Теорія розвитку сіспільства Герберта Спенсера. 2

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………….3

Розділ1. Теорії соціального  розвитку………………………………………………4

1.1 Поняття соціального розвитку і його передумови ……………………………4

1.2. Типи суспільства та шляхи його розвитку…………………………………….5

1.3.Соціальний розвиток  в контексті акціоналізму………………………………10

Розділ2.Теорія розвитку сіспільства  Герберта Спенсера………………………..18

2.1.Г.Спенсер як один із засновників  соціології як науки, особливості  його концепції……………………………………………………………………………18

2.2. Системні принципи розвитку  суспільства за Г.Спенсером…………………19

2.3. Соціальна політика у вченні  Г.Спенсера…………………………………….26

Розділ3. Теорія розвитку суспільства  в роботах К.Маркса……………………...27

3.1. Соціологічні погляди Карла Маркса…………………………………………27

3.2 Вчення  про закони розвитку суспільства…………………………………….28

3.3Принципи  матеріалістичного вчення про  суспільство Карла Маркса ……..33

Висновок……………………………………………………………………………37

Список використаної літератури………………………………………………….38

Вступ

Загальний зміст категорії  «розвиток» – незворотна, спрямована, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, тоді як звичайні зміни характеризуються зворотністю, циклічністю, відтворюваністю. Часто  зміни бувають випадковими, безсистемними, поодинокими, що свідчить про відсутність  закономірності. Якщо зміни не мають  спрямованого характеру, то це показник відсутності попередньо накопичених  передумов. Тому такі процеси позбавлені внутрішнього взаємозв’язку, властивого саме розвиткові. Отже, під розвитком  розуміється процес виникнення нового стану об’єкта, якісного перетворення його будови чи структури. Іноді під  розвитком розуміють якісну зміну  основи існування об’єкта – перетворення світоглядної основи свідомості (Г. Гегель, І. Кант) або способу виробництва (К. Маркс). Сутнісною ознакою розвитку є час. Залежно від інтерпретації  часу розуміється й поняття розвитку. Античні мислителі тлумачили  час як циклічний процес, тому й  розвиток постає у них як вічний кругообіг, де вихідна і кінцева  точки збігаються. Християнський  світогляд стверджував ідею лінійного  спрямування часу, тому історія подається  ним як рух від вихідного начала до кінцевої мети. Вперше завершену  всебічну концепцію розвитку запропонував Гегель.

Його теорія поєднує античну  ідею циклічності і християнську ідею лінійної спрямованості часу. Розвиток тут розуміється як повернення до висхідної точки, але не буквальне  її повторення, а з набуттям відповідного позитивного досвіду. Марксизм, що вважає себе теоретичним спадкоємцем гегелівської діалектики, розуміє розвиток як універсальну властивість матерії і водночас як визначальний принцип її пояснення. Джерелом розвитку утверджується боротьба протилежних начал, яка модифікується  стосовно форм існування матерії (у  суспільстві – це класова боротьба); механізм розвитку вбачається у кількісних і якісних змінах, а напрям –  у подвійному запереченні.

Об’єктом роботи є теорія розвитку суспільства в роботах Г.Спенсера і К.Маркса.

Предмет роботи вчення Г.Спенсера і К.Маркса про розвиток суспільства.

Розділ1. Теорії соціального  розвитку

1. 1Поняття соціального розвитку і його передумови

 Щодо суспільства,  категорія розвитку конкретизується  у понятті “історичний прогрес”, однак соціологи розуміли його  по-різному. На думку О. Конта  (“Курс позитивної філософії”), поступ – це постійне гармонійне  вдосконалення різних сторін  людської природи відповідно  до законів еволюції. Маркс і  марксизм у цілому розглядають  прогрес як поступальну зміну  суспільно-економічних формацій  у результаті соціальних революцій.  Токвіль вбачає в історичному  процесі вдале поєднання соціальної  рівності і політичної демократії, що запобігає переродженню соціальної  рівності у політичну деспотію. Для Дюркгейма прогрес полягає  у зростанні рівня соціальної  злагоди. Тьонніс, Зіммель і  фон Візе розуміють його як  двобічний процес соціальної  диференціації та інтеграції, їх  узгодженість, органічний взаємозв’язок.  Наприкінці XIX – початку XX ст. ряд  соціологів (Гумплович, Тард, Бугле)  вважали, що історичний прогрес  полягає у зростанні економії  та збереженні сил, тобто у  підвищенні ефективності соціальних  дій. Деякі інші мислителі (Уорд, Михайловський) пов’язували соціальний  прогрес із збільшенням людського  щастя або зменшенням страждань.  М. Ковалевський і С. Бугле  прагнули поєднати різні ознаки. За критерій прогресу вони  брали зростання солідарності, соціабельності  та рівності. Де-Роберті вважав, що  в основі прогресу лежить нагромадження  знань та їх практичного застосування. П. Сорокін ідею прогресу тлумачив  як об’єктивне удосконалення  всіх сторін суспільного буття  і відповідно – зростання суб’єктивного  задоволення людини своїм існуванням. [1]

