Теорія і методика журналістської творчості

Вступ

 

 

Сучасна журналістика як соціальний інститут, що постійно впливає  на суспільство та контролює його, потребує високоосвічених та кваліфікованих фахівців. Для отримання високих  результатів творчу практику доцільно поєднувати з науковими дослідженням, глибоким вивченням теорії й методики журналістської творчості. Підвищення рівня журналістики підсилює інтерес до неї та стимулює стрімкий розвиток журналістикознавства – науки про журналістику. У даній роботі систематизуються набуті знання з основ теорії й методики журналістської творчості шляхом застосування їх на практиці.

Актуальність роботи полягає в тому, щоб застосовувати на практиці вивчені основні принципи аналізу журналістських творів.

Метою роботи є здійснення системного аналізу практики теорії й методики журналістської творчості на прикладах публікацій в газеті «Сумщина».

Реалізація мети передбачає вирішення таких завдань: 
1. Вивчення історіографії проблеми; 
2. Визначення методів наукових досліджень; 
3. З’ясування теоретичних засад дотекстового етапу роботи журналіста; 
4. Визначення практичного застосування цих знань на практиці; 
5. Виявлення теоретичних засад професійного створення журналістського тексту; 
6. Дослідження практичного використання теоретичних знань при створенні журналістського тексту; 
7. Зробити висновки.

Об’єкт дослідження: творчі процеси  журналіста під час підготовки журналістських творів. 
 Предмет дослідження: журналістські матеріали, опубліковані в газеті «Сумщина». 
 В ході роботи були використані такі методи дослідження як описовий, класифікації, історичний, типології та інші.

Наукова новизна визначена  об’єктом та предметом дослідження, полягає у прослідкованій та систематизованій формі творчого процесу на прикладі публікацій газети «Сумщина».

Основні поняття роботи: журналістика, факт, журналістський твір, задум, інформаційний привід, тема, ідея, інтерв’ю, жанр, репортаж, композиція, сюжет, фабула, лід, зміст, форма та інші; їх значення розкривається в роботі.

 

 

 

Структура й обсяг  роботи. Методи й засоби дослідження, його концепція визначили структуру роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, загальних висновків, списку використаних джерел із 33 найменувань, додатків.

Основний текст викладено  на 32 сторінках, повний обсяг роботи, не включаючи додатків, 39 сторінок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРІЯ ТА МЕТОДИКА ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ТВОРЧОСТІ

 

 

    1. Журналістика як вид творчої діяльності

 

Журналістика – це одна з форм масовоінформаційної  діяльності, що передбачає збір, обробку  й поширення інформації через  канали масової комунікації серед яких преса, телебачення, радіомовлення, інформаційні агенства, кіно фото та ін [26].

Як вид творчої діяльності журналістика володіє певними особливостями. Це пояснююється характером творчої праці саме у ЗМІ. Вона вимагає перш за все оперативності, максимальної зібраності, зосередженості, вміння шукати інформацію та її найрізноманітніші джерела, здатності налагоджувати контакти з людьми.

Оскільки журналістика є сторого документальною, адресною, вона потребує виняткової акуратності  і точності, відповідальності за кожен факт.

Журналістський твір – це система фактів, художніх засобів та образів, об’єднана єдиною концепцією. Матеріальною даністю журналістського, як і літературного, твору, що сприймається читачем, є його текст. Але твір не є тотожнім тексту. За словами М. Сапарова, “художній твір, що являє собою діалектику об’єкта й суб’єкта, не є матеріальна даність, знакова структура, він – саме твір, тобто складно детермінована духовно-практична діяльність, хоч і невідривно пов’язана з матеріальною даністю артефакту, але ніяким чином до нього не зведена” [33].

Журналістський твір, на відміну від наукового чи художнього, має специфічні ознаки: актуальність, оперативність, політична гострота, практична спрямованість, постійна циклічна повторюваність тем, строгий документалізм та ін.

Актуальність є важливою прикметою саме журналістики. Вона насамперед присвячена злобі дня, тому, що хвилює публіку в певний момент. Із нею тісно пов’язана оперативність – здатність журналіста вчасно донести відповідну інформацію до аудиторії.

Ще одна з характерних  ознак журналістики як виду творчості  – її практична спрямованість  на досягнення певних результатів як у сфері свідомості, так і практичних вчинків конкретної людини, групи людей; органів влади, громадських ограгізацій тощо.

