Товарознавча характеристика виробів народних промислів з деревини

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський інститут економіки і туризму

 

Кафедра товарознавства

 та  експертизи товарів

 

 

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

 «Товарознавча характеристика виробів народних промислів з деревини»

 

 

 

 

 

Виконала студентка 

факультету МТКД, групи  ЗТЕМ-09

Андрійчук М. І.

Науковий керівник: к.т.н., д.

Павлишин М. Л.

 

 

 

 

 

 

Львів – 2012

ЗМІСТ

 

КЛЮЧОВІ СЛОВА, УМОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ, ОСНОВНІ ТЕРМІНИ ВСТУП...........................................................................................................3

РОЗДІЛ 1.СПОЖИВНІ ВЛАСТИВОСТІ ВИРОБІВ НАРОДНИХ ПРОМИСЛІВ З ДЕРЕВИНИ ........................6

1.1. Історія розвитку народних промислів переробки деревини ............6

1.2. Споживні властивості виробів народних промислів з деревини.....8

1.3. Фактори формування споживних властивостей і асортименту виробів народних промислів з деревини.............................................11

1.3.1. Характеристика сировини.......................................13

1.3.2. Технологія виробництва.......................................13

РОЗДІЛ 2. АСОРТИМЕНТ ТА ЯКІСТЬ ВИРОБІВ НАРОДНИХ ПРОМИСЛІВ З ДЕРЕВИНИ.....................................................................16

2.1. Класифікація виробів народних промислів з деревини..................16

2.2. Характеристика асортименту сувенірної продукції з деревини, які реалізовуються на спеціалізованому ринку «Вернісаж» м. Львова.....18

2.3. Контроль якості виробів народних промислів з деревини………...25

ВИСНОВКИ.................................................................................................33

РЕКОМЕНДАЦІЇ.........................................................................................34

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...................................................35

ДОДАТКИ...................................................................................................36

ВСТУП

 

Актуальність  теми. Дерево – один з найбільш поширених матеріалів у виробництві виробів народних художніх промислів. Художня обробка дерева – найдавніший вид декоративно-прикладного мистецтва. Майстри народних промислів вміли виявляти його красу, використовувати пластичні властивості. Для виготовлення художніх виробів і сувенірів застосовують деревину різних порід дерев, які добре піддаються обробці (різьбленню, струганню, точінню, випилюванню) та оздобленню (шліфуванню, поліруванню, розпису). Беруться до уваги також художні особливості текстури деревини, природні вигини стовбура, будова сучків. Деревина з давніх часів була улюбленим і цінним матеріалом. Вона міцна й пружна, має невелику питому вагу. Барвники, оліфа й лаки надійно захищають дерев'яні вироби від води і водночас посилюють декоративне звучання текстури. Глибоке розуміння й знання властивостей деревини та інших матеріалів в усі часи залишалися незмінною основою народного мистецтва.

 

Все це свідчить про те, що на тривалий (плановий) період повною мірою передбачити елементи ринку неможливо. Ринок треба вивчати постійно й оперативно реагувати на його кон'юнктуру. Отже, дослідження ринку та якості фруктів означає визначення об'єктивних економічних тенденцій його розвитку: попиту, пропозиції, ціни, стану конкуренції тощо. Все це свідчить про актуальність теми курсової роботи.

Мета: споживні властивості виробів, асортимент та якість народних промислів з деревини.

 Для досягнення мети  перед нами поставлені наступні  завдання:

    • Історія розвитку народних промислів переробки деревини
    • Споживні властивості виробів народних промислів з деревини
    • Фактори формування споживних властивостей і асортименту виробів народних промислів з деревини
    • Охарактеризувати сировину
    • Дослідити технологію виробництва
    • Класифікація виробів народних промислів з деревини
    • Охарактеризувати асортимент сувенірної продукції з деревини, які реалізовуються на спеціалізованому ринку «Вернісаж» м. Львова
    • Контроль якості виробів народних промислів з деревини

Об’єкт дослідження – вироби народних промислів.

Предмет вивчення – споживчі властивості, асортимент, якість.

Структура роботи. Дана курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків, рекомендацій, списку використаних джерел із 16 найменувань, містить 34 сторінки.