 У сучасній соціології  проблематика дещо втрачає колишню  загостреність. Мікросоціологічні  концепції (інтеракціонізм, теорія  обміну, феноменологія) взагалі уникають  її. Довгий час і структурний  функціоналізм ігнорував проблему  прогресу і звернувся до неї  лише у відповідь на гостру  критику власних методологічних засад представниками інших напрямів, насамперед, конфліктуалізму, та й то переважно для того, щоб показати широкі евристичні можливості своєї методології.

 Пересторога і деяке  упередження з боку переважної  більшості соціологів до проблеми  розвитку зрозуміла: у її постановці  і у способах її розв’язання  присутній сильний філософський  акцент, що потенційно утримує  будь-які можливості для підміни  позитивного, емпіричного чи експериментально  верифікованого знання умоглядними  і спекулятивними міркуваннями  універсалістського характеру. Проте  цілком ігнорувати її недоцільно. Історичний досвід свідчить, що  в різні історичні періоди  мали місце якісні зрушення  у характері суспільних відносин, у соціальній структурі, інституційних,  соціальних процесах. У результаті  порушувалася безперервність еволюційного  ланцюга, утворювалися якісно  нові соціальні порядки. Такі  моменти супроводжувалися особливим  напруженням, гостротою і невизначеністю  соціальної ситуації, кризами і  катастрофами. Соціологія не може  уникнути розгляду таких історичних  трансформацій; вона повинна запропонувати  своє тлумачення розв’язання  цієї складної проблеми.

 У суто соціологічному  контексті на особливу увагу  заслуговує розгляд чинників  і механізмів розвитку. Саме на  цьому й буде зосереджено подальший  виклад проблеми. Під розвитком  у загальному його значенні  ми розуміємо всю сукупність  економічних, соціальних, політичних  і духовних процесів, наслідком  яких є якісні перетворення  в суспільстві. У вузькому значенні  – це, насамперед, принципові зміни  в соціальній сфері: суспільних  відносинах, соціальній структурі,  інституціях і процесах. Тобто  – це якісні перетворення, що  ведуть до зміни даного типу  суспільства, основ соціального  порядку і соціальної системи  в цілому.

1.2. Типи суспільства та шляхи його розвитку

Суспільство постійно змінюється і розвивається. У межах тієї самої  країни в різні історичні періоди  утворюються неоднакові типи суспільств. Існує кілька типологій за відповідною визначальною ознакою.

Так, за кількістю рівнів управління й мірою диференціації  суспільства поділяються на:

прості, де немає керівників і підлеглих, бідних і багатих (такі первісні племена трапляються подекуди й нині);

складні, де існують кілька рівнів управління і соціальних прошарків.

Поштовхом до появи складних суспільств було зародження такого соціального  інституту, як держава.

За способом здобування засобів  до існування розрізняють:

суспільство первинних мисливців  і збирачів, що проіснувало кількасот  тисяч років;

аграрне (традиційне) суспільство, з яким зв’язують зародження держави, класів, появу міст, писемності тощо;

індустріальні та постіндустріальні  суспільства. Термін «постіндустріальне суспільство» запроваджений американським  соціологом Д. Беллом.

На думку багатьох фахівців постіндустріальні суспільства (в  них переважає не промисловість, а інформатика і сфера обслуговування) прийшли на зміну індустріальним у найрозвинутіших країнах (США, Японія) ще в 70-ті рр. XX ст.[2]

За радянських часів науковою вважалася тільки типологія, запропонована  в середині XIX ст. К. Марксом. Основою  цієї типології є два критерії: спосіб виробництва і форма власності. Згідно з нею суспільства з  різними культурою, політичним устроєм, способом і рівнем життя населення, але об’єднані цими двома ознаками, становлять одну суспільно-економічну формацію. За К. Марксом людство у  своєму історичному розвитку пройшло  такі формації: первісну; рабовласницьку; феодальну; капіталістичну. У майбутньому капіталістичну формацію мала замінити комуністична.

