Теоретичні та організаційні основи місцевих фінансів

План

Розділ 1. Теоретичні та організаційні основи місцевих фінансів

1. Економічний зміст місцевих фінансів, їх місце у фінансовій системі держави.
2. Історія становлення та розвитку системи місцевого самоврядування в Україні.
3. Особливості місцевих бюджетів України

Розділ 2. Аналіз формування і використання місцевих бюджетів

1. Структура власних доходів місцевих бюджетів
2. Структура видатків місцевих бюджетів
3. Принципи формування місцевих бюджетів
4. Принципи використання місцевих бюджетів України

Розділ 3. Проблеми формування та використання місцевих фінансів та перспективи їх розвитку

1. Проблеми формування та використання
2. Основні напрями підвищення ефективності функціонування місцевих бюджетів України в сучасних умовах
3. Перспективи розвитку місцевих бюджетів України

Розділ 1. Теоретичні та організаційні основи місцевих фінансів.

1. Економічний зміст місцевих фінансів, їх місце у фінансовій системі держави

     Місцеве самоврядування – багатогранне та комплексне політико-правове явище, яке може характеризуватися різнобічно. Аналіз конституції України (1996р.) дозволяє зробити висновок, що місцеве самоврядування як об’єкт конституційно правового регулювання виступає в якості: по-перше, відповідної засади конституційного ладу України; по-друге, специфічної форми народовладдя; по-третє, право жителів відповідної територіальної одиниці на самостійне вирішення питань місцевого значення.

         Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у  сільську  громаду  жителів  кількох сіл,  селища,  міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових  осіб  місцевого самоврядування  вирішувати  питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

      Місцеве    самоврядування   здійснюється   територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

      Основні принципи місцевого  самоврядування

     Місцеве самоврядування в Україні  здійснюється на принципах:

    - народовладдя;

    - законності;

    - гласності;

    - колегіальності;

    - поєднання місцевих і державних  інтересів;

    - виборності;

    - правової, організаційної       та      матеріально-фінансової  самостійності  в  межах   повноважень,  визначених  цим   та  іншими законами;

    - підзвітності та   відповідальності   перед    територіальними громадами  їх органів та посадових осіб;

    - державної підтримки та гарантії  місцевого самоврядування;

    - судового захисту прав місцевого  самоврядування.

  Місцеві фінанси – це економічні відносини, пов’язані із формуванням централізованих і децентралізованих фондів коштів та використанням їх на забезпечення соціальних потреб і соціально-економічного розвитку територій. Суть місцевих фінансів проявляється в економічнихвідносинах, а їх структура представляє собою сукупність бюджетівмісцевого самоврядування, спеціальних бюджетних фондів цільовог призначення; позабюджетних фондів органів місцевого самоврядування;фондів грошових коштів комунальних банків, якщо їх статутний капітал утворюється за рахунок коштів місцевого самоврядування; фондівкомунальних підприємств, установ і організацій; кредит.

     Центральною ланкою місцевих фінансових ресурсів є місцеві бюджети, які, у свою чергу, підрозділяються на два рівні. Перший рівень складають бюджети  територіальних громад сіл, селищ, міст районного значення, районів у  містах. Другий рівень – Бюджет АРК, обласні бюджети, бюджети міст Києва і Севастополя, районні бюджети. Характерною особливістю системи місцевих бюджетів, що склалася в Україні, є те, що вони формуються і використовуються, згідно з Бюджетним кодексом України, за принципом самостійності. Проте незавершеність процесу становлення системи місцевого самоврядування, єдність дохідних джерел усіх рівнів місцевих бюджетів, а також державного, зумовлює необхідність проведення повноцінної реформи, що гарантує фінансову самостійність і відповідальність територіальних громад.

     Основні цілі державної регіональної фінансової політики України певною мірою визначаються Конституцією. Так, згідно зі ст. 95, бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами. Згідно зі ст. 142 Конституції України, держава фінансово підтримує місцеве самоврядування.

     Процес  становлення місцевих фінансів України, що розпочався в 90-х роках, зумовлює значні інституціональні зміни в  усій фінансовій системі держави. З цим пов'язана необхідність становлення інституціональних підходів та методів дослідження місцевих фінансів.

