Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Трансформація свят в сучасних умовах

ВСТУП

У світі немає жодного народу, який не мав би своїх свят, традицій і звичаїв, що передають новим поколінням його досвід, знання й досягнення. Традиції, свята, звичаї й обряди відіграють важливу роль у відтворенні культури і всіх сфер духовного життя. Вони забезпечують наступність нового і старого, сприяють гармонійному розвитку суспільства й особистості. Їх існування підтримується народними масами в усіх сферах громадського життя: трудовій, соціально-політичній, сімейно-побутовій, соціально-культурній. Відповідно до особливостей різних форм і видів суспільних відносин виділяються традиції національні, інтернаціональні, патріотичні, релігійні, соціально-культурні, сімейно-побутові. Існують особливі традиції в шкільному, студентському, науковому, творчому у сільському і міському середовищі. Наприклад, проведення випускних вечорів - традиція, яка підтримується в навчальному середовищі, а свято врожаю проводиться лише в сільській місцевості, карнавальні ходи - в основному в містах.

За тисячолітню історію існування української нації наші пращури створили і надбали неповторну низку свят, обрядів, традицій, знань про природу, світ, віру, побут, людину та народ. Календарні свята й обряди — складний фольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високо естетичні традиції та пережиткові звичаї. До складу річного кола українців входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Завдання календарної обрядовості відповідали корінним прагненням: забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді, високий урожай, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього. Довгі століття через свята і обряди старші покоління передавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність, життєрадісність. Свята задовольняли духовні й естетичні потреби народу, в них проявлялися його почуття, таланти, здібності.

Зростання інтересу до національної культури є невід’ємною складовою процесів духовного відродження нашого народу. Календарні свята втілюють притаманний українській ментальності гармонійний зв’язок людини і природи, що впливає на організацію господарювання, функціонування етичного й естетичного компонентів суспільної свідомості. Народна обрядовість як історична форма побутування масової культури має творчий характер через здатність залучати кожну людину до спільної художньої діяльності, що забезпечує усвідомлення й закріплення національних цінностей кожною наступною генерацією.

Свята виникають на основі існування духовних зв’язків між людьми і сприяють осягненню ідеального в житті, формуванню відчуття гармонії буття і завжди позначені життєстверджуючим характером. Свято – соціально значуща, донесена традицією або встановлена подія, що має розгалужене художнє оформлення і пробуджує емоційні переживання учасників для підтвердження її ціннісно-ідеологічного значення в суспільстві.

Значення свята як полі-функціонального суспільного явища важко переоцінити. Свято можна назвати однією з найважливіших культурних цінностей, що сприяють формуванню особистості, духовному розвитку людини й людства. Свято значною мірою синтезує всі цінні надбання світової культури.

Історія розвитку цивілізації наочно підтверджує, що свято, прилучаючи людей до культурних цінностей і досягнень, завжди було й залишається ефективним засобом впливу на духовний світ людини.

Сьогоднішньому організатору й постановнику свята необхідне знання закономірностей і специфічних особливостей,властивих святам на різних історичних проміжках часу. Це збагатить майбутнього фахівця формами й методами проведення торжеств в інші епохи. Знання історичного матеріалу створить фундамент для повсякденної творчої діяльності сценаристів і режисерів.

Мета цієї роботи у найзагальнішому вигляді ознайомитися зі народними святковими звичаями.

Розділ І. Історія виникнення свята

Свято – день або дні, коли урочисто відзначають видатні події, знаменні дати, відзначуваний звичаєм або церквою день на честь якої-небудь події чи святого.

Свято – торжество (урочистості), влаштоване з якої-небудь нагоди; особлива форма видовищних заходів, що опираються на традиції (народні, релігійні, побутові, державні тощо)

Витоки свят ґрунтуються на ранніх язичницьких обрядах і ритуалах, у яких зображувалися, розігрувалися, інсценувалися, подавалися в театральній формі ті або інші сцени, пов'язані із ключовими, життєво важливими подіями суспільства. Головну «роль» у них виконувало божество, що керувало конкретною подією, наприклад: Сатурн у Древньому Римі, який керував плином часу й родючістю; Коляда у слов'янській міфології, який уособлював середину зими, та Купала, який тутрбувався про літо та польові плоди, тощо. Однак, на відміну від традиційних видів театру, уже в обрядових дійствах установилася головна видова особливість театралізованих свят: відсутність поділу на виконавців і глядачів - всі учасники свята активні, включені в дію.

