Теоретичні засади соціології масової комунікації

Зміст

Зміст 2

Вступ 3

Розділ 1. Теоретичні засади соціології масової комунікації 5

Розділ 2. Основні етапи, напрямки та школи соціології масової комунікації 15

Розділ 3. Роль масової комунікації  в сучасному суспільстві 26

Висновки 31

Список використаних джерел 33

Вступ

Актуальність. Система масової комунікації є невід'ємною частиною нашого повсякденного життя. Масова комунікація виступає специфічним макромеханізмом у суспільному середовищі. Саме вона значною мірою забезпечує цілісність людської спільноти. Її функція - підтримання всезагального і універсального зв'язку між людьми, державами і культурами настільки важлива, що її важко переоцінити. У соціології масова комунікація інтерпретується як елемент соціального спілкування, соціального обміну або соціальної взаємодії. Спільним у цих описах є те, що йдеться про символічні форми взаємозв'язку в суспільстві, що репрезентують в першу чергу знання, цінності, норми, значення.

Масову комунікацію соціологи  визначають як цілісну систему соціокультурної  взаємодії, що проявляється у символічних  формах, образах, зразках, які розповсюджуються, обмінюються, сприймаються і розуміються  суспільством в усіх своїх рівнях (індивід, група, спільнота) через призму індивідуальної, масової та корпоративної  свідомості. Це систематичне розповсюдження інформації через відповідні засоби. Макрокомунікативні процеси здійснюються за допомогою засобів або каналів масової комунікації - преси, радіо, телебачення, кіно, відеосистеми, супутникових та комп'ютерно-мережевих систем. Це також компоненти масової комунікації.

На всіх етапах розвитку суспільства для реалізації та утримання  влади, політики, ідеології, правлячі кола будь-якої держави чи структури намагалися якомога швидше й ефективніше  довести максимум "потрібної" інформації до максимальної частини  суспільства. Засоби масової інформації і сьогодні забезпечують суб'єктам  політики великі можливості для реалізації мети політики, служать відповідним  соціальним силам, виступають могутнім фактором реалізації політичних та правових норм, правил, принципів і т. ін. Тому масову комунікацію визначають і  як фундаментальний стан сучасного  суспільства, в якому складна  структура соціального і культурного  простору втілена у символічних  формах, образах, значеннях, доступних  для сприйняття та розуміння людьми.

Масова комунікація - як стан суспільства - проявляється і функціонує завдяки своїм засобам, з якими  має ознаки соціального інституту. Тільки разом вони формують складні  системи, в яких циркулюють сучасні  знання про світ.

Масова комунікація ніколи не залишалася поза увагою соціології. Проблема вивчення її полягає у виявленні  ставлення її до існуючих політичних та державних сил, до світу бізнесу, еліти, інших груп, спільнот та інтересів, які впливають на громадськість  і одночасно зазнають зворотного впливу від них.

Дослідженню соціології масової  комунікації присвятили свої праці  такі  українські вчені, як Герасимчук А.А., Зернецька О.В., Іванов В. Ф., Конецька В.П., Костенко  Н.В.,  Лукашевич  М.П., Назаров М. М., Почепцов Г. Г., Сірий  Є. В., Терін В. П., Федотова Н. Л.,  та такі закордонні вчені як  Гіденс Е., Лалл Д., Харріс Р і т. д.

Метою дослідження – є визначення основних положень соціології масової комунікації,практичне застосування ЗМІ. Реалізація зазначеної мети вимагає виконання наступних завдань:

1. охарактеризувати соціологію масової комунікації як науку, визначити її місце у системі соціологічних знань;

2. проаналізувати основні етапи, напрямки та школи соціології масової комунікації;

3. визначити  роль масової комунікації в сучасному суспільстві.

Об’єкт дослідження - соціологія масових комунікацій.

Предмет дослідження - соціальні взаємовідносини, що виникають між учасниками масової комунікації та зумовлюються їхнім соціальними статусами і ролями в системі масової комунікації.

До методів, які були використанні при написанні цієї роботи, відносяться: історичний, аналізу, синтезу, дедуктивний, порівняльний, описовий та інші.

Курсова робота складається  із вступу, трьох розділів, висновків  та списку використаних джерел.