     Формування  місцевих фінансових інститутів в Україні  є складним і неоднозначним процесом. Одні інститути формуються швидше, інші повільніше, що відображає реальний стан економіки країни та її законодавства. Незважаючи на це, місцеві фінансові інститути формуються в тісному взаємозв'язку один з одним і, таким чином, утворюють певну системуне виконують. Підвищення ролі місцевих податків і збільшення частки доходів за їхній рахунок є головним напрямком зміцнення місцевих бюджетів, розширення їхньої фінансової автономії.

        Важливою передумовою побудови  демократичної держави є фінансова  незалежність органів місцевого  самоврядування. Фінансовий бік незалежності місцевих органів влади є визначальним адже від фінансових можливостей залежать в кінцевому підсумку їх реальні владні функції. 

1.2.   Історія становлення та розвитку системи місцевого самоврядування в Україні

    Місцеве самоврядування – довготривале явище  в соціальному та політичному  житті людства і його витоки сягають  громадського та племінного самоврядування в додержавний період.

    Місцеве самоврядування – публічна форма  самостійного вирішення  питань місцевого життя жителями відповідних адміністративно-територіальних одиниць та їх органами в межах Конституції та законів держави.

    Інститут  місцевого самоврядування в сучасному  розумінні склався у світовій практиці на рубежі XVIII – XIX ст., коли абсолютні монархії були трансформовані у демократичні, правові держави. Боротьба з утвердження місцевого самоврядування, вільного від феодально-чиновницького свавілля, була одним із головних мотивів суспільних рухів цього історичного періоду. Ідеї місцевого самоврядування протиставлялись феодальній державі, становому патріархально-общинному (сільському) і корпоративно-цеховому (міському) самоврядуванню як продукту феодалізму. Проте деякі елементи станового самоврядування в демократичних, правових державах збереглися (громада, статут міст тощо), але наповнилися новим правовим змістом.

    В Україні самоврядні традиції існують  з часів Київської Русі і є  частиною державотворчих процесів.

    На  думку деяких дослідників, за часів  Київської Русі набуває розвитку «громадівське самоврядування». В його основі – виробнича та територіальна ознака. Віче – елемент звичаєвого права, на базі якого розвивалося в той час територіальне громадівське самоврядування. Для вічової організації управління характерний певний розподіл  повноважень між вічами та обраними на них посадовими особами. Зокрема на вічах вирішувалися найважливіші фінансові питання, вони відали питаннями війни та миру, здійснювали вищу судову владу.

    Економічною основою територіального самоврядування була корпоративна власність, у тому числі на землю. Громада, як пишуть дослідники, самостійно встановлювала правила господарювання, місцеві податки, платежі та інші повинності.

    Суб’єктом міського самоврядування виступала  міська громада, яка об’єднувала  жителів кількох сусідніх сіл , мала землю в корпоративній власності, представляла інтереси своїх членів у відносинах  з іншими громадами , феодалами, державною владою.

    Після входження українських земель до складу  Великого Князівства Литовського  виникає досить складна система відносин між центральною владою та міськими громадами. Місцеве самоврядування отримало подальший розвиток у формі війтівства.

    Водночас  у великокнязівських містах виникає  певний владний дуалізм: поряд з  органами місцевого самоврядування починає функціонувати старостинська адміністрація – міський орган державної влади. Міське самоврядування у формі війтівства знайшло відображення у Литовських статутах (1526, 1566, 1588рр. ). У містах, що перебували у церковній або приватній власності, діяла замкова адміністрація, яку очолював призначений власником намісник, урядник, тіун.

    У середині чотирнадцятого століття в  Україні починає поширюватись магдебурзьке право, яке мало значний вплив  на міське самоврядування (1356 – Львів, 1494 – Київ, 1585 – Переяслав, 1640 -  Вінниця). Магдебурзьке право  містам надавали Галицький князь, великий князь Литовський або Король Польський. Воно оформлялося  так званим магдебурзькими грамотами, які відігравали таку ж роль, як і хартії  західноєвропейських міст.