Відмінність журналістики від інших форм творчості полягає  також в постійній повторюваності тем і проблем. Важливою особливістю  журналістського твору є документалізм [7].

Із точки зору психології творчість – це така діяльність, у результаті якої народжується щось нове, досі невідоме, цінне, суспільно корисне. У науці мислення прийнято поділяти на репродуктивне і творче.

В основі будь-якого журналістського  твору лежить факт.

Факт – означає  дійсну подію, те, що реально відбулося. Під словом «факт» прийнято також розуміти судження або в інший спосіб зафіксовану реальність. У першому випадку доцільно вести мову про реальний факт, в іншому – про факт відображений. Така двозначність слова призводить до плутанини, непорозумінь, судових розборів, оскільки, оскільки під тим самим словом розуміють різні речі [7, 76].

«Необхідно вказати  на неоднозначність поняття «факт», - пише З.Є.Дмитровський. – в одному випадку це конкретна, об’єктивно , тобто незалежно від нашої свідомості, існуюча реальність. В іншому – її відбиток, віддзеркалення у нашій свідомості.  Тому треба розрізняти факт об’єктивний і факт, трансформований у свідомості» [5].

Численні варіації на тему «факти підтвердилися», «факти спростовані» є нічим іншим, як елементарною плутаниною. Якщо це реальний факт, тобто те, що відбулося в житті, то він не може бути ні спростований, ні підтверджений. Очевидно, у таких випадках йдеться про відображений кимось факт. Зафіксований вербально чи в інший спосіб реальний чи об’єктивнийфакт завжди має елемент суб’єктивності й може бути помилковим, неправдивим. Причини можуть бути різні: від суто технічних (недочув, не розібрався, сплутав, не точно зафіксував тощо) до свідомих перекручень, зумовлених певними інтересами. Неточність відображення може пояснюватись і складністю самих явищ, у яких журналістові нелегко орієнтуватись [7, 76].

В.О. Карпенко намагається охопити в своєму визначенні всі можливі його значення: «Факт – а) дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; б) те, що відбулося, відбувається чи прогнозується у майбутньому часі; в) приклад, випадок; г) те, що є будівельним матеріалом для певних висновків і відповідає об’єктивній реальності» [9].

Розрізняють також два  види фактів: науковий факт, якому відповідає конкретне всторичне явище чи подія, і художній факт, який утворюється на основі узагальнення окремих рис, узятих з багатьох фактів [8].

У редакційній практиці поняття фактичний матеріал включає  в себе факти, тобто щось твердо встановлене, таке, що відбулося насправді, географічні  назви, дати, кількісні показники. До фактичного матеріалу відносять також цитати [8,115-116].

Особливим різновидом фактів є статистика. Під нею прийнято розуміти типові зведені числові  характеристики, які грунтуються  на спеціально організованому масовому спостереженні певних фізичних, економічних, політичних, культурних та інших явищ. Статистика має справу із величезним масивом відповідних фактів, групуючи й опрацьовуючи їх з складною науковою мотодикою, з метою кількісної характеристики тих чи інших явищ відповідно до їхніх ознак. Статистика дає знання про загальні закономірності, тенденції соціальних процесів [7, 78].

Отже, літературна праця в ЗМІ  характеризується певними ознаками, що вирізняють її з-поміж інших видів  творчої роботи.

 

 

 

    1. Історіографія проблеми

 

 

Українська наука про журналістику пройшла складний, важкий і дещо суперечливий шлях розвитку. Застосувавши хронологічно-тематичний та проблемно-регіональний принципи, можна виокремити шість періодів її розвитку.

Перший період (кінець XIX – початок XX ст.) – зародження українського журналістикознавства.

На цей час припадає журналістикознавча діяльність Івана  Франка, розвиток його ідей М.Грушевським  та С.Єфрефовим щодо принципу міжпартійності преси Західної України запропонована О.Маковеєм, дослідження М,Возняка та М.Щурата процесу формуванняукраїнської преси.

Другий період (20-ті роки XX ст.)

Цей період характеризується інтенсивністю розвитку історико-журналістської науки та майже повною відсутністю  досліджень з теорії журналістики в  Україні. Фактично журналістикознавчі праці І.Брика, В.Ігнатієнка, І.Кревецького, які характеризуються науковим підходом до визначення самого предмета вивчення, історико-хронологічного матеріалу, засвідчили появу нової сфери знань – науки про журналістику.

