Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Трудові ресурси України

Зміст

Вступ............................................................................................................................3

Розділ 1. Суть, значення і роль трудових ресурсів в Україні

1.1 Трудові ресурси – чинники розміщення продуктивних сил……………….6

1.2 Населення – природна основа формування трудових ресурсів, розселення населення……………………………………………………………......8

1.3 Демографічні передумови розміщення продуктивних сил…………….....12

Розділ 2. Стан використання трудових ресурсів

2.1 Соціальна структура населення і трудовий потенціал України……….....17

2.2 Зайнятість населення……….…………………………………………….....25

2.3 Міграції в Україні…………………………………………………………...28

2.4 Трудоресурсна ситуація в Україні………………………………………....33

Розділ 3. Недоліки, проблеми і шляхи покращення використання трудових ресурсів

3.1 Безробіття, його суть і види………………………………………………..36

3.2 Проблеми використання та шляхи покращення трудових ресурсів…….39

Висновок…………………………………………………………………………...43

Використані джерела……………………………………………………………..45

Додатки……………………………………………………………………………..46

ВСТУП

Взаємозв’язок між населенням і розвитком господарства – процес історичний. Він змінюється і ускладнюється протягом усього історичного розвитку людства. На початку розвитку суспільства населення забезпечувало свою життєдіяльність за рахунок дарів природи шляхом збиральництва, рибальства та мисливства. На наступних етапах розвитку тип господарства змінився і замість присвоєння даних природою засобів існування треба було розвивати відтворювальне господарство. Спочатку це було землеробство і тваринництво. Розвиток цих галузей зумовлював необхідність виробництва певних засобів праці, що привело до становлення нового прошарку людей – ремісників.

Виробництво засобів праці і спеціалізація регіонів на виробництві різних продуктів відповідно до наявних природних умов і ресурсів спричинили розвиток торгівлі як наступного сектору господарювання.

Зазначені вище сектори господарювання характеризують початковий етап розвитку суспільства. У наступні періоди історичного розвитку людство значно ускладнило суспільні відносини. Воно пройшло стадії від доіндустріального суспільства до індустріального. Нині настала черга інформаційної стадії розвитку суспільства, коли наука, розробки нових технологій стають основними сферами діяльності людей і разом з наданням різних послуг забезпечують засоби їх існування.

Таким чином, людина є активною продуктивною силою, що власною трудовою діяльністю забезпечує виробництво матеріальних засобів свого існування та надання необхідних їй послуг. Водночас вона є споживачем продуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Як бачимо, населення і економіка єдині: людські потреби викликають появу нових виробництв та послуг, а останні впливають на людей. Оскільки людина є основним творцем суспільного багатства, то чисельність населення, кваліфікація його працездатної частини є чинником, який обумовлює економічний розвиток.

Зайнята в суспільному виробництві частина населення є найбільш активною і головною продуктивною силою суспільства. Саме вона створює матеріальні цінності. У плануванні розвитку і розміщення продуктивних сил, окремих галузей народного господарства практичне значення мають чисельність наявних трудових ресурсів та джерела їх поповнення. Але для ефективного функціонування народного господарства з постійним зростанням продуктивності праці не достатньо кількісного виміру трудових ресурсів. Не менш важливим є їх якісна характеристика: рівень освіти, професійно-кваліфікаційна підготовка, фізичний стан та інші.

Поняття «трудові ресурси» вперше запропонував академік С.Г. Струмилін. Вони складаються переважно з працездатного населення у працездатному віці. Нині нижня межа працездатного віку встановлена 16 років, а верхня – 55 років для жінок та 60 років для чоловіків. До трудових ресурсів належать також пенсіонери, зайняті в суспільному виробництві,а також підлітки віком 14 – 15 років, які з тих чи інших причин працюють у сфері матеріального виробництва або невиробничій. З трудових ресурсів потрібно вилучити інвалідів праці чи дитинства працездатного віку, які не зайняті в господарстві, а також незайнятих пенсіонерів працездатного віку.

