Територіальна організація сільськогосподарського виробництва в Україні

                                                        ВСТУП

            Актуальність поданої теми полягає у розширеному розкритті територіальної організації сільського господарства. 

        Практично у всьому світі діяльність, пов’язана із забезпеченням населення продуктами харчування і продуктами споживання, вийшла за межі власне сільського господарства і утворює нині систему взаємозалежних галузей, в якій взаємодіють сільське господарство, переробна промисловість,складське та холодильне господарство, оптові та роздрібні торгові підприємства, сільськогосподарської хімії сільськогосподарської науки, агробанки.   

 Сільське господарство — галузь матеріального виробництва, що займається вирощуванням сільськогосподарських культур та розведенням сільськогосподарських тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості — сировиною. Воно включає дві взаємопов'язані великі галузі — рослинництво (його ще називають землеробством) і тваринництво, які поділяються на менші галузі, підгалузі, виробництва. 
         Метою цієї курсової роботи є вирішення територіальної організації сільськогосподарського виробництва в Україні, з’ясувати особливості  с/г виробництва в Україні, його роль в соціально-економічному процесі, розкрити сутність орендних відносин і основні тенденції та перспективи різних форм господарювання у с/г за умов соціально-орієнтованої ринкової економіки України.  

        Вище зазначена мета передбачає розв’язання таких завдань:

  • Фактори формування і територіальна організація сільського господарства.
  • Галузева структура сільського господарства
  • Сільськогосподарські зони і їх спеціалізація.
  • Сільськогосподарські райони.

      Предметом наукової розвідки  є визначення територіальної  організації сільського господарства.

      Об’єктом цієї роботи, вцілому, є сільське господарство України.

        Сільськогосподарське виробництво розвивається на основі суспільного і територіального поділу праці. Суспільний поділ праці представляє собою процес постійного розмежування виробництва, виділення і самостійного функціонування окремих галузей. Кожна галузь займається вирощуванням певних сільськогосподарських культур. У складі рослинництва функціонують така галузі як: зернове господарство, вирощування технічних культур, овочів, картоплі, кормових, плодів і ягід. Тваринництво теж охоплює цілий ряд галузей: скотарство (молочне і м'ясне), свинарство, вівчарство та інші галузі. Всі вони ув'язані між собою і ні одна із них не може існувати самостійно. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  Розділ 1

Загальна  характеристика сільського господарства в Україні.

    1. Фактори формування і територіальної організації сільського господарства

В епоху  феодалізму основною формою людської діяльності було сільське господарство. В Європі знаходиться дві зони, сприятливі для розвитку сільськогосподарського виробництва: лісостеп і лісова зона. В Римській імперії переважало орне землеробство. У стародавніх германців і кельтів до VII ст. було поширене вирубне землеробство — дуже трудомістке й неефективне. Селяни вибирали ділянки лісу, спалювали його, а потім землю, що звільнилася від лісу, обробляли. Ріллю використовували, як правило, три роки. Щоб вижити, змушені були займатись мисливством, рибальством і іншими промислами.

Основними культурами були жито, ячмінь, льон. Поле посіву боронували верхівками зрубаних ялин - боронами-суко-ватками. Застосовували примітивну сівозміну. Після трьох років землю використовували як пасовище. Через 15-17 років на цю ділянку поверталися знову. Грунт обробляли за допомогою рала або сохи. У районах, прилеглих до кордонів колишньої Римської імперії, використовували плуг, що давало змогу залишатися на одному місці тривалий час.

У степовій зоні спалювали цілину, потім розорювали і засівали. На наступний рік це поле вже не оброблялося, воно заростало бур'янами. Коли виникала гостра нестача землі, селяни поверталися до нього. Таким чином формувалася перелогова система землеробства. Термін повернення до запустілої землі становив один рік. Виникають два поля: орне і парове. Парове обробляли, щоб знищити бур'яни, але не засівали. При застосуванні такої системи землеробства була потреба у великих колективах. Перелогові поля могла обробляти одна сім'я. Це привело до індивідуального господарювання. З часом виникає трипільна система (пар, озимина, яровина). Двопілля і трипілля були прогресом у розвитку сільського господарства. Знаряддя праці в сільському господарстві в період раннього середньовіччя вдосконалювалися дуже повільно. Фактично в усій Європі застосовували для обробки ґрунту рало, борону, соху, мотику, лопату та ін. Плуг був одним із найбільш удосконалених знарядь раннього феодалізму. Він значно підвищив продуктивність праці й використовувався в степовій та лісостеповій зонах. Соху застосовували землероби в лісовій зоні, у північних районах Східної Європи. Решта сільськогосподарських знарядь удосконалювалася повільно, зберігаючи свою форму. Кам'яні й залізні серпи були поширені в усій Європі. Молотили зерно в основному ціпами, іноді за допомогою худоби: домашні тварини копитами вибивали зерно зі снопів або вони тягнули каток чи спеціально прилаштовану для цього дошку.