Розділ 1. Теоретичні засади соціології масової  комунікації

Соціологія – одна з  багатьох наук, що займаються дослідженням масової комунікації. Остання є  об’єктом вивчення як технічних, так  і соціогуманітарних наукових дисциплін, таких, зокрема, як психологія і психолінгвістика, лінгвістика і соціолінгвістика, культурологія і журналістика, кібернетика  й інформатика та ін.

Як невід’ємна складова соціальної реальності, як важливий елемент  соціального життя масова комунікація  виступає об'єктом соціологічних  наук. У сучасній навчальній літературі домінує уявлення про об'єкт соціології масової комунікації як про сукупність масових інформаційних і комунікаційних явищ у їх соціальному вимірі.

Зазначимо, що об'єктом соціології масової комунікації є насамперед особистості, соціальні групи і  спільноти, регіони і суспільство  загалом, задіяні у масовій комунікації, а також відповідні соціальні  організації та соціальні інститути. Характерно, що уявлення про об’єкт соціології масової комунікації  потерпають змін і уточнень, що пов’язано  з розвитком масової комунікації  як соціального явища і становленням ще досить молодої галузі соціологічних  знань, яка займається дослідженням цього явища.

У зв’язку з цим триває уточнення визначення соціології масової  комунікації. Найпоширеніша точка  зору – це розуміння соціології масової комунікації як галузі соціології, що вивчає процеси функціонування та розвитку засобів масової комунікації; закономірності та динаміку соціального  спілкування в контексті його впливу на життєдіяльність суспільства  загалом та його ланок; соціальних факторів, що зумовлюють вплив масової комунікації  на формування соціальної думки –  відношення до соціальних реалій та цінностей.

Заслуговує на підтримку  визначення Н. В. Костенко, у якому  соціологія масової комунікації  розуміється як галузева соціологічна наука, що визначає стан і динаміку масової комунікації в суспільстві, а також тенденції та особливості  функціонування мас-медіа (преси, радіо, телебачення, відео-систем, кіно), за допомогою  яких ця комунікація здійснюється.

Отже, у найбільш узагальненому  вигляді соціологія масової комунікації  досліджує масову комунікацію як складне соціальне явище (соціальний феномен), закономірності її функціонування у суспільстві, тенденції та прояви її взаємодії з іншими елементами суспільства.

Місце та роль соціології масової  комунікації визначається низкою притаманних  їй функцій: регулятивної, виховної, власне комунікативної (як засіб спілкування), соціальної організації, власне інформаційної (виробництво соціальної інформації), функції зворотного зв’язку (в управлінні соціальним життям), соціокультурної, освітньої та пізнавальної, соціалізаційної (збереження та поширення соціального досвіду), соціального захисту, соціального контролю, інформаційного обслуговування, соціальної взаємодії, управлінської та прогностичної функцій.

У процесі становлення  та розвитку соціології масової комунікації  триває уточнення предмета її дослідження.

Найпоширеніша точка зору на предмет соціології масової комунікації  представлена в «Енциклопедичному соціологічному словнику», згідно з якою це закономірності масових інформаційних процесів та діяльності соціальних інститутів, що виробляють та поширюють масову інформацію.

Вплив такого підходу до визначення предмета соціології масової  комунікації відчувається у визначенні одного з останніх українських підручників  із соціології, де предмет досліджень цієї галузевої соціології розуміється  як взаємодія комунікатора, аудиторії, та визначенні змісту, особливості  сприйняття масової інформації, вивчення функціонування окремих засобів  масової інформації тощо.

Обидва визначення загалом  охоплюють предметне поле соціології масової комунікації, хоча і потребують деяких уточнень.

По-перше, в частині виділення  такої предметної ознаки, як «соціальне», а по-друге – в частині акцентуації саме на комунікативному характері предмета, оскільки в обох визначеннях домінує інформаційний контекст.

Уникнути другої неточності вдалося I. Я. Писаренко, який предметом  дослідження цієї галузі соціології вважає комунікативну діяльність та комунікативні зв’язки і відносини. Хоча уникнути недостатньої означеності  соціальної сутності у предметі при  цьому все ж не вдалось. У цьому  контексті важко не погодитись з  В. П. Конецькою, яка стверджує, що в  соціології комунікації (в рамках якої за авторською версією досліджується і масова комунікація) акцентується на соціальному аспекті комунікації.