Сучасна соціологія використовує синтетичну модель типології, запропоновану  Д. Беллом. Об’єднуючи всі існуючі  типології, він поділив усесвітню  історію на три стадії:

доіндустріальну;

індустріальну;

постіндустріальну.

Зміна однієї стадії іншою  супроводжується зміною форм власності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу  життя, культури, кількості населення, соціальної структури суспільства.

У доіндустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а головними інститутами —  церква та армія. В індустріальному  суспільстві — промисловість  з корпораціями і фірмами на чолі, а в постіндустріальному —  інформація, теоретичні знання з вищою  школою як місцем формування і зосередження цих знань.[3]

З переходом від індустріального  до постіндустріального суспільства  економічна сфера (виробництво товарів) перетворюється на обслуговуючу, а  це означає, що сфера послуг починає  домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни  в соціальній структурі, де класові  відмінності поступаються місцем професійним.

Досліджуючи різні моделі суспільного устрою, український  філософ Ю. Павленко доходить висновку, що нині, на межі II і III тисячоліть, людство  переживає одну з найсуттєвіших  у своїй історії трансформацій  — глобалізацію, перетворившись на єдину (глобальну) функціональну систему. Центральне місце в ній посідає  Захід на чолі зі США.

Захід у межах цієї системи  розвинув неймовірні для попередніх епох продуктивні сили, створив усесвітню  фінансову систему і всесвітнє  інформаційне поле. Інформаційна гегемонія  сьогодні починає відігравати визначальну  роль: домінуючи над виробничою і  фінансовою сферами, інформаційна сфера  визначає їх характер. Тому новий тип  суспільства, який нині утверджується, називають інформаційним.

Досліджуючи еволюцію суспільства  й порівнюючи різні її стадії, соціологи  виявили низку закономірностей  і тенденцій.

Основними з них є дві:

кожна наступна стадія (формація) є в кілька разів коротшою від  попередньої — капіталістична від  феодальної, феодальна від рабовласницької, рабовласницька від первісної. Найтривалішою  була первісна формація, яка проіснувала  кількасот тисяч років;

різні народи і нації, навіть у межах однієї держави, розвиваються з неоднаковою швидкістю; скажімо, у США є райони, в яких зберігся доіндустріальний устрій життя (наприклад, індіанські резервації).

Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними  наслідками є прогресом, з негативними  — регресом. Соціальний прогрес  — це узагальнююче поняття, складовими якого є економічний, технічний  і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціологи  не мають спільної думки. Дехто вважає, що визначальними є екзогенні (зовнішні) чинники. Так, представники географічної школи стверджують, що суспільний розвиток залежить насамперед від географічних умов — клімату, ландшафту, ґрунту, природних багатств тощо.[4]

Інші соціологи (їх більшість) причини поступального розвитку суспільства шукають серед ендогенних (внутрішніх) чинників у самому суспільстві. Деякі з учених уважають, що такими причинами є соціальні суперечності (конфлікти) — це так звана конфліктологічна парадигма.

Інші вбачають їх у єдності  й боротьбі протилежностей, що має  місце в усіх суспільних сферах:

економічній — суперечності між продуктивними силами і виробничими  відносинами;

соціально-політичній —  боротьба класів-антагоністів;

духовній — боротьба протилежних  ідеологій.

Соціологи-марксисти при  цьому додають, що, оскільки суперечності існували, існують і існуватимуть, то революційні зміни будь-якого  суспільства — неуникненні.

Відповідно до різного  розуміння причин суспільного розвитку різняться і способи його здійснення. Одні соціологи віддають перевагу реформам, тобто поступовим еволюційним змінам, частковим удосконаленням, що не зачіпають  засад суспільного устрою, інші —  соціальним революціям, які передбачають найрадикальнішу негайну зміну  всіх сфер життєдіяльності суспільства  і не обходяться без руйнацій, насильства, знищення, кровопролиття. Проте неефективність революційного шляху перебудови нині вже не є суто теоретичним  постулатом. Помилковість цього шляху  доведено понад сімдесятирічним  досвідом усіх країн колишнього СРСР. Тому співвідношення реформ і революції  як рушійних сил розвитку суспільства  в сучасних умовах змінюється на користь  реформ.

