Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Теорія судових доказів

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….2

РОЗДІЛ 1. Теорія судових доказів як складова частина науки кримінального процесу………………………………………..……………………………………..3

Теоретичні аспекти доказового права……………………………….3
Поняття та розвиток теорії доказів……………………………….….7

РОЗДІЛ 2. Практичне застосування теорії доказів………….…………………..13

2.1. Методологічні основи теорії доказів………………………………..13

2.2. Поняття судових доказів і засобів доказування…………………...14

РОЗДІЛ 3. Законодавче забезпечення теорії судових доказів……………….....18

3.1. Докази у новому кримінально-процесуальному законодавстві України……………………………………..……………………………….18

3.2. Історія і розвиток теорії доказів в Україні………………..………..27

Висновки…………………………………………………………………..……..33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………….………………………37

Вступ

Актуальність теми. Одним із найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства в цілому є забезпечення суворого дотримання законності, викорінення будь-яких порушень правопорядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд України намітив і виконує комплекс заходів з виконання зазначених завдань. Нині особлива увага приділяється удосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликані стояти на стороні законності, захисту прав громадян та інтересів суспільства.

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді — це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Процес доказування — це формування доказів і їх процесуальних джерел по виявленню, дослідженню, збиранню, перевірці, закріпленню та оцінці, обґрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

Питання теорії судових доказів досліджували такі вчені, як С.С. Алексєєв, І.Л. Брауде, К.Г. Замятіна, О.С. Іоффе і деякі інші вчені.

Об’єкт: Правовідносини, стосовно теорії судових доказів

Предмет: Історія становлення та розвитку теорії судових доказів

Завдання курсової роботи:

1. Дослідити теоретичні аспекти доказового права та теорії доказів

2. Розкрити практичне застосування теорії доказів, а саме її методологічні основи та основні поняття

3. Зясувати стан законодавчого забезпечення теорії докізав в Україні

4. Розглянути історію та розвиток теорії судових доказів

Курсова робота складається з 36 сторінок.

РОЗДІЛ 1. Теорія судових доказів як складова частина науки кримінального процесу

Теоретичні аспекти доказового права

Доказове право – це система правових норм, які регламентують виявлення, процесуальне закріплення, перевірку і оцінку доказів, а також доказування всіх обставин, які мають значення для справи. Доказове право впливає на досить специфічне коло суспільних відносин у сфері кримінального судочинства, які складаються в процесі виявлення, збирання, закріплення, перевірки й оцінки доказів. Ця обставина, як і деякі особливості застосованого тут методу кримінально-процесуального регулювання, лежить в основі виділення доказового права в підгалузь кримінально-процесуального права, що має свої специфічні інститути.

За своїм змістом норми доказового права можуть бути досить чітко розмежовані на норми загальної й особливої частини даної підгалузі права, пронизані, однак, єдністю правових цілей, що проявляється в організації відповідних суспільних відносин у напрямі пізнання об'єктивної істини по кожній кримінальній справі. Як істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими органами, прокурором і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування, під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази й на їх підставі приймаються й обґрунтовуються процесуальні рішення. Доказування й докази є основним змістом кримінального процесу.

Загальне поняття доказування в кримінальному процесі можна визначити таким чином: це — діяльність суб'єктів кримінального процесу по збиранню, перевірці й оцінці доказів та їхніх процесуальних джерел, а також формулювання на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обгрунтування або спростування.

Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами КПК, які у своїй сукупності називаються доказовим правом. До системи норм доказового права входять:

а) насамперед норми, що регулюють предмет доказування в кримінальній справі, поняття й оцінку доказів і процесуальні джерела доказів;

б) норми — принципи кримінального процесу;

в) норми, які передбачають права й обов'язки суб'єктів кримі-. кального процесу;

г) норми, які регулюють слідчі (судові) та інші процесуальні дії по збиранню і перевірці доказів;

д) норми, які встановлюють підстави, а також порядок прийняття та обгрунтування процесуальних рішень.

Доказове право вивчається теорією доказів, що є складовою частиною науки кримінального процесу, причому не тільки в його статиці, а й у динаміці, в його історичному розвитку, в застосуванні на практиці як у нашій державі, так і в зарубіжних країнах. Теорія доказів розробляє наукові рекомендації щодо розвитку доказового права та його застосування в судовій, слідчій, прокурорській та адвокатській практиці.

Сипання доказів та їхніх процесуальних джерел - це врегульована КПК діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора судді й суду щодо виявлення і фіксації в процесуальних документах і додатках до них матеріальних та ідеальних слідів злочину або іншої події як доказової інформації.

