Цивільне право як приватне право

 

Міністерство освіти,молоді та спорту України

Львівський державний  університет внутрішніх справ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

На тему: «Цивільне  право як приватне право»

 

Виконала

Студентка 3 курсу 6 групи

Сагач А.Ю

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП ………………………………………………………………………..…. 3

 

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПРИВАТНОГО ПРАВА

    1. Диференціація публічного та приватного права………………………………………………………………..….……7
    2. Поняття та ознаки приватного права ....…………………….………...…10
    3. Ознаки цивільного права як приватного права……………..……………….……………………….……..….……..12

 

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА ЯК ПРИВАТНОГО ПРАВА

2.1. Предмет цивільного права та його особливості………..…...……………….………………………………...……....16

2.2. Джерела та принципи цивільного права.……………………………………………………………………….…..…25

2.3. Функції та методи цивільного права як приватного права…………………………………………………………………...……….....32

 

 

ВИСНОВКИ……………………………………………..……………………....40

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….43

 

 

ВСТУП

До недавнього часу вітчизняна правова система, що розвивалася як система радянського права, представляла собою комплекс численних самостійних правових галузей. Її головною особливістю було різномаїття складових елементів при принциповій відмові від їх загальної, традиційного поділу на сфери приватного і публічного права.

До числа відомих переваг такого підходу можна було віднести можливість максимального врахування специфіки різноманітних видів суспільних відносин, регульованих правом, ретельність і розгалуженість їх регламентації. Однак, при цьому неминучими стали складності і громіздкість сформованої системи, необхідність послідовного розмежування правових комплексів, що ускладнюють їх взаємну узгодженість. Це було особливо помітно в "прикордонних", перехідних ситуаціях, що складалися "на стику" окремих правових галузей. Рішення проблеми нерідко шукали у створенні нових, "комплексних", або "вторинних" правових галузей поруч із колишніми, загальновизнаними, що ще більше ускладнювало всю систему.

Проте головним завданням правової системи є не розмежування правових галузей та їх сфер (хоча очевидно, що без цього просто не можна говорити про їх системі), а забезпечення їх єдиного, комплексного впливу на регульовані суспільні відносини. Тому система права повинна характеризуватися внутрішньої узгодженістю всіх вхідних в неї підсистем (елементів), що спирається на соціально-економічні та організаційно-правові чинники.

Колишній правопорядок в тій чи іншій мірі досягав цих цілей за допомогою побудови системи правових галузей за ієрархічним принципом. Вона представляла собою якусь "піраміду", на чолі якої знаходилося конституційне (державне) право. Потім йшли підлеглі йому "основні" галузі - цивільне, карне, адміністративне, процесуальне право, - у свою чергу очолювали групи правових галузей, здебільшого виділилися з базових, "материнських" (наприклад, з цивільного права виводилося сімейне та трудове право, з адміністративного - фінансове і т.д.). Таким чином, всю цю систему пронизували публічні початку, оформляли безмежне, по суті, втручання держави в будь-які сфери життя суспільства і його членів і забезпечували переважну захист державних і суспільних (публічних) інтересів. Даний підхід цілком відповідав і адміністративно-планового характеру одержавленої економіки, і реальної ролі тодішньої держави в суспільному житті.

Кардинальне реформування економічного і суспільного ладу в якості одного з неминучих наслідків мало зміна даної системи. Відновлення приватноправових почав і перехід до принципового поділу всієї правової сфери на приватноправові і публічно-правову призвели до того, що місце "піраміди" супідрядних галузей зайняла нова їхня система, заснована на рівності приватноправового та публічно-правового підходів. У цій системі дві взаємодіючі, але не супідрядні сфери приватного і публічного права поглинають безліч окремих правових галузей та їх груп.

Нова система права більшою мірою відповідає завданням формування правової держави і громадянського суспільства, яке не повинно більш перебувати під постійним і всеосяжним державним впливом. Єдність та узгодженість цієї системи забезпечуються не ієрархічною соподчиненностью її елементів, а єдністю лежать в її основі загальних правових принципів, а також критеріїв виділення (відокремлення) правових галузей, визначальним функціональні особливості кожної з цих підсистем. Соціально-економічну базу такого положення складають визнання ключової ролі невід'ємних прав і свобод особистості, федеративна система державного устрою, заснована на зростаючій ролі регіонів і місцевого самоврядування, а також ринкова організація господарства.