Практично всі свята пов'язані з явищами календарного циклу, тобто, із циклічною темою вмирання й відновлення природи. Звідси ж, з нероздільного сприйняття народження й смерті, пішли й так звані особисті свята - дні народження, дні заснування, ювілеї тощо. У силу своєї обрядово-ритуальної природи свята по визначенню носять колективний або масовий характер.

Другий, дуже серйозний аспект свят - ідеологічний. Владні структури широко використовують свята як метод формування системи політичних, правових, релігійних і інших поглядів суспільства. Масовий характер свят і принципи їхньої театралізації обумовлюють високий ступінь емоційного включення оточуючих.

свята займали величезне місце в житті найширших народних мас античності. З виникненням і становленням християнства зароджувалися нові свята, пов'язані зі священними подіями нової релігії. Кілька сторіч паралельно розвивалися дві лінії театралізованих свят: народна, балаганна, карнавальна стихія, що живе на майданах, ярмарках, вулицях; і свята церковні.

Християнська церква вела нещадну війну з язичницькими традиціями святкувань, одночасно широко використовуючи театралізацію у святах церковних (святкові хресні ходи). Крім того, уже в ранній період середньовіччя (IX-XII ст.ст.) усередині храмів почали давати вистави «літургійної драми», що пізніше (ХІІ-ХІІІ ст.ст.), для збільшення зрительской аудиторії, була перенесена на паперть. В XIV-XVI ст.ст. надзвичайно широко поширилися постановки містерій і мораліте. Їхня популярність росла, кількість глядачів продовжувало збільшуватися, і церковні вистави перемістилися на перегороджені майдани та вулиці. Однак всі ці дії не змогли не тільки знищити народні театралізовані свята, але навіть знизити їхню популярність. У підсумку церквою був обраний інший, більш розумний шлях - інтеграційний, коли, при збереженні самого свята, його язичницька форма заміщалася християнською. Таким чином, звичаї, традиції та, навіть, конкретна атрибутика освоювалася християнською церквою. Наприклад, у найдавнішому слов'янському літнім святі «похорони зозулі» (пізніше - «хрещення зозулі») обов'язковим елементом був обмін фарбованими жовтими та червоними яйцями серед учасників. Однак ця обставина сьогодні міцно забута, а фарбовані яйця стали неодмінним атрибутом свята Великодня.

В епоху Відродження починає розвиватися придворно-святкова маскарадна культура театралізованих свят, що вбирає в себе переважно зовнішні декоративні карнавальні форми та символіку. Ці свята носили, насамперед, розважальний характер. Однак так формувалася традиція державних свят, поступово включаючи ідеологічний вплив на маси з боку світської влади.

Обрядове походження свят

На зорі людського суспільства те, що ми називаємо святами, існувало у вигляді обрядових дій, пов’язаних з успіхами людина у добуванні їжі, боротьбі а силами природи та ін. Їхня поява зумовлена також суспільною природою людини, котра виявляється у розмаїтті форм спілкування. Звідси - закономірність виникнення такої форми людського спілкування, як свято. Отже, свято виступає як соціальна потреба, необхідний, неминучий елемент існування людини і водночас як одна з обов'язкових цінностей, з яких складається духовне життя суспільства.

Ще в період первіснообщинного ладу різні святкування несли на собі значне морально-етичне навантаження. Вони народжувалися безпосередньо в трудових процесах. У "Ластах без адреси" Г.В.Плеханов підкреслював значення трудової діяльності у художньому житті первісної людини: "Я твердо переконаний у тому, що ми не зрозуміємо нічогісінько в історії первісного мистецтва, якщо ми не проникнемося тією думкою, що праця старша за мистецтво і що взагалі людина спочатку дивиться на предмети і явища з точки зору утилітарної і тільки пізніше стає в своєму ставленні до них на естетичну точку зору".

