Темперамент і його значення в професійній діяльності працівника

Зміст

Вступ

1. Теоретичне обґрунтування суті темпераменту особистості, дослідження основних підходів до вивчення темпераменту

1.1. Суть  поняття «темперамент»

1.2. Історія розвитку вчення про темперамент.

1. 3. Типи вищої нервової діяльності і темперамент.

1.4. Психологічна характеристика типів темпераменту.

2.Темперамент і його значення в професійній діяльності працівника. Формування індивідуального стилю трудової діяльності

2.1. Підходи до проблеми формування  індивідуального стилю трудової

2.2 Особливості, що впливають на формування індивідуального стилю трудової діяльності.

діяльності.

2.3. Психологічні особливості, а саме  тип темпераменту, як чинник формування  індивідуального стилю трудової  діяльності.

2.4. Впив темпераменту на процес  професійної діяльності    

Висновки 

Література 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Темперамент є однією з найбільш значущих властивостей особи. Інтерес до даної проблеми виник більше двох з половиною  тисяч років тому. Він був викликаний очевидністю існування індивідуальних відмінностей, які обумовлені особливостями біологічної і фізіологічної будови і розвитку організму, а також особливостями соціального розвитку, неповторністю соціальних зв'язків і контактів. До біологічно обумовлених структур особи відноситься, перш за все, темперамент. Темперамент визначає наявність багатьох психічних відмінностей між людьми, зокрема по інтенсивності і стійкості емоцій, емоційній вразливості, темпу і енергійності дій, а також по цілому ряду інших динамічних характеристик.

       Не дивлячись на те, що робилися неодноразові і постійні спроби досліджувати проблему темпераменту, дотепер ця проблема відноситься до розряду спірних і до кінця не розв'язаних проблем сучасної психологічної науки. Сьогодні існує багато підходів до дослідження темпераменту. Проте при всій існуючій різноманітності підходів більшість дослідників визнають, що темперамент - це біологічний фундамент, на якому формується особа як соціальна істота, а властивості особи, обумовлені темпераментом, є найбільш стійкими і довготривалими.

      Проблема індивідуального стилю діяльності в нашій країні в 50-60-х роках пережила перший період підвищеного інтересу до себе. Відродження інтересу до цієї проблеми доводиться на другу половину 80-х р., що обумовлено, перш за все, новими соціально-політичними умовами і запитами суспільства.

      Як і всяка наукова концепція, концепція індивідуального стилю діяльності має свою передісторію і свої аналоги. Перш за все, це стиль життєвого шляху особи по Адлеру, стиль як інструментальна характеристика особи по Олпорту, перцептивні стилі Р. Стагнера і когнітивні стилі X. Віткіна. Специфіка концепції індивідуального стилю діяльності, що відрізняє її від інших підходів до вивчення проблеми стилю, достатньо обгрунтована. С. Мерліним і Е. А. Клімовим [2]. Значний внесок у розвиток уявлень про індивідуальний стиль діяльності зроблений Е.П.Ільіним і, мабуть, що на відношення до проблеми індивідуального стилю діяльності сильний вплив зробили дослідження К.М.Гуревича.

      Більш ніж 30-річна історія вивчення проблеми і неминуче розширення її первинних понять, а також надзвичайно широке використання останнім часом поняття стиль є достатньою підставою для того, щоб повернутися до оцінки початкових посилок і підходів, а також обговорити деякі перспективи її подальшого розвитку.

      Метою нашого дослідження є вивчення психологічних особливостей впливу темпераменту на процес професійної діяльності.

      Об'єкт дослідження - трудова діяльність. У трудовій діяльності розкриваються, за словами Маркса, людські сутнісні сили. У праці розкриваються і формуються здатності людину, його характер, особу в цілому. Трудова діяльність ставить перед трудівником величезну кількість проблемних ситуацій, завдань, які можуть бути вирішені лише при творчому підході до справи. Таким чином, трудова діяльність стимулює пізнавальну активність особи, примушує того, що працює удосконалювати знання, уміння, навики. Вивчення умов, що впливають на продуктивність праці, показало, що в процесі трудової діяльності для людини немає байдужих чинників. Забарвлення приміщень, організація робочого місця, режим напруги і пауз в роботі, відносини з товаришами по роботі - все це має пряме відношення до продуктивності праці, створює загальний настрій на роботу і полегшує або утрудняє прояв трудових зусиль[6].