Кількість трудових ресурсів не завжди пропорційна чисельності населення, а залежить насамперед від його вікової структури. Чим більша у ній частка осіб віком до 16 або понад 60 років, тим менша чисельність трудових ресурсів. Вона може зростати за рахунок додаткового залучення у виробництво людей пенсійного та підліткового віку. Кількість трудових ресурсів можна регулювати й за рахунок зміщення меж працездатного віку. Важливим резервом збільшення трудових ресурсів є поліпшення умов праці, техніки безпеки, охорони здоров’я, що сприяють зниженню смертності та інвалідності осіб у працездатному віці, зменшенню чисельності Збройних сил або скороченню строку служби в армії, ліквідації пільг для передчасного виходу на пенсію тощо. Істотно впливає на кількість трудових ресурсів статевий склад населення. Збільшення чисельності чоловіків сприяє зростанню трудового потенціалу держави, оскільки вік виходу їх на пенсію на 5 років більший, ніж жінок.

За умов зниження природного приросту трудових ресурсів велике значення має поліпшення їх якісного складу. Прогресивною вважається структура трудових ресурсів, у якій більше осіб віком до 40 років. Для науково-технічного прогресу це найважливіший чинник трудозабезпечення майже всіх галузей економіки. Аналіз тенденцій природного приросту населення, зрушень у його статево-віковій структурі є основою для прогнозування на перспективу чисельності й структури трудових ресурсів. Мета застосування різних методів прогнозування – отримання найбільш репрезентативних даних про майбутні кількісні та якісні параметри трудового потенціалу.

Зміни чисельності трудових ресурсів залежать від природного руху населення – народжуваності та смертності. За інших однакових умов швидкому зростанню населення відповідає швидке зростання трудових ресурсів і навпаки. Однак зміни в народжуваності на трудові ресурси вплинуть лише через 16 років. Співвідношення чисельності поколінь, що вступають у працездатний вік, також змінюється.

Сучасне виробництво зумовлює об’єктивну необхідність постійного підвищення якості робочої сили. Це забезпечується через освіту, загальну культуру, глибоку професійну підготовку і спеціальні знання, творче ставлення до праці та свідому дисципліну.

Зростає частка робітників з вищою та середньою спеціальною освітою( 90 % зайнятих).Кожний четвертий має диплом вузу чи технікуму. Рівень освіти жінок досягнув рівня освіти чоловіків. В умовах переходу до ринкової економіки потрібен механізм економічно ефективної раціональної зайнятості. Чисельність зайнятих у суспільному господарстві становить приблизно 23млн осіб.

Розділ І. Суть, значення і роль трудових ресурсів в Україні

1.1 Трудові ресурси – чинник розміщення продуктивних сил

Трудові ресурси як чинник розміщення продуктивних сил фахівці оцінюють з різних точок зору. Дехто вважає, що розміщення виробництва має здійснюватись у повній відповідності до існуючого розміщення трудових ресурсів. Інші фахівці розглядають проблему робочої сили в процесі розміщення виробництва як другорядну порівняно з іншими економічними чинниками. У нинішніх умовах чинник трудових ресурсів для розміщення виробництва в Україні набув першорядного значення. Це зумовлено насамперед досить нерівномірним розміщенням трудових ресурсів і поглибленням диспропорції між трудовими ресурсами і можливостями їхнього використання, зменшенням чисельності населення, зростанням безробіття та значимості кваліфікованої, інтелектуальної праці в умовах поглиблення кризи виробництва.

При оцінюванні трудових ресурсів доцільно також ураховувати посилення переміщення та міграції населення. Трудові ресурси відносно мало впливають на розміщення підприємств у видобувних і сировинних галузях важкої індустрії

Хоча і тут за умов безробіття та реконструкції підприємств виникає потреба в розміщенні інших, переважно працемістких виробництв. Наявні трудові ресурси, їхній статево-віковий склад, кваліфікація є першорядними чинниками у таких важливих галузях, як приладобудування, радіоелектроніка, літакобудування, космічна техніка, біотехнологія тощо.