Узагальнюючи розгляд  типових визначень предмета соціології масової комунікації, пропонуємо таке його тлумачення. Предметом соціології масової комунікації доцільно вважати  соціальні відносини, що виникають  між учасниками масової комунікації  та зумовлюються їхнім соціальним статусом і роллю в системі соціальної комунікації.

Пропоноване тлумачення предмета дослідження розкривається системою категорій та понять, що утворюють  категоріальний апарат соціології масової  комунікації. До основних з них належать такі.

Комунікація (лат. communicatio –  зв’язок, повідомлення) - передавання  інформації від однієї системи до іншої за допомогою сигналів чи спеціальних  матеріальних носіїв. На думку В. П. Конецької, в наш час цей термін вживається у трьох основних інтерпретаціях: а) засіб зв’язку будь-яких об’єктів матеріального світу; б) спілкування - передавання інформації від людини до людини; в) передавання та обмін  інформацією в суспільстві з  метою впливу на нього. Щодо проблем  масової комунікації, то їх дослідження  пов’язано переважно з трактуванням комунікації у варіанті в.

Масова комунікація - соціокультурна взаємодія в масштабах суспільства  через розповсюдження та обмін інформацією  за допомогою технічно обладнаних мас-медіа (преси, радіо, телебачення, відеосистем, кіно).

Подібне розуміння цього  терміна потребує, на нашу думку, уточнення  щодо розуміння його специфічної  соціокультурної взаємодії - особливого виду соціального спілкування.

В соціології зазвичай розмежовують терміни «масова комунікація» та «масова інформація». Комунікація хоч і пов'язана з переданням інформації, але не обмежується цим.

Масова інформація – стереотипізована інформація, яка оперативно та регулярно  поширюється на велику, географічно  розпорошену аудиторію.

Масова інформація є змістовним наповненням масової комунікації, а обмін такою інформацією  надає сенсу і спрямованості  цьому виду соціального спілкування.

Звернемо увагу, що як масова комунікація, так і масова інформація близькі між собою завдяки  засобам масової інформації, конституюються ними і не можуть існувати поза ними.

Засоби масової інформації (mass-media) - соціальні інститути (преса, радіо, телебачення, Інтернет, видавництва  тощо), що забезпечують збирання, обробку  та масове поширення інформації.

Соціологічні дослідження  засвідчують, що бурхливі нововведення в засобах масової інформації, здійснювані завдяки досягненням  науко-во-технічного прогресу, суттєво  видозмінюють їх природу, розширюють їх функції у таких напрямах:

1) децентралізація - вибір програм все більше залежить від індивіда,

2) збільшення обсягу інформаційних програм,

3) можливість інтерактивності - взаємодії через зворотний зв’язок для обміну інформацією.

Зазначимо, що розширенню інтерактивності  сприяють усі три інноваційні  тенденції в засобах масової  інформації. Адже можливість ширшого  індивідуального вибору програм, відстежена організаторами радіо та телепередач, сприяє більшому зворотньому зв'язку, надає останньому форму обміну інформацією - тобто форму комунікації.

Отже, поява у сучасних засобах масової інформації нових  можливостей для інтерактивності  споживачів масової інформації все  більшою мірою надає масовій  інформації характеру масової комунікації.

Ураховуючи зазначене, вважаємо за доцільне щодо сучасного стану  масової комунікації вживати  терміни «масова комунікація» і «масо-ва інформація» як синонімічні. Такий підхід не тільки легітимізує практику вживання цих термінів у такому сенсі в соціологічній літературі, а й зменшує різнобій та плутанину у використанні цих понять.

Аудиторія масової комунікації (від лат. auditorium - місце для слухання) - значна, чисельна, географічно розпорошена  сукупність людей, яка характеризується близькістю їхніх інформаційних  інтересів і потреб, що проявляються у виборі форм, способів і каналів  масової комунікації для їхнього  задоволення. У вітчизняній соціологічній  літературі аудиторія масової комунікації  зазвичай розуміється як суб’єкт  сприйняття та споживання масової інформації.

Комунікатор - суб’єкт діяльності щодо виробництва та поширення масової  інформації. В умовах демократизації суспільства – це складна система, до якої входять підрозділи єдиного  редакційного колективу, працівники редакції (студії) і різнобічні стосунки між  усіма цими складовими.