В епоху  раннього середньовіччя сільськогосподарські культури мало збагатилися новими видами в порівнянні з попереднім періодом. Серед зернових набуває поширення пшениця, особливо твердих сортів. Вона вирощувалася в районах Середземного моря. Ячмінь частіше зустрічався у народів Центральної Європи. Його використовували як продукт і як корм для сільськогосподарських тварин, а також як сировину для виготовлення пива. У деяких північних районах він був основною, а подекуди і єдиною зерновою культурою.

Просо вирощувалось у неперезволожених районах. Археологи вважають його однією з найдавніших зернових культур. Жито й овес зустрічаються дуже рідко. Вони виступають як доповнення до основних культур. Починаючи з VIII ст. жито витісняє просо і ячмінь, овес перетворюється в основну кормову культуру для коней.

По річці  Сені можна провести умовну лінію, на захід від якої вирощували пшеницю  та її різновиди, на схід - ячмінь, жито, овес. Просо культивувалось повсюдно. Врожайність злаків була невисокою: сам -1,5; сам -2, дуже рідко сам - 3.

У Візантії і Західній Європі було поширене виноградарство. Виноград споживали у свіжому вигляді, виготовляли з нього міцні сорти вин. У середземноморських країнах виноград набув певного значення тому, що використовувався в літургії. Завдяки церкві він з'явився в інших країнах, де були сприятливі умови для його вирощування.

Крім  землеробства, важливу роль у сільському господарстві країн Європи відігравало  полювання і рибальство. В другій половині І тисячоліття винищення диких тварин стало катастрофічним. Це було наслідком не лише господарської діяльності, а й піднесенням ролі полювання в житті феодалів.

Тваринництво  у деяких народів Європи (скандинавів, балтів та ін.) мало не менше значення, ніж землеробство. Кельти, германці й слов'яни розводили волів як тяглову силу, коней як їздову, а також свиней, кіз, курей та собак. Особливого поширення

набули  свині й велика рогата худоба. На рубежі II тис. відбуваються якісно нові зміни у тваринництві. Селяни переходять від простого привласнення у природи до свідомого розведення потрібних їм тварин. У Франції виводять нові породи коней і собак, у країнах Середземномор'я — овець і кіз. Селяни вивели нові породи свиней, схрещуючи їх з дикими.

Рибальством практично займалися повсюди, де були водойми.

Починаючи з XI ст. сільське господарство країн  Західної Європи вступає в нову стадію свого розвитку. Основною виробничою одиницею залишалися дрібні селянські господарства, хоч і феодальні вотчини відігравали певну роль в економічному житті. Важливим чинником, що сприяв розвитку сільськогосподарського виробництва у XI — XIII ст., було збільшення чисельності населення, зростання ролі міст, які потребували продуктів і сировини.

Удосконалюються сільськогосподарські знаряддя. На зміну ралу прийшов плуг. Він знаходив широке застосування в період масового освоєння цілини і лісів. Впровадження плуга з відвалом відбувалось поступово: у Франції - в XIII ст., в Англії - в XIV - XV ст.

Орали спочатку волами (Іспанія, Італія, Франція, Балкани), а також мулами, буйволами. Вдосконалення борони значно підвищило врожайність сільськогосподарських культур. Але більшість знарядь майже не зазнала суттєвих змін.

У період розвитку феодалізму застосовувалися  різні методи відновлення родючості ґрунту. В умовах помірної зони основними були дво- і трипільні сівозміни. Спочатку трипілля запроваджувалося повільно. Прискорився ж цей процес із застосуванням плуга з відвалом: у XII ст. повсюдно у Фландрії і Франції, в XIII - XIV ст.- в Англії. До XV ст. трипільна система поширилася в більшості районів Англії, Нідерландів, Німеччини, Франції, Чехії, Словаччини, Польщі, Південної Швеції. Через несприятливі природно-кліматичні умови трипілля не знайшло широкого застосування в Скандінавії, Італії, Іспанії.