Основними загальновизнаними критеріями самостійності галузей права є наявність самостійного предмета правового регулювання, тобто особливої галузі суспільних відносин, і методу правового регулювання, тобто відомої сукупності прийомів, способів впливу на дану групу суспільних відносин, відповідних їх особливому характеру. В якості додаткових критеріїв вказується також наявність особливих, самостійних функцій галузі права, що пов'язане з її положенням елемента загальної системи права, і загальних положень (Загальної частини), що свідчать про юридичну однорідності складових галузь правових інститутів і норм. Цивільне право як самостійна правова галузь в повній мірі відповідає всім перерахованим критеріям.

Цивільне право становить основу приватноправового регулювання. Тим самим визначається його місце у правовій системі як основний, базової галузі, призначеної для регулювання приватних, перш за все майнових відносин.

З цього випливає, що загальні норми та принципи цивільного права можуть застосовуватися для регулювання будь-яких відносин, що входять до приватноправових сферу, якщо на цей рахунок відсутні прямі приписи спеціального законодавства.

Метою даної роботи є вивчення поняття цивільного права як приватного права та визначення властивостей, методів, принципів та функцій цивільного права як приватного права.

Для досягнення мети в роботі ставляться наступні завдання:

  • провести диференціацію публічного та приватного права;
  • розкрити поняття та ознаки цивільного права як приватного права;
  • розкрити функції та методи цивільного права;
  • розкрити принципи цивільного права та джерела цивільного права як приватного права.

Об’єктом курсової роботи виступають правовідносини, які виникають з приводу здійснення фізичними та юридичними особами своїх майнових та особистих немайнових прав.

Предметом дослідження роботи є норми права, які являють собою галузь цивільного права як приватного права.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. В першому розділі курсової роботи проведена диференціація публічного та приватного права, розкрито поняття та ознаки цивільного права як приватного права.

В другому розділі розкриті функції та методи, джерела та принципи цивільного права як приватного права.

 

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПРИВАТНОГО ПРАВА

1.1. Диференціація публічного та приватного права

Теоретичне обґрунтування поділу системи права на публічне і приватне сягає ще часів Стародавнього Риму. Саме римські юристи були першими, хто вважав цей поділ природним, оскільки він відображає природні відносини між державою і приватною особою. Видатний римський юрист Ульпіан писав, що публічне право має відношення до держави (римські юристи не бачили різниці між поняттями «держава» і «суспільство»), а приватне – відбиває інтереси окремих осіб.

Майже через тисячоліття на Заході відбулася рецепція римського права разом з ідеєю про поділ права на приватне і публічне. І це було цілком закономірно, оскільки розвиток буржуазних ринкових відносин і формування громадянського суспільства об'єктивно викликали до життя ідею відокремлення приватного права і повернення до вчення про приватне і публічне право.

Такий поділ права дістав теоретичну підтримку в працях мислителів Західної Європи (Г. Гроція, Т. Гоббса, Ш. Монтеск'є, І. Канта, Г. Гегеля та ін.). Ідея поділу права була ґрунтовно розроблена на теренах дореволюційної Російської імперії відомими правознавцями Л. Петражицьким, М. Коркуновим, Г. Шершеневичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. Якщо в континентальній Європі ідея поділу права на публічне і приватне набула майже повного визнання, то в країнах англо-саксонської правової системи вона підтримується не всіма юристами і трактується по-іншому.

Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилась до поділу права на публічне і приватне. Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму. У відомій записці Д. Курбському В. Ленін висловив свою жорстку позицію щодо приватного права. «Ми нічого «приватного», – писав він, – не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правовим, а не «приватним». Звідси – розширити застосування державного втручання у «приватно-правові» відносини; розширити право держави скасовувати «приватні» договори; застосовувати до «цивільних правовідносин» нашу революційну правосвідомість...». Ця ідеологія стала основою тотального одержавлення всієї правової системи.

Сьогодні, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна взяла курс на ринкові відносини, легалізація приватного права є природною і необхідною для формування громадянського суспільства, стимулювання приватнопідприємницької діяльності. Закономірно, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.

Сутність цього поділу права полягає ось у чому: в кожній системі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі публічні інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому, а є норми, які захищають інтереси окремих осіб, перш за все – приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, які пов'язані з державними або приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права. Виходячи цього можна дати і їх визначення.

Публічне право – це сукупність норм, предметом регулювання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це передусім норм конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в цілому.

Приватне право – сукупність норм права, предметом регулювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а більше того, відокремлені від державної влади і тому є «приватними». Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як їхня власна воля. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас, дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов'язана не тільки визнавати, але й захищати.