Віднедавна у розміщенні продуктивних сил почали використовуватися такі чинники, як сукупність взаємовідносин між природою і населенням, природою і господарством, природою і людиною, що характеризують середовище життєдіяльності людини. Суспільство в процесі своєї господарської діяльності змінює природне середовище, впливає прямо або побічно на всі його компоненти. Цей вплив особливо посилився в епоху сучасної науково – технічної революції, коли масштаб діяльності людини порівнюють з впливом глобальних природних процесів.

Зміна природних компонентів має зворотний вплив на саму людину і її діяльність. Зміна природи сприймається нами як погіршення якості природного середовища, а також кількості та якості природних ресурсів. Водночас негаразди в екології мають характер «ланцюжкових реакцій» . Вони спричиняють погіршення здоров’я населення та умов праці, функціонування техніки, погіршення якості та кількості продукції галузей природокористування тощо. Гармонізація відносин між природою і суспільством вимагає прийняття і реалізації цілої системи заходів. Серед них важливе значення належить раціональній територіальній організації продуктивних сил. Це також створення і застосування принципово нових (замкнених, екологічно чистих та ресурсозберігаючих) технологій. Повинний ефективно діяти державний екологічний контроль за розвитком та розміщенням виробництва. Екологічний міжвідомчій експертизі мають підлягати всі великомасштабні господарські проекти. Саме з екологічною експертизою пов’язується вирішення проблем надійності та комплексності прийнятих рішень щодо розміщення продуктивних сил.

У ролі особливого специфічного чинника розміщення продуктивних сил виступає нині людський чинник. Це єдиний « одушевлений » компонент у сукупності всіх чинників розміщення продуктивних сил. Найважливішою ознакою суспільного життя має стати націленість дії всіх чинників, які визначають розміщення продуктивних сил, на забезпечення інтересів людини. Це поняття містить концентровану, комплексну характеристику сучасної людини – головної продуктивної сили (працівника), споживача, рушійної сили не тільки в економіці, а й у соціальній, політичній, духовній сферах суспільства.

Людина та її інтереси мають бути головним чинником розміщення виробництва. Адже людський чинник поновлюваний і, що є найголовнішим, удосконалюваний ресурс. А такі категорії , як компетентність, відповідальність, кваліфікація, утворюють так звані безкапітальні чинники економічного розвитку і розміщення продуктивних сил.[12, с. 30]

Населення – природна основа формування трудових ресурсів, розселення населення

Основа кожної держави – це населення, люди, які є її громадянами. Розвиток держави не можливий без наявності певної кількості населення, наявності його трудоресурсного та інтелектуального потенціалу, виробничої та духовної культури.

Населення є активною продуктивною силою, яка своєю діяльністю продукує виробництво матеріальних та духовних благ і послуг, як засобів свого існування, і одночасно виступає основним споживачем продуктів своєї праці, які забезпечують його життєдіяльність. Таким чином, населення відіграє у виробництві подвійну роль: і споживача, і виробника матеріальних благ та послуг, тим самим формуючи споживчий ринок та ринок праці. Населення є природною основою трудових ресурсів – провідною складовою продуктивних сил та головного фактора виробництва. Чисельність населення впливає на формування контингенту трудових ресурсів. Від цього залежать обсяги фінансових ресурсів для соціального забезпечення, споживчий попит на товари народного споживання, склад та потужність соціальної інфраструктури.[13, с. 80]

Все ширше у науковій літературі та у практиці поширюється термін «економічно активне населення». Ним позначають працездатне населення, яке впродовж певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг. До складу економічно активного населення відносяться люди, які зайняті господарською діяльністю, що приносить прибуток, та безробітні люди. Із цього виходить, що економічно неактивне населення включає людей, які зайняті в домашньому господарстві, учнів та студентів, осіб, що не шукають роботи і не бажають працевлаштуватись. Економічно активне населення становить в Україні 22.8 млн. осіб (2005 р.), а економічно неактивне населення – 13.5 млн. осіб. Значну частку серед осіб останньої групи становлять студенти та люди пенсійного віку (за методикою обчислення економічно активного і неактивного населення враховуються люди у віці 15-70 років).(додаток 1)

Усе зайняте населення ще називають робочою силою, або самодіяльним населенням. За методикою ООН самодіяльне населення поділяється на такі категорії:

1) підприємці, які володіють засобами виробництва і користуються найманою працею;

2) дрібні власники, орієнтовані на сімейну працю;

3) члени сімей власників засобів виробництва, які працюють без фіксованої заробітної плати;

4) наймані робітники і службовці;

5) люди, які не мають визначених місць у суспільному виробництві.