Первісна людини обожнювала стихійні, незрозумілі їй явища природи, уявляла їх в живих образах, яким поклонялася. Сподіваючись полегшити свою працю,людина зверталася до сонця, неба, води, благала допомоги і милості, аби задобрити природу, влаштовувала обрядові ігри, хороводи. Отже, народні обряди, звичаї, ігри народжувались у побуті первісної людини й розвивалися в тісному зв’язку з трудовими процесами. Надалі не тільки трудові процеси, a й ширше коло життєвих явищ стає змістом народних ігор, в яких картини життя поетизуються і набувають помітних форм театралізованого видовища.

Згідно з археологічними і етнографічними даними, до найдавніших масових свят належать так звані зоофагічні обряди, тобто свята з обрядовим,колективним з’їданням тієї чи іншої тварини. Характерні елементи зоофагічних свят: вбивство тотемної тварина, обряд символічного очищення від немовби здійсненого "злочину", урочисте розбирання туш, причому на голові і передніх лапах шкіра залишалась, ритуальне "годування" голови вбитої тварина, заглядання їй в очі, цілування морди, прикрашання, урочиста трапеза, під час якої спочатку з’їдали свій тотем, а потім "воскрешали" його, тобто наслідували йому в особливому ритуалі, імітуючи рухи тварина.

Такі дії стали служити засобом передачі досвіду і поступово склалися в особливий вид діяльності. Виникли своєрідні танці, які полягали в імітації рухів тварин. Подібно до того, як рядження мисливців (мисливське маскування) під тварин у процесі полювання доповнювались імітацією їхніх рухів, так і імітація рухів тварин під час танків доповнювалася рядженням виконавців у звірині шкури, а потім маски. Мисливські танці досить відрізняються від мисливського маскування насамперед тим, що людина перевтілюється в тварину і танцює не під час полювання, а перед ним. Таким чином, мисливський танець не зводиться тільки до виробничого процесу, тому не слід обряди первісних людей зводити до мети лише утилітарної. Адже виникнення перших обрядів пов’язане не лише з соціальними причинами, а й з психологією людини. Так, більшість мисливських і воїнських обрядів були яскравою демонстрацією компенсаторного значення емоцій, викликаних за допомогою співів, танців, магічних зображень. Якщо на полювання відправлялися люди, не скуті страхом, а повні духовного піднесення і сил, згуртовані в єдине ціле, то в цьому сприяла чудодійна сила мистецтва. Воно доповнювало знання, компенсувало неминучий дефіцит їх, ставало могутнім знаряддям виховання.

Крім того, зоофагічні свята виконували важливі соціальні функції (інформаційні, комунікативні та ін.), сприяли усвідомленню первісної мисливської групової спільності, її походження, широких родинних зв’язків та спільних інтересів.

Елементи найдавніших зоофагічних свят, як показує етнографія, простежуються в різних народів земної кулі і в пізніші часи (ведмежі свята в народів Сибіру, карелів і фінів, свята оленя й лося в евенків, вовчі свята у хантів, слонові свята з деяких племен Африки і Камбоджі тощо).

Дослідження радянських етнографів свідчать, наприклад, про те, що культ ведмедя й ведмежі свята побутують і нині серед нечисленних корінних жителів Сибіру. Вдале полювання в хантів і мансі досі відзначається особливими церемоніями - ведмежими танцями (ведмежим святом). На це свято прибувають родичі й знайомі мисливця навіть із сусідніх населених пунктів. Голова тварини разом зі шкірою кладеться в куток кімнати, а біля неї ставиться частування для вбитого ведмедя. Свято продовжується протягом кількох днів, переважно в нічний час. Воно супроводжується піснями й танцями, які мають здебільшого ритуальний характер. Ведмідь змальовується як син бога, який впав з неба і обріс шерстю. Ведмедя намагаються "переконати" не ображатися за те, що його вбили.

Однак не все у ведмежому святі має культовий характер. Під релігійною оболонкою в ньому виявляється також і народна творчість хантів і мансі. Поруч з ритуальними танцями існують побутові, жартівливі. Вони є невід’ємною частиною національного мистецтва, з одного боку, і частиною свята - з другого.