Між публічним і приватним правом нема неперехідних кордонів. Вони взаємопов'язані між собою. Ті функції, які вони виконують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне покликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.

 

1.2. Поняття та ознаки приватного права

Приватне право – підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов'язані з особистістю їх учасників.

Предметом регулювання приватного права є сфера «приватних справ»: сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т.д.

Методом приватного права є диспозитивний метод. На відміну від публічного права, де основним методом є імперативний.

Існує декілька підходів до визначення ознак приватного права. Наведемо три з них.

Стефанчук Р.О. визначає три ознаки приватного права:

  • предметом приватноправового регулювання, переважно, є відносини з належності майна (статики) та його використання (динаміки);
  • ці відносини виникають на підставі автономії волі учасників та за їх ініціативи;
  • ці відносини виникають та існують між юридично рівними суб'єктами, які є самостійними в майновому розумінні.[21]

Інші автори наводять наступні ознаки:

  • - визнання пріоритету інтересів окремої (приватної) особи (суверенітету індивіда);
  • - встановлення правовідносин між приватними особами, жодна з яких не виступає від імені державних органів, не уособлює державу (не є фігурантом держави);
  • - юридична рівність учасників цивільних відносин;
  • - ініціативність сторін при встановленні цивільних відносин;
  • - вільний розсуд при виборі правил поведінки, прямо не заборонених законом;
  • - позовний порядок захисту інтересів суб'єктів.

Згідно іншого підходу виділяються наступні ознаки:

  • регулює відносини приватних осіб між собою;
  • забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави;
  • забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації своїх прав;
  • припускає широке використання договірної форми регулювання;
  • містить норми, які є зверненими до суб'єктивного права та забезпечують судовий захист;
  • характеризується переваженням диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за свої обов'язки та дії;
  • зберігає класичну юридичну техніку (в той час як публічне право широко застосовує новітні технічні прийоми).

З урахуванням зазначеного вище приватне право можна визначити як сукупність правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не перебувають у відносинах влади-підпорядкування одне щодо одного, рівноправно і вільно встановлюють собі права та обов'язки у відносинах, які виникають з їх ініціативи.

 

1.3. Ознаки цивільного права як приватного права

Цивільне право – одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому.

Цивільне право – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності в її різноманітних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Цивільне право України у своєму розвитку пройшло певний шлях. У період існування в Україні, як й в інших союзних республіках колишнього СРСР, адміністративно-командної організації суспільства цивільне право в значній мірі було одержавлено й будувалося переважно на засадах, властивих не приватному, а публічному праву. Це, природно, накладало й свій відбиток на границі дії, характер і зміст норм цивільного права. Ряд відносин, наприклад, у сфері підприємництва, вважався злочинним і взагалі не міг бути предметом цивільно-правового регулювання. Договори поставки, перевезення вантажів різними видами транспорту й багато хто інші у своєму змісті визначалися обов'язковими для сторін плановими актами й сторонам практично не було про що було домовлятися. Особисті права громадян й організацій у цивільно-правовому порядку могли захищатися лише у випадках, особливо передбачених законом (наприклад, при порушенні честі й гідності).

Становлення незалежної й суверенної України як правової держави, що опирається на принципи справді цивільного суспільства, заснованого на різноманітті форм власності й підприємництва, усілякому захисту невід'ємних прав особистості, обумовило й зовсім інший характер її цивільного права. Інакше кажучи, сучасне цивільне право України - це право такої стадії нового суспільства, коли завершується перехід від ігнорування приватно-правових засад у цивільному праві (що приводило раніше до слабкості цивільного суспільства, поглинання цивільного суспільства його політичною організацією), до формування цивільного права як приватного права, до встановлення такої системи взаємин держави й цивільного суспільства, коли держава підкоряється служінню цивільному суспільству. Головне, що його зараз відрізняє, - це розширення й поглиблення демократії.

Разом з тим термін «цивільне право», застосовуваний для позначення відповідної галузі права України, сам по собі не відбиває всього суб'єктного складу відносин нею регульованих, як наприклад, і термін «держава», похідний від слова «государ» не відбиває всієї сутності позначуваного їм поняття. Історично термін «цивільне право» веде свій початок від римського права – ins civile - права громадян древнього Риму, що ще не знало в регульованій їм області асоційованих суб'єктів суспільних відносин.

