.

У відповідності до цих типів будови тіла Е. Кречмер розрізняв такі види темпераменту:

1) Шизотимічний;

2) Циклотимічний;

3) Іксотимічний.

Власник шизотимічного темпераменту має, як правило, атлетичне чи астенічне тіло. Цим людям притаманні такі особливості як: відлюдність, замкнутість, схильність до значних коливань емоцій - від найсильнішого роздратування до стриманості, від емоційності до байдужості. Це дуже вперта людина із досить стабільними, незмінними поглядами на життя. Її характерними рисами є також контраст між її імпульсивністю та скутістю дій.

Циклотимік має пікнічну будову тіла, це людина яка дуже легко вступає в контакт з іншими людьми. Особливості його настрою - від постійно підвищеного, веселого у маніакальних суб'єктів до постійно зниженого, сумного, похмурого. В той же час депресивним індивідам циклоїдного типу властива адекватна реакція на соціальну ситуацію, відкритість, природність, м'якість та плавність рухів. Третій тип циклотиміка: комбінація маніакальних та депресивних ознак темпераменту. Їм притаманні різкі не завжди вмотивовані зміни настроїв. В разі виникнення психічної хвороби - за Е. Кречмером - найбільш ймовірні симптоми маніакально-депресивного психозу.

Іксотимік має атлетичне тіло, це завжди врівноважена та спокійна людина, яка здається незворушною. Жести та міміка іксотиміка невиразні, гнучкість мислення та творчі здібності невисокі. Як правило, іксотимік - людина відверта, прямолінійна, завжди говорить, що думає (за що і страждає).

Система Е. Кречмера використовувалась в першу чергу для діагнозування психічних захворювань, оскільки дозволяла спрогнозувати характер психічної патології. Разом з тим, із літературних джерел [Р. Кім. «Кіо-ку-міцу». - М.: Иностранная литература, 1968] відомо, що цю теорію ґрунтовно вивчали в школах по підготовці агентів Центрального Розвідувального Управління США. Оскільки, практичне використання цієї теорії дозволяла агентові ЦРУ вступати в контакт з незнайомою людиною, миттєво «вирахувавши» сильні та слабкі риси її особистості. Таким чином формувався «спільний продукт спілкування»: з'являлись цікаві теми для розмови з незнайомцем, які були для нього особливо значущими. Отже, це дозволяло знайти підхід до незнайомої людини. У вище вказаній книзі Е. Кречмер писав, що серед його пацієнтів астенічної(слабкої) будови тіла, так само, як і серед осіб атлетичної статури, часто були хворі на шизофренію, а серед людей з округлими формами тіла (пікнік) страждали на маніакально-депресивний психоз.

Однак висновки Е. Кречмера неповною мірою підтвердилися при експериментальній перевірці. Так професор У. Шелдон із Чиказького університету(США), спробував класифікувати своїх студентів за теорією Е. Кречмера. Він виявив, що лише 112 з них вписуються в певні параметри, інші 288 - залишились в групі невизначених (диспластиків). Сам же Шелдон висунув власну конституціональну теорію особистості, яка набула більш широкого розповсюдження, ніж її попередниці.

Він виділив такі типи будови тіла:

ендоморфний тип - відрізняється великими внутрішніми органами та слабкою будовою тіла із надлишком жиру;

мезоморфний тип - притаманна добре розвинена система м'язів, міцне та струнке тіло, велика фізична стійкість та сила;

ектоморфний тип - організм слабкий та тонкий, грудна клітка сплощена. Відносно слабкий розвиток внутрішніх органів. Кінцівки довгі, тонкі, із слабкими м'язами.

Таким чином, ендоморфний тип У. Шелдона, багато в чому співпадає із пікнічним типом Е. Кречмера, мезоморфний - із атлетичним, а ектоморфний - із атоніком. Цим основним типам будови тіла відповідає, за У. Шелдоном, три варіанти психологічної конституції людини. А саме, вісцеротонічний темперамент (у пікніків чи ендоморфів), коли домінують органи травлення; мезоморфний темперамент (у атлетиків чи соматотоніків), т. т. домінують м'язи; церебротонічному темпераменту (атонік чи ектоморф) відповідає домінування мозку в діяльності людини.