    Завдяки набуттю містами магдебурзького права  відмінялися звичаєві норми, міста виводились з-під юрисдикції місцевої адміністрації (феодалів, воєвод, намісників), запроваджувалися власні органи місцевого самоврядування – магістрат, який складався  з двох колегій – ради(адміністративний орган) та лави (судовий орган).

    До  речі, в містах з повним магдебурзьким  правом війт обирався жителями міста  з чотирьох  кандидатур з наступним  затвердженням Королем Польським. У містах з неповним магдебурзьким  правом війт призначався Королем  Польським або на його обрання суттєво впливали старости.

    За  часів національно-визвольної війни  та існування української козацької  держави місцеве самоврядування набуває своєрідних форм,що визначається її полково- сотенним устроєм. Міське населення  в основному вимагало закріпити давні міські привілеї, зокрема самоврядування з виборним війтом і бурмистрами, звільнення від державних податків і військових податків і військових обов’язків, зберегти монополію на ремесла, міські промисли та торгівлю, розширити свої землеволодіння.

    Подібні вимоги знайшли своє відображення у  «Березневих статтях» Богдана Хмельницького  та Конституції Пилипа Орлика.

    Після підписання у 1654р. Договору між Україною та Московською державою починається  процес поступової ліквідації українських  форм місцевого самоврядування. Так, після смерті гетьмана І.Скоропадського 3 липня 1722р. в Україні запроваджується так звана комендантська система, що передбачала адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування з боку російських комендантів. У 1764р. ліквідується гетьманство, а в 1783р. магістратські та ратушні суди  змінюються судами  «по учреждениях» та скасовується полково – сотенний устрій. Після видання Катериною ІІ 21 квітня1785р. «жалованой грамоти на права и вигоди городам Российской Империи» були створені нові станові органи міського самоврядування – міські думи і процес уніфікації форм місцевого самоврядування в Україні за російським зразком було завершено.

    ХІХ – початок  ХХ ст. характеризується становленням в Україні загально імперських форм місцевого самоврядування.

    Так, у 1838р. запроваджується станове самоврядування для державних та вільних селян  у формі сільського товариства, що в 1861 р. була поширена на всіх селян. Сільське товариство збігалося з сільською  громадою і мало свою корпоративну власність, в тому числі і на землю. Найважливіші питання в сільському товаристві вирішував сільський схід. Поточні справи вирішував сільський голова та призначений сільський писар.

    Регіональне самоврядування на загальноімперських засадах запроваджується в Україні після проведення Олександром  ІІ земської реформи в 1864 р. На рівні губернії формувалися представницькі органи місцевого самоврядування – губернські міські збори.  Вони обиралися за куріальною системою ( у виборах брали участь три курії: повітові поміщики і промисловці, міські купці і власники нерухомості в містах, селяни). Земські збори обирали земську управу, яка вирішувала поточні справи, а контроль за діяльністю земств здійснював губернатор. Подібним чином було організоване міське самоврядування і в повітах.

    Реформу міського самоврядування було здійснено  в 1870 р. Вона передбачала створення  представницьких органів місцевого  самоврядування – міських дум , які  обиралися жителями міста з куріальною системою. Виконавчим органом місцевого самоврядування стає управа на чолі з міським головою, який обирається міською думою.

    За  часів УНР здійснено спробу реформувати  місцеве самоврядування. Вже в  ІІ універсалі Центральної Ради (20.11.1917 р.) оголошувалося про необхідність «вжити всіх заходів до закріплення і поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях». За Конституцією УНР від 29 квітня 1978р. конституційний лад України мав базуватися на засадах принципу децентралізації : землям, волостям і громадам надавалися права широкого самоврядування. Проте ці конституційні положення не були реалізовані.