 

КЛЮЧОВІ СЛОВА, УМОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ, ОСНОВНІ ТЕРМІНИ

РОЗДІЛ 1

СПОЖИВНІ ВЛАСТИВОСТІ  ВИРОБІВ НАРОДНИХ

ПРОМИСЛІВ З ДЕРЕВИНИ

 

 

    1.  Історія розвитку народних промислів переробки деревини

Художня обробка дерева - найдавніший декоративно-прикладного  мистецтва, виготовлення оригінальних виробів дерева різноманітного функціонального призначення.

Первісні вироби з дерева з’явились вже в епоху мезоліту внаслідок застосування кремінного долота, тесла й сокири. Знаряддя і посуд з дерева яке значно податливіше для обробки, ніж кістка чи камінь, ще ширше розповсюдилися у побуті неолітичних племен Східної Європи. Однак для дослідників залишається нез’ясованим ранній етап розвитку деревообробного виробництва через малу кількість дерев’яних археологічни знахідок. Археологічні матеріали, знайдені на теренах України при розкопках скіфськихпоселень і поховань, засвідчують майстерне володіння скіфськими ремісниками-дерево-обробниками техніками видовбування - витесування, столярними з’єднання-ми, плоскорельєфним та об’ємним різьбленням інкрустацією тощо.

Масового характеру набуло у Скіфії виробництво зброї і транспортних засобів. Зброярі виготовляли з дерева списи, луки, стріли, піхви для мечів щити, горити і подібні предмети військового обладунку, оздоблюючи їх золотими і бронзовими бляшками з орнаментальними та міфічними зображеннями. Крім того, вони ще виготовляли з дерева і засоби пересування: сани, вози, човни, сідла, ярма, які гарно оздоблювали.

Скіфська знать користувалася  дерев’яними меблями: стіл, стільці, лави та ложе (ІV-ІІІ ст. до н.е.). Своєрідною формою та декором відзначаються дерев’яні погребельні ложе і саркофаги, що трапляються при археологічних розкопках багатих поселень.

Перші відомості про дерев’яний посуд, яким користувалися скіфи, подає  нам грецький історик Геродот (V ст. до н.е.) в описі Скіфії.

Сарматські племена населяли південь нашої країни в II ст. до н.е. - IV ст. н.е. і також користувалися  дерев’яними виробами: предметами військового обладунку, посуду тощо. Деякі з них пофарбовані в  червоний колір, оздоблені поліхромним розписом, різьбленням, вставками із різноколірних камінців і скла.

Важливою галуззю виробничої діяльності стародавніх слов’ян  у VІ-ІХ ст. була обробка дерева. Широкий набір теслярських, столярних і різьбярських інструментів (сокири, струги, тесла, пили, свердла, долота, різці тощо) свідчить про диференціацію вже на той час деревообробного ремесла і появу

майстрів -професіоналів. Вони виготовляли і оздоблювали речі хатнього вжитку, знаряддя праці, зброю, засоби пересування та сакральні предмети.

Сусідство давніх слов'ян зі скіфо-сарматськими племенами на початку І

тис. н.е. сприяло засвоєнню слов’янами технічних прийомів обробки дерева- виготовлення за допомогою клинків дощок та їх фальцювання, впровадження художнє оздоблення дерев’яних виробів плоского й об’ємного різьблення та розписів. Деякі орнаментальні мотиви і декоративні зображення (священне дерево з оленями, велика богиня з кіньми та птахами, обожнювані вершники тощо також проникли у давньослов“янське мистецтво із сарматської культури і дійшли навіть до наших часів.

Письмові джерела ХІ-ІІІ ст. засвідчують доволі вузьку спеціалізацію деревообробних промислів: “дерводельници”, “плотници” (споруджували перші християнські церкви, житлові і господарські будівлі, інколи оздоблюючи їх різьбленням та розписом), “мостники” (прокладали мости і бруковані вулиці), “огородники” (встановлювали кріпосні стіни, вежі та інші укріплення), “порочники” (виготовляли стінобитні і метальні пристрої), „лучники” (виробляли луки та інші дерев’яні предмети військового обладунку). Майстри “кораблетворящие” і “древодельци” виготовляли різні засоби пересування по воді і суші, доконче необхідні для торгівлі, військових походів та рибальського промислу.