Наприкінці XIII ст. виникають більш складні  сівозміни. У Фландрії практикуються  посіви кормових культур по пару; в  Англії в окремих частинах велося більш раціональне господарство із значним удобренням. В XIV — XV ст. в Англії сіяли по пару ярі культури, залишалися маргінальні землі, краще удобрювались інші. В деяких районах Німеччини деякі ділянки поля використовувались то як пасовище, то як поле.

У більшості  районів Європи переважали зернові  культури. Лише на півдні поряд із зерновими були поширені виноградники і сади. Велике значення для розвитку сільського господарства мали бобові культури, які не тільки йшли на їжу людині та корм худобі, а й збагачували грунт азотом. Збільшення посівів гороху, бобів, квасолі спостерігалося у Франції, Німеччині, Італії. З XIV ст. дедалі частіше сіяли гречку, але значного поширення вона набула лише наприкінці XV ст. Дещо раніше араби завезли в Іспанію рис, який у XV ст. проник в Італію та Південну Францію.

Урожайність зернових коливалася залежно від сорту і району вирощування. Хоча в окремих господарствах феодалів збирали досить високі врожаї (пшениці - сам-8, гороху - сам-9, вівса - сам-10), середня врожайність становила не більш сам-3 - сам-4.

З XIV ст. у деяких європейських країнах відбувається спеціалізація районів на вирощуванні окремих сортів садово-городніх культур. Розвивається приміське промислове городництво і садівництво. З'являються великі сади і городи в Німеччині, Франції, Італії. В країнах Середземномор'я садівництво і городництво набирає експортного характеру.

Із зростанням міст збільшилося виробництво технічних  культур. У районах з розвинутим текстильним виробництвом вирощували фабричні рослини: шафран, марену, вайду та ін. Повсюдно в Європі сіяли коноплю й льон.

У XI - XV ст. значних змін зазнало тваринництво. Якщо до кінця XIII ст. воно відігравало допоміжну роль, то в XIV - XV ст. набуло першорядного значення, особливо в районах з несприятливими кліматичними умовами для вирощування зернових. Тенденція до зростання поголів'я великої рогатої худоби у співвідношенні до дрібної стала загальним явищем. У господарствах феодалів збільшувалось поголів'я великої рогатої худоби. Селянські господарства, не маючи достатньої кількості кормів, основну увагу приділяли розведенню овець, кіз, свиней. У деяких районах Європи інтенсивно розвивалося вівчарство як постачальник сировини для суконного виробництва.

Справжній переворот у тваринництві стався з виникненням стійлово-табірного способу утримання худоби. В XIV -XV ст. табори з'явилися у найбільш розвинутих районах Європи. Велике поголів'я потребувало розвитку кормової бази. Це спонукало до осушення, вирівнювання і огородження лук. Інтенсивно тваринництво розвивалось у Нідерландах. Звідсина європейський ринок постачали м'ясо, сир, сало. Тут були виведені фрісландська і фламандська породи великої рогатої худоби. В Англії повсюдно розвивалось вівчарство, яке стає основним постачальником вовни в Європі. Вівчарство витісняє землеробство, воно зумовило аграрний переворот у XVI ст. Конкурували з Англією у виробництві вовни Іспанія та частково Німеччина.

 
 
 
 
    1. Галузева  структура сільського господарства

Сільське  господарство є однією з найважливіших  галузей виробничої сфери, яка займається вирощуванням сільськогосподарських  культур і розведенням тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості —  сировиною. Сільське господарство складається з двох основних галузей: рослинництва і тваринництва.

Чорноземні  грунти і сприятливий клімат, велика густота населення, землеробські навички, які здавна склалися в нього, і  зручне економіко-географічне положення  зробили рослинництво базовою галузю с/г.

      Україна щодо виробництва озимої пшениці, кукурудзи, цукрових буряків посідає 1, а щодо посівів соняшнику – 2 місце між  державами СНД.

      На  півночі та Поліссі Південно-західного  району прохолодний, вологий клімат і підзолисті грунти. Тут дуже добре ростуть льон і сіяні трави. Крім сіяних трав для молочної худоби використовують заплавні луги та лісовя пасовища.

      Більше  ніж в інших районах вирощують  картоплю. Із зернових культур родять жито та овес, а також гречка.