Так У. Шелдон та Е. Кречмер проводили в своїх працях ідею про прямий зв'язок психологічних особливостей людини із будовою її тіла. Сучасні дослідники менш категоричні в оцінці зв'язку будови тіла та поведінки людини, але в цілому підтверджують наявність певних взаємозв'язків між конституціональними та психологічними особливостями людини. Мова йде про такі параметри: стійкість до стресу, контактність, працездатність. Отримано результати, що астеніки більш стійкі до стресу, ніж пікніки. Це пов'язано із різною інтенсивністю фізіологічних процесів в їх організмах. У астеніків - середня інтенсивність фізіологічних процесів, а у пікніків - низька. В стресових ситуаціях астеніки мають невеликі емоційні витрати, а пікніки більш емоційні і, відповідно, швидше перестають витримувати стресове перевантаження, оскільки виснажуються. Доведено, що у пікніків більш слабкий тип нервової системи, у астеніків - середній тип, а у атлетиків -сильний тип нервової системи.

Астеніки малоконтактні, суб'єктивні в оцінках. Часто мають проблеми в особистому житті, великі труднощі в налагоджені міжособистісних контактів.

Пікніки вміють висловлювати свої почуття, схильні до спілкування та співробітництва, коливань настрою, добре переключаються з одного виду діяльності на інший, але їх працелюбність недовготривала.

Атлетики - схильні до лідерства, мають проблеми у спілкуванні, особливо, якщо змушені вступати в контакт із подібними собі. Їх галаслива та самозакохана поведінка пригнічує представників інших типів і може викликати несподівану для них зустрічну агресію. Але вони блискуче проявляють себе в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо, аварія).

Сучасний представник конституціональної теорії особистості В. І. Куликов запропонував розрізняти два типи конституції людини на основі пропорції її тіла: кінцівковий та тулубний. Кінцівковий - ноги довші за тулуб, короткий тулуб, низька талія. Тулубний - довгий тулуб, висока талія, короткі кінцівки. Тулубний тип - мислителі (правдиві, логічні, раціональні, здатні до творчості, схильні до розумової праці, стійкі до стресу). Кінцівковий тип - артистичні натури (домінування образного мислення, схильність до перебільшень, емоційність, рішучість, нераціональність, цінують власну незалежність, мають широкі, інколи нестандартні життєві цінності та норми моралі).

Інша цікава проблема: вплив статі на психічну діяльність особистості. З точки зору відомого санкт-петербурзького дослідника професора Ігоря Кона, специфіка впливу статі на характер полягає в тому, що жінки переважають чоловіків у вербальних здібностях, а чоловіки відзначаються більшою агресивністю, математичними здібностями та здатністю орієнтуватися у просторі. Нейрофізіологи стверджують, що зв'язки між великими півкулями головного мозку жінок більш численні, ніж у чоловіків. Тому в них синтез інформації (на відміну від чоловіків) відбувається в обох півкулях. Цей факт може пояснити й витоки знаменитої жіночої інтуїції, коли жінка, розглядаючи другорядні факти, раптом робить безпомилкові висновки. Крім того, більш високі показники розвитку у жінок лінгвістичних, аналітичних здібностей та їх схильність до роботи, що вимагає тонкої координації рухів (вишивка, гаптування, в'язання) пов'язані, очевидно, із більшою відносною активністю лівої півкулі їхнього мозку. Навпаки, творчі та мистецькі здібності та здатність точного орієнтування у просторі, що є притаманним для представників сильної статі, обумовлені більшим розвитком правої півкулі мозку.

Жінки легко пристосовуються, на індивідуальному рівні, до вимог зовнішнього світу, але в той час, в наслідуванні загальноприйнятим вимогам, вони більшою мірою, ніж чоловіки, схильні орієнтуватися на групові норми поведінки (тобто робити так «як люди роблять»). Чоловіки більш різноманітні у своїх проявах взаємодії зі світом при значно меншій здатності до виживання у складних умовах. Тому чоловіки самореалізовуються в більш різноманітних формах поведінки при значно більшій схильності до виродження.

Так специфіка впливу статі на психіку обумовлена еволюцією. А саме, чоловіки пристосовуються до нових ситуацій (за рахунок більш різноманітних форм поведінки), а жінки будучи більш психічно стабільними (що обумовлюється їх функціями продовження роду), закріплюють ці нові психічні особливості в своїх дітях. Таким чином, дані науки вступають в протиріччя з так званою «логікою здорового глузду», коли жінок завдяки їх підвищеній емоційності суспільство традиційно оцінює як схильних до психологічної нестабільності.