В Київській Русі була розвинена монументальна дерев’яна скульптура. Літопис Нестора розповідає, що у древнім місті Києві за часів князя Володимира стояло шість дерев’яних монументальних статуй, які зображали язичеських богів. Він також відзначає, що в побуті населення Київської Русі вживалися дерев’яні вироби (бочки, миски, ложки тощо), які також часом були оздоблені плоскою різьбою та інкрустацією. Залишки таких виробів знайдено під час розкопок Райковецького городища на Житомирщині.

Археологічні розкопки виявили  багато різноманітних металевих  інструментів для обробки дерева (сокири, ножі, долота, свердла тощо), які переконливо свідчать про широкий розвиток цієї галузі народної творчості в Київській Русі.

Під час феодального роздрібнення і татарських нападів в ХІІІ-ХV ст. центри художніх ремесел перемістилися зі східних земель України на західні. Основним центром стала Галицько-Волинська земля, до якої, як сказано в Галицько-Волинському літописі від 1259р., "тікали майстри від татар”. Визначним митцем-різьбярем того часу був Авдій, який оздоблював церкву різьбою в Холмі (1260р.).

У літописах Х-ХІІІ ст. часто згадуються плавальні судна, вози та сани, а також предмети внутрішнього обладнання хат (столи, стільці, лави, ліжка, скрині тощо). У бідняків і феодальної знаті вони відрізнялися формою і оздобленням.

У побуті різних верств населення Древньої Русі набув широкого вжитку різноманітний дерев’яний посуд. Великі за об’ємом посудини - бочки (“бочька", “бчелка”) і діжки (“кадки”) - служили для зберігання зерна і рідини. Їх виробляли майстри - “древодельци” із клепок, стягуючи виріб дерев’яними обручами. У той же спосіб виробляли посуд середніх розмірів-цеберко (“ушат") і відро для води. Ночви (“корита”) видовбували з однієї товстої колоди Столовий дерев’яний посуд поділявся на посуд для пиття — ковші, братини, корці, чаші та для гарячих страв - ставці, миска й тарілки. З дерева виготовляли також ложки і черпаки. Дерев’яними ложками користувалися усі - селяни міщани, феодали і навіть князі.

У ХІV-ХVІ ст. деревообробництво розвивалося в Україні повсюдно - і в містах, і в селах, покликане забезпечити населення (простих людей і феодальну знать) необхідними виробами з дерева. Селяни для власних потреб виготовляли деякі предмети хатнього обладнання, господарського реманенту тощо. Складніші вироби або деталі вони замовляли у місцевих майстрів за відповідну плату.

Сільські деревообробні  промисли, як і інші ремесла, все  більше відокремлювалися від рільництва. Характерною особливістю була спеціалізація у виготовленні місткого бондарного посуду, дрібного бондарного посуду, столового посуду, ложок тощо (родин і цілих сіл). Однак селяни не поривали зовсім із землеробством, для багатьох заняття ремеслом залишалося допоміжною галуззю в осінньо-зимовий період.

Сільські теслярі, бондарі, столярі виготовляли і вивозили на ринки знаряддя праці, засоби транспорту, меблі, хатнє начиння, оздоблене різьбленням та розписом. Народні майстри ХІV-ХV ст. успадкували і розвинули традиції деревообробних ремесел стародавньої Русі. Існували і збагачувалися основні типологічні групи виробів, різновидів різьблення, деякі орнаментальні мотиви тощо.

Художні вироби з дерева переважно адресувалися невеликій  групі багатих замовників - шляхтичам, міським патриціям, духовенству  і купцям. Функціональні і художні особливості цих виробів мусили відповідати вимогам пануючих класів. Конкуренція між сільським і міським ремеслом у ХІІІ-ХІV ст. відбувалась ще у прихованій формі. Згодом, у ХV-ХVІ ст. конкурентна боротьба за ринок збуту зросла, насамперед, серед професійних міських об’єднань (теслярів, бондарів, столярів). Перші писані статути засвідчували юридичне право існування цехів, розвиток і перехід міського цехового ремесла до наступного етапу. У Києві теслярський цех відомий з кінця XV ст., у Чернігові, Лебедині, Полтаві - в ХVІ-ХVІІ ст. Теслярський і бондарський цехи у Львові згадуються в міських книгах кінця ХІV-початку XV ст., столярний - середини XVI ст. Значними центрами деревообробних ремесел у XVI ст. були Володимир, Луцьк, Кременець, Кам’янець-Подільський, Холм, Буськ таін.