      У лісостепу склався найважливіший в Україні район виробництва цукрових буряків та озимої пшениці. Їх вирощуванню сприяють помірна кількість опадів і чорноземні грунти. У районі багато садів, а в Закарпатті – виноградників.

      У Південно-Західному районі на відміну  від Донецько-Приднепровського, більше значення має харчова промисловість, особливо цукрова. Вона дає країні понад 40% цукру.

      У Південному районі де мало опадів і  високі літні температури, на чорноземних  та каштанових грунтах сіють озиму  пшеницю, ячмінь , соняшик, на поливних землях – рис.

      На  узбережжі Чорного моря і в  Криму багато садів, виноградників, а в степах – бахчанів.

      Найважливішим основним засобом і теріторіальної базою функціонування виробничих процесів у с/г є земля. Україна має значний земельний фонд ,який перебуває у розпоряджені с/г підприємств і господарств.

      Площа цих земель становила 48,6 млн.га при  загальній території України 60,3 млн.га. В державі зосереджені  великі (41,7 млн.га) масиви с/г угідь, які знаходяться у віддані  с/г підприємств і господарств (33,8 млн. га займають орні землі, 4,7 млн. га пасовища і 2,1 млн. га сіножаті). В цілому Україна характеризується великою розореністю (питома вага ріллі становить понад половину її території), відносно низькою питомою вагою природних кормових угідь, певною просторовою відмінністю структури земляних угідь.

      Найвищу питому вагу мають орні угіддя в  степовій частині (68,8% площі). Посівні  площі українських земель розподіляються між двома основними і найбільшими  землекористувачами – колгоспами і  родгоспами, які розпоряджаються 31 млн. га  усіх посівів, у тому числі на головного землекористувача – колгоспи припадає 23,3 млн. га або 75% усіх посівних площ республіки. Посіви, які належать міжгосподарським та іншим виробничим с/г підприємством. Провідне місце в структурі посівів займають близько 50% зернові культури.

      Площа озимих та ярих культур становила 15,5 млн. га. За останні роки їх плоші  приблизно стали однаковими. Сіють, як правило , більше озимих культур, бо вони дають вищи врожаї. Однак дуже часто несприятливі природні умови призводять до загибелі посівів озимих культур.

      Цінною  продоволдьчою культурою є озиме  жито. Цій культурі належить 2 місце  за розмірами посівних площ озимих культур (після пшениці). Її врожайність  в різні роки різна і становить  приблизно  15-24  ц/га.

      Провідне  місце в структурі посівів  зернових належить ярому ячменю –  під ним було приблизно зайнято  2,8  млн.га  при чому у повоєнні роки площі названої культури істотно  не змінювалися. Вона вирощується повсюду  з найбільшою концентрацією

      Другою  за площою ярою зерновою культурою є кукурудза  її  посіви  становлять  приблизно  1,9  млн.га  -  середня врожайність  25-30  ц/га.

 У  повоєнні  роки  помітно  скоротили   посіви  вівса – цінної  фуражної  і  продовольчої  культури.  У зв’язку з повсюдним  переходом  на  механічну  тягу  і  різним  значенням  значенням  зменшенням  поголів’я  коней , значно  знизилися потреби  у  фуражному  зерні.  Тепер  зерно  цієї  культури  переважно  використовують з продовольчою  метою.  Його  урожайність  становить  приблизно  16-27  ц/га.

Значні  площі  в Україні засіюються  гречкою – до 342  тис.га.  Однак  за той час після  війни  площі  значно  скоротилися.  Відносно  є  невеликою  врожайність  цієї  культури – 10-12,5  ц. 

Найбільш  значні  масиви  займає  гречка у   Житомерській,  Київській та  Сумській  областях.

Також на Україні вирощують просо.  Ця  культура  займає  приблизно  241  тис.га .  Просо   відноситься  до  посухостійких  круп’яних  культур  і  дає   відносно  високі  і досить стабільні  урожаї  в  посушлеві  роки – 15-21  ц.

У державі  близько  35  тис.га  засіяно   рисом.  Розширення  зрошувальної  меліорації  в  південній  частині  держави  створює  сприятливі  умови  для  розширення  площ  під  посіви  цієї  культури,  яка  вирощується  на  посівних  землях,  дає високі  і  стабільні  врожаї  до  50 ц.

У  північній  та  західній  частинах  України  вирощується  льон , площа  якого  займає  205 тис.га , а його  врожайність  становить  4,6  ц/га .

