Тенденції зміни довіри українського населення до інститутів влади

                          Міністерство освіти і науки України

           Львівський національний університет  імені Івана Франка 
 

                              Філософський факультет 
 

Кафедра політології

                                Курсова робота

     на  тему: 

«Тенденції  зміни довіри українського населення до              інститутів влади»                                                                                 
 
 
 

                                                Курсова робота

     студента  ІІІ курсу

     філософського факультету

     Піняжка Володимира 

     Науковий  керівник:

     Професор  Романюк А.С. 
 
 
 

       Львів 2011

     Зміст

Вступ……………………………………………………………….. ..3

1. Суть поняття політичної довіри та політична довіра в країнах постсоціалістичних трансформацій ………………………5
2. Довіра населення до інститутів влади………………………10
1. Рівень довіри до Президента………………………………10
2. Рівень довіри до Верховної Ради……………………………………………………………14
3. Рівень довіри до Кабінету Міністрів
3. Довіра населення до політичних партій ………………………19

Висновки………………………………………………………………..31

Список  використаної літератури……………………………………33 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Вступ 

     Структура курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, один з яких містить три підрозділи, висновкі, списку літератури. Загальний обсяг курсової роботи – 42 сторінки. Список використаних джерел складає 25 пунктів.

     Актуальність  дослідження. Передумовою  успішного функціонування

політичної системи  будь-якого суспільства є політична  довіра громадян до обраних ними органів  публічної влади – один з украй  важливих  для існування  демократії  факторів. Довіра пов’язує пересічних громадян із полі-

тичними  інститутами, підвищуючи як легіти-мність  цих  інститутів,  так  і  їх  ефективність. Не  випадково  Б. Міцтел  саме  в  довірі  вба-

чає основи  соціального  порядку  в  сучасних суспільствах,  зазначаючи  при  цьому,  що “зміни в модерному соціумі роблять  формування  довіри  одночасно  і  важливим,  і  важким” [17, с. 7]. Усе це надзвичайно актуалізує

дослідження феномену  політичної  довіри  в умовах глибинних  соціально-політичних змін, яких зазнає сучасне суспільство. Проблема  політичної  довіри  в  науковій літературі досліджується  з 1920-х рр., проте широкі дискусії з цієї тематики розгорнулися лише в останні десятиріччя ХХ ст. у працях  Ш.  Айзенштадта,  Б.  Барбера,  С.  Ліпсета,  Н.  Лумана,  Б.  Міцтел,  А.  Селігмана, У. Шнейдера, П. Штомпки та  ін. Різні аспекти  політичної  довіри  вивчали й вивчають такі українські вчені, як Є. Головаха, В. Ігна-

тов,  А. Ковальова,  О. Крутій,  С. Макєєв, В. Мальцев,  І. Мартинюк,  С. Наумов,  В. Нечипоренко, Н. Паніна, Ю. Пахомов, А. Ручка, А. Хохлова та ін. Проте проблема довіри до влади  як  чинника  політичного  управління

поки що розроблена недостатньо. Ретельний  аналіз  існуючих  досліджень

свідчить, що сучасні вітчизняні суспільні науки  використовують ще  чимало  нечітко  визначених понять  із неясним набором суттєвих  і несуттєвих ознак. Тому дуже актуальним є з’ясування природи, сутності та характерних  ознак  процесу  формування  довіри до  публічної  влади  як результату  взаємодії

з  громадськістю  в  системі  державного управління.

   Мета  дослідження. Дослідження сутності та змісту моделювання довіри громадян до органів публічної влади як механізму демократичного державотворення. Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких наукових завдань:

• Проаналізувати рівень довіри громадян до органів публічної влади за період від 2000 до 2011 років.
• Проаналізувати рівень довіри громадян до політичних партій за період від 2000 до 2011 років.

Об’єктом дослідження рівень політичної довіри до органів влади та політичних партій.