Незважаючи на соціальну  нерівність, а часом і національні  утиски, майстри, які вступали до цеху, користувалися певними привілеями. Приписи цехового статуту ставили всіх членів цеху в однакові умови. Визначалися максимальна кількість закупленої деревини та інших матеріалів, відповідні терміни на виготовлення виробів, їхня вартість, ринки збуту тощо. Цех суворо слідкував за якістю виробів, зростанням технічної і художньої майстерності його членів.

 

Хоч утисків зазнавали  насамперед українські майстри, художнє  деревообробництво в Україні у XV- XVI ст. розвинулося: збагачувалося й орнаментальними мотивами західноєвропейського декоративного мистецтва, зароджувалося пишне різьблення культових виробів це ми бачимо на прикладі царських воріт з церкви с. Домажир неподалік Львова, XV ст.

Із виробів цехових майстрів Києва, Львова, Кам’янця-Подільського до нашого часу дійшли різьблені ікони, кіоти, ручні хрести, меблі з панських

палаців, церковні лави.

Творча праця народних майстрів - деревообробників у XVII- XVIII ст. застосовувалась у багатьох галузях. Теслярі-будівельники водночас володіли різними техніками різьблення й профілювання. Тому деякі архітектурні частини дерев’яних споруд цього часу - піддашшя і опасання, ганки і галереї підтримувалися профільованими стовпчиками, консолями та кронштейнами.

Провідними регіонами художніх деревообробних промислів у XIX ст. були Подніпров’я, Полісся, Поділля, Карпати. У багатьох місцевостях виготовляли дерев’яні деталі архітектури, транспортні засоби та знаряддя праці, масово виготовляли на ярмарки предмети хатнього вжитку, зокрема начиння, різноманітні вони були і за оздобленням в залежності від регіону.

На Львівщині, яка має  давні традиції художньої обробки  дерева, основними центрами є Кам’янка-Бузька, Львів, Самбір, Яворів та ін. В 1884 р.

у Кам’янці-Бузькій була відкрита коліснича та бондарська школа, де навчали виготовляти вози, візочки, фаетони, тарантаси тощо, а бондарів - збанки, барилка, маснички, відра, скіпці тощо. У Львові на зміну міським цехам прийшли різноманітні приватні майстерні. Зокрема в 70-х роках XIX ст. столярна майстерня І.Крука виготовляла різьблені меблі, Т. Сокульського - різьблені рами, В.Дзюбинського - токарні вироби, М.Михальського - транспортні засоби, Й.Янківського - бондарний посуд. У 1891р. у Львові була організована Вища промислова школа з від ділами художнього промислу -столярства, токарства, різьблення.

На початку XX ст. і в  наступні десятиріччя художня обробка  дерева в Україні залишається  на високому рівні, особливо у регіонах, багатих на ліс, де збереглися давні  традиції деревообробних ремесел. Столярсько-різьбярські  майстерні працювали в Полтаві, Великих Будах, Переяславі-Хмельницькому  та ін. Спочатку вони виробляли поліровані різьблені скриньки, рамки для дзеркалець і фотографій, портсигари і люльки, письмове приладдя тощо. З 1923р. майстерні припинили виготовлення окремих виробів дрібної галантереї, які не мали попиту і приступили до виробництва художніх різьблених меблів, скульптури малих форм.

Внаслідок колективізації і  відчуження коней від особистої  власності селян відбувається відчутний  занепад виготовлення транспортних засобів у традиційних осередках: Лохвиці, Гайсині, Поташні та ін. В цей період повністю припиняється виготовлення культових різьблених виробів, закриваються всі іконостасні майстерні.

У повоєнні роки відновили  діяльність деревообробні артілі в  Косові, Львові, Ужгороді, Чернівцях та ін.В 60-70-х роках XX ст. майстри старшого покоління Гуцульщини Ю. і С. Корпанюки, І. Балагурак, В. Білак. В. Гуз, 1. Грималюк. В. Кабин. М. Кіщук,  Д. Шкрібляк та інші відроджують і вдосконалюють забуті прийоми і техніки орнаментування. В цей період зростає попит на твори з дерева, оздоблення яких орієнтоване на місцеві традиції, розширяється мережа підприємств народних промислів. Так, наприклад, в Івано-Франківській області в цей період виникло близько десяти великих цехів і дільниць художньої обробки дерева при лісокомбінатах і колгоспах (Брошнівський і Вигодський лісокомбінати, Брустурівський радгосп), де виготовляли широкий асортимент високохудожніх сувенірів.