Танці під час свята відтворюють у формі художнього видовища подію, яка є приводом до святкування. Під час свята мисливці радіють і заспокоюються, вони переконані в тому, що завдяки ритуальним діям відновлюється порядок всесвіту, який вони порушили, забивши ведмедя. Крім того, вони вважала, що така форма ритуального вибачення перед твариною гарантує їм наступний успіх на полюванні.

Отже, в даному випадку ритуал свята, церемонії, обряди стають вторинними цінностями, задовольняють емоційні й інтелектуальні потреби, пов’язані з торжеством: створюють настрій, дають учасникам можливість виявити себе, відтворюють у драматизованій видовищній формі важливу подію та її наслідки, смисл.

У подальшому розвитку, як уже згадувалося вище, не лише трудові процеси, а й більш широке коло явищ стає змістом народних свят та ігор. А так звані виробничі обряди у процесі суспільного розвитку поступово змінювалися і залишалися як символічні народні ігрища, театралізовані дійства й свята. Підтвердженням цьому можуть бути свята багатьох народів світу, в тому числі й східних слов'ян.

Основним джерелом існування давніх слов’ян, як і інших народів, було збирання, мисливство і примітивне землеробство. Короткі періоди добробуту змінювалися тривалим недоїданням, голодом. Але коли випадав успіх, коли їжі було доволі, люди спільно, гуртом відзначали цю радість - влаштовували бенкети, танцювали навкруг вогнищ, обмінювалися подарунками. Звичайно це траплялося у певну пору - в період визрівання диких плодів, скресання від льоду рибної ріки і т.п. - і ставало традицією. Звідси в давніх слов’ян виникло обожнювання сил природи, поклоніння сонцю, воді, вогню, землі.

Шануючи, наприклад, воду, слов’яни надавали їй особливої живлющої, очисної і цілющої сили. З культом води були пов'язані ті народні свята, які повинні були викликати дощ, врятувати посіви від посухи, насичи ти рослинність достатньою кількістю вологи. Отож, такі магічні дії, як купання чи обливання водою, щоб викликати воду, супроводжували саме свята весняно-літнього періоду..

Поклоніння вогню зумовило в слов’ян обряди й свята, пов’язані з уявою про "небесний вогонь*, про сонце і блискавку, про тепло і світло. Вогонь, за їхніми уявленнями, також мав очисну силу, і йому поклонялися усі без винятку народи світу, але по-різному. Річний цикл Сонця (Ярин) у слов’ян ділився на періоди чи пори року: період Хорса (весна), Дажбога (літо), Стрибога (осінь) і Симаргла (зима). Кожному періоду відповідали свої обряди і свята, присвячені сонцю. Приміром, у кінці червня святкували Купала, коли під час гуляння палили вогнища і стрибали через них. Вогнища немовби підігрівали сонце, яке ближче до осені начебто охолоджувалося.

Предметом поклоніння була й земля. За давнім звичаєм нею клялися при суперечках про земельні володіння. Найдавніший аргумент чиєїсь правоти полягав у звичаї їсти землю. А мандрівники, воїни, купці брали з собою в дорогу жменю рідної землі як амулет, що оберігав їх від усіляких бід. Усім цим підкреслювалася земна суть людини, її раціональне уявлення про землю.

Поклонялися давні слов’яни також і деревам, наприклад, березі, на основі чого склався народний обряд свята"семика”, коли дівчата приносили до берізки частування, прикрашали її і співали пісень.

У слов’ян поширене було й шанування священних тварин - бика, тура, ведмедя, вовка, кабана, цапа та ін. Як і на півночі, ведмідь був також об'єктом культу у слов’ян, одним з улюблених персонажів старовинних народних ігор, казок і билин, свят.

У слов’ян була своя система антропоморфних божеств, близька до грецької. Подібно до грецьких німф, у них були русалки й берегині - шановані мешканки таємної водяної стихії. Вважалося, що вони викликали благодатний дощ на поля й охороняли урожай.