Способами збирання доказів та їхніх джерел є слідчі та судові дії (допити обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії, зокрема одержання пояснень, витребування документів, вимога осіб та органів, які ведуть процес, про проведення ревізії, а також подання доказів (предметів і документів) з власної ініціативи учасниками процесу, будь-якими іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями.

Перевірка доказів та їхніх джерел передує їхній оцінці та є необхідною передумовою останньої. Головна відмінність перевірки й оцінки полягає в тому, що перша здійснюється як за допомогою слідчих і судових дій, так і логічним шляхом, шляхом розумової діяльності, друга ж є винятково розумовою діяльністю.

Метою перевірки доказів та їхніх джерел є визначення їх доброякісності, достовірності, повноти, законності засобів 'їх одержання.

Основні способи їх перевірки — аналіз кожного з них окремо, зіставлення з іншими доказами та їхніми джерелами, а також провадження повторних або нових слідчих і судових дій.

Способами перевірки є також оперативно-розшукові заходи органів дізнання (але це — не процесуальний спосіб), застосування тактичних прийомів проведення слідчої дії (наприклад, допиту). Важливе значення для перевірки доказів має встановлення й аналіз джерел поінформованості свідків, потерпілих, обвинувачених, авторів документів.

Оцінка доказів та їхніх джерел є розумовою, логічною діяльністю. Вона супроводжує кожен крок осіб та органів, які ведуть процес, стосовно збирання і перевірки доказів та Їхніх джерел. Як окремий, самостійний елемент процесу доказування оцінка чітко проявляється тоді, коли необхідно прийняти процесуальне рішення — про притягнення особи як обвинуваченої, закриття справи, віддання обвинуваченого до суду, засудження чи виправдання підсудного, умовно-дострокове звільнення засудженого тощо. Оцінка доказів та їхніх джерел, таким чином, є необхідною передумовою прийняття (та обгрунтування) майже будь-якого рішення в справі.

Підставою для поділу доказів на прямі та непрямі (побічні) є їхнє відношення до обставини, яка підлягає доказуванню. Прямі докази безпосередньо вказують на цю обставину або ж на її відсутність.

Непрямі (побічні) докази не є гіршими, ніж прямі, але користуватися ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов'язані, створювали систему доказів, де кожний непрямий доказ був би наче кільцем нерозривного ланцюга.

Стосовно підозріння, обвинувачення у вчиненні злочину, обставин, що обтяжують або пом'якшують відповідальність, докази класифікуються на обвинувальні й виправдувальні. Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено і саме даною особою, а також на наявність обтяжуючих обставин. Виправдувальні ж докази свідчать, що події злочину не було або що дана особа до неї не причетна, або ж що є пом'якшуючі вину обставини. Наприклад, алібі є прямим виправдувальним доказом.

За джерелом одержання відомостей про факти, за характером формування джерела доказів останні та їхні джерела бувають первинними й похідними. Первинні докази та їхні джерела ще називають першоджерелами. Це, наприклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа. Якщо ж свідок дає показання з чужих слів, це — похідний доказ, причому закон вказує, що коли показання свідка базується на повідомленнях інших осіб, то ці ) особи мають бути допитані. Якщо джерело повідомлених свідком | даних невідоме (свідчення за чутками тощо), вони не можуть бути доказом. Це ж стосується й показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Копія документа є похідним джерелом доказів.

При провадженні в кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але й похідні докази та джерела доказів можуть , бути цінними засобами процесуального пізнання, корисними, зокрема, при перевірці повноти й правильності першоджерела, ! наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, змісту оригіналу документа.

Розкриваючи закономірності розвитку доказового права та практики його застосування, теорія доказів вказує суб'єктам кримінального процесу шляхи правильного застосування відповідних норм при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

1.2. Поняття та розвиток теорії доказів

Доказове право часто плутають із теорією доказів. На відміну від доказового права теорія доказів – це система відповідних теоретичних положень, плюс діюче право, практика його застосування, наукові рекомендації, історія і зарубіжний досвід.

Теорія доказів являє собою частину науки кримінального процесу, яка присвячена вивченню процесу доказування при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи.

Як і будь-яка наукова теорія, вона має внутрішню цілісність і відносну самостійність у рамках відповідної науки. Дійсно, як доказування не може бути відокремлене від усього кримінального процесу в цілому, так і теорія доказів не може бути ізольована від науки кримінального процесу. Як частина і ціле вони органічно пов'язані між собою.

Термін „теорія доказів” використовується вченими давно, часто і, як правило, у широкому розумінні. Але фактично, маються на увазі численні процесуальні аспекти, котрі так чи інакше пов’язані з доказами, доказуванням, а також окремі гносеологічні, психологічні і організаційні засади доказування.