      Предметом наших досліджень є психологічні особливості формування індивідуального стилю професійної діяльності.

      Припустимо, що на формування індивідуального стилю трудової діяльності більшою мірою роблять вплив психологічні особливості, а саме тип темпераменту.

     Для досягнення мети роботи і перевірки висунутої гіпотези нами сформульований ряд конкретних завдань:

      1. Проаналізувати психолого-педагогічну літературу з метою вивчення основних підходів до проблеми впливу темпераменту на особливості трудової діяльності

      2. Дослідити залежність формування індивідуального стилю трудової діяльності від психологічних особливостей, а саме типу темпераменту в групі майбутніх педагогів.

      3. Проаналізувати вплив темпераменту на формування індивідуального стилю професійної діяльності.

     1. Теоретичне обґрунтування  суті темпераменту  особистості, дослідження  основних підходів  до вивчення темпераменту

     1.1. Суть поняття «темперамент»

     Спостерігаючи за людьми, неважко помітити їх неповторну індивідуальну своєрідність у загальній  рухливості, швидкості мовлення, виявлені почуттів. Одні з них запальні, рухливі й веселі, інші-повільні, спокійні й холодні, ще інші – дуже переживають, але свої почуття, кволі й пасивні .Ці індивідуальні відмінності зумовлені їх темпераментом.

     ТЕМПЕРАМЕНТ (лат. temperamentum - устрій, узгодженість) – сукупність індивідуально-психологічних якостей, яка характеризує динамічний та емоційний аспекти поведінки людини і виявляється в її діяльності і спілкуванні.

     Динаміка  психологічної діяльності залежить не тільки від темпераменту, а й від мотивів, які спонукають людину до діяльності, та від її психічного стану. Так, належно від типу темпераменту за наявності інтересу до певної діяльності людини працює енергійніше, швидше, а за відсутності – повільніше, в’яло. У будь-якої людини горе може викликати моральне і фізичне знесилення.

     Щоб відрізнити індивідуальні особливості  поведінки, зумовлені темпераментом, від тих, які породжені мотивами і психічними станами ,треба врахувати, що :

1. на відміну від мотивів і психічних станів ті самі властивості темпераменту виявляються в однієї людини в різних видах діяльності – грі, навчанні, праці, спорті;
2. властивості темпераменту є стійкими і постійними протягом тривалого відрізка часу або навіть усього життя;
3. різні властивості темпераменту в людини поєднується між собою не випадково, а закономірно і утворюють стійку структуру, що характеризує його тип.

          Темперамент забарвлює всі психічні  прояви індивіда, впливаючи на  темп рухів і мови, перебігу  емоцій та мислення. Однак від  нього не залежать ні інтереси, ні соціальні установки, ні моральна вихованість особистості. Він обумовлює характер перебігу психічної діяльності, а саме: швидкість виникнення і стійкість психічних процесів, їх психічний темп ритм, інтенсивність психічних процесів і спрямованість психічної діяльності на певні об’єкт 

      1.2. Історія розвитку  вчення про темперамент.

     Існування індивідуальних відмінностей у психічній  діяльності людини було помічено давно. Першу спробу з’ясувати їх причини  зробив давньогрецький лікар Гіппократ ( V – IV ст.. до н. е.). Ґрунтуючись на тодішній матеріалістичній філософії, що визначала чотири основні начала ( землю, воду, вогонь і повітря) і пов’язувала з ними чотири властивості (твердість, рідинний стан, тепло і холод ), він за аналогією стверджував, що тіло людини теж складається з чотирьох елементів-гуморів, соків: крові(тепла), слизу(холоду), чорної жовчі(вологості) і жовтої жовчі(сухості). Поєднанням цих соків, красисом, пояснював усі особливості організму.

          Флегматичний тип, вважав Гіппократ, зумовлений переважанням у красисі слизу (phlegma). Для людей цього типу властиві сповільненість дій, важке переключення на іншу діяльність, емоційна невиразність.