Сучасне цивільне право всіх цивілізованих держав, у тому числі й України, регулює, через ускладнення суспільного виробництва й пов'язаних з ним інших сфер громадського життя людей, численні й різноманітні відносини як за участю громадян, так і за участю організацій. Відповідно більш широко розуміється й цивільне суспільство. Таким уважається суспільство, у якому громадяни й організації, будучи зовсім самостійними в правовому відношенні, зв'язані один з одним винятково взаємними інтересами й діють, керуючись цими інтересами, за своїм розсудом. Ідеал громадянського суспільства - вільний розвиток кожного - є умова вільного розвитку всіх.

Отже, сучасне цивільне право України - це встановлена або санкціонована державою сукупність норм, які відбивають інтереси окремих осіб (громадян й організацій) як членів цивільного суспільства, сприяють на основі їхніх волевиявлень досягненню не суперечному закону цілей, забезпечує ним можливості для застосування своїх творчих сил, здатностей і дарувань, створюють умови для всебічного розвитку особистості [20; 7].

Цивільне право є складовою частиною права в цілому, одна з його галузей. Тому можна сказати, що цивільному праву властиві такі риси і характеристики, які властиві праву взагалі. У першу чергу треба відзначити, що цивільне право – це сукупність норм, тобто правил поведінки, встановлених або визнаних і підтримуваних державою.

Цивільне право, як і право в цілому, впливає на суспільні відносини доведенням до їх учасників відповідних правових приписів, які забезпечені у своєму здійсненні державним примусом чи можливістю його застосування.

Зокрема, цивільне право – це приватне право, метою існування якого є захист приватних інтересів. У відносинах, які опосередковує приватне право, держава як влада не бере участі. Приватне право регулює суспільні відносини на засадах координації суб'єктів. Перевагу у приватному праві мають диспозитивні норми, які забезпечують використання в регулюванні суб'єктивного розсуду учасників відносин.

Цивільне право забезпечує регулювання певної сфери відносин: відносини власності, товарно-грошового обігу, сфери особистого життя громадян, їх творчої та інтелектуальної діяльності.

Крім цивільного, до приватного права відносять сімейне, трудове та природо-ресурсне право.

У житті відбувається взаємодія публічного і приватного права, правовим виразом якої є поява комплексних галузей законодавства, до яких, зокрема, відноситься підприємницьке право.

Найголовніша частина відносин, які регулює цивільне право, – є майнові відносини вартісного характеру. В умовах ринкової економіки роль цієї галузі права невпинно зростає. Значну роль відіграють і особисті немайнові відносини.

Суттєвими характеристиками цивільного права є ті риси, що визначені в ст. 1 ЦК України, – це юридична рівність, вільне волевиявлення, майнова самостійність учасників відносин.

Отже, цивільне право – це сукупність правових норм, які регулюють майново-вартісні та особисті немайнові відносини на засадах юридичної рівності сторін.

У всій повноті визначити природу цивільного права як приватного права можна лише попередньо з'ясувавши відносини, що становлять предмет їхнього регулювання, відносини, які в силу існуючих умов суспільного виробництва для свого врегулювання вимагають застосування норм саме цієї галузі права [12; 6].

 

 

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА ЯК ПРИВАТНОГО ПРАВА

2.1. Предмет цивільного прав та його особливості

Предмет цивільно-правового регулювання становлять майнові й особисті немайнові відносини, що складаються між громадянами, між громадянами й організаціями, між організаціями. Про це прямо сказано в статтях 1 й 2 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Учасником цих відносин може бути й держава.

Майнові відносини - це основна й найбільш широка у своєму обсязі частина відносин, регульованих нормами цивільного права. Вони насамперед й обумовлюють існування особливих цивільно-правових норм, згідно яким учасники цих відносин визнавалися б носіями відповідних прав й обов'язків.

Майнові відносини в цивільному праві - це по своїй глибинній сутності товарно-грошові, економічні або, що те саме, виробничі відносини. У цьому змісті вони є об'єктивними, матеріальними, складаються по об'єктивних економічних законах товарного виробництва [32; 45].