    Нова  історія місцевого самоврядування починається після прийняття 7 грудня 1990р. Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцевого самоврядування», де місцеве самоврядування визначалося як «територіальна організація громадян та самостійного вирішення безпосередньо або через державні і громадські органи, які вони обирають, усіх питань, місцевого життя, виходячи з інтересів населення, на основі законів Української РСР та власної фінансово – економічної  бази». Прийняття закону стало першою спробою трансформувати місцеві ради всіх територіальних рівнів в органи місцевого самоврядування. При цьому Закон виходить з теорії дуалізму місцевого самоврядування, що знайшло своє відображення у визначеному ним статуті місцевих рад – вони мали подвійну природу: як органи місцевого самоврядування та як органи державної влади.

    Наступним кроком у становленні місцевого  самоврядування в Україні стало прийняття 26 березня 1992р. нової редакції закону, де намітився відхід від дуалістичної теорії  та передбачалося впровадження інститутів місцевого і регіонального самоврядування . місцеве самоврядування розглядалось як територіальна організація громадян, а регіональне самоврядування  як територіальна самоорганізація громадян для вирішення безпосередньо або через органи, які вони утворюють, питань місцевого життя в межах Конституції України. Територіальною основою місцевого самоврядування визначалися сільрада, селище, місто, а регіонального самоврядування – район, область.

    Одначе  після президентських виборів 1994р. розвиток самоврядування загальмувався. У серпні того ж року під час  поїздки обраного главою держави  Леоніда Кучми до Волинської області голова Львівської обласної ради  Микола Горинь запропонував передати їм повноваження представників Президента.

    8 липня 1995р. був підписаний Конституційний  договір між Верховною Радою  України «Про основні засади  організації та функціонування  державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції  України». Відповідно до цього документа, місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право територіальних колективів  громадян та обраних ними органів місцевого самоврядування вирішувати всі питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Територіальною основою місцевого самоврядування є село(сільрада), селище, місто…

    21 травня 1997р. нарешті було прийнято  Закон України «Про місцеве  самоврядування в Україні». 6 листопада 1996 р. в Страсбурзі від імені України було підписано Європейську Хартії місцевого самоврядування, ратифіковану Верховною Радою 15 липня 1997р.

    Згодом  парламент прийняв низку інших  законів: «Про органи самоорганізації  населення», «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», «Про столицю України – місто-герой Київ», «Про службу в органах місцевого самоврядування», Бюджетний  та Земельний кодекси тощо. 6 грудня 2004р. народні депутати схвалили зміни до Конституції, кі передбачають подальший розвиток місцевого самоврядування . Слід зазначити, що інституціоналізація місцевого самоврядування в сучасній незалежній Україні пов’язана з проведенням муніципальної реформи, яка тісно пов’язана з конституційною та адміністративною реформою.

    Таким чином, в силу історичних причин тільки наприкінці ХХ ст. в Україні склалися необхідні передумови для формування демократичної муніципальної системи. 
 
 
 
 
 
 
 

     1.3. Місце́ве самоврядува́ння в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

     При розкритті сутності місцевих бюджетів слід виходити з того, що місцеві бюджети, з одного боку, є складовою частиною бюджетної системи держави, а з іншого — складовою частиною місцевих фінансів і віддзеркалюють певну систему економічних відносин.  
         Ці економічні відносини виникають у двох площинах: у процесі формування доходів різних рівнів місцевих бюджетів, і при їх використанні як цільових фондів грошових коштів місцевих органів самоврядування.  
Незважаючи на велику різницю між доходами і видатками місцевих бюджетів, характерним для цих двох напрямів є те, що вони — носії розподільних відносин і мають однакове призначення — найповніше задовольняти потреби регіону. У процесі розподілу вартості валового внутрішнього продукту шляхом формування та використання місцевих бюджетів грошові відносини виникають між бюджетами середньої ланки та вищими бюджетами, підприємствами комунальної форми власності, закладами соціально-культурної сфери та населенням регіону.  
Тому особливістю місцевих бюджетів є те, що вони відображають певну чітко обмежену частину грошових відносин, які функціонують на окремій території. 
       Не менш важливою особливістю функціонування місцевих бюджетів є те, що вони забезпечують матеріальну незалежність органів місцевого самоврядування, і безпосередньо їм підпорядковані. Це дає змогу місцевим органам самоврядування бути організаторами цих бюджетних відносин.  
      Особливістю місцевих бюджетів є і те, що всі їх ланки органічно зв'язані не тільки між собою, а й з установами та підприємствами всіх форм власності, які функціонують на території регіону. Цей зв'язок проходить через два основні канали розподілу створеної вартості — надходженнями в бюджет і фінансуванням з бюджету. Сукупність особливостей розподільчих відносин, які виникають у процесі формування та використання місцевих бюджетів, дає можливість виділити їх з місцевих фінансів і бюджетної системи країни в окрему економічну категорію. 
Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок, що:  
       Місцеві бюджети як економічна категорія відображають грошові відносини, що виникають між місцевими органами самоврядування та суб'єктами розподілу створеної вартості в процесі формування територіальних фондів грошових коштів, які використовуються для соціально-економічного розвитку регіонів та поліпшення добробуту їх населення. 
       Бюджетні відносини матеріалізуються у формі грошових коштів тієї чи іншої території та оформлюються у вигляді плану. Як фінансовий план місцевий бюджет являє собою систему організованих органами місцевого самоврядування заходів щодо соціального й економічного розвитку регіону і складається з двох частин — доходів і видатків.