           Переважання жовтої жовчі ( chole ) визначає холеричний тип, якому властиві велика енергійність і активність, поривчастість рухів, нестримність у діях.

            Домінування крові ( sanguis ) визначає сангвінічний тип, який відзначається великою активністю та емоційністю, багатою мімікою, барвистою мовою, швидкими рухами і легким пристосуванням до оточення.

           Меланхолійний тип характеризується  переважанням чорної жовчі (melas chole), і йому властиві мала активність, уповільненість у діях, швидка втомлюваність.

     Учення  Гіппократа розвивав давньоримський лікар  Галео (ІІ ст.), який для позначення поняття    << нервово конституційний тип >> використав латинський термін << темперамент >>   (temperamentum ), що означав узгодженість, устрій, правильне співвідношення частин. За його твердженнями, кожна людина належить до одного з тринадцяти темпераментів.

           Наївна гуморальна (рідинна) теорія  темпераменту існувала тривалий  час, хоч і не давала правильного  пояснення фізіологічних основ  властивостей людини.

          Аристотель вважав, що темперамент  залежить від якості крові  людини (густини і теплоти). Ця точка зору була підтримана в пізніші часи у працях німецького психіатра і психолога Ернеста Кречмера (1888 - 1964) та інших дослідників.

          Цікаві думки щодо природи  темпераменту висловлював  німецький  філософ Іммануїл Кант (1724 - 1804), стверджуючи, що сангвінічний темперамент характеризується швидкою зміною емоцій за незначної їх глибини, холеричний – гарячковістю, поривчастістю дій і вчинків, а меланхолійний – глибиною і тривалістю переживань, флегматичний – повільністю і спокійністю.

           В. Вузд трактував темперамент як індивідуальну схильність до ефектів. Холериків і меланхоліків він зарахував до групи із сильними афектами, а в сангвініків і флегматиків відзначав слабкі афекти.

          Гуморальний підхід не зміг  розкрити природу темпераменту. Тому на зміну його в XIX – XX ст. Прийшли нові теорії, автори яких намагалися знайти фізіологічні основи темпераменту в морфологічних особливостях людської голови (Ф. Галль), у товщенні нервових волокон                  ( В. Бехтерев ), у особливостях будови організму, його конституції (Е. Кречмер, Вільям Шелдон  (1899 – 1977) та ін.)

      1. 3. Типи вищої  нервової діяльності  і темперамент.

     Уперше  науковий підхід до з’ясування фізіологічних  основ темпераменту застосував І. Павлов у своєму вченні про типи вищої нервової діяльності у тварин і людини.

     Ці  основи він вбачав у особливостях функціонування кори великих півкуль  головного мозку, її умовнорефлекторній діяльності. Спираючись на експериментальні дані, він показав, що нервові процеси  у корі головного мозку характеризується певними властивостями, які у своєму поєднанні утворюють типи вищої нервової діяльності (типи нервової системи). Такими властивостями є сила, врівноваженість і рухливість процесів збудження і гальмування. Сила нервової системи виявляється в її здатності витримувати сильні тривалі або часто повторювані збудження, не переходячи в стан гальмування. Урівноваженість нервових процесів – це рівень балансу між процесами збудження і гальмування. Не завжди ці процеси відповідають один одному. Ступінь урівноваженості може бути різним. Рухливість нервових процесів визначається легкістю переходу від збудження до гальмування і навпаки.

          Певне поєднання цих властивостей  утворює тип нервової системи.  Павлов виділив чотири їх види:

1. сильний, неврівноважений;
2. сильний, урівноважений, рухливий;
3. сильний, урівноважений, інертний;
4. слабкий.

         На його думку, ці типи вищої  нервової діяльності відповідають  чотирьом типам темпераментів:  холеричному, сангвінічному, флегматичному  і меланхолійному. Він вважав  темперамент найзагальнішою характеристикою кожної людини, яка накладає відбиток на всю її діяльність.