Розвиток теорії доказів нерозривно пов'язаний з розвитком загальних принципів кримінального судочинства. Дослідження конкретних проблем доказування вимагає залучення матеріалу з інших підгалузей науки кримінального процесу. Наприклад, вивчення проблем участі обвинуваченого, потерпілого в доказуванні неможливе без аналізу процесуального статусу цих осіб, їхніх прав і обов'язків, вивчення питань збирання доказів особою, яка проводить дізнання, дізнавачем, слідчим, прокурором, судом (суддею), вимагає розгляду їх процесуальних функцій тощо, У той же час дослідження проблем, пов'язаних із гарантіями прав особи в процесі, може виявитися досить формальним, якщо воно буде відокремлене від розроблення питань доказування.

Уявляється, що наука кримінального процесу так само, як і інші галузеві юридичні науки, не є ані чисто теоретичною, ані чисто прикладною, а об'єднує в собі всі ці якості. Те, що правильно для всієї науки кримінального процесу, правильно й для її частини — теорії доказів. Найменування «теорія» означає тут тільки те, що поряд із описом різних явищ, які стосуються процесу доказування, дається також їх пояснення, розкривається їх сутність. Таке узагальнення, що пояснює значення, прийнято називати теоретичним.

У сучасній філософській і логічній літературі вироблені певні критерії, яким повинна задовольняти будь-яка теорія.

Теорія доказів у кримінальному процесі в сучасному її вигляді відповідає цим основним вимогам.

Теорія доказів описує дійсно існуючий нормативний порядок доказування та його практичну реалізацію, не обходячи стороною істотних труднощів, суперечностей, прогалин і тому подібних явищ у практиці. Це відповідає вимозі адекватності теорії своєму предмету, її інтерпретованості1. Як складова частина науки кримінально-процесуального права теорія доказів являє собою систему наукових положень, що мають досить широкий і багатогранний предмет дослідження . До числа її компонентів варто віднести, насамперед, доказове право як систему юридичних норм, що регулюють мету, зміст, порядок, межі й правові засоби збирання, дослідження, перевірки, закріплення й оцінки доказів, обґрунтованість і вмотивованість висновків правозастосовних органів у ході процесуального доказування. Однак було б неправильно обмежувати предмет цієї теорії тільки доказовим правом. Як і будь-яка теорія, що є логічним узагальненням досвіду суспільної практики, теорія доказів має своїм предметом також практичну діяльність, а точніше закономірності, які виявляються в процесі застосування норм доказового права суб'єктами кримінального судочинства.

Але й цим не обмежується предмет теорії доказів. Він охоплює також аналіз основних понять вчення про докази, дослідження принципів доказування, історії відповідних інститутів, питання доказового права та його застосування у кримінальному процесі багатьох зарубіжних країн.

Важливо підкреслити, що, маючи відносно відособлений і завершений характер, теорія доказів вивчає й узагальнює тільки певний розділ науки кримінально-процесуального права, що охоплює все те, що стосується доказового права, практичної реалізації його норм, відповідної галузі знань.

Саме тому, що теорія доказів у системі науки кримінально-процесуального права посідає відносно (а не абсолютно) відокремлене місце, її компоненти нерозривно взаємозалежні з усіма компонентами науки кримінально-процесуального права. Уявляється очевидним, що просто неможливо було б усвідомити суть доказового права поза аналізом кримінально-процесуального права, складовою частиною якого є доказове право. Правовий статус суб'єктів доказового права знаходиться поза єдиною системою суб'єктів кримінально-процесуального права; характер діяльності й правовідносин, що складаються у зв'язку з виявленням, закріпленням, збиранням, перевіркою й оцінкою доказів, — поза з'ясуванням місця, яке вони посідають в єдиній системі кримінально-процесуальної діяльності та відповідних правовідносин, тощо.

Оскільки співвідношення теорії доказів і науки кримінально-процесуального права — це співвідношення частини й цілого, здається очевидним, що службова роль даної теорії визначається єдиними завданнями науки кримінально-процесуального права, які полягають у:

а) поглибленому вивченні положень, що становлять предмет даної галузі знань;

б) теоретичному узагальненні практики кримінальногосудочинства з метою її подальшого вдосконалення;

в) виробленні наукових рекомендацій з подальшого розвитку кримінально-процесуального законодавства;

г) сприянні правовому вихованню громадян1.