Третій період (30-ті роки XX ст.)

Складний період, позначений комуністично-партійним та марксистсько-ленінським догматизмом. Дав окремі публікації, передусім харківських науковсців, які так чи інакше сприяли еволюції українського журналістикознавства.

Четвертий період (40-ві роки XX ст.) – таки званий емігрантський.

Характерною ознакою  його було дослідження з історії  української преси й теорії журналістики в контексті національно-визвольної боротьби.

П’ятий період (50-60-ті роки XX ст.) Відбувається процес поглиблення наукових досліджень з історї, теорії та практики журналістики, вивчаються проблеми радіо і тележурналістики та особливості функціонування ЗМІ [10].

Україна потрапила в  розвитку журналістикознавства в специфічні умови, що мусять бути охарактеризованими в двох аспектах:

а) по-перше, виникнення журналістської освіти припало в нас на 1920-ті роки, тобто на радянський час, коли журналістика розвивалася на Східній Укаїні лише під знаком комуністичної партійності, а на Західній Україні взагалі не існувало центрів підготовки журналістів. Радянське журналістикознавство з сучасного погляду виглядає, за рідкісними виключеннями, в цілому як псевдонаука, непридатна для використання в умовах гуманітарного суспільства;

б) по-друге, світовий досвід у справі розвитку у журналістикознавстві залишився довгий час несприятим Україною унаслідок перебування її за «радянською завісою», тобто в цілковитій ізоляції від решти світу. У нас не перекладалися і не видавалисякласичні зарубіжні праці, присвячені проблемам масової комунікації, не передплачувалися найбільш масові західні газети, що нагромадили значний досвід масово-інформаційної діяльності, а також не перекладалася класика світової журналістики й публіцистики, бо, загрунтована на загальнолюдських цінностях, вона була здебільшого ворожою комуністичній ідеології тоталітарного спрямування.

Унаслідок цих обставин, проголосовши в 1991 році державну незалежність, Україна опинилася без науки  про журналістику. Склалася ситуація, за якої практично вся робота має  розпочатися спочатку, досвід радянської науки мусить бути майже цілком відкинутий як непридатний для використання в громадянському (нетоталітарному) суспільстві, а натомість повинна бути створена нова наука про журналістику, причому в обсязі усіх трьох її компонентів: теорії, історії і практики журналістики. Це завдання й розв’язують зараз українські науковці, що працюють на факультетах і відділеннях журналістики вищих навчальних закладів. Слід сказати, що розв’язують успішно і працюють дуже інтенсивно [16].

Серед найвідоміших дослідників  науки про журналістику Осип Маковей – відомий український письменник, літературний критик і журналіст. Відзначаючи заслуги О. Маковея у журналістикознавстві, сучасні вітчизняні науковці зауважують, що, оскільки запропонована ним періодизація історії української преси була на той час першою спробою, то вона хибує приблизністю і малообґрунтованістю [24].  
 Хоч І. Франко і не залишив цілісної теоретичної праці про журналістику, існують твори, в яких його судження становлять досить чітку систему поглядів щодо його розуміння теорії преси. А саме: статті "По за межами можливого" (1900), "Журнал і публіка" (1900), "Принципи і безпринципність" (1903), "Дещо про нашу пресу" (1905), "Новини нашої літератури" (1907), "Передмова до збірки "В наймах у сусідів" (1914), моно-графія "Іван Вишенський і його твори" (1895) та низці інших праць. Головною функцією журналістики І. Франко вважав функцію формування громадської думки, а під основним завданням журналіста розумів вироблення у читачів чіткого і правильного уявлення про суспільні процеси та роз'яснення складних суспільних проблем. Таке наше твердження доводять слова самого вченого: "показати, крім моментального освітлення біжучих справ, також розвій найважливіших суспільно-політичних питань у короткій, по змозі популярній формі" [31].