         Якщо схематично подати поєднання  властивостей нервової системи  (рис. 4), то можна побачити неповному  такої класифікації. Сильний тип  нервової системи є достатньо розчленованим, а слабкий – ні, врівноваженість виявилася розчленованою, а неврівноваженість залишалася без зміни. Очевидно, логіка дослідження повинна була б вимагати довершення такої схеми.

         Б. Теплов і В. Небилицин,  продовжуючи вивчати властивості нервових процесів на основі електроенцефалографічних методик і статистичного оброблення експериментальних даних, довели, що деякі індивідуальні особливості умовних рефлексів у людини пов’язані між собою. Кожна така взаємопов’язана система індивідуальних особливостей залежить від однієї загальної причини, а саме, від певної властивості нервової системи.

            Наприклад, від сили процесів  збудження і гальмування залежать  ступінь згасання умовних рефлексів,  різниця в силі умовної реакції  на сильний і слабкий подразники, вплив стороннього подразника на чутливість до основного подразника. Вони виділили чотири основних властивості нервової системи:

1. динамічність – характеризує легкість і швидкість утворення мозковими структурами нервових процесів під час формування умовних реакцій збудження чи гальмування;
2. лабільність (лат. labilis – нестійкий) – характеризує швидкість виникнення і згасання процесів збудження;
3. сила;
4. рухливість.

         Фізико-хімічну природу цих властивостей  ще не з’ясовано.

          У дослідженнях Теплова і Небилицина показано, що психологічна характеристика темпераменту загалом пов’язана не з однією властивістю нервової системи, а з їх поєднанням, тобто з типом нервової системи. Аналогічно встановлено, що кожна властивість темпераменту залежить не від однієї, а від декількох властивостей нервової системи. Нині знайдено зв’язок цілісної характеристики темпераменту і окремих його властивостей лише з чотирма типами нервової системи. Оскільки ці типи є спільними для людини і тварин, то їх називають загальними. Отже, фізіологічною основою темпераменту є загальний тип нервової системи.

            За твердженням В.Небилицина, відповідно  до виділених чотирьох параметрів  люди повинні репрезентувати  не менше 12 типів нервової системи.

            Російський психолог Вольф Мерлін (1892-1982) вважав, що темперамент треба вивчати як суто психічне явище з урахуванням зв’язків із властивостями нервової системи. Тоді його можна було б характеризувати за допомогою понять “сензитивність”, ”реактивність”, ”активність”, ”темп реакцій”, ”пластичність”, ”екстраверсія”, ”інтроверсія” й ”емоційність”.

             Сензитивність  (лат. Sensibilis – чутливий) визначається найменшою силою зовнішніх впливів, необхідною для виникнення психічної реакції людини. Сензитивність визначає мінімальну силу подразника, що викликає у людини ледве помітне відчуття. Високосензитивні люди є дуже вразливими, сором’язливими, замкнутими, тривожними. Їм властива висока вимогливість до себе і занижений рівень домагань. Низькосензитивним особам властиві протилежні риси.

             Реактивність залежить від характеру емоційної реакції індивіда на зовнішні та внутрішні впливи. Високореактивні люди є імпульсивними. Вони починають діяти під впливом обставин, без належного їх усвідомлення й оцінки. Малореактивні – завжди помірковані, стримані, намагаються оцінити наслідки своїх дій.

             Активність характеризується енергією впливу людини на навколишній світ і подолання перешкод на шляху до мети. Активна людина завжди чимось зайнята, постійно рухається, стрімка у своїх діях і мовленні. Пасивній людині притаманні апатія і бездіяльність.

            Темп реакцій виявляється у швидкості перебігу різних психічних явищ: часі запам’ятовування, швидкості прийняття рішень тощо.

          Пластичність – показник гнучкості, легкості пристосування людини до нових умов. Особи з великою пластичністю легко і швидко пристосовуються до нових людей і обставин, змінюють вид діяльності, менше конфліктують із колегами. Ригідність (лат.  rigidus – твердий, заціпенілий) це показник інертності, нечутливості до зміни зовнішніх впливів.