Оцінюючи конституціональні теорії особистості Е. Кречмера, а особливо В. Шелдона, важливо звернути увагу на десятки і навіть сотні досліджень, які вони свого часу ініціювали вже самим фактом своєї появи. Цей імпульс призвів до значної кількості відкриттів у різних галузях психології. Таким чином, можна сказати, що праці представників конституціонального підходу мають значний інтерес для нащадків.

Основним недоліком гуморальної та конституційної теорій було пояснення темпераменту лише біологічними чинниками і недооцінювання ролі середовища і соціальних умов у формуванні психологічних властивостей індивіда.

Третій підхід до пояснення суті темпераменту пов'язаний з вченням І. П. Павлова про діяльність центральної нервової системи.

Великі наукові досягнення має І. П. Павлов, який відкрив властивості вищої нервової діяльності. Він показав, що вроджене поєднання цих властивостей і характеризує те, що називається темпераментом. На відміну від попередників, Павлов взяв для дослідження не зовнішню будову тіла, як це робив німецький психіатр Кречмер, і не будову судин (П. Ф. Лесгафт), а організм як ціле і виділив в ньому мозок, як такий компонент, який, по-перше, регулює діяльність всіх органів і тканин; по-друге, об’єднує і синхронізує діяльність різноманітних частин в системі; по-третє, відчуває на собі дію всіх органів і під впливом імпульсів, які вони посилають, функціонально перебудовується, забезпечуючи підтримку життя в органах і тканинах; по-четверте, являється органом зв’язку організму з зовнішнім світом. Дослідження властивостей нервової системи, здійснені в межах нервової теорії темпераменту, довели складність їх структури, зумовлену багатоаспектністю роботи мозку.

Вчення Павлова про темперамент. Фізіологічна основа темпераменту.

Методом умовного рефлексу І. П. Павлов розкрив закономірності вищої нервової діяльності і основні властивості нервових процесів – збудження і гальмування. Основні властивості нервових процесів наступні:

сила збудження і гальмування;

врівноваженість збудження і гальмування;

рухливість цих процесів.

Послідовники й учні І. П .Павлова зазначили, що найбільш значним відкриттям І.П.Павлова було не вчення про темперамент чи другу сигнальну систему, а відкриття ним загальних властивостей нервових процесів - збудження і гальмування.

Сила нервових процесів являється показником працездатності нервових клітин і нервової системи в цілому. Сильна нервова система витримує велике і довготривале навантаження, в той час як слабка при цих умовах «виходить з ладу».

Врівноваженість нервових процесів – це певний баланс процесів збудження і гальмування. Ці процеси можуть бути врівноважені один з одним по силі, а можуть бути неврівноваженими – один з них може бути більш сильним, чим другий.

Рухливість процесів збудження і гальмування – це швидкість зміни процесу збудження процесом гальмування. Оточуючий світ постійно змінюється і ці зміни часто бувають різкими і несподіваними. Нервові процеси повинні "встигати" за ними. Рухливість нервових процесів виявляється в здатності змінювати поведінку залежно від умов, швидко переходити від однієї дії до іншої, від пасивного до активного стану чи навпаки. Протилежною рухливості є інертність нервових процесів. Нервова система інертніша тоді, коли потребує більше часу чи зусиль для переходу від одного процесу до іншого.

Але, як показали дослідження Павлова, особливості вищої нервової діяльності обумовлені не однією із властивостей, а завжди їх сукупністю, поєднанням у певних співвідношеннях. Три властивості нервової системи можуть створювати різні поєднання. Таким чином, Павловим була створена класифікація основних типів вищої нервової діяльності.

Найбільш часто зустрічаються чотири типи. З них три І. П. Павлов відніс до сильних і один – до слабкого типу. Сильні в свою чергу діляться на врівноважені і неврівноважені, а врівноважені – на рухливі (лабільні) і спокійні (інертні).