Також  неменш  важливою  галуззю  с/г  є  садівництво, полоща  якого  становить  біля  865  тис.га.

Галузь  тваринництва  поділяється  на :

      • Скотарство
      • Свинарство
      • Вівчарство
      • Конярство
      • птахівництво

Залежно від особливостей кормової  бази,  застосовують  різне  утримання  худоби:    

               - стійлове

               - стійолово-пасовищне

При  стійловому  утриманні  худобу  годують  заздалегідь  заготовленими  кормами, а при  стійлово-пасовищному  худоба  більшу  частину  року  перебуває на  природних  пасовищах, а  взимку – в стійлах.

Україна має величезні природні  пасовища і луки, але для кращого розвитку тваринництва треба розширювати кормову базу, збільшувати виробництво концентрованих і сокових кормів, щоб забезпечувати ними худобу цілий рік.

У лісовій  і лісостеповій зонах розводять  молочні породи худоби , тут легше забезпечувати її соковитими кормами.

Молочно-м’ясну худобу розводять у степовій зоні , де на природних пасовищахмало  соковитих кормів, але є можливість забезпечувати худобу силосом та концентрованими кормами при  стійловому утриманні.

Приблизно  1/3  поголів’я великої рогатої худоби припадає на поголів’я корів.  За останні роки значно збільшився обсяг виробнництва молока, в зв’язку із  збільшенням корів.  Однак досягнутий рівень виробництва молока ще не відповідає реальним можливостям галузі. Середньорічні надої молока від корови вцілому по державі становили 2918  кг.

Напрям  тваринництва визначається також потребами  населення і промисловості в  його продукції.  Наприклад , велика рогата худоба поширена майже всюди  в усіх землеробсььких районах України. Але використання її продукції не скрізь однакове. Біля великих міст і в промислових районах розвивається молочне тваринництво для забезпечення населення молоком.  Далеко від цих районів молоко переробляють на масло , сир, молочні консерви.

Поблизу міст і особливо в зернорновій зоні створюють птахофабрики для прискореного одержання м’яса та яєць.  За останні роки м’ясо птиці зросло із 225 до 364 тис. тонн.  Зросло також виробництво яєць за той же період – з 7,2 до 17,7 млрд штук. У розрахунку на одного жителя їх припадає  320 штук щоріцно – близько до науково-обгрунтованої норми споживання цього продукту.

Але завдяки  застосуванню машин та електроенерії  почали менше розводити робочої  худоби. Проте в гірських районах  ще потрібні коні. Поголів’я коней з часів колективізації постійно знижувалося і налічується приблизно 782 тис. голів. Вони зосереджені переважно в районах Карпат , Закарпаття , Поділля та Полісся. На українських заводах розводять племінних коней.

Вівчарство  розвивається в південних степах, гірських районах. Воно може бути додатковою галуззю в районах розведення великої рогатої худоби. У північних районах розводять овець на хутро і м’ясо у південних – тонкорунних. Смужкове та молочне вівчарство переважно склалося в Карпатах.

Товарною  галуззю тваринництва в багатьох районах є кролівництво. В останні два десятирічча виробництво кролячого м’яса в Україні досягло 69-80 тонн на рік. Чисельність поголів’я кролів коливається в межах 10-15тис.  Основна їх кількість зосереджена в підсобних господарствах.

Перспективною галуззю є рибне господарство. Воно розвивається на осові ставків (200 тис.га) ; водоймів Дністра, Дніпра, Південного Бугу та ін., а також уздовж багатьох середніх та великих річок. Тут переважно  розводять коропа, білог амура, ляща, товстолобика, судака та ін.

У державі  організовано кліткове звірництво і  практично у всіх областях розводять  нутрій , норок, песця, андатру.

В Україні  є і бджільництво , яке має тут  давно історично сформовану продукцію. Ця продукція за княжих часів була важливою статтею експорту. Але інтенсивне вирубування лісів, розорювання  земель, конкуренція штучного воску призвело до занепаду бджільництва в 18 ст. У 19 ст. відомий український пасічник П. Прокопович  вперше в  світі виготовив рамковий валик, в результаті чого бджільництво на Україні почало відновлюватися. 