            Екстраверсія та інтроверсія розрізняються тим, що більше впливає на реакцію людини – зовнішні враження у певний момент (екстраверти) чи образи, уявлення, думки, пов’язані з минулим і майбутнім (інтроверти). Екстравертам властива імпульсивність у діях, ініціативність, комунікабельність, гнучкість поведінки. Інтроверти зосереджуються на власних внутрішніх переживаннях і не цікавляться тим, що відбувається навколо. Екстраверсія ґрунтується на сильному типі нервової системи, інтроверсія – на слабкому.

            Емоційність – властивість темпераменту, що вказує на швидкість виникнення і перебігу емоцій. У емоційно не стійких людей, що легко збуджуються, вони виникають швидко, є короткочасними і можуть легко змінюватися на протилежні. Для емоційно стійких людей характерними є повільне емоційне збудження і тривалість переживань.

             Зазначені властивості темпераменту  проявляються в актах людської  поведінки не ізольовано, а утворюють  певну єдність. Це дає змогу  чітко відмежувати темперамент від інших психічних особливостей особистості – її характеру, спрямованості чи інтелекту.

      1.4. Психологічна  характеристика типів  темпераменту.

     Кожен тип темпераменту характеризується різним рівнем вираження окремих  властивостей і їх своєрідним поєднанням.

     САНГВІНІК. Для сангвініка характерна підвищена  реактивність. Він бурхливо сміється навіть із незначного приводу або  може дуже розсердитися через дрібницю. Емоції виникають швидко, є сильними, але нетривалими, легко змінюються на протилежні. Радість може швидко перетворитися на гнів, чи навпаки. Цьому сприяє висока лабільність нервової системи. Тому почуття, інтереси, настрої і прагнення дуже мінливі. У колі друзів сангвінік завжди рухливий, веселий та життєрадісний. Переважає у нього оптимістичний настрій. Має добре розвинуту міміку й виразні рухи. По обличчю легко вгадується його настрій, ставлення до людей і речей. Жваво відгукується на все, що привертає його увагу.

     Знижена сенситивність характеризується високими порогами чутливості. Тому сангвінік часто не помічає слабких подразників або не реагує на них. Він дуже ініціативний, енергійний і працьовитий. Його цікавить усе нове. Тому з великим бажанням береться за нову справу, віддається їй і може зробити багато, якщо справа виявилась для нього цікавою. Якщо ж йому стало нецікаво, він починає нудьгувати і залишає розпочату роботу, не завершив її.

     Активність  і реактивність збалансовані. Урівноваженість  і рухливість процесів збудження  і гальмування в корі головного  мозку сприяють легкому утворенню  тимчасових нервових зв’язків, їх варіативності. Тому сангвініки легко пристосовуються до будь-якої нової обстановки, легко зав’язують знайомства і вступають у спілкування з новими людьми, швидко схоплюють усе нове, засвоюють нові знання, навички і вміння. Їм властива висока кмітливість і гнучкий розум. Енергійні, веселі й комунікабельні сангвініки швидко привертають увагу інших людей і стають організаторами різних цікавих справ, лідерами різних компаній. У них розвиваються хороші організаторські здібності. Сангвінік – екстраверт. У більшості випадків його поведінку зумовлюють зовнішні впливи, а не внутрішні переживання.

     ХОЛЕРИК. У холерика висока реактивність і  активність, причому реактивність переважає  над активністю. Неврівноваженість  процесів збудження і гальмування в корі великих півкуль може призводити до зриву нервової системи з боку гальмування. Його підвищена емоційна збудливість і неврівноваженість поведінки по-різному проявляються в житті. В одних людей ці якості можуть реалізовуватися через неабияку наполегливість й енергійність при виконанні завдань. В інших – спричинювати цілком бурхливі афекти, конфліктність, нестриманість та агресивність.

     Для холерика характерна циклічність у  роботі. Він може цілком віддаватися  справі, енергійно долати труднощі на шляху до його мети – і раптом припинити роботу. Так буває тоді, коли вичерпуються сили, втрачається віра у свої можливості. Це є наслідком неврівноваженості нервової системи. Як і сангвінік, має низьку сензитивність, тому часто не помічає слабких подразників. Менша пластичність створює певні труднощі у пристосуванні до нових умов життя, у налагодженні спілкування з новими людьми. Постійне намагання нав’язати свою думку співрозмовнику, категоричність у судженнях, нетерпимість до думки партнера звужують коло його спілкування.