Порівнюючи типи нервової системи з традиційною, класичною типологією Гіппократа - Галена, російський фізіолог співвідносить тип вищої нервової діяльності з типом темпераменту таким чином:

1) слабкий тип нервової діяльності (слабкістю процесів збудження і гальмування, мала рухливість (інертність) нервових процесів) – меланхолік;

2) сильний неврівноважений тип нервової діяльності ( сильний процес збудження і менш сильний процес гальмування) – холерик;

3) сильний врівноважений (процес збудження збалансований з процесом гальмування (рухливий) ) – сангвінік;

сильний врівноважений, інертний ( зовні більш спокійний, «солідний» ) - флегматик.

Отже, той чи інший тип вищої нервової діяльності складає фізіологічну основу темпераменту.

Дослідженнями В. Д. Небеліцина встановлено, що слабкий тип володіє високою чуттєвістю, завдяки якій він успішно може пристосовуватися до умов життя.

Ці типи нервової діяльності являються загальними як для тварин, так і для людини.

Неможливо думати, що вказані чотири типи нервової діяльності можуть охарактеризувати всю різноманітність форм поведінки індивіда. Павлов вважав, що ці типи, найбільш часто зустрічаються в дійсності і тому являються основними. Але в проміжках між ними знаходяться інші форми і перехідні типи. Серед людей можливо зустріти багато чисельні варіанти основних типів. Павлов вважав, що потрібно знати ці перехідні і проміжні форми і типи нервової діяльності для того, щоб правильно орієнтуватися в людській поведінці.

Ці проміжні типи можуть бути наслідком вроджених завдатків або утворюються із основних типів в процесі життєдіяльності індивіда під впливом умов життя.

Тип нервової діяльності вроджений і тому навряд чи може змінитися. Але І. П. Павлов експериментально доказав можливість зміни окремих властивостей типу нервової діяльності. Так, у сильного неврівноваженого (невтримного) типу нервової діяльності, у якого сильний процес збудження не врівноважений менш сильним процесом гальмування, виявилось можливим досягти значного збільшення сили гальмівного процесу і врівноважити його з процесом збудження шляхом тренування. Павлов робить висновки: у сильного збудженого типу можливо за допомогою тренування досягти сильного гальмування, достатнього для врівноваження процесу збудження.

Це спонукало говорити, наприклад, декілька варіантів невтримного типу. Так, можливий тип, у якого процес збудження досяг крайньої сили, а процес гальмування ослаблений. Або другий варіант: сильні обидва процеси, але процес збудження перевищує звичайний рівень. А також третій варіант, коли сила процесів гальмування і збудження досягає майже одного рівня.

Павлов вважав, що шляхом довготривалого тренування можна укріпити нервову систему слабкого типу.

Вчення Павлова про індивідуальні відмінності динамічної сторони психіки дало поштовх до подальших досліджень в цій галузі. Наприкінці 50-х років 20 ст. були проведені лабораторні дослідження під керівництвом Б.М.Теплова, В.Д.Небиліцина, В.С.Мерліна, які доповнили типологію І.П.Павлова новими елементами. Було розроблено багато прийомів дослідження нервової системи людини, які дали змогу глибше зрозуміти роль індивідуальних особливостей темпераменту в діяльності людини, визначити додаткові властивості нервових процесів. В даний час в психології розрізняють наступні властивості темпераменту:

1) лабільність - швидкість виникнення та протікання збудження і гальмування;

2) сенситивність ( підвищена чутливість) - визначається тим, яка сила впливу необхідна, щоб викликати в людини реакцію. Якщо у однієї людини ступінь незадоволення потреби не помічається, то в іншого - та ж сама ступінь викликає страждання - другий має більшу сенситивність.

3) реактивність (емоційність) - сила емоційної реакції на зовнішні та внутрішні подразники; інтенсивність реагування індивіда на зміни ситуації життя. Основний показник - час, що минає від події до початку відповідної поведінки. Високо реактивні особи імпульсивні, низько реактивні - розважливі і помірковані.

4) Активність (резистентність) - характеризується тим, наскільки людина активна під час подолання перешкод, здатна чинити опір несприятливим умовам, що гальмують діяльність. Найбільш яскраво ця якість темпераменту виявляється у протидії опору стресу, у відсутності зниження функціонального рівня діяльності при сильному нервовому напруженні. Загалом активність і реактивність перебувають в обернено пропорційному співвідношенні - чим більш активною є людина, тим вона менш реактивна.

Темп реакцій - протікання психічних процесів та реакцій; Показником є швидкість переробки інформації, що впливає на органи чуттів, час розв'язання логічних задач.