       Місцеві бюджети є основними фінансовими планами кожної адміністративно-територіальної одиниці, це пов'язано ще й з тим, що через місцеві бюджети перерозподіляється майже п'ята частина валового внутрішнього продукту країни.

       Слід зазначити, що створенню проектів місцевих бюджетів передує розроблення прогнозних показників плану економічного й соціального розвитку регіону, які є основою для складання проектів бюджетів. Прогнозні показники плану економічного і соціального розвитку регіонів розробляються на підставі основних прогнозних макропоказників економічного й соціального розвитку України на плановий рік. 
       Бюджетна система як сукупність бюджетів країни може мати двох ланкову або трьох ланкову побудову залежно від особливостей державного устрою. 
       В єдиних (унітарних) країнах, до яких належить і Україна, бюджетна система об’єднує дві ланки: бюджет центрального уряду та місцеві бюджети.  
У федеративних країнах окрім зазначених двох ланок існує третя – бюджети членів федерації.

       Склад місцевих бюджетів України, як і в інших країнах, відображає особливості адміністративно-територіального поділу та специфіку функціонування місцевого самоврядування.

       Структура місцевих бюджетів складається відповідно до чинного Бюджетного кодексу України, де до місцевих бюджетів віднесено:

• республіканський бюджет Автономної Республіки Крим,
• міські бюджети міст Києва та Севастополя,
• обласні,
• районні,
• бюджети територіальних громад ( міські, районні в містах, селищні, сільські бюджети).  
         Характерною ознакою сучасної побудови бюджетної системи України є самостійність усіх бюджетів. Місцеві бюджети одного рівня не можуть бути включені до місцевих бюджетів іншого рівня. 
         Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” визначено, що самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та законодавчо закріпленими за ними на стабільній основі загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрямки використання коштів. 
         Місцеві бюджети в Україні є найчисельнішою ланкою її бюджетної системи, їх кількість становить 11949, у тому числі республіканський бюджет Автономної Республіки Крим, 24 обласні бюджети, міські бюджети міст Києва і Севастополя, 165 бюджетів міст обласного підпорядкування, 488 районних бюджетів, 277 бюджетів міст районного підпорядкування, 104 бюджети районів у містах, 787 селищних бюджетів і 10101 сільський бюджет. Сільські та селищні бюджети, а також бюджети міст районного підпорядкування і бюджети районів у містах є базовими бюджетами; бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, та районні бюджети, а також міські бюджети з районним поділом належать до централізованих місцевих бюджетів. Бюджети різних рівнів складаються із загального і спеціального фондів. 
         В основу бюджетного устрою в Україні відповідно до Бюджетного кодексу покладені такі принципи:
• принцип єдності бюджету, що означає існування єдиного рахунка доходів і видатків кожної ланки бюджетної системи. Єдність бюджетної системи забезпечується також єдиною правовою базою, єдиною бюджетною класифікацією, єдиною грошовою системою, єдиною соціально-економічною політикою;
• принцип збалансованості — повноваження на здійснення Витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;
• принцип самостійності — Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами Державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави;
• принцип повноти — включенню до складу бюджетів підлягають усі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що Здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;
• принцип обґрунтованості — бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;
• принцип ефективності — при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;
• принцип субсидіарності — розподіл видів видатків між Державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами має ґрунтуватись на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;
• принцип цільового використання бюджетних коштів — бюджетні кошти використовуються тільки на цілі визначені бюджетними призначеннями;
• принцип справедливості і неупередженості — будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;