Виходячи із зазначених загальних завдань науки кримінально-процесуального права можна виділити специфічні завдання теорії доказового права, обумовлені особливостями її предмета. Тут можна говорити про поглиблене дослідження зазначених категорій доказового права, про теоретичне узагальнення слідчої й судової практики його застосування, про вироблення наукових рекомендацій з подальшого вдосконалення норм доказового права й практики застосування саме цих норм у кримінальному судочинстві.

Мета, завдання теорії доказів у кінцевому підсумку визначаються метою та завданнями всього кримінального процесу. Однак завдання теорії доказів як науки мають свою власну специфіку, оскільки сприяють виробленню ефективних способів і прийомів доказування, застерігають від можливих помилок у процесі встановлення фактичних обставин у кримінальній справі та в кінцевому підсумку сприяють виробленню наукового аналізу застосованих правових норм у процесі доказування, що сприяє вдосконаленню чинного кримінально-процесуального законодавства.

Мету найбільш ефективного врегулювання відповідних суспільних відносин, що виникають у процесі доказування, має й доказове право як частина кримінально-процесуального права. Доказове право, як справедливо зазначає П. С Елькінд, — це система кримінально-процесуальних норм, що регламентують цілі, зміст, порядок і правові засоби виявлення, збирання, закріплення, перевірки та оцінки кримінально-судових доказів. Відповідно до того, як доказування становить найважливіший компонент кримінально-процесуальної діяльності, а правові відносини, що складаються у зв'язку з виявленням, збиранням, закріпленням, перевіркою й оцінкою доказів, —- найважливіший компонент кримінально-процесуальних відносин, доказове право, що регулює відповідну частину діяльності й суспільних відносин, входить в систему кримінально-процесуального права.

Система теорії доказів — це послідовність і взаємозв'язок у розміщенні елементів її змісту. Для теорії доказів як наукової дисципліни найбільш доцільною є схема побудови за єдиним принципом — від загального до часткового3. У зв'язку з цим виділені загальна та особлива частини теорії доказів.

У загальній частині подано поняття і зміст теорії доказів по кримінально-процесуальному праву, характеристика завдань кримінально-процесуального судочинства у системі наукових знань, а також розкриваються поняття доказів, предмета і меж доказування, класифікації доказів і їх процесуальних джерел; презумпція невинуватості в процесі доказування і способи збирання і перевірки доказів; висунення і перевірка слідчих і судових версій; оцінка доказів та їх процесуальних джерел; застосування технічних засобів при збиранні і перевірці доказів; поняття і класифікація суб'єктів доказування, а також участь у доказуванні інших осіб.

В особливій частині теорії доказів розглядаються окремі види джерел доказів по сучасному кримінально-процесуальному праву: показання свідків та потерпілих; показання підозрюваних та обвинувачених, висновок судової експертизи і показання судового експерта; речові докази; протоколи слідчих і судових дій та інших документів. Сучасна теорія доказів не визнає наперед встановлену оцінку доказів, не надає якомусь одному виду доказу більшого значення, ніж іншим. Тому в основу послідовності їх опису не може бути покладено принцип збільшення чи зменшення їх цінності, значимості в доказуванні тих чи інших обставин по кримінальній справі.

Для одержання повної характеристики теорії доказів як навчальної дисципліни повинні бути описані також і її методи.

В енциклопедичній літературі відзначається, що термін «метод» (від грец. methodos — шлях дослідження або пізнання) означає спосіб побудови та обґрунтування системи знань, а також сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності1.

Практична діяльність і наукове пізнання здійснюється різними методами. їх прийнято класифікувати за багатьма ознаками — залежно від характеру виконуваної діяльності, стадій дослідження, рівнів наукового узагальнення, якісного або кількісного вивчення реальності тощо.

РОЗДІЛ 2 Практичне застосування теорії доказів

2.1. Методологічні основи теорії доказів

Вчення про методи пізнання застосовується в багатьох науках, у тому числі в теорії доказів у кримінальному процесі.

Мова йде саме про методи теорії доказів, за допомогою яких вона пізнає свій предмет, а не про методи й прийоми, що опрацьовані наукою та застосовувані на практиці як методи практичної діяльності. Якщо в більшості випадків розмежування методів наукового дослідження та методів практичної діяльності не уявляється складним, то для теорії доказів таке розмежування має певні труднощі.

Пояснюється це особливістю самої практики доказування. Дійсно, практична діяльність слідчих органів і суду в сфері доказування спрямована на встановлення істини, на пізнання фактів і їх засвідчення. Продуктом цієї практичної діяльності є знання, а тому й методи діяльності мають пізнавальний характер.