Інший відомий український  громадський діяч Сергій Єфремов  свою концепцію функціонування журналістики виклав у циклі статей "Відгуки  з життя та письменства" на шпальтах "Нової громади" та "Літературно-наукового вісника". М. Грушевський став реформатором української журналістики. Він обґрунтував і ввів у практику принцип міжпартійності періодичної преси.  Одним із найплідніших етапів розвитку українського журналістикознавства стали 20-ті роки минулого століття. Праці М. Возняка, Б. Грінченка, В. Ігнатієнка, І. Кревецького, В. Щурата, С. Єфремова добре прислужилися у дослідницькому поступі наступних поколінь журналістикознавців, вони є певними орієнтирами і для нинішніх істориків і теоретиків журналістики.

З дотриманням нових  концептуальних та методологічних засад до висвітлення проблеми журналістики як виду творчої діяльності, підійшли  І. Крупський,  І. Матяш, І. Михайлин,  О. Мукомела, М. Нечиталюк, І. Павлюк, М. Присяжний, М. Романюк, Н. Сидоренко, Л. Сніцарчук, М. Тимошик, Б. Черняков та ін. До активного дослідження проблем журналістики і публіцистики, підготовки і перепідготовки журналістських кадрів долучаються В. Лизанчук, А. Москаленко, В. Качкан, В. Шкляр.

До проблеми вивчення журналістики як виду творчої діяльності не раз звертався у своїх працях В. Здоровега, В.Учонова, Л.Шибаєв та інші.

 

 

    1. Методи наукових досліджень

 

 

Метолодологія наукової діяльності – це процес, який передбачає сукупність конкретних прийомів, підходів, способів, дій, спрямованих на отримання  нових наукових результатів, досягнення поставленої мети та виконання запланованих завдань.

Методологія – сукупність методів дослідження, що застосовується в науці відповідно до специфіки  об’єкта її пізнання.

Метод – спосіб пізнання явищ природи чи суспільного життя, прийом або система прийомів, що застосовуються в якій-небудь галузі діяльності (науці, виробництві тощо). Існує багато методів наукових досліджень. Серед найголовніших можна назвати такі: описові, аналізу документальної інформації, дослідження текстів.

Описові методи:

Історичний метод передбачає вивчення розвитку об’єктів дослідження в хронологічній послідовності. Вирізняють порівняльно-історичний та компаративний методи, коли шляхом порівняння виявляють загальне і особливе, а також причини цих подібностей і розходжень, що відбулися; зіставляють рівні розвитку досліджуваного об’єкта, визначають тенденції розвитку.

Біографічний метод  передбачає дослідження подій на основі свідчень очевидців. Його використання можливе за умови, що зібрана інформація буде достатньою і панорамною.

У журналістикознавстві переважають три напрями біографічних досліджень: дослідження соціальних механізмів регулювання життя індивіда, соціальної зумовленості долі окремої людини; реконструкція соціального досвіду і його смислових структур, зокрема колективної історичної свідомості, субкультурних стильових форм. [10], а також дослідження процесу соціалізації особистості та інтерналізації (засвоєння) культурних зразків [23].

Ставлення науковців  до бібліографічного методу неоднозначне, адже дослідник змушений покладатися лише на суб’єктивну думку очевидця подій [23,14].

Проте цей метод використовують для збирання свідчень, спостережень очевидців історичних подій чи процесів, зокрема для дослідження тих  соціальних прошарків та процесів, які важкодоступні для безпосереднього вивчення: замкнені релігійні секти, ув’язнені тощо.

Найпопулярнішим різновидом біографічного методу є біографічне  інтерв’ю. Воно буває трьох видів:

- лейтмотивне, коли  респондента відразу підводять  до певної теми, спрямовуючи розмову  так, щоб він не відхилявся від заданої теми; 
          - наративне, коли співрозмовника просять докладно розповісти історію свого життя у вільній формі, але в хронологічний послідовності подій; 

-  відкрите, коли журналіст  виступає в ролі зацікавленого  знайомого, який в стилі повсякденної розмови ставить навідні запитання [23].

Класифікація застосовується для з’ясування зв’язків і закономірностей розвитку досліджуваних об’єктів. Основним її чинником є групування, що дає змогу поділити цілісну сукупність об’єктів або даних на однорідні групи так, щоб розходження всередині групи були менші, ніж між групами. При групуванні важливо забезпечити однорідність і порівнюваність ознак, за якими здійснюється розподіл [10].

За допомогою класифікації виявляють  загальні закономірності в різних явищах дійсності, окреслюють можливі причинно-наслідкові зв’язки між різнорідними фактами. Саме класифікація дає змогу побачити наявність цих залежностей.