Предметом дослідження закономірності та особливості тенденцій зміни рівня політичної довіри до органів влади та політичних партій. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Суть  поняття політичної довіри та політична  довіра в країнах  постсоціалістичних трансформацій

       Перш ніж розглядати проблему політичної довіри, варто зазначити, що являє собою довіра як психологічне поняття, а не політичне.

     Отже, довіра — це соціологічна та психологічна категорія для позначення відкритих, позитивних взаємовідносин між людьми (сторонами довіри), що відображають впевненість у порядності й доброзичливості іншої сторони, з котрою довіряючий знаходиться в тих чи інших відносинах, що базується на його досвіді. Довіра не має потреби у включенні якоїсь дії, так що ви та протилежна сторона є взаємно втягнуті в неї. Довіра є всього лише передбачення покладання на якусь дію, яке базується на тому, що знає одна сторона про іншу. Наприклад, тому, що подія відбувається десь далеко і не може бути підтвердженою, або подія відбудеться тільки в майбутньому. З цієї точки зору довіра має певні межі, що базуються на знанні про іншу сторону, якій довіряють. Довіра — це твердження про те, що поки що невідоме, але має якусь вірогідність статися. Повну довіру часто ототожнють з вірою, бо механізм такої довіри вже не базується на раціональних засадах тобто на досвіді й на передбаченні, та на попередньому знанні однієї сторони другою і включає ірраціональні мотиви взаємовідносин.

     А політична довіра — соціально-психологічне чуття і стан, властиві як окремим людям, так і спільнотам людей, що  полягає в ідентифікації політичних інтересів та їх носіїв . Суб’єктом і об’єктом політичної довіри можуть бути як окремий політичний діяч, так і політична організація, держава. Вона Ґрунтується на знанні особистісних рис того чи іншого політичного діяча, змісту  діяльності політичної партії, громадської організації, державних  органів. Важливим боком політичної довіри є власний досвід людини, а також політичний, історичний досвід політичних партій, організацій тощо. Недостатність знань, якими володіє той чи інший суб’єкт політичної довіри спричинює сліпу віру й поклоніння, що є основою популізму. Феномен політичної довіри має першочергове значення у процесі функціонування всіх демократичних інститутів. [ 22, 736 с. ]

     Американські  вчені У.Мішлер та Р.Роуз констатують, що в трансформаційних демократіях, які характеризуються фундаментальними політичними змінами, політична довіра є залежною, перш за все, від оцінок громадянами ефективності політики, що проводить уряд. Якщо для стабільних суспільств в структурі довіри важливим є вплив культурологічних факторів, адже стабільна політична довіра характерна для стабільних демократичних суспільств з ефективно функціонуючою інституціональною структурою, котра забезпечує умови для підкріплення сформованих в ході соціалізації ранніх позитивних орієнтацій, то в трансформаційних демократіях цей вплив нівелюється, а відповідно, аналіз політичної довіри передбачає, головним чином, інституціональний підхід інтерпретації даної проблеми. Мішлер та Роуз пропонують модель життєвого циклу пізнання для дослідження політичної довіри в постсоціалістичних країнах. А Україна, як ми знаємо, теж є постсоціалістичною державою, тож ця модель також підійде до вивчення українських особливостей політичної довіри.

     Одне  з теоретичних положень даної  моделі сформульовано відповідно до положень культурологічних теорій довіри, і означає, що першопочатково міжособистісна довіра формується як результат раннього дополітичного досвіду, і може бути спроектованою на політичні інститути. Друга теза Ґрунтується на ідеях інституціональних теорій довіри та встановлює відповідну інституціоналізму гіпотезу про можливість підсилення чи ревізії, перегляду початкових переддиспозицій довіри (недовіри) до політичних інститутів в залежності від того, наскільки первинні настанови підтверджуються чи скасовуються наступним життєвим досвідом особистості, формуючи здатність до політично зрілої оцінки політики, що здійснюється в країні. Автори, спираючись на дані соціологічних досліджень в десяти постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи і колишнього Радянського Союзу (Болгарія, Чехія, Словакія, Угорщина, Польща, Румунія, Словенія, Росія, Білорусь, Україна), та поєднуючи аналіз показників макроекономічного і політичного розвитку з параметрами міжособистісної та інституційної довіри, досвіду політичної соціалізації, ставлення населення до перетворень, прийшли до висновку про пріоритетність впливу саме інститутів на стан політичної довіри, що дало їм змогу оптимістично поглянути на перспективи її формування в постсоціалістичних суспільствах.