Соціальні реформи безпосередньо  зачіпають інтереси людей, стосуються проблем, зв’язаних з матеріальним рівнем і способом їх життя, доступом до соціальних благ, здоров’ям тощо.

Перебудова, що здійснюється через комплексні реформи, розтягнуті в часі, і передбачає кардинальні  зміни соціальних інститутів, способу  життя, удосконалення всіх сфер життєдіяльності  суспільства, називається модернізацією.[5]

Модернізація в соціологічному розумінні — це вдосконалення  суспільства, яке робить його таким, що відповідає сучасним вимогам. Це відмова  від старих форм і пошук нових. Іншими словами, це означає спрямування  суспільства на шлях прогресивного  розвитку.

Розрізняють органічну модернізацію, підготовлену всім ходом попередньої  еволюції самої цієї країни, і неорганічну  модернізацію, що є відповіддю на виклик зовнішніх обставин.

Прикладом органічної модернізації є перехід Англії від феодалізму до капіталізму внаслідок промислової  революції у XVIII ст., піднесення американської  індустрії в результаті запровадження  фордизму в першій половині XX ст. Прикладом  неорганічної, часто навіть стихійної, модернізації є суспільні процеси, які відбуваються нині в Україні  та інших країнах СНД. Ясна річ, що такий тип модернізації є значно проблемнішим і менш ефективним, ніж  перший.

В Україні нема традицій громадянського суспільства. Демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства  наштовхується на шалений опір віджилої командно-адміністративної системи  і ще сильнішої й інертнішої соціально-культурної системи, що відбивається на рівні побутової  свідомості і світогляду людей, на їхньому  способі життя й ціннісних  орієнтаціях. Тому модель соціальних перетворень  в Україні має характер рецидивної модернізації. За загальної орієнтації на регульовану ринкову економіку, демократичну й правову державу, на розвиток громадянського суспільства  зберігається небезпека повернення до авторитарної влади, розподільної економіки  й політичної нетерпимості. На думку  політологів В. Андрущенка, Н. Горлача, соціальний захист населення і стабільність суспільства можуть забезпечити  лише політика розумних компромісів, пошук  шляхів громадянського миру і злагоди, зв’язаних з руйнуванням старих нормативно-ціннісних систем.[6]

1.3.Соціальний  розвиток в контексті акціоналізму

Можливий і третій, проміжний, стан суспільства, коли вже завершена  початкова індустріалізація, але  ще не досягнуто значного економічного розквіту. У такому суспільстві вже  діють механізми соціальної мобільності  та меритократії, але ще є значні класові розбіжності в економічному, владному і культурно-ідеологічному  становищі. Держава близька до соціальної, але має місце значне зосередження влади в руках панівної еліти, котра в основному саморепродукується. У такому суспільстві розвинене право, судочинство та інші атрибути демократії, але незначна активність більшості населення відчужена від культури, науки і освіти. Тут відсутнє чи обмежено розвинене самоврядувальне громадянське суспільство, поширені підозри і взаємна недовіра серед основних соціальних суб'єктів, переважає опозиція, конфронтація, політичне та ідеологічне протистояння. Таке суспільство потребує особливої методології аналізу, яку, на нашу думку, виробив історичний акціоналізм.

Але це не означає, звичайно, що останній лише «відображає» суспільство  перехідного періоду, не виходить за його історичний простір і не має  більш широкого і самостійного наукового  контексту, в т.ч. теоретичного і  практичного застосування. Історичний акціоналізм досліджує суспільство  у перехідному стані, точці історичного  розриву і пов'язаних з цим  перетворень, в т.ч. структурних зрушень. Матеріальне виробництво він  розглядає як необхідну, але недостатню умову розвитку. Ефективна економіка  необхідна для наступного: нормального  задоволення основних суспільних потреб і пом'якшення гостроти соціальних суперечностей; створення відповідних  накопичень, вилучення з яких достатнє для формування необхідних ресурсів розвитку (науки, техніки, культури та освіти); виробництва вільного часу, який є простором особистого і  колективного розвитку; формування ресурсів для адекватної винагороди основних співучасників розвитку. Ефективна  економіка, нарешті, є базою для  дійової соціальної мобілізації, відносно справедливої стратифікації, еквівалентної  винагороди (за критеріями співучасті у розвитку), поширеної соціальної мобільності (переважно в колективних  формах). Суб'єктом розвитку тут вважається все суспільство, в динамічному  аспекті - це система історичних дій  або історичний суб'єкт.[7]