Населення, яке не належить до самодіяльного, відноситься до т.з. “утриманців”.[4, с. 31]

Для характеристики розміщення населення використовують поняття «розселення». Розселення є міським і сільським. Співвідношення міського і сільського населення демонструє рівень розвитку продуктивних сил і великою мірою залежить від рівня розвитку продуктивних сил країни чи регіону. Так, на початку ХХ століття в Україні проживало 82 % сільського населення, але протягом століття спостерігалася стійка тенденція до його зменшення. Водночас зросла частка міського населення, що безпосередньо було пов’язане з індустріалізацією країни. Особливо воно зростало в 70-80-ті роки. У 1979 р. частка міського населення становила 60,8 %, у 1996 р. – 67,8 %, а в 2001 – 67,3%, 2007 р. – 68,1 %. (додаток 2)

Це в першу чергу зумовлене інтенсивними процесами урбанізації, які протікали досить територіально відмінно в післявоєнні роки в Україні. Найбільш інтенсивними вони були у Донецькому районі та великих міських агломераціях. За впливом на соціально-економічний розвиток території ці процеси дуже неоднозначні. З одного боку, вони свідчать про інтенсивний промисловий розвиток у країні, нарощування економічного і науково-технічного потенціалу, формування і розвиток великих і середніх міст та розгалуженої системи розселення, з іншого – про надмірну концентрацію виробництва і населення, а отже, і надвисокий демотехногенний тиск на територію, про відплив населення із сільської місцевості, із місць «корінного» проживання, що призводить до деградації системи сільського розселення та соціальної ерозії в суспільстві.

Процес урбанізації в Україні призвів до збільшення питомої ваги міського населення, зростання соціально-економічної ролі міст, збільшення кількості великих міст. У результаті цього міське населення з 1919 по 1995 рік зросло більше як у 5 разів, а сільське знизилося в 1,7 разу.

Виділяють групи міських поселень: малі (до 50 тис. ос. ), середні (50-100 тис. ос. ), великі (100-500 тис. ос.), дуже великі (500-1000 тис. ос.), міста-мільйонери (понад 1 млн. ос.). У великих, дуже великих і містах-мільйонерах проживає 55,7% міського населення України. До міст-мільйонерів на 01. 01. 2007 р. належать 5 міст: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса. До дуже великих міст належать 4 міста – Запоріжжя , Львів, Кривий Рік, Миколаїв. Великих міст із населенням від 100 до 500 тис. ос. Є всього 36.

Міста виконують різні функції і спеціалізуються на одному чи декількох видах діяльності. Міста-мільйонери та великі міста відносять до багатофункціональних. Навколо багатофункціональних великих міст групуються середні і малі міста, утворюючи міські агломерації, яких в Україні 5. Є міста з моноспеціалізацією: транспортні вузли, науково-освітні та адміністративні центри, міста-курорти тощо. Селища міського типу поділяються на індустріальні, агропромислові, сільськогосподарські, змішаного типу.

Є пряма залежність між рівнями урбанізації та загальною густотою населення. В областях, де проходили інтенсивні процеси урбанізації, спостерігається найвища густота населення в Україні.

Урбанізація суттєво вплинула на формування системи розселення, яка представлена територіально цілісним і функціонально взаємопов’язаними сукупностями поселень. Усі населені пункти (міські і сільські) України об’єднані в єдину систему розселення (із центром у м. Києві), у межах якої виділяють регіональні системи розселення (міжобласні – навколо міст-мільйонерів, обласні) і локальні (у межах адміністративних районів).