     Аналіз  даних опитування 11499 респондентів, що було проведене у 1998 році, дозволило  авторам за допомогою формалізованої моделі довіри та відповідних технологій дослідження виявити деякі спільні  характеристики стану та чинники  політичної довіри у громадянських  суспільствах держав, що перебувають  у стані трансформації. Одна з особливостей громадянського суспільства перехідного типу пов'язана зі специфікою співвідношень міжособистісної та політичної довіри. В дослідженні Мішлера - Роуза вони входять до складу єдиного трьохланкового блоку інституціональної довіри, що передбачає вимірювання наступних параметрів:

   1. Довіра  до політичних інститутів та  силових структур (партії, парламент,  профспілки, міліція, суди, прем'єр-міністр  та (або) президент, армія).

   2. Довіра  до інститутів громадянського  суспільства (приватна власність,  церква, ЗМІ).

   3. Довіра  до інших людей.

     Підхід, застосований Мішлером - Роузом, виявив інституціональний скептицизм та відкриту недовіру до основних елементів інституціональної  структури, з одного боку, та порівняно  більш високий (ніж рівень політичної довіри) рівень міжособистісної довіри в транзитних демократіях, з іншого. Відкрита недовіра достатньо виражена у відношенні до п'яти елементів інституціональної структури, а саме до: партій, парламентів, профспілок, приватних підприємств, міліції (від 69% до 50% громадян). Найбільш високі показники позитивної довіри були віддані респондентами найменш демократичному інституту - армії (46%). Телебаченню та радіо довіряють 39%, церкві - 43%, президенту (прем'єр-міністру) - 35% опитаних. Найменший рівень довіри - до політичних партій - 12% респондентів.

     Політична довіра в країнах постсоціалістичних трансформацій є залежною від  ефективності тих політичних та економічних  рішень, що приймаються політичною елітою, в той же час, дані рішення  істотно впливають на політичну  ситуацію, адже вони формують у суспільстві  перехідного типу афективні орієнтації серед громадян, пов'язаних з почуттям довіри чи недовіри, перш за все, до чинного  президента та вищого законодавчого  органу. Взаємозалежність довіри та інституціональної підтримки в громадянському суспільстві перехідного типу означає, що, будучи в якийсь момент втраченою, політична довіра, а точніше, недовіра, призводить до втрати інституціональної підтримки, відновлення якої занадто проблематичне. Це, у свою чергу, підриває умови та можливість правлячих політичних еліт проводити ефективну політику, внаслідок чого зростає недовіра, незадоволення серед громадян, що може призвести до змін в інституціональній структурі.

     "Радіус  довіри" (вислів Ф.Фукуями) в  постсоціалістичних країнах обмежений  сімейними зв'язками та контактами  з найближчим оточенням, що  ускладнює формування неформальних  мереж в громадянському суспільстві.  Політична довіра залежить від позитивної оцінки громадянами дій нових режимів задля забезпечення соціальної справедливості, свободи. [ 23, 730 с.]