Типологія – це метод (результат) наукового пізнання, систематизації, класифікації на основі загальних для них ознак і властивостей. Цей метод зорієнтований на пошук стійких ознак і властивостей досліджуваних об’єктів. Центральне поняття типології – тип як модель, що відбиває деякі ознаки певної кількості явищ, але свідомо ігнорує несуттєві ознаки [10].

Типологізація – це виявлення  подібності й розходження досліджуваних  соціальних об’єктів чи явищ, пошук надійних способів ідентифікації їх, а також критеріїв групування в межах прийнятої дослідником моделі. Результатом типологізації є виділення певних типів досліджуваних об’єктів чи явищ [23].

Методи аналізу документальної інформації:

Документальна інформація – це будь-яка інформація, що зафіксована  в друкованому чи рукописному  тексті, на фото- чи кіноплівці, на цифрових носіях тощо. У журналістикознавстві поняття документації відрізняється від загальновживаного (документи – матеріали офіційних органів)

За способом фіксування інформації розрізняють письмові, статистичні, іконографічні, фонетичні, технічні. Бувають  цільові документи, тобто обрані самим дослідником, та наявні. За ступенем персоніфікації вони поділяються на особисті – документи індивідуального обліку, мемуарні записки тощо, та безособові – статистичні або інші архіви, матеріали преси, протоколи зборів та ін.

Залежно від статусу  документи бувають офіційні(протоколи, архіви, постанови тощо) і неофіційні (особисті документи, статистичні узагальнення і т.д.)

За джерелом інформації документи поділяються на первинні та вторинні. До первинних належать, наприклад, записи прямого спостереження, до вторинних – обробка його даних, узагальнення чи опис на основі первинних джерел.

Документи – це головне  джерело інформації в журналістикознавстві. Її доповнюють дані опитувань, спостережень чи експериментів. Матеріали ЗМК  є особливою групою документів.

Методи дослідження текстів:

Традиційні методи визначають тему й ідею, аналізують образи, жанри, оцінюють художньо-стилістичні засоби тощо.

Новітні базуються на психологічних особливостях людини, що віображається в її мові: на рівні  граматики чи лексики.

Психіатричний метод виявляє в тексті характеристики його автора, а психоаналітичний підхід оцінює наявність у тексті лексики, яка належить до прихованої агресивності і т.п.

Мотиваційний аналіз визначає вираженість у тексті предикативні мотивації, емоційно-лексичний аналіз дає змогу оцінити емоційну насиченість тексту, структуру оцінки за найбільш значущими емоційно-оцінними критеріями, а отже, визначити емоціогенність тексту.

Контент-аналіз досліджує  значеннєвий зміст тексту, морфологічний  – його зовнішню форму. Ці методи придатні й для дослідження розмовної мови об’єкта інтересу. Спільне їх використання дає змогу повно намалювати психологічний портрет автора тексту.

Контент-аналіз – це метод  збирання кількісних даних про досліджуване явище чи процес, які містяться в документах. Йому піддають книги, газетні чи журнальні статті, оголошення, телевиступи, фотографії, малюнки, інші твори мистецтва і офіційні документи. Основне завдання аналізу – на основі масиву текстів реконструювати картину світу автора, виділити значущі елементи опису тем та інтерпритувати їх.

Контент-моніторинг –  це моніторинг ресурсів  для автоматизованого пошуку інформації в Інтернеті, який грунтується на контент-аналізі. Це змістовий аналіз інформаційних  потоків, який відбувається постійно протягом тривалого часу й має на меті отримання певних якісних і кількісних зрізів.

Контент-аналіз можна  використовувати і як основний метод, спрямований на отримання важливої інформації про досліджуване явище  і як допоміжний метод або процедуру  обробки даних, отриманих в інших дослідженнях або як один метод у комплексі з іншими.

Спостереження:

Спостереження – це пряма  реєстрація подій очевидцем. Спостерігач  або самостійно спостерігає події, що відбуваються, або користується даними спостережень інших осіб (чи приладів) [10, 15].

Спостереження як самостійний  метод краще застосовувати в  таких дослідженнях, які не вимагають  репрезентативності даних, а також  тоді, коли інформацію не можна отримати ніякими іншими методами.