Питання сільського розселення дуже актуальне на сучасному етапі територіальної організації суспільства. У другій половині ХХ століття спостерігалася стійка тенденція до зниження чисельності сільських поселень, що було безпосередньо пов’язане із змінами в міському розселенні. За період 1961-1993 рр. кількість сіл скоротилася з 42 229 до 28 858. У 2006 р. в Україні нараховувалося лише 28 562 сіл. Половина з них зосереджена в Західному економічному районі. З них висока частка сільського населення України (понад 50 %) проживає у Вінницькій, Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській та Чернігівській областях.

Села за кількістю жителів поділяються на малі, середні та великі. У малих поселеннях проживає до 500 ос.; у середніх – від 500 до 1 000 ос.; у великих – понад 1 000 ос. На 05.12.2006 р. в Україні із 28,6 тис. сільських поселень становили: 63,1 % - малі, 21,2 % - середні та 15,7 % - великі.

Система сільського розселення на сучасному етапі деградує. Деякі види сільського розселення – хутори, містечка, - взагалі зникли. На жаль, у селах залишаються на постійне проживання, як правило, люди старшого віку, що призводить до зменшення чисельності трудових ресурсів та занепаду сільської місцевості.

Сільське розселення України зазнало таких змін через непродуману аграрну політику в державі, екстенсивний розвиток сільського господарства, слабкий розвиток переробної промисловості, виробничої та соціальної інфраструктури в сільській місцевості. Важкі умови життя та праці селянина, відсталість сфери послуг і побуту спонукали до масових виїздів, особливо молоді, не лише з села, а й за межі країни, що призвело до знелюднення українського села, його деградації, старіння населення і від’ємного сальдо в природному прирості.[6, с. 42]

Демографічні передумови розміщення продуктивних сил

У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є найважливішою складовою, бо трудові ресурси – головна продуктивна сила. Аналізуючи вплив демографічних передумов на розміщення продуктивних сил, треба враховувати, що населення – не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Тому врахувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення у своїй сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці.

Демографічні передумови можна поділити на такі основні структурні блоки:

чисельність населення країни (регіону), його динаміка, характер відтворення;
розміщення населення на території, щільність населення, форми розселення, міграції;
статевовікова структура населення, чисельність і динаміка трудових ресурсів, рівень їхньої кваліфікації;
структура зайнятості населення;
національний склад населення;
демографічна політика держави.

У взаємодії з іншими передумовами й факторами розміщення продуктивних сил той чи інший структурний блок стає провідним, визначальним. Чисельність населення найбільше впливає на формування контингенту трудових ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або регіону. Певною мірою вона визначає й розмір валового внутрішнього продукту країни, хоча ця залежність не пряма: вирішальний вплив на цю величину справляють інші фактори (наприклад продуктивність праці).

Аналізуючи демографічні передумови розміщення продуктивних сил, треба враховувати чисельність населення регіону на даний момент і його динаміку в часі. Це необхідно для визначення цілої низки економічних показників: забезпеченості трудовими ресурсами на розрахунковий період, обсягу виробництва товарів народного споживання, обсягу коштів на соціальне забезпечення, розмірів будівництва житла, шкіл, лікарень тощо. Динаміка природного приросту населення регіону залежить від рівнів народжуваності й смертності; приріст населення – це різниця між кількістю народжених і померлих за певний період (звичайно – за рік). Щоб дані про народжуваність. Смертність і природний приріст були співставні за різними регіонами, їх розраховують на 1000 душ населення, одержуючи відповідні коефіцієнти: коефіцієнт народжуваності, коефіцієнт смертності, коефіцієнт природного приросту.

Коефіцієнт природного руху обчислюється у проміле. Народжуваність – найдинамічніший складник, бо саме вона впливає на зміну природного приросту населення. Загальні коефіцієнти народжуваності прості для обчислення, проте вони не зовсім точно характеризують демографічний процес, бо не враховують вікову структуру населення (додаток 3). Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населення (цебто нульовий приріст), треба аби сумарний коефіцієнт становив 2,6. У країнах з високою смертністю він має бути вищий, у країнах з низькою смертністю (і відповідно з більшою тривалістю життя) він понижується. В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб у країні забезпечувалося просте відтворення.