     Тривіальний, але драматичний за своїми соціальними  наслідками висновок постсоціалістичних трансформацій полягає в тому, що встановлення демократичного режиму не є тотожним щодо політики розвитку громадянського суспільства, яке не є автоматичним наслідком формально-демократичних рамок. Водночас, саме громадянське суспільство примушує формальну демократію "працювати". Як переконливо доводить американський дослідник Р.Патнам, горизонтально організовані добровільні асоціації, які перетинають вертикальні соціальні розподіли в суспільстві, є більш сприятливими для розширення соціальної кооперації, для формування норм доброзичливої взаємності і, таким чином, для становлення ефективної демократії, аніж ієрархічні або клієнтистські структури. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                       2.Довіра населення до інститутів влади 

               2.1 Рівень довіри до Президента 

     Аналізуючи  тенденції зміни довіри українського населення до Президента, варто скористатись результатами соціологічних досліджень. В Центрі Разумкова, починаючи з 2000-го року, проводиться соціологічне дослідження на тему : «Чи підтримуєте  Ви діяльність Президента України? (динаміка, 2000-2011)». Користуючись нижченаведеними  таблицями, ми зможемо детальніше проаналізувати причини змін довіри населення до Президента.

     Табиця  №1 «Рівень недовіри до Президента Л.Кучми. Перша каденція» 

     Таблиця №2 «Рівень довіри до Президента Л.Кучми. Друга каденція» 

     [ 8 ] 

     Найперше  важливо зауважити, що довіра до Президента ніколи не перевищувала позначку в 50 %. В часових рамках проведення цього  дослідження показується рівень довіри до трьох Президентів України  – Леоніда Кучми, Віктора Ющенка та Віктора Януковича.

     Говорячи  про Леоніда Кучму, то ми бачимо, що довіра до нього була досить низькою.  Дивлячись на таблицю №1, ми бачимо, що рівень недовіри в 1998 році до Леоніда  Кучми становить 51%. А наступного року цей рівень впав на 5 відсотків. Це пояснюється тим, що в 1999 році Леонід Кучма заступив на посаду Президента України вдруге, тож надія виборців до нього трохи покращилась, але  ненадовго. Відповідно найвищий рівень довіри був проявлений в червні 2000-го року. А найнижчий – в грудні 2003-го.  Причини цього є досить очевидними. На час початку дослідження ( тобто 2000 рік ) Леонід Кучма відбував свою другу каденцію. Якщо згадати  другий тур виборів 1999-го року, то варто  зауважити, що поряд з Кучмою за посаду Президента боровся також лідер  КПУ Петро Симоненко. І голосування  мало досить своєрідне забарвлення. Леонід Кучма був обраний на посаду Президента тільки тому, що суспільство  не хотіло повертатися до комуністичного минулого. А саме такою ситуація і стала б, якби вибори виграв Петро  Симоненко. Також рейтинг Кучми  почав різко падати після резонансної  справи з вбивством журналіста Георгія  ҐонҐадзе. Ширились чутки, що Кучма  безпосередньо причетний до цього  зникнення. Ось ці чутки і відіграли  важливу роль на рейтингу Кучми. 

     Таблиця №3 «Рівень довіри до Президента Ющенка»

     [ 8 ]

     Дивлячись на запис в таблиці №3, який показує, що в лютому 2005 року Президента підтримувало 46,7 % респондентів, здогадуємось, що Президентом  став Віктор Ющенко. Специфіка такої  досить значущої довіри до Президента є своєрідною. Як ми знаємо, Ющенко прийшов  до влади після Помаранчевої революції. І саме на хвилі такої собі ейфорії  народу, що до влади прийшли демократичні, національно-патріотичні сили, аж до серпня 2005 року рейтинг Ющенка не падав  нижче 30-ти відсотків. Але з часом  почав опускатися все нижче і  нижче. Це пояснюється певними стереотипами, поширеними серед людей, що нібито після  приходу нової влади жити має  стати краще. Але на тлі світової економічної кризи стан справ  в Україні залишав бажати кращого. Тож довіра до Ющенка почала стрімко  падати. 

Таблиця №4 «Рівень довіри до Президента Януковича» 

[ 8 ] 

     На  початку президентства Віктора  Януковича довіра до інституту Президента знову піднялася. Але, якщо згадуючи про вищевказаний стереотип, то можна  зробити певні висновки, чому рейтинг  Януковича почав стрімко падати.