Спостереження може бути структурованим й неструктурованим; проводитися в польових умовах або лабораторії, систематично чи несистематично, за участю дослідника чи без нього. Наукове спостереження дає можливість не лише збирати факти, а й робити узагальнення [10.16].

Опитування:

Найчастіше опитування зустрічається у вигляді інтерв’ю та анкетного опитування. Багаторазове опитування (панель) характеризується постійністю предмета й теми дослідження, а також постійними періодичністю проведення та сукупністю респондентів.

Слід пам’ятати, що дані, отримані  опитувальними методами, віддзеркалюють суб’єктивні думки респондентів. Тому опитування бажано поєднувати із контент-аналізом або зі спостереженням чи експериментом [23, 33].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. ДОТЕКСТОВИЙ ЕТАП РОБОТИ ЖУРНАЛІСТА

 

 

2.1. Інформаційний привід

 

 

Процес написання журналістського  матеріалу значно полегшується наявністю  іформаційного приводу – події  або явища, яке може зацікавити  зацікавити реципієнта того чи іншого ЗМІ. Найцікавішими інформаційними приводами зазвичай є конфлікти позицій, події міжнародного характеру або ті, що значно впливають на життя країни чи її окремих регіонів, надзвичайні ситуації та їх наслідки, неочікувані події або заяви. Не настільки цікавими для журналіста, але найбільш реальними є коментарі та прогнози представників різних організацій, їхні досягнення, запуск нової продукції, послуги чи проекту, впровадження нових технологій, участь організацій в різних соціальних програмах тощо.  На створення інформаційного приводу передусім впливає характер цільової аудиторії, зокрема її національні, соціальні та інші стереотипи і настанови.

Отже, інформаційний привід для факту – це подія, новина, яка робить її вартою висвітлення у ЗМК. Особливістю інформаційного приводу для факту є те, що факт, у якому висвітлюється ця подія, може у свою чергу стати інформаційним приводом для іншого матеріалу в іншому жанрі [32].

Інформаційний привід для  замітки – це подія, новина, яка  робить її вартою висвітлення у ЗМК. Подія у замітці теж може стати  інформаційним приводом для іншого матеріалу в іншому жанрі. Основна відмінність інформаційного приводу для факту і для замітка є те, що замітка, крім запитань, відповіді на які вимагає факт, дає додаткову детальнішу інформацію, дає відповіді на запитання чому? і як?

 Для кореспонденції – подія, новина чи ситуація, яка робить її вартою детальнішого висвітлення порівняно з фактом чи заміткою. Найчастіше кореспонденція може стати інформаційним приводом для статті чи журналістського розслідування. Інформаційним приводом виступатиме не так подія чи ситуація, як проблема чи явище, які зачепила кореспонденція.

Для звіту – подія, яка робить її вартою детального хронологічного чи хронікально-реферативного висвітлення. Звіт може стати інформаційним приводом як для статті чи журналістського  розслідування, так і для портрету, нарису, фейлетону, репліки, памфлету.

Для репортажу – неординарна  подія, новина чи ситуація, яка робить її вартою висвітлення саме через  створення ефекту присутності аудиторії  на місці події. Вибір на користь  репортажу, а не на користь іншого інформаційного жанру можна зробити тоді, коли інформаційний привід дає змогу не лише поінформувати аудиторію, а й здивувати її. Репортаж стає інформаційним приводом для інтерв’ю, статті, журналістського розслідування.

Журналіст і редактор самостійно визначають, у якому жанрі висвітлювати ту чи іншу подію або ситуацію. Але коли вже прийнято рішення давати репортаж, це має відбуватися згідно з вимогами, які ставляться до репортажу.

Для інтерв’ю – подія, яка потребує процитованого факту, думки, оцінки, позиції особи, яка найбільшою мірою причетна до цієї події, особи, на якій ця подія може позначитися. Інтерв’ю може стати інформаційним приводом, як для статті чи журналістського розслідування, так і для портрету, нарису, фейлетону, репліки, памфлету.  

Прикладом застосування інформаційного приводу стали журналістські матеріали, опубліковані в газеті «Сумщина». Так, інформаційним приводом для матеріалу під назвою «Загартовані полум’ям» [18, див. дод. 1] стало професійне свято працівниців МНС. Не менш цікавою для написання була біографія Костенка Станіслава Петровича – людини, яка зробила величезний вклад у справу винайдення і створення автомобілю газоводяного гасіння вогню.