Із своїх покровителів - добрих духів і богів – слов’яни виділяли бога грізної стихії, грому й блискавки - Перуна, який водночас вважався богом землеробства, його задобрювали жертвопринесенням тварин. У християнстві він прибрав образу Іллі, що підноситься до неба на колісниці. Однак найуніверсальнішим був бог Ярило - бог сонця. Спочатку це божество втілювалось у жіночій особі й асоціювалося з володаркою неба. На її честь у кінці квітня влаштовувалися веселі Ярилині свята, ігри і хороводи. Вбравши одну з дівчат Яри лою, тобто в білі шати, її саджали на білого коня і водили навкруги неї хоровод. Потік Ярило стало символом-божеством чоловічої родючості .

На честь Іншого “сонячного божества" - Купали - проводились літні свята й ігри, присвячені оспівуванню плодів і зілля. Ці свята православна церква пізніше пристосувала до днів церковного календаря.

У слов’ян шанований був також бог Волос (Велес) - покровитель худоби, який у християнстві перетворився у святого Власія, якого зображали на іконах поруч з биком.

Серед інших популярних богів був Мокош - богиня води, грози, родючості, прядіння й ткацтва, У православ’ї її заступала Параскева П’ятниця – «льняниця», в жертву якій приносили перші снопи льону й виткані рушники, звідки пішов звичай прикрашати ікони і статуї святих рушниками.

Дуже шанували слов’яни і бога-коваля Сварога; він водночас вважався оборонцем сім’ї та покровителем мистецтва. Сварог мав сина - Сварожича, який був покровителем домашнього вогнища, ковальського горна. З розвитком християнства церковники ввели замість них Козьму і Дем’яна - святих покровителів тваринництва і ковальської справи.

Хоч ці божества на перший погляд і були центром старослов’янських свят, все ж останні позбавлені релігійного догматизму і цілком органічно входили в життя людей, містячи в собі велику кількість самобутніх рис народного мистецтва, в тому числі художні уособлення сил природи, пір року й різних побутових явиш.

Поступово в слов’ян, на основі господарського життя, конкретних спостережень над процесами вмирання і відновлення природи, тривалого трудового досвіду склалося два цикли обрядових свят, приурочених до різних періодів сільськогосподарських робіт:

а) пов’язаних з підготовкою урожаю, які, в свою чергу, поділяються на два періоди - зимовий і весняно-літній;

б) ті, що супроводять одержання урожаю.

Дотримуючись цього землеробського календаря, слов’яни святкували його "червоні дати".

Обрядова основа кожного народного свята - конкретні сюжети й образи народно-побутової драми, головні герої яких - трудова людина і сам народ, а також навколишня природа, образи якої знайшли місце в народному епосі, в уособлених явищах природи типу Весна-красна, Купала, Коляда, Ярило, Зимонька-зима та ін. Уособлюючи сили природи і усвідомлюючи залежність від них, народ створював свої святи й обряди, які відображали його земні турботи і потреби.

Церковна ж обрядність на противагу язичницькій і народній, створювалась і формувалась на основі церковних догматів і канонів. Протягом року православна церква відзначала 12 календарних свят, присвячених Христу, трійці і богородиці, 5 "великих" свят, 4 пости і 359 свят "святих угодників”, а також престольних свят, що визначались церквами за іменами святих.

Народ перебудовував їх на свій лад, зберігаючи недоторканими свої традиції й обряди. Церковні календарі в даному випадку служили орієнтиром для народного календаря, який складався з восьми трудових періодів, кожен з яких відповідав тому чи іншому видові господарських робіт відповідно до пір року.

Так само перероблено і церковний календар, і святці, їх пристосовано таким чином до господарських і побутових вимог, при цьому збережена схильність народу до язичеського шанування сил природи і вільнодумства.

Таким чином, народне обрядове свято у слов’ян, а потім на Русі в дофеодальний період було наслідком задоволення результатами праці, передчуттям добробуту, який настав після багатоденних клопотів і тякких випробувань, що народжувало найрізноманітніші свята.

Свята епохи середньовіччя і ренесансу

Повстання рабів і так зване велике переселення народів ознаменували собою перехід до іншої епохи, а саме - епохи феодалізму, Антична культура, заснована на міфології, змінюється пануванням релігії. Свята епохи феодалізму мали подвійний характер, що зумовлювалось становищем і боротьбою різних соціальних груп: з одного боку, панівних класів і церкви, з другого - трудящих мас.