Висновки  до розділу:

  1. Прогрес у сільському господарстві досягався досвідом і вмінням селян, хоч вони мали обмежені можливості для запровадження передових методів. У середні віки найуспішніше розвивалися поміщицькі господарства. Феодали експлуатували не тільки дармову силу селян, а й їхній інвентар та худобу. Залежність селян від феодала гальмувала загальне піднесення сільського господарства. Значні зрушення в Західній Європі відбулися тоді, коли перемогло парцелярне селянське господарство.
  2. Сільське господарство є однією з найважливіших галузей виробничої сфери, яка займається вирощуванням сільськогосподарських культур і розведенням тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості — сировиною. Сільське господарство складається з двох основних галузей: рослинництва і тваринництва.
  3. Чорноземні  грунти і сприятливий клімат, велика густота населення, землеробські навички, які здавна склалися в нього, і зручне економіко-географічне положення зробили рослинництво базовою галузю с/г.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2

Форми територіальної організації сільського господарства України

2.1. Сільськогосподарські  зони і їх спеціалізація

Територіальна спеціалізація сільського господарства — це орієнтація певного регіону на випуск тих чи інших видів переважно товарної (що йде за його межі) продукції землеробства, тваринництва та інших галузей. 
Сільськогосподарське виробництво має певні особливості розміщення і територіальної спеціалізації. Ця галузь тісно пов'язана з географічною специфікою ґрунтово-кліматичних ресурсів, що, як відомо, мають в Україні зональні.особливості. 
Виділяють три сільськогосподарські зони — лісову, лісостепову, степову, два гірські регіони — Карпатський і Кримський, а також позазональні приміські території. 
До лісової зони входить північна частина України, яка в основному збігається з територією Українського Полісся. Ця зона спеціалізується на виробництві такої типової для її ґрунтово-кліматичних умов продукції землеробства, як озиме жито, овес, картопля, льон-довгунець тощо. Тваринницька галузь має молочну, молочно-м'ясну і м'ясо-сальну спеціалізацію. Лісова зона характеризується значною заболоченістю території, її заторфованістю, густою мережею осушувальних каналів. Саме Українське Полісся — основний район зрошувальної меліорації країни. Значні площі Київського, Житомирського і Рівненського Полісся мають підвищену радіоактивність; так звана при-чорнобильська 30-кілометрова зона вибула з господарського обороту, передусім з сільськогосподарського. Важливими напрямами розвитку землеробства і тваринництва Українського Полісся є впорядкування осушувальних меліоративних систем, економне і повніше використання сільськогосподарських угідь, вдосконалення сільського розселення і розвиток сіл відповідно до нових засад землекористування.в.ринкових.умовах. 
Зона Лісостепу займає центральну частину України, простягаючись із заходу на схід на 1000 км. Це — важливий район землеробства і тваринництва. Провідними галузями землеробства є зернове господарство, а саме — вирощування озимої пшениці, кукурудзи на зерно і зелений корм, ячменю. Український Лісостеп — основний в Україні та один з найбільших у світі регіонів.вирощування.і переробки цукрових буряків. Тваринництво спеціалізується на розведенні великої рогатої худоби м'ясо-молочного і молочно-м'ясного напрямів, м'ясо-сальному свинарстві. За своїм великим ґрунтово-кліматичним потенціалом (родючі ґрунти, помірні температури, зволоженість тощо) Лісостеп України належить до винятково сприятливих для розвитку сільського господарства регіонів світу. Застосування сучасних технологій і передових технічних засобів дасть змогу значно збільшити тут випуск землеробської й тваринницької продукції. 
Зона Степу займає в Україні найбільшу площу. У цілому природні умови зони сприятливі для вирощування багатьох сільськогосподарських культур. Це передусім зернові культури — озима пшениця, кукурудза на зерно і на зелений корм. Провідною технічною культурою є соняшник. Товарними є виноградарство і садівництво, овочівництво, баштанництво. Головна галузь тваринництва — розведення великої рогатої худоби м'ясо-молочного і м'ясного напрямів. Вівчарство і свинарство мають допоміжне значення. Гарантовані та стабільні врожаї сільськогосподарських культур, особливо в засушливі роки, які бувають тут досить часто, можливі лише при широкому застосуванні зрошувальної меліорації. У зоні є всі необхідні передумови для перетворення її на один з найбільших районів Європи з вирощування озимої пшениці. 
Основний шлях розвитку в зоні Степу землеробства і тваринництва — розбудова і реконструкція зрошувальних систем відповідно до сучасних вимог. 
Гірські райони Карпат і Криму. У цих районах провідною галуззю сільського господарства є тваринництво, зокрема розведення овець і великої рогатої худоби м'ясо-молочного напряму. Карпатські гірські полонини та Кримські яйли — місце випасу овець, великої рогатої худоби і коней. 
У південнобережній частині Криму, особливо в низькій вузькій причорноморській смузі, переважає клімат північного Середземномор'я. Тут можна було б вирощувати деякі субтропічні культури. Однак невелика площа цієї території густо забудована, зайнята парками, скверами, дорогами, природоохоронними об'єктами. Для сільськогосподарського виробництва землі не залишається. Невеликі її ділянки переважно зайняті індивідуальними городами і садами. Лише на обмежених площах вирощуються вино: град, деякі лікарські рослини. 
Навколо великих міст і промислових центрів сформувалися приміські сільськогосподарські райони, які покликані задовольняти потреби населення міст в малотранспортабельній продукції землеробства і тваринництва (особливо в продукції, що швидко псується і погано зберігається або під час зберігання втрачає свої якості). Це свіже молоко і вироби з нього (сир, сметана), свіжі овочі, ягоди тощо, які у значних кількостях споживаються у великих і найбільших містах. Господарства цих районів переходять на цілорічне виробництво свіжої землеробської (в теплицях, парниках тощо)  і тваринницької продукції. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.2. Сільськогосподарські  райони