• принцип публічності та прозорості — Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідними радами;
• принцип відповідальності учасників бюджетного процесу — кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії, або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу. 
         Основні права та обов'язки місцевих органів самоврядування щодо формування і використання місцевих бюджетів передбачені Конституцією України, Бюджетним кодексом України та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», а також законодавством про податкову систему України.  
  Згідно з цими законодавчими актами місцеві органи самоврядування мають право:
• самостійно розробляти, затверджувати і виконувати свої місцеві бюджети, при цьому в процесі виконання бюджетів можуть вноситися відповідні корективи та уточнення, які приймаються в межах компетенції і в інтересах держави та населення відповідної території;
• визначати зі своїх бюджетів обсяг фінансування соціально-культурних закладів та планувати їх подальший розвиток у межах визначених бюджетних доходів, наданих дотацій, субвенцій і залучених коштів;
• визначати напрями використання коштів бюджетів на інвестиції, власні цільові програми, а також спільні програми з органами влади інших адміністративно-територіальних одиниць; на зовнішньоекономічну діяльність, заходи щодо охорони навколишнього середовища, відновлення пам'яток природи і культури, благоустрій міст, селищ та сіл, утримання та капітальний ремонт житлового фонду, об'єктів комунального призначення, мережі шляхів відповідного підпорядкування, установ та закладів освіти, охорони здоров'я соціального забезпечення науки і культури, спорту, засобів масової інформації, на утримання органів державної влади та самоврядування, захист прав споживачів та на інші цілі.

     Аналіз законодавства України дозволяє зробити висновок, що в нашій державі реалізовано саме змішану модель місцевого самоврядування, особливості якої зводяться до такого:

     1) право на місцеве самоврядування  визнається лише за територіальними  громадами сіл, селищ, міст („природними” громадами);

     2) на регіональному рівні (район,  область) практично всі функції  управління територією здійснюють  органи виконавчої влади –  місцеві державні адміністрації,  а органи місцевого самоврядування (районні та обласні ради) носять декоративний характер і реально не впливають на стан соціально-економічного та культурного розвитку регіону;

     3) організація місцевого самоврядування  здійснюється за схемою „сильний  мер – рада”, яка передбачає, що обраний територіальною громадою  сільський, селищний, міський голова відіграє досить вагому роль в системі місцевого самоврядування - він головує на сесії відповідної ради, очолює її виконавчий комітет та здійснює функції представництва громади у відносинах з іншими громадами, органами державної влади, підприємствами, організаціями та установами;

     4) компетенція місцевого самоврядування  закріплюється згідно з  позитивним принципом правового  регулювання (органи місцевого самоврядування зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України – ст. 19 Конституції України).

     Аналіз існуючої в Україні моделі місцевого самоврядування  дозволяє зробити висновок, що вона не в повній мірі відповідає принципам та стандартам Європейської хартії місцевого самоврядування і, зокрема:

     1) суперечить положенням Хартії  щодо віднесення до суб’єкта  права на місцеве самоврядування  всіх рівнів місцевих властей,  оскільки передбачає  визнання права на місцеве самоврядування лише за їх низовим рівнем (село, селище, місто);

     2) в законодавстві України не  визначено територіальної основи  місцевого самоврядування (територіальних  меж юрисдикції громади);

     3) при закріпленні компетенції  місцевого самоврядування не  дотриманий принцип субсидіарності, проголошений Хартією. Зокрема, значна частина повноважень місцевого самоврядування отримала статус “делегованих”, а характер розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади призвів до виникнення “конкуренції компетенцій”, тобто до такої ситуації, коли до відання органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій віднесені однакові питання управління.