     Також варто згадати про одне цікаве дослідження Центру Разумкова. На запитання, то краще справлявся з обов’язками  Президента України, Леонід Кучма чи Віктор Ющенко – респонденти надали перевагу Леоніду Кучмі. Правда вона виявилась невеликою – 24,5% в Кучми  проти 21,4% в Ющенка.

     Якими ж причинами ще є такий низький  рівень довіри населення до інституту  Президента? Відповідь на це питання  можна побачити в нижченаведеній таблиці: 

     Таблиця №5 «Причини низької  довіри населення  до інституту Президента» 

     [ 8 ]

     Говорячи  про довіру до інституту Президента, досить цікаво поспостерігати за довірою  до конкретного політичного діяча  не як Президента, а як самостійного політика. В даному випадку ми порівнюємо Віктора Януковича та Віктора  Ющенка.

     За  даними соціологічних опитувань  ставлення громадян України до В. Ющенка і В. Януковича та їх дій  динамічно змінюється, причому частіше  на користь В. Януковича, котрий зміг себе проявити як політика сильного.

     Для неголослівного аналізу суспільної думки України відносно іміджу політичних діячів В. Ющенка та В. Януковича з  сайту Центру Разумкова було взято  на розгляд такі соціологічні опитування:

• Чи підтримуєте Ви діяльність Віктора Ющенка? (динаміка, 2004-2009)
• Наскільки самостійними політиками є наведені діячі?
• Якого українського політичного діяча Ви б назвали «Політиком 2008 року»?
• Якого українського політичного діяча Ви б назвали «Розчаруванням 2008 року»?  
• Якого українського політичного діяча Ви б назвали «Політиком 2007 року»?
• Чи виконує Президент України Віктор Ющенко свої передвиборні обіцянки?
• Якби до другого туру президентських виборів вийшли В. Ющенко і В. Янукович, за кого Ви проголосували б?

     Відносно  Віктора Ющенка варто відмітити  те, що кількість людей, які повністю підтримують його дії, зменшується. В період президентських виборів 2004 року таких було близько 32%, а вже навесні 2009 року – лише 2,5%, тоді як кількість тих, хто не підтримує зросла від 37,5% у лютому 2004 р. до 78,5% у березні 2009 р. Крім того, більшість учасників опитування вважає Віктора Ющенка розчаруванням 2008 року. 75% опитаних вважає, що зі своєї вини В. Ющенко не виконує свої передвиборні обіцянки, а 13,3% -- що він їх не виконує, тому що йому заважають. При цьому лише 3,1% людей відповіли, що Президент України виконує обіцянки.

     У більшості випадків протилежну статистику спостерігаємо щодо Віктора Януковича, опонента В. Ющенка. Більшість опитаних вважають, що В. Янукович є більш  самостійним політиком, ніж Віктор Ющенко. 10,6% учасників опитування вважають В. Януковича «Політиком 2008», тоді як про В. Ющенка такої думки лише 2,3% людей, але в 2007 році рейтинг обох політичних діячів був вищим, оскільки «Політиком 2007» В. Януковича назвали 14,8% опитаних, а В. Ющенка – 6,6%. Лише 4,9% опитаних вважають, що В. Янукович є  «Розчаруванням 2008 року».

     За  даними опитування, якби до другого  туру президентських виборів вийшли В. Ющенко та В. Янукович, то 31, 4% опитаних проголосували б за В. Ющенка, а  за В. Януковича – 37, 7%.

     Ці  дані говорять про те, що імідж Ющенка стрімко падає порівняно з 2004 роком, тоді як імідж його опонента зростає. Під час передвиборчої  кампанії В. Ющенко давав українцям  багато обіцянок, які так і не виконав. Він мав шалену підтримку  з боку народу, що доводила «Помаранчева революція» 2004 року. Народ покладав на цього кандидата великі надії. Крім цього, значна частка населення  головувала за цього кандидата лише тому, що не хотіла бачити В. Януковича  в ролі президента.