У стосунках такого суспільства  мають переважати правова і контрольна взаємодія. Вважається, що в основі досягненої згоди лежать не цінності стабільності та порядку, а цінності розвитку, спрямованість і націленість  на історичну перспективу, вольовий колективний імпульс до соціальної праці, роботи над власними відносинами, їх перетворення відповідно до обраних перспективних орієнтацій. Соціальна структура в цій ситуації передбачає стратифікацію, розмежування за ознаками багатства, влади і престижу. Але соціальні групи мають значення і відповідно аналізуються лише в їх динамічному аспекті, оскільки вони є суб'єктами соціальної дії, тобто колективними акторами. Такими є класи, соціальні рухи, етноси, конфесії, соціальні організації, соціальні інститути. Найбільш значущими елементами соціальної структури в контексті проблематики змін і розвитку історичний акціоналізм вважає класи. Але вони тут розрізняються, перш за все, можливістю контролювати процес виробництва нових суспільних відносин. За цією ознакою історичний акціоналізм розрізняє, за традицією всіх конфліктуалістських підходів, панівні і пригноблені класи. Але вводить нове поняття - «подвійна діалектика класів». Це означає, що кожен із означених класів розглядається у двох можливих вимірах: соціально зрілому і соціально незрілому стані. Так, панівний може виступати як панівний-керівний і панівний-пригноблюючий клас. У свою чергу пригноблений проявляється як пригноблений-протестуючий і пригноблений-уярмлений клас.[8]

При поєднанні панівного-керівного  і пригнобиленого-протестуючого  класів розвиток відбувається при збереженні контролю над розгортанням і розв'язанням  основного конфлікту, а також  при посильному і необхідному  внеску всіх інших учасників соціальної взаємодії. При поєднанні панівного-керівного  і пригнобленого-уярмленого класів розвиток здійснюється насильницьким  шляхом. Робітничий клас або народні  маси не сприймають нав'язаної зверху перспективи, чинять опір мобілізації  та інтеграції, виявляють активність лише під дією фізичного і духовного  примусу. Темпи такого розвитку швидко уповільнюються, частково через виснаження ресурсів пригнобленого класу, частково з причин переродження керівного  класу у лише пригноблюючий. Коли такий клас (панівний-пригноблюючий) поєднується з пригнобленим-уярмленим, то розвиток стає неможливим. Це - застій. Якщо поєднується панівний-пригноблюючий з пригнобленим-протестуючим, то настає революційна криза. З падінням могутності панівного-пригноблюючого і ростом організованого опору з боку пригнобленого-протестуючого класу криза переростає в насильницьку політичну революцію. Зовнішніми ознаками панівного-керівного класу виступає наявність у нього привабливої для суспільства соціальної утопії, здатність здійснити на її основі громадянську злагоду, перетворити соціальну утопію в культурну модель історичного розвитку: зробити соціальну утопію не лише інструментом ціннісної орієнтації, але й підґрунтям для історичного вибору, системи колективних рішень і обґрунтованого соціального проекту. Окрім того, цей клас має бути здатним організувати ефективну економіку, зробити відповідні накопичення, вилучити з них частку, необхідну для виробництва ресурсів розвитку науки, техніки, культури та освіти. Звичайно, він має контролювати (за критеріями розвитку) обмін і розподіл, винагороду і стратифікацію, одночасно бути інтегратором і консолідатором суспільства на основі цінностей розвитку.[9]

Отож, соціальну базу панівного-керівного  класу складає економічна, політична  і культурно-ідеологічна еліта  суспільства. Він має внутрішній поділ на особливі фракції: економічний  менеджмент, державну адміністрацію, законодавчий корпус (представницька влада), правознавців і судочинців, а також організаторів  науки, техніки, культури і освіти та засобів масової інформації. Панівний-пригноблюючий  клас теж володіє всією системою організації та реалізації влади, але  використовує її задля задоволення  свого групового егоїзму: розкішного споживання, культурної та соціально-психологічної  самоізоляції, пригнічення соціальної мобільності, нееквівалентної винагороди, несправедливої стратифікації, насильницької  мобілізації, перетворення економічного і політичного панування в  культурні переваги і т. д. Його зовнішніми ознаками є наявність класової захисної та апологетичної ідеології або  ретроутопії, відносна байдужість до організації  ефективного виробництва, особливо накопичень і вилучення. В економіці  панівний-пригноблюючий клас цікавить передусім розподіл і споживання. У цьому ж напрямку він деформує науку, техніку, культуру та освіту, використовуючи їх як засіб поширення владного панування, самовідтворення, культурно-освітніх фільтрів і перешкод для проникнення у свої ряди представників інших класів, символічного тиску чи ознак статусної зверхності. Пригноблений-протестуючий клас свідомий свого інтересу, має представницькі та виконавські органи (групи тиску, інтересів, політичні партії і профспілкові організації, засоби масової ін формації, інші організаційні та інтелектуальні ресурси).