 

Починаючи із 70-х років XX ст. до художнього деревообробництва все активніше залучалися художники-професіонали з метою оновити народні традицій, розширити асортимент, збагатити декор виробів тощо. У наступні десятиріччя формується основний напрям професійної художньої обробки дерева, згодом названий декоративною пластикою. Львівські художники В.Іванишин. С.Майданенко, Ю. Миронович, І.Стеф’юк. Є.Трубега та ін., тернопільчани М. і Г. Зайці, чернівчани В. Божко, В.Катериняк, Р. Стратійчук та ін. постійно експериментують, орієнтуючись не тільки на багату спадщину українського народного мистецтва, а й на прогресивні світові надбання.

 

    1. Споживні властивості виробів народних промислів з деревини

 

 

 

    1. Фактори формування споживних властивостей і асортименту

виробів народних промислів з деревини

 

 

      1. Характеристика сировини

 

 

Деревина з давніх часів  була улюбленим і цінним матеріалом. Вона міцна й пружна, має невелику питому вагу. Барвники, оліфа й лаки надійно захищають дерев’яні вироби від дії води і водночас посилюють декоративне звучання текстури. Глибоке розуміння й знання властивостей деревини та інших матеріалів в усі часи залишалися незмінною основою народного мистецтва.

За твердістю  породи дерева ділять на м’які (липа, осина, вільха, тополя, сосна, ялина, шовковиця), середньої твердості (береза, верба, горіх, черешня ) і тверді (клен, дуб, бук, в’яз, тис, акація, явір, груша, слива, яблуня та ін.) Твердість деревини залежить також від її вологості та напрямку зрізу: найбільшу твердість має торцевий зріз, найменшу — радіальний. На декоративні якості деревини впливають колір, фактура і текстура.

Колір деревини залежить від породи, умов росту, віку дерева. Інтенсивність пофарбування зростає з віком дерева. Доведено, що породи деревини помірного клімату України мають переважно бліде пофарбування: південні і тропічні породи дерев наділені яскравим кольором деревини - жовтим, червоним, вишневим, коричневим тощо.

Фактура деревини буває матовою або блискучою в залежності від гладкості поверхні.

Текстура деревини - це характер малюнка волокон серцевинних променів. Текстура різних порід дерева дуже різноманітна: у липи і вільхи малюнок майже непомітний, а в горіха і сосни — чітко виражений.

Так, наприклад, осина з  білою, м’якою деревиною, широко використовується для виробництва іграшок, сувенірів, речей побутового призначення; вільха — йде на виготовлення меблів і фанери; береза через деревину білого кольору з легким червонястим і жовтим відтінком легко піддається обробці

різьбленням, точенням, добре імітується фарбуванням під різні цінні породи, полірується, завдяки цьому є цінним матеріалом у декоративно-ужитковому мистецтві; має світлу деревину з жовто-червоним відтінком, у старих деревах ядро буває буро-червоного кольору, використовується для виробництва

меблів. 

Береста - кора, луб берези - застосовується для виготовлення речей домашнього вжитку. На заході України виготовляють берестяні кошики для збирання ягід та грибів, у Карпатах виготовляють трембіти.

 Добираючи деревину для художніх виробів, ремісники з найдавніших часів строго враховували не тільки фізичні (твердість, гнучкість, здатність розколюватися), декоративні (колір, текстура, фактура) якості, а й аромат деревини. Ароматичними є переважно ефірні масла, смоли і дублені речовини - таніди. Особливо сильно пахне свіжозрубана деревина. Деревина звукопровідна, тому її використовують для виготовлення дерев’яних духових, струнних і смичкових інструментів. До такої деревини належать бук і ялина. Бук, придатний для музичних інструментів, повинен рости на кам’янистих гірських грунтах на висоті понад 800 м над рівнем моря, мати більше 130 років.