Ефекти масової комунікації  – трансформації в оцінках  та поведінці людей, що відбуваються під впливом масової комунікації.

Соціології масової комунікації  притаманна сукупність методів дослідження, які диференційовані щодо завдання того чи іншого етапу дослідження.

На етапі збирання фактичного матеріалу та його первинної систематизації використовуються методи опитування, експертних оцінок, лабораторних експериментів  і польових експериментів, що допускають також різні види спостереження.

На етапі обробки отриманих  даних та змістовної інтерпретації  результатів їх аналізу використовуються методи кореляційного, факторного, детермінаційного, дисперсійного та латентно-структурного аналізу, а також метод імплікаційних шкал і контент-аналізу.

На завершальному етапі  аналізу використовуються методи тестування та шкалювання, що дають змогу перевірити отримані результати.

Завершуючи розгляд соціології масової комунікації як галузевої  соціологічної теорії, зазначимо, що поєднання її сутнісних характеристик  у вигляді об’єкта і предмета дослідження, основних функцій, понятійно-категоріального  апарату та системи методів зумовлюють місце та роль цієї дисципліни в  системі соціологічних знань  та взаємодію з іншими соціологічними дисциплінами. Найтісніший зв’язок  соціології масової комунікації  виявляється із соціологією комунікації, соціологією громадської думки, соціолінгвістикою, соціологією масових  явищ, соціологією політики, соціологією  пропаганди, електоральною соціологією, соціологією особистості, соціологією  освіти і виховання.

Розгляд масової  комунікації  як соціальної  системи  відповідає структурно-функціональній  традиції аналізу, в рамках якого цей соціальний феномен досліджувався Р. Мертоном, П. Лазерфельдом і Г. Лассвеллом. В  організації соціального життя  суспільства, яке розуміється як система взаємозалежних систем та підсистем, система масової комунікації  сприяє підтриманню більш-менш адекватної картини життя суспільства, соціального  оточення людей. У механізмі «соціального зчеплення» взаємодіють дві основні складові: потреба суспільства різного рівня – спільноти, групи, індивіда та  «відгук» на відповідні вимоги, реалізація потреб прямо чи опосередковано засобами масової комунікації.

Отже, структурно-функціональне  бачення масової комунікації  трактує її як підсистему, що самоуправляється та самокоригується, діючи в конкретних політичних та інституальних умовах. Масова комунікація при цьому  досліджується насамперед як один із засобів підтримки функціонування суспільства загалом, ніж як джерело, що сприяє соціальним змінам.

Одним із перших представив масову комунікацію як соціальну  систему Мелвін Де Флюер. Орієнтуючись на взаємовідносини, що складаються  між змістом продукції мас-медіа  та смаками аудиторії, він визначив базовою умовою функціонування цієї системи фінансування її персоналу  рекламодавцями відповідно до виборів  масових груп аудиторії.

Соціальна система масової  комунікації, за його баченням, складається  з найважливіших елементів –  рольових підсистем:

1) аудиторії, диференційованої за смаками, освітою, віком та ін.;

2) соціальних організацій, що створюють і розповсюджують зміст масової комунікації та досліджують аудиторію, а також рекламних агентств;

3) спонсорів і рекламодавців.

Крім цього, виділяється  підсистема соціального контролю, до якої входять: сукупність законодавчих органів різного рівня; агентства  з контролю за виконанням нормативних  актів; самодіяльні асоціації, що сприяють контролю.

Ключовим моментом функціонування системи за Флюером є забезпечення аудиторії розважальним змістом, де необхідним є такий зміст, що задовольнятиме потреби якнайбільшої аудиторії. Цим  мотивуються представники аудиторії  до виконання ролей відповідно до потреб системи загалом. Таким чином, стає можливою підтримка рівноваги  у системі.

Щодо змісту масової комунікації  для підтримки функціонування системи  необхідно, щоб зміст комунікації  відповідав таким умовам:

1. Матеріали масової комунікації повинні викликати зацікавленість аудиторії та сприяти переконанню в необхідності купівлі різнобічних товарів.

2. Матеріали мають подаватись у межах традицій, моральних норм і стандартів, що склалися, щоб позбавити виробників від небажаних санкцій щодо матеріалів з боку регулюючого компоненту системи.