Для теорії доказів як галузі юридичної науки актуальними і специфічними уявляються наступні методи:

а) генетичний, спрямований на дослідження гносеологічних, суспільно-економічних і політичних передумов, щоспричинюють формування загальної системи доказовогоправа, його принципів, структури та найважливіших інститутів;

б) історики-юридичний, спрямований на висвітлення

історичних змін у законодавстві, теорії й практики доказування, на виявлення елементів спадкоємності правової форми й поряд з цим істотних її змін у певні історичні періоди;

в) порівняльно-правовий, що полягає в зіставленні особливостей систем доказового права з урахуванням відмінностей предмета регулювання (наприклад, кримінальний процес, цивільний процес), а також соціально-політичних і національних особливостей;

г) описово-аналітичний, що полягає в якісному описі досліджуваних явищ — норм, інститутів і діяльності по їх реалізації (зокрема, у науковому тлумаченні змісту норм на основі більш загальних принципів);

д) контрольно-соціологічний, що використовує кількіснухарактеристику масових явищ;

є) структурно-логічний, спрямований на виявлення структурних особливостей доказового права як нормативної системи в цілому, його окремих інститутів, а також структури та логічних властивостей окремих норм доказового права.

Поряд із зазначеними вище спеціальними методами, що використовуються в теорії доказів, застосовуються також інші наукові методи: спостереження, порівняння, експеримент.

2.2. Поняття судових доказів і засобів доказування

Здійснення завдань і досягнення цілей правосуддя по цивільних справах припускають застосування судом норм матеріального права для встановлення в ході судового розгляду фактичних обставин справи. Самі ж фактичні обставини конкретної справи не можуть бути пізнані судом безпосередньо, оскільки вони, як правило, мали місце в минулому. Тому виникає питання про дослідження джерел, що містять відомості про фактичні обставини справи.

Таке дослідження спрямоване на з'ясування наявності чи відсутності певних юридичних фактів (дій чи подій, що мають юридичні наслідки), з якими закон пов'язує виникнення, зміну і припинення прав і обов'язків суб'єктів правовідносин. Таке дослідження джерел, що містять відомості про розшукувані юридичні факти, називається судовим доказуванням, а самі відомості про факти, будь-які фактичні дані називаються доказами.
Судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи. Доказування передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов'язків у сторін.

Як зазначалося, обставини справи встановлюються за допомогою доказів.

Доказами по цивільній справі є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

З наведеного визначення випливає, що доказами є такі фактичні дані, які отримані у встановленій законом процесуальній формі. Фактичні дані (докази) суд одержує з певних джерел, що називаються у законі засобами доказування. Цивільний процесуальний закон дає вичерпний перелік засобів доказування: пояснення сторін і третіх осіб; показання свідків; письмові докази; речові докази; висновки експертів. Тому, виходячи із закону, суд вправі використовувати для одержання фактичних даних тільки засоби.

Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників - це інформація, отримана за їх згодою при допиті в суді, про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

Письмові докази - це будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру чи витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

Речові докази - це предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи.

Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом.

Предметом доказування слід вважати коло юридичних фактів, від установлення яких за допомогою доказів залежить правильне вирішення цивільної справи. Встановлення наявності чи відсутності у справі певних юридичних фактів буде свідчити про дійсні взаємовідносини сторін.
Предмет доказування визначається судом і особами, які беруть участь у справі, на підставі норм матеріального права, які підлягають застосуванню, і протягом процесу можуть в силу тих чи інших причин піддаватися змінам, наприклад, при відмові позивача від частини позовних вимог. Як відзначалося вище, обставини, які підлягають доказуванню, випливають з диспозиції норм матеріального права. Така норма вказує на обставини, які слід довести по будь-якій справі даної категорії. Наприклад, загальними фактами, які входять до предмету доказування по всіх справах про розірвання шлюбу, є: факт укладення шлюбу; факт наявності чи відсутності взаємної згоди подружжя на розірвання шлюбу; факт наявності чи відсутності спільних неповнолітніх дітей.
Інші факти включаються до предмету доказування в залежності від конкретних обставин справи. Наприклад, у випадку розірвання шлюбу подружжя, які не мають спільних неповнолітніх дітей, один із яких не згоден на розірвання шлюбу, повинно бути розглянуто питання про встановлення факту неможливості подальшого спільного проживання подружжя і збереження сім'ї.
Юридичні факти матеріально-правового порядку, що є основними фактами предмету доказування, служать орієнтиром для сторін. Спираючись на них, позивач обґрунтовує підставу позову, а відповідач - заперечення проти позову. Специфіка справи випливає з позову і заперечень проти нього. З цієї причини конкретні обставини, які необхідно довести по даній справі, випливають з підстав позову і заперечень проти нього.