Наявність різноманітних  фізичних, декоративних, смакових та інших  якостей деревини дає змогу згрупувати породи на такі, що найбільш придатні для бондарства (верба, сосна, ялина, липа, дуб та ін.), токарства (осина, вільха, тополя, береза, груша та ін.), столярства (сосна, ялина, тис, дуб, горіх, шовковиця та ін.), різьбярства (липа, осина, явір, вільха, клен, груша, яблуня та ін.). Народні майстри використовували також деревину сливи, кедра, тиса, застосовували привізну сировину - кипарис, червоне дерево (махагонь), лимонне дерево, палісандр тощо. З привізної деревини виготовляли невеликі коробки, порохівниці, табакерки, пенали, хрестики, іконки тощо.

З другої половини XIX ст. гуцульські майстри інкрустують вироби різноманітними кольоровими матеріалами: фарбованим деревом, «вареним» у природних барвниках (виварах цибулиння, лушпиння волоського горіха, настоїв з дикої яблуні, польового хвоща та ін.), а також хімічних анілінових фарбах. Легко доступними для інкрустування є баранячий ріг, перламутр. Використовують також мідний і латунний дріт, бляху, бісер - порцеляновий (білий, синій, червоний) та скляний, тьмяніших кольорів. Гуцульська назва фарбованого фарфорового бісеру-коралики (пацьорки). Техніку декорування кораликами дерев’яних виробів називають на Гуцульщині «випускане», і за своєю орнаментальною композицією вона близька до декору народних гуцульських вишивок.

Петриківські майстри  художнього розпису в якості забарвлюючих матеріалів використовували і використовують крейду, сажу, кольорові глини та саморобні рослинні фарби, які виготовляються виварюванням трав, листя, ягід та квітів (наприклад, зелену фарбу - з пирію та листя пасльону, синю - з квітів проліска, жовту — з пелюсток соняшника та лушпиння цибулі, фіолетову — з ягід бузини, червону - з соку вишні). Вживають також природній барвник — охру. За інструмент у майстрів були саморобні пензлики з котячої шерсті. Тепер для розпису дерев’яних речей домашнього вжитку в розведену на яєчному жовтку фарбу додають трохи оцту або розписують виробу олійними фарбами.

 

      1. Технологія виробництва

 

До формоутворюючих технік у художній обробці дерева належать видовбування, вирізування, виточування, бондарство столярство.

Простою і найдавнішою  технікою обробки дерева є видовбування (випалювання). В давнину нею виготовляли човни і сани. Із грубого стовбура дерева, випалюючи відповідні заглибини та видаляючи горілий шар кам’яним теслом, одержували виріб. Сліди такої обробки дуже добре видно на внутрішніх стінах човна, знайденого під багатометровою товщею відкладів р. Оскол на Харківщині. Пізніше видовбування проводили за допомогою сокири, долота і видовбувача, внаслідок чого утворювались заглибина порожнина або отвір. Такою технікою виготовляли човни-довбанки, ночви ступи, черпаки, ложки, сільнички тощо. Ці вироби відрізняються значною товщиною стінок, міцністю, округлою і масивною формою, внутрішніми заглибленнями овальної та криволінійної конфігурацій.

Вирізування (витесування, вистругування) - різноманітні технічні способи, за допомогою яких майстри вручну моделюють з дерева форму побутових предметів. Використовуються при цьому наступні інструменти: сокира, тесак, ніж, струк, різці та ін. Цими способами користуються не тільки теслі, а й столярі, бондарі, роблячи заготовки виробів. Вирізування інколи поєднується з видовбуванням і переходить в об’ємне різьблення, часом з'єднується з профілюванням.

Виточування - техніка обробки дерева і самостійна галузь художнього народного промислу (токарство). У процесі обертання дерев’яну заготовку на токарному верстаті обробляють плоскими і півкруглими долотами, фігурними різцями, гачками тощо. В історії токарства відомі такі конструкції верстатів: лучковий з почерговим рухом, ручний з поперечно-обертовим рухом, ножний обертовий, ножний обертовий з маховиком, механічний з кінним приводом, а також водяним, паровим і електричним двигунами. Поширення токарного виробництва в минулому було пов’язане насамперед із виготовленням дерев’яного точеного посуду. Сучасні народні майстри й професійні художники широко використовують техніку виточування не лише для виробництва різноманітного посуду, а й при виготовленні жіночих прикрас, дитячих іграшок тощо. Ця техніка дає змогу створювати нескінченну кількість пластичних художніх форм.