В данній роботі я розглядаю сільськогосподарські райони України по принципу ділення їх на макрорайони.

ЦЕНТРАЛЬНИЙ РЕГІОН.

До складу Центрального регіону входить м.Київ і шість областей: Вінницька, Житомирська, Київська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська. Його площа 158,7 тис.кв.км. Це найбільший за площею регіон України. Чисельність населення в цьому регіоні становить 12,2 млн.чол., або 23,7 % від загальної чисельності населення України.

На території  регіону розташовано 96 міст та 176 селіщ  міського типу, або 1/5 від їхньої загальної кількості в Україні.

Сільське господарство району спеціалізується на виробництві продукції землеробства і тваринництва. Значного розвитку набуло овочівництво і садівництво, молочне і м'ясне тваринництво. Товарне значення також має виробництво зерна, зокрема пшениці, жита, картоплі, льону-довгунця, цукрових буряків. Чернігівщина характеризується найвищим у країні рівнем виробництва продукції сільського господарства. У розрахунку на одного жителя області цей показник майже на 75% вищий, ніж у середньому по Україні. (Додаток 1, 2, 3, 4, 5)

ДОНЕЦЬКИЙ РЕГІОН.

До складу Донецького регіону входять Донецька і Луганська області. Його площа 53,2 км.кв., або 8,8 відсотка території  України. На території регіону розташовано 88 міст і 243 селища міського типу, або  ј їхньої кількості в Україні. Аграрний комплекс не дуже розвинений. Це зумовлено відчуженням значних земельних площ з метою несільськогосподарського використання за низьких темпів рекультивації земель, нераціональним використанням вторинних ресурсів.

Сільське господарство у приміських районах спеціалізується на вирощуванні овочів, фруктів, ягід, молочному тваринництві. Із зернових культур головною є пшениця, культивуються соняшник, кормові, баштанні та інші сільськогосподарські,культури. 
У районі добре розвинутий транспорт, передусім залізничний. Тут розміщені великі транспортні вузли, розгалужена мережа автомагістралей.(Додаток 6, 7)

ПРИДНІПРОВСЬКИЙ РЕГІОН.

Придніпровський регіон є одним із найбільш розвиненних  регіонів України з потужним соціально-економічним потенціалом. Він включає три області - Дніпропетровську, Запорізьку, Кіровоградську, - загальною площею 83,7 тис.кв.км.

Одним з визначальних чинникыв розвитку сільського господарства регіону є його низька землезабезпеченість. Особливістю  аграрного сектора є висока частка особистого підсобного господарства в загальному обсязі продукції рослинництва і тваринництва . Агропродовольче виробництво не забезпечує потреб населення регіону в продуктах харчування. Агрокліматичні ресурси областей регіону достатні для вирощування більшості сільськогосподарських культур помірних широт.

Проблема  підвищення урожайності сільськогосподарських  культур і продуктивності тваринництва є надзвичайно актуальною в контексті  забезпечення продуктами харчування не тільки місцевого населення, а й великого контингенту відпочиваючих. (Додаток 8)

ЗАХІДНИЙ  РЕГІОН.