     Значна  ригідність сприяє стійкості інтересів  і прагнень, підвищує наполегливість у роботі. Разом із тим ригідність створює труднощі при переключенні уваги і при переході з одного виду діяльності на інший. Високий психічний  темп виявляється у швидких, іноді імпульсивних реакціях на подразники, різких поривчастих рухах, швидкій і пристрасній мові. Холерик – екстраверт. Його поведінка переважно зумовлена впливом зовнішніх обставин, а не внутрішніми переживаннями.

     ФЛЕГМАТИК. Флегматику властиві мала сенситивність та реактивність і висока активність. Тому він сповільнено реагує на подразники. Емоції виникають у нього повільно, але відзначаються значною силою, тривалістю, і стриманістю у зовнішніх проявах. Його важко розсмішити чи розгнівити. Це емоційно стійкий тип. Урівноваженість і часткова інертність нервових процесів дають йому змогу залишатися спокійним за будь яких умов, стримувати свої пориви, завжди слідувати встановленому розпорядку життя. За висловом І. Павлова, флегматик – це спокійний, врівноважений, завжди рівний, упертий і наполегливий працівник. Йому властиві велика зосередженість і працездатність. Через малу рухливість нервових процесів має низький темп реакцій, йому важко переключати увагу, а тому має значні труднощі при оволодінні новими видами діяльності. Недостатньо впевнений у собі, тривожний, а значить, малоактивний і безініціативний. Високу продуктивність праці виявляє при виконанні добре освоєної (нерідко монотонної) роботи.

     Висока  ригідність створює певні проблеми в пристосуванні до нових умов. За своєю природою флегматик інтроверт, а тому мало комунікабельний. Йому важко знайомитися з новими людьми, знаходити теми для спілкування. Має небагатослівну мову, тихий і часто невиразний

     МЕЛАНХОЛІК. Для цього типу темпераменту характерна слабкість нервових процесів збудження і гальмування. Умовні рефлекси у нього утворюються повільно і легко гальмуються. Меланхолійний темперамент, писав І. Павлов, є явно гальмівним типом нервової системи. Висока сенситивність зумовлена низькими порогами чутливості. Меланхолік дуже вразливий, сором’язливий, легко ображається навіть із незначного приводу, плаксивий, замикається в собі. Потрапляючи в нові умови, розгублюється, не знає, як себе поводити, червоніє, і мовчить. У нього  виникає позамежне гальмування. Павлов називає меланхоліка аутичним типом і пояснює його артизм тим, що у нього виникає страх нової обстановки.

     АУТИЗМ (гр. Autos – сам) –хворобливий стан психіки  людини, що характеризується послабленням зв’язків із реальністю, зосередженістю на власних переживаннях, створенням свого примарного світу.

     Переживання меланхоліка є дуже стійкими і  зовні слабо вираженими. Це високо тривожний і невпевнений у  собі тип. Важко знайомиться з  людьми, коло спілкування є дуже звуженим. Висока чутливість нервової системи спричинює її швидке виснаження. Тому меланхолік мало працездатний, швидко втомлюється. Проте якщо обстановка знайома і спокійна, а діяльність добре освоєна, він може справлятися зі складними завданнями. Особливо полюбляє спокійну, монотонну роботу.

          КЛАСИФІКАЦІЯ К.ЛЕОНГАРДА. Класифікація  темпераментів, запропонована  

     І. Павловим, є лише однією з найбільш розроблених спроб вирішити цю складну  проблему. Існують і інші підходи. Так, К. Леонгард виділяє чотири головних типи темпераменту на основі зіставлення типів акцентуацій: гіпертимний, дистимний, афективно-лабільний і афективно- екзальтований.

     Для представників гіпертимного (гр. hyper-надміру і thymia-душа) типу характерні висока активність, комунікабельність, ініціативність, життєрадісність.

     Людям із дистимним (лат. dis-префікс, що надає поняттю протилежний або заперечний смисл, гр. thymia-душа, настрій, почуття) темпераментом властива уповільненість дій, пасивна життєва позиція і знижена мовна активність.