Бондарство належить до пізніших деревообробних промислів, що вимагали досконалішої техніки та інструменту. Це художнє виготовлення переважно великого посуду з дерев’яних тесаних клепок, смерекових або ліщинових гнутих обручів або в техніці видовбування зі вставним дном. Раніше бондарі користувалися простими інструментами: сокирою, ручною пилою, дворучним ножем (теслом), циркулем та ін. Асортимент виробів бондарів був дуже широким. Значне місце посідали різноманітні за призначенням та місткістю й формами бочки, баклаги, барилки, відра і цебри для води, бодні,

коновки, дійниці тощо. Одні з них мали форму циліндра, що звужувався догори, інші звужувались донизу.

Бондарський промисел вимагав від ремісника високої майстерності і необхідних навичок. Зокрема, досить складною технічною операцією було встановлення дна. При цьому бондар, крім звичайного інструменту, користувався рубанком і фуганком, циркулем, шерхебелем, лінійкою, кривим стругом (уторником). Клепки скріплювалися двома або кількома дерев'яними (а пізніше залізними) обручами. Пази, що їх вирізують у клепках, куди вставляють краями дно, звуть уторами, а дерев’яний циркуль - розмірячем. Найделікатнішою працею в бондарстві вважається вирізування уторів, що роблять за допомогою особливого кривого струга (“уторника”). Дуже складна частина праці - встановити розміри дна. Це вимагає великої вправності. Коли це зроблено, бондар вкладає до “лисиці” (верстата) раніше заготовлені дошки, затискає їх клинами й виводить на них розмірячем коло, по якому і випилює дно. Майстри були добре обізнані з властивостями різних порід дерев, підбираючи конкретно для кожного виробу чи його деталей спеціальні види. Зрубані дерева розпилювали вручну на лісопилках, так званих тартаках, висушували, сортували тощо. Бондарство як формотворча техніка сьогодні успішно використовується при створенні невеликого ужиткового і декоративного посуду. Бондарство найбільше поширене в лісових місцевостях, особливо на Чернігівщині, Волині та в Галичині.

Стельмаство - виготовлення саней та різноманітних возів, а також деталей до них. Матеріал для гнуття ободів до коліс, дуг, полозів спочатку розпарювали у спеціальних парнях, які мали вигляд зрубної землянки з подвійними стінами і вікном. Між стінами засипали і утрамбовували пісок. У долівці землянки викопували піч, над нею встановлювали чан з подвійним дном та відводом для виходу пари. Від печі проводили димар. Вода по дерев’яному жолобу (коритцю) подавалася ззовні в чан. Матеріал для гнуття закладали в парню через вікно, яке потім старанно замазувалося. Через добу після розведення вогню стельмахи виймали розпарений матеріал. Існувала і так звана суха парня - яма, в якій розкладали вогонь, потім її накривали дерном, щоб дрова лише тліли. Зверху розміщували матеріал для гнуття, який розпарювався за допомогою диму та пари. Невеликі деталі розпарювали у звичайній хатній печі.

Теслярство — будівництво житла і господарських будівель, а також церков, яке подекуди обходилося без жодного цвяха і було пов’язане виключно з обробкою дерева теслярами. Вони працювали на місці зведення об’єктів. Інколи теслярство набувало вигляду кустарного промислу, коли збудовані хати у розібраному стані привозили і продавали на місцевих ярмарках. Теслярі за допомогою пили й сокири розпилювали колоди, долотом і стамескою робили в них поздовжні і поперечні пази, а на кінцях—кутові зарубки. При зведенні будівель використовувалися також свердла, струги, шнури для вивірення вертикалі тощо. З розвитком в Україні капіталізму сільські теслі нерідко виконували роботи по зведенню різних будівель, об’єднуючись в артілі. Столярство займало також значне місце серед деревообробних промислів в Україні. Це найпоширеніша техніка і галузь виробництва з дерева будівельних виробів, меблів, музичних інструментів та художньої сувенірної продукції. Одна з важливих засад столярства, відзначена ще у давніх цехових статутах, - виготовлення виробів без жодного цвяха за допомогою столярних з’єднань на клею. Для столярних робіт також необхідне пристосування для закріплення заготовки виробу або його частини —верстат.