Феодально-державні і церковні свята намагались переконати народ у вічності й непорушності існуючого ладу; вони санкціонували його і зміцнювали, проголошували, священним. Офіційні - ставили за мету утверджувати стабільність, незмінність і вічність усього існуючого феодального порядку; ієрархії, релігійних, політичних, моральних норм, заборон. До таких свят належали театралізовані процесії, і насичені різноманітними ігровими елементами, які завершувалися театралізованими виставами під назвою "містерії".

Напередодні процесії населення міста сповіщали про майбутнє торжество спеціальним указом, в якому було точно визначено час, місце й ті заходи, які необхідні для підтримання порядку в місті. Спостереження за порядком доручалося спеціальним комісарам. Усі ремісницькі й купецькі гільдії повинні були беззаперечно підкорятися їх розпорядженням. Іншими словами, міська влада брала на себе відповідальність за успішне, організоване проведення процесії, усвідомлюючи небезпеку розгулу народної стихії.

Тематикою для проведення процесій були найрізноманітніші події -укладення миру чи перемир’я, обрання нового папи, народження члена королівської сім’ї, врешті-решт, хороша погода чи закінчення епідемії чуми. Таких процесій у великих і середніх містах Європи (Франція, Німеччина. Іспанія та ін.) було приблизно близько 12.

Церковники намагалися головну роль у них брати на себе: під час проходження процесії заборонялося проводити торгівлю спиртним, закривалися всі шинки й погребки, учасники мусили бути акуратно одягненими, не піднімати шуму під час ходи і т.д.

На площі, куди приходила процесія, встановлювався олтар, куди покладались принесені дари і реліквії. В особливо урочистих випадках реліквії оточувались високими восковими свічками. Крім того, несли ще близько трьохсот смолоскипів, прикрашених, у Франції, наприклад, червоними і білими трояндами. Міські старшини йшли у чорних костюмах з трьохфунтовими свічками в руках, а ті, хто "каються”, простували в білому одязі босоніж, з непокритою головою й з "покаянною" свічкою в руках, відбуваючи тим самим належну кару. Жінки йшли окремо від чоловіків і найчастіше після того, як чоловіки вже пройдуть.

Процес театралізації міського життя поширювався і на урочисті в’їзди знатних осіб, прибуття яких у місто давало привід для свят і розваг. Особливо пишно святкувалися в’їзди у Франції, Англії, Нідерландах. В епоху трьохстанової монархії (духовенство, дворянство, буржуазія), в час зближення бюргерства з королівською владою,панівні класи намагались таким шляхом осліпити народ блиском і розкішно, оточити себе ореолом величності.

При в’їзді в Париж короля Філіппа ІУ Красивого (ІЗІЗ р.) вперше були розіграні на площі у вигляді мімічної містері "Страсті Господні". Після цього подібна театралізація повторювалася не раз і одержала свій подальший розвиток як багато годинна або навіть багатоденна вистава - містерія на площі.

Слово "містерія" у перекладі з латинської означав таїнство, таємниця - священне дійство. Організовані церквою, вони зображали рівні сцени з подій Старого і Нового заповітів: створення світу, історію пророка Даниїла, страсті Христові, воскресіння Хреста та ін.

Добре розуміючи велику впливову силу мистецтва, церковники винесли містерії з церковних папертей, де вони спочатку проводилися, на міській площі. Часто для реклами за кілька днів під звуки труб проходили групи глашатаїв, зупинялись на площах і у віршованій формі запрошували на виставу.

Потрібно зазначити, що з самого початку містерії справді являли собою ланцюг біблейських епізодів, але в подальшому справжня святковість, збережена народом у боротьбі з офіційними установками, змусила панівні класи не тільки легалізувати народні свята поза офіційним проведенням свята, а й укорінити їх у нього як його частину.

Цікаві за своїм змістом народні гуляння, карнавали й процесії середньовіччя і Ренесансу. У кожного народу вони відзначалися своїми розвагами: у іспанців - бої з биками, у англійців - кулачні бої, кінні скачки, у французів - танці, у італійців - маскаради (карнавали). У цей період неможливо собі уявити життя народів Західної Європи без народних свят. Святкове життя цього періоду відображено у творах найвідоміших письменників того часу: Данте, Боккаччо, Сервантеса, а пізніше Шекспіра й Гете.