Практика засвідчує, що орієнтація на найбільшу аудиторію частіше  означає орієнтацію на масові, невимогливі  смаки споживачів. У таких передачах  акцент робиться на спрощеному гуморі, банальних мелодрамах та подіях, а  нерідко – на демонстрації насильства та жорстокості.

Сучасна система масової  комунікації може бути представлена як взаємодія таких основних елементів.

Соціальні інститути масової  комунікації (видавці), до яких належать преса, радіо, телебачення та нові сучасні  канали масової комунікації. їм притаманні всі специфічні ознаки соціального  інституту: сталість організаційних форм, орієнтованість на розв’язання таких  важливих соціальних проблем, як створення  адекватної картини суспільного  життя суспільства, соціального  оточення людей. За своїм культурним статусом масова комунікація виступає відтворювачем та поширювачем культурних зразків повсякденної поведінки, підтверджуючи  свою культурну легітимність.

Соціальні організації масової  комунікації (комутатор), які охоплюють  редакції та видавництва центрального, регіонального та місцевого рівнів. Вони об’єднують на організаційно-управлінських  засадах групи людей, які пов’язані  з виробництвом та розповсюдженням  змісту масової комунікації, координуючи  та спрямовуючи їхні дії за допомогою  певних засобів управління людьми, регулюючи у такий спосіб процес масової комунікації.

Соціальні спільноти та групи  масової комунікації, які об’єднують споживачів послуг масової комунікації (аудиторію), власників засобів масової  комунікації (спонсорів, інвесторів), менеджерів, редакторів, кореспондентів, технічних  працівників засобів масової  комунікації. Диференціюючись за місцем і роллю у процесі масової  комунікації, ці соціальні спільноти  і групи представляють різноманітні потреби у сфері масової комунікації, формуючи тим самим співвідношення попиту та пропозиції на ринку послуг масової комунікації.

Через взаємодію між структурними елементами система масової комунікації  реалізує свої основні функції, які  можна згрупувати за такими рівнями: рівень соціуму та рівень індивіда.

На рівні соціуму здійснюються наступні функції масової комунікації:

1. Інформаційна – інформація про події та умови життя в суспільстві і світі; інформаційне забезпечення інноваційних процесів.

2. Соціального зв'язку – коментування та інтерпретація того, що відбувається; підтримка існуючих норм і владних відносин; соціалізація; координація різноспрямованої соціальної активності; формування громадської думки.

3. Забезпечення спадкоємності - подання зразків домінуючої культури; забезпечення «пізнавання» субкультур, нових культурних напрямів; підтримки спільності соціальних цінностей.

4. Рекреативна – повернення можливостей для відпочинку та розваг; зниження соціальної напруженості.

5. Мобілізації – організація компаній у зв’язку з актуальними цілями в політиці, економіці, соціальній сфері.

На індивідуальному рівні  здійснюються такі функції масової  комунікації:

1. Інформаційна – споживання інформації про події та умови життя безпосереднього оточення, суспільства, світу загалом; задоволення спільних інтересів і цікавості; навчання та самоосвіта; пошук порад, необхідної інформації для прийняття рішень.

2. Особистісної ідентифікації - підкріплення індивідуальних цінностей; отримання відомостей про моделі поведінки; ідентифікація з цінностями інших; досягнення розуміння самого себе.

3. Інтеграції та соціального спілкування – розуміння становища іншого, співпереживання; формування основи для діалогу, соціального спілкування; допомога в реалізації соціальних ролей; можливість спілкування із сім’єю, друзями, оточуючими.

4. Розваги – емоційна розрядка; заповнення вільного часу; ескапізм, втеча від проблем; отримання естетичної насолоди; сексуальне збудження.

Зазначимо, що випадки невідповідності  між функціями суспільного та індивідуального рівнів можуть викликати  так звану дисфункцію масової  комунікації, що виявляється у викривленні  форм прояву відповідних функцій: інформаційна функція перетворюється в дезінформацію, функція розваг - у функцію «контролю свідомості» і тому подібне.

У структурно-функціональному  підході по суті пропонується універсальна методологічна мова описання системи  взаємовідносин «масова комунікація – суспільство», що дає змогу представити основні види активності масової комунікації в контексті інших соціальних процесів та елементів соціальної структури.