Його соціальною базою  є найбільш кваліфіковані прошарки робітничого класу, фермери, та частина  середнього службового і технічного персоналу, бідніші прошарки культурно-ідеологічних працівників і т. д. Пригноблений-уярмлений  клас виникає, коли основна частина  населення люмпенізована, пауперизована, маргіналізована, поставлена в однаково бідне, безвладне і непрестижне  становище. Він позбавлений можливості або не здатний на будь-яку колективну самоорганізацію, вираз і захист власних інтересів, не має перспективного бачення свого становища. Для  нього характерна пригнічена або  роздратована колективна психологія. Боротьба за звичайне соціальне виживання  виснажує його талант і сили, забирає  весь вільний час, позбавляє надій  та амбіцій. Йому не властиві домагання  на більш високе становище, відсутній  проект індивідуального чи колективного майбутнього. Зануреність у повсякденність є способом існування даного класу. Представники цього класу, у т. ч. молодь, демонструють відчужену соціальну  апатію, комплекс неповноцінності або  деструктивну агресію. Свій протест  вони виявляють у вигляді різних форм абстентизму: відсутності, уникання. Вони характеризуються традиційною (інколи досить архаїчною) структурою культурного  споживання, демонстративною, апатичною  чи агресивною байдужістю до навчання, їм властива підозра до всіляких закликів, гасел, звернень, пропаганди, агітації.[10]

Спроби їх у чомусь переконати розглядаються як прагнення обманути, перехитрити, насильницьки залучити до зайвих непотрібних речей. Усе це, з їх точки зору, - витівки ситих нероб. У їх словесних кліше домінує «вони», «їх», «їм», які протистоять досить нечітко окресленому «ми». Співучасть у розвитку визначається історичним акціоналізмом залежно від того, наскільки домінує в їх діяльності продуктивна функція. Кожна інституція реалізує її особливим чином. Держава є правовий гарант обраних ціннісних орієнтацій та здійсненої на їх основі громадянської злагоди. Стосовно до виробництва вона має забезпечити еквівалентний обмін, соціально скеровані накопичення і вилучення. Стосовно до громадянського суспільства - забезпечити непорушність соціального контракту (конституції, демократії, системи права і судочинства). А також створити умови для справедливої соціальної стратифікації, законного розв'язання соціальних конфліктів, добровільної соціальної мобілізації, меритократичного характеру вертикальної мобільності, владної підтримки обраної культурної моделі розвитку. Школа покликана використати свій інституційний вплив для справедливої (за особистими обдаруваннями, а не соціальним походженням) академічної селекції і накопичити цим необхідний резерв талантів.[11]

Сім'я - продовжити фізичну  і соціальну (первинна соціалізація) репродукцію підростаючого покоління  відповідно до потреб розвитку. Релігія - підтримати своїм авторитетом обрану перспективу і здійснити соціально-психологічну консолідацію суспільства. Особливу роль у соціальному розвитку відіграють соціальні рухи (національний, робітничий, жіночий, молодіжний, екологічний, антирасистський  та ін.). Вони є носіями нових цінностей  чи опорою вже обраних орієнтацій. Масовість рухів є джерелом їх могутності і впливу. Суб'єктом рухів  є завжди якимось чином знедолена  група, клас, соціальний прошарок, нація, професія тощо. Тому він суперечливо  поєднує в собі протест і ствердження. Чим вужчою є соціальна основа руху, тим більше протест переважає  над ствердженням. І навпаки: значні соціальні рухи є носіями насамперед конструктивної утопії. На пропагандистській  фазі рух користується звичайно значною, але не чітко оформленою, підтримкою. Тому його вплив більш широкий, аніж глибокий. Він діє на світогляд  і колективну психіку, а не на мотивації та реальні дії. З часом ця підтримка отримує організаційне оформлення: рух перетворюється в партію, спілку чи іншу соціальну організацію. Але при цьому розпочинається внутрішній розпад руху, особливо він посилюється у випадку перетворення ціннісних орієнтацій руху в офіційну ідеологію, приходу партії до державної влади та ін.