Характерним для народних свят середньовіччя було їхнє сміхове начало, вільне від усякого релігійно-церковного догматизму, від містики і благоговіння. Вони позбавлені також магічного й молитовного характеру. Навпаки, деякі свята й карнавали були пародією на церковний культ. Яскравою ілюстрацією може служити "Свято осла". Торжество начебто присвячене пам’яті втечі Марії з немовлям Ісусом до Єгипту на ослі, але в центрі його не Марія і не Ісус, а саме осел з його характерним криком. З цього приводу служили комедійні "ослячі меси", в яких замість "амінь" лунали звуки, що відтворювали крик осла. На багатьох святах відбувалося блазенське переміщення ієрархії зверху донизу: блазня оголошували королем, на святі блазнів обирали короля (згадаймо хоча б такий яскравий приклад, як опис подібного свята у романі В.Гюго "Собор Паризької богоматері"), блазенського аббата, єпископа, архієпископа і навіть папу.

Характерна риса більшості народних свят цього періоду - загальні святкові веселощі, радісний, піднесений настрій. Народ, що сміявся на площі, виражав тріумф ідеї, закладеної в основу свята. З іншого боку, сміх - це не тільки елемент розваги й веселощів. Він завжди займав і займає велике місце в житті людини. Ще Арістотель писав про сміх як про дарунок Бога, безпосередньо пов’язаний з владою людини над усім світом і з наявністю в неї розуму. «Із усіх живих істот лише людині властивий сміх» - говорив він.

Активними учасниками народно-вуличних святкових дій були клірики, школяри, студенти, цеховики та інші нижчі й середні верстви населення, водночас у середньовічному театрі просто неба ми бачимо акторів-професіоналів (гістріонів) і акторів-любителів (служителів церкви). Для гістріонів характерні такі риси, як висока фізична підготовка, користування масками, гостра сатира, народний гумор. На протилежність їм актори-любителі - служителі католицької церкви - брали участь у серйозних за своїм змістом і тоном містеріях.

Взаємопроникнення й синтез таких протилежностей надавали своєрідного характеру середньовічним святам, де поруч існували величне й смішне, абстрагована символіка християнської церкви і конкретний реалізм міського побуту, статика й динаміка, патетика й гротеск, потойбічний ідеал з архіземним цинізмом.

Таким чаном, подвійний характер святкувань цього періоду зумовлювався суперечностями феодального ладу. Не знаючи шляхів до поліпшення свого злиденного життя, трудящі маси хоча б під час свят потрапляла в уявне царство свободи, рівності, братерства й висловлювала свій протест проти експлуататорів. Кожній країні були властиві ті чи інші форми проведення свят, як уже згадувалося вище.

Так, для Франції були характерні театралізовані вистави під назвою соті (від франц. sot - блазень, дурень).

Критикуючи недоліки тогочасного суспільства, будучи живою театральною публіцистикою, вони виконували роль газет і журналів нашого часу. Особливо широко були представлені ті вистави, які мали агітаційний і пропагандистський характер.

До такого самого типу вистав належали мораліте (від лат. мораліс – моральний), які спочатку були частиною містеріальної вистави, а потім виділились у самостійні, алегоричного характеру, видовища . Боротьба між добром і злом, між духом і тілом зображались у мораліте у вигляді протиставлення двох фігур, які втілювали боротьбу доброго й злого начал у людині чи боротьбу цих сил між собою за підлеглість людини своєму впливові. Ці сили були представлені в алегоричних образах "Скупості", “Глупоти", "Братерської любові", "Доброї надії" тощо.

В епоху середньовіччя й Ренесансу дві групи свят іноді різко розмежовуються, іноді зливаються в єдине театралізоване дійство. Прикладом розмежування можуть бути рицарські турніри, які були офіційним святом дворянства й феодалів; вони мали чітку розробку, постійний ритуал, окремі елементи якого цікаво вивчати і в наші дні.