Другою складовою динаміки природного приросту є смертність (додаток 4). У столітті, що минає, показник смертності у цілому в усьому світі знижується, особливо це помітно у країнах,що розвиваються. Однак протягом останніх десятиріч у високорозвинених країнах світу він почав поволі зростати. У цих країнах загальний коефіцієнт смертності нерідко вищий, ніж у тих, що розвиваються.

Одним з показників, що найбільш точно відбиває демографічну ситуацію в країні, є коефіцієнт смертності немовлят, цебто кількість дітей, які померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чол (додаток 5).

Характер відтворення населення безпосередньо впливає на його статево-вікову структуру. Особливе значення має контингент осіб працездатного віку. Особливе значення має контингент осіб працездатного віку. Працездатне населення становить 58% населення України. У цілому демографічне навантаження постійного населення по Україні високе і становить на 1000 осіб працездатних 723 особи (у т. ч. молодшої групи – 312 та старшої за працездатних – 411 ). У міських поселеннях це навантаження трохи менше (629 осіб), а в сільських – значно вище (950 осіб). «Старіння» населення призводить до збільшення економічного навантаження на працездатних. Практично у трудовій діяльності бере участь трохи інший контингент, бо продовжує працювати частина осіб пенсійного віку, але деякі категорії (наприклад військовослужбовці ) до трудових ресурсів не зараховуються.[10, с. 79]

Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певна демографічна політика – комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрібному напрямку. Цілі демографічної політики можуть бути діаметрально протилежні. В більшості країнах проводиться політика, скерована на збільшення природного приросту населення. Для цього є два шляхи: заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають дітей, і зниження смертності за рахунок покращення соціального забезпечення та медичного обслуговування. Як правило, застосовують обидва методи підвищення природного приросту. Але треба зазначити, що одноразові вкладення у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше, ніж через 15 – 20 років, а тому демографічна політика має бути довготерміновою. Демографічна політика в Україні скерована на підвищення природного приросту населення за рахунок народжуваності. Для цього матерям, які народжують дитину, надаються допомоги, додаткова відпустка тощо.[8, с. 237]

Національний склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці. Водночас деякі національні аспекти, а саме: ступінь етнічної однорідності у країні, національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури, спосіб життя, менталітет корінної нації, темперамент необхідно враховувати в регіональних стратегіях розвитку, при забезпеченні територіальної справедливості оподаткування, за певних інших ситуацій.

Нація формується в результаті дії суми факторів, які вплинули і впливають на її розвиток і сприяють створенню її спільних ознак: мови, культури, психологічного складу, певною мірою способу життя. Походження української нації трактується різними дослідниками по-різному; переважають три основних погляди, згідно з якими українська нація – це:

- нащадки антів, які жили на території нашої країни в давнину;

- слов’янське плем’я, предками якого були скіфи;

- нащадки германських племен, які в давнину проживали в околицях Києва.

Зараз в Україні проживає більше 100 національностей. Питома вага

українців у структурі населення, за останнім переписом, становила 77,8 % . Решта населення – це росіяни – 17,3 %, євреї – 0,2 %, білоруси – 0,7 %, молдавани – 0,6 %, кримські татари – 0,5 %, поляки – 0,4 % та ін.

За винятком Криму, більшість у всіх областях становить корінне населення – українці. Найвища їхня чисельність – у західних областях і Придністров’ї, нижча – в Донбасі, та найнижча – у південних районах. Так, у Львівській (94,8%), Івано-Франківській (97,5%), Полтавській (91,4%), Вінницькій (95%), Волинській (97%), Черкаській (93,1%), Чернігівській (93,5%), Тернопільській областях проживає від 92% до 97% українців; у Харківській – 70,7%, Дніпропетровській -79,3%, Миколаївській – 81,9%; Луганській (58%), Одеській (62,8%), Донецькій – 56,9%; м. Києві – 82,2 %; у Криму вони становлять лише 24,3% населення.