Західний  регіон включає 7 областей: Волинську, Закарпатську, Івано-Франковську, Львівську, Рівненську, Тернопільську, Чернівецьку. Його площа становить 110тис.км.кв, або 18,3 відсотка загальної території України.

Для регіону  характерна надто висока розораність  сільськогосподарських угідь - близько 80 відсотків, що спричиняє розвиток водної ерозії. Лише за останні 20 років  площа еродованих угідь збільшилася  приблизно на 600 тис.га.

Сільське господарство спеціалізується на виробництві зерна, цукрових буряків, льону-довгунця, м'ясо-молочному і м'ясо-вовняному тваринництві. У Закарпатті розвинуте виноградарство; у всіх областях — садівництво. Землезабезпеченість сільського населення району є найнижчою в Україні. 
Карпати — відомий курортний і туристичний регіон. У Передкарпатті та Закарпатті знаходяться великі санаторно-курортні центри, деякі з них (Трускавець, Свалява) мають міжнародне значення. (Додаток 9)

ХАРКІВСЬКИЙ РЕГІОН.

До складу Харківського регіону входять три області: Харківська, Сумська, Полтавська.

Харківський регіон характеризується територіальною різноманітністю розміщення і високим  рівнем розвитку сільського господарства.Більшість  сільськогосподарських підприємств  спеціалізується на виробництві зернових, цукрових буряків, соняшнику і на мясо-молочному тваринництві. Навколо міст створено овоче-молочні господарства приміського типу . Більше половини посівної площі регіону відводиться під зернові культури: озиму пшеницю, ячмінь, жито, гречку, кукурудзу. Понад 12 відсотків посівних площ у регіоні займають технічні культури. Цукрові буряки вирощують майже на всій території регіону, а соняшник - переважно на півдні й південному сході. У західній частині регіону поширені посіви тютюну та ефіроолійних культур. Повсюдно вирощують картоплю й овочі.

Провідні  галузі тваринництва - скотарство, свинарство і птахівництво. Розвивається також  вівчарство, кролівництво звірівництво і рибництво. У регіоні сформувалися агропродуктові спеціалізовані комплекси: зернопродуктовий, бурякоцукровий, олійно-жировий, мясо-молокопродуктовий.

ПРИЧОРНОМОРСЬКИЙ  РЕГІОН.

Причорноморський  регіон включає Автономну Республіку Крим, Одеську, Миколаївську, Херсонську області та м.Севастополь. У регіоні  налічується 53 міста і 120 селищ міського типу.

Сільське господарство Причорномор'я спеціалізується на виробництві зерна (пшениці, кукурудзи, рису), соняшнику, овочів, фруктів і винограду, баштанних культур, м'яса і молока. Зрошуються значні земельні площі. На одного жителя тут вирощується сільськогосподарської продукції на 20% більше, ніж у середньому по країні. Район виділяється порівняно високою землезабезпеченістю.

У степовій частині Причорноморя сформувався  зерновий пояс озимої пшениці та кукурудзи. На полях штучного зрошення, прилеглих до Північно-кримського каналу ти гирл річок, вирощують рис. Серед технічних культур провідне місце займають соняшник, олійні (коріандр, троянда, лаванда), тютюн, цукрові буряки. Міжрегіональне значення мають овоче-баштанні культури (помідори, перець солодкий, баклажан, кабачки, дині, кавуни). Овочівництво розміщене навколо великих міст та центрів консервної промисловості. Поширені виноградники. Вирощують кісточкові - абрикоси, вишні, черешні, сливи; зерняткові - яблука, груші.

Тваринництво має мясо-молочний напрям. Головні його галузі - скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво, бджільництво і шовківництво. Провідна галузь -вівчарство ( регіон дає 2/5 вовни України). 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки  до розділу:

  1. Територіальна спеціалізація сільського господарства — це орієнтація певного регіону на випуск тих чи інших видів переважно товарної (що йде за його межі) продукції землеробства, тваринництва та інших галузей.
  2. Виділяють три сільськогосподарські зони — лісову, лісостепову, степову, два гірські регіони — Карпатський і Кримський, а також позазональні приміські території.
  3. Є шість головних регіонів сільського господарства України:
      • Центральний
      • Донецький
      • Придніпровський
      • Західний
      • Харківський
      • Причорноморський