Разом з тим, люди, що беруть участь у цих відношеннях діють свідомо, тому що тільки в результаті їх свідомої й вольової діяльності має місце виробництво. Це означає, що майнові відносини будучи об'єктивними в своєму значенні, проявляються у вольових актах людей і здійснюються людьми завжди в більшій або меншій мері свідомо. «Товари не можуть самі відправлятися на ринок й обмінюватися. Щоб дані речі могли ставитися один до одного як товари, товаровласники повинні ставитися один до одного як особи, воля яких розпоряджається цими речами» Отже, товарно-грошові економічні відносини з погляду своєї форми є вольовими відносинами. Тому право, незважаючи на об'єктивну сутність названих відносин, впливає на них, певним чином їх регулює відповідно до пізнаних закономірностей їхнього розвитку. [34; 15]

Таким чином, майнові відносини, регульовані нормами цивільного права, - це властиві товарному виробництву об'єктивні в своєму значенні й вольові за своєю формою відносини, що складаються між громадянами, між громадянами й організаціями або між організаціями в процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання насамперед матеріальних благ (засобів і продуктів виробництва), якими вони володіють, користуються й розпоряджаються, підкоряючись загальним вимогам товарного виробництва, але в рамках, певних юридичними законами, а саме нормами цивільного права.

У сучасній науковій літературі є й інші думки про поняття майнових відносин і співвідношення їх з поняттям відносин економічних. Зокрема, висловлена думка про те, що майнові відносини можуть бути предметом регулювання не тільки норм цивільного, але й норм публічного права (наприклад, адміністративно-правових) [33; 10]. Із цією думкою важко погодитися. Як було вже сказане, форму майнових відносин приймають не будь-які економічні відносини, а тільки товарно-грошові. Крім того, важливо враховувати й те, що майнові відносини, будучи вольовою формою вираження економічних відносин, являють собою одночасно я юридичну кваліфікацію цих економічних відносин. Тому майнові відносини можуть становити тільки предмет цивільно-правового регулювання.

Погляди та співвідношення понять майнових й економічних (виробничих) відносин можна звести до трьох напрямків. Відповідно до першого з них, майнові відносини - це і є в чистому виді економічні (виробничі) відносини [22,37].

На думку прихильників другого напрямку, майнові й економічні (виробничі) відносини - це різні відносини: перші - це конкретні відносини, а. другі - їх сукупний кінцевий результат. При цьому одні з авторів не визнають майнові відносини економічними, оскільки вони є вольовими [38; 9], інші вважають їх економічними [38; 10].

Відповідно до третього напрямку, під майновими відносинами розуміються економічні (виробничі) відносини, але те, у повному їхньому обсязі, а в тій частині, у якій вони втілюють у собі вольові людські акти.

Зазначена суперечка в певній мірі носить схоластичний характер, навіяний догматичним трактуванням економічних (виробничих) відносин як базисних і вольових (юридичних) відносин. Вся справа в тому, що економічні (виробничі) відносини, узяті самі по собі, тобто поза вольовим їхнім вираженням, - це лише наукова абстракція. У реальному житті - це завжди конкретні вольові (юридичні) відносини, лише визначені у своєму змісті, становленні й розвитку об'єктивними умовами суспільного виробництва, які й обумовлюють їх відповідним цим умовам правове регулювання. Отже, коли мова йде про правове регулювання відносин у сфері виробництва, обміну, розподілу й споживання матеріальних благ, немає підстав для розчленовування цих відносин на два самостійних види - економічні (виробничі) і вольові (юридичні). Вони існують у єдності матеріального й вольового, хоча в науковому плані вони можуть і повинні вивчатися політекономією як відносини економічні (виробничі), юриспруденцією - як вольові (юридичні). Тому всякі спроби кваліфікувати майнові відносини як предмет цивільного права як чисто економічні або як тільки вольові (юридичні), ділити всі економічні відносини на вольові і невольові або розглядати майнові відносини як тільки частина економічних (виробничих) відносин представляються марними. Разом з тим, варто підкреслити ще раз, що майнові відносини, будучи в те саме час економічними й вольовими, такими вважаються лише в системі товарного суспільного виробництва, у системі ринкової економіки [36; 4].

В умовах існування в Україні адміністративно-командної системи господарювання сфера дії справжніх-майнових відносин, природно, була обмеженою.

Юридичними ознаками майнових відносин, що виражають їхню економічну сутність, є: майнова відособленість, автономність суб'єктів цих відносин й, як узагальнююча ознака, їхня рівність, заснована на вольовому зв'язку, позбавленої владного характеру. Зокрема, всім цим ознакам і відповідають відносини власності, а також відносини економічного обороту - найважливіші види майнових відносин цивільного права. Відносини власності вказують на приналежність особам певних матеріальних благ, на те, що ці особи (власники) володіють, користуються й розпоряджаються названими благами як своїми. Всі інші особи, їм конфронтуючі, повинні це визнавати й зважати на це.