Водночас масова комунікація  розглядається в ракурсі інших  дослідницьких традицій: концепції  ідеології та методології аналізу  масової комунікації; семіологічного підходу; критичної традиції аналізу  і традиції постмодерністської перспективи.

Розділ 2. Основні етапи, напрямки та школи  соціології масової комунікації

Протосоціологічний етап дослідження масової комунікації  пов’язаний зі створенням у суспільстві  відповідних технічних і соціальних умов. Створення технічних передумов  виникнення соціології масової комунікації  пов’язують з винайденням Гутенбергом  у 1456 р. набірного шрифту та друкарського верстата.

Хоча за іншими джерелами  створення таких умов пов’язують з друкуванням та поширенням перших газет на початку XVII ст. та появою на їх шпальтах поряд з новинами і рекламних оголошень. Винахід дешевого способу публікацій новин (на переробленому папері) став поштовхом для масового поширення газет, починаючи з кінця ХІХ ст. і до нашого часу, та спричинив завершення протосоціологічного етапу.

З розвитком технічного рівня  засобів масової комунікації, виникненням  і розвитком радіо, телебачення, Інтернет та інших засобів найчастіше пов’язують подальший розвиток соціології масової комунікації.

Водночас соціальним передумовам  такого розвитку уваги приділяється значно менше. У цьому контексті  заслуговує на підтримку обумовленість  розвитку масової комунікації ослабленням  традиційних зв'язків общинного  життя у процесі індустріалізації та урбанізації західного суспільства (кінець XIX - початок XX ст.) і необхідності «швидкої соціалізації» людей як членів маси (Ч. Кулі, L. Bogard, Н. Blumer).

Початок власне соціологічного етапу дослідження масової комунікації  як соціального явища пов'язують з ім’ям М. Вебера, який у статті «До соціології преси» (1910 р.) методологічно обґрунтував необхідність вивчення преси в соціологічному аспекті, розкрив її орієнтацію на різні соціальні структури та вплив на формування людини як члена соціуму. Він також сформулював соціальні вимоги до журналіста та обґрунтував метод аналізу преси.

Період 20 - 40 років XX ст. характерний  виникненням радіо та зародженням  тоталітарних держав з потужною системою масової пропаганди. Цим зумовлена  спрямованість соціології масової  комунікації на вивчення умов ефективного  пропагандистського впливу і змісту пропаганди (Г. Лассуелл, К. Ховланд). Поступово  створювалась методика досліджень масової  комунікації: масове вибіркове дослідження  та панельне дослідження аудиторії (П. Лазарсфельд), контент-аналізу (Г. Лассуелл, Б. Берельсон), експериментів (К. Левін, К. Ховланд).

У дослідженнях ефективності масової комунікації вона розглядалась як прямий наслідок пропагандистського впливу, що підсилювався чи послаблювався  впливом факторів.

Створена американською  соціологією пропаганди «парадигма ефектів мас-медіа» тривалий час була орієнтована на вимір ефективності засобів комунікації відповідно до лінійної формули масової комунікації, запропонованої у 1948 р. Г. Лассуеллом: хто повідомляє, що повідомляє, яким каналом, кому і з яким ефектом. Формула Лассуелла стала як власною моделлю,яка відображає структуру комунікаційного процесу, так і моделлю дослідження цього процесу, його структури, окремих елементів. Згідно до даної  структури Лассуелл виділяє наступні Розділи дослідження комунікації, кожний з яких постає у вигляді відповіді на відповідне запитання:

-аналіз управління процесами масової комунікації: при відповіді на запитання “хто повідомляє?” розглядаються фактори, які відкривають і направляють сам акт комунікації(в першу чергу сам комунікатор);

-аналіз змісту повідомлень, які передаються-сюди включається статистичний аналіз частоти подій в засобах масової інформації;

-аналіз засобів і каналів з використанням яких передаються повідомлення;

• аналіз аудиторії є життєво важливим для соціології масової комунікації;

Модель Лассуалла отримала широке визнання в якості однієї з  найважливіших  парадигм осмисленна комунікації.

 Кожна з ланок комунікаційного ланцюга могла вивчатися самостійно: настанови комунікатора, зміст мас-медіа (для чого було здійснено контент-аналіз текстів, що транслюються), диспозиції та очікування аудиторії. Для цього періоду в соціології набувала переваги ідея про всесильність впливу масової комунікації на свідомість людини (W. Lippmann).