Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Цивільний позов в кримінальному процесі

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………....…….3

Розділ 1 Сутність, значення і підстави цивільного позову в кримінальному судочинстві. Суб’єкти цивільного позову

1.1. Сутність та значення цивільного позову...............................................................6

1.2. Поняття та зміст підстав заявлення цивільного позову......................................9

1.3. Суб`єкти в цивільному позві………………….....................................................15

Розділ 2 Відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином на стадії досудового розслідування

2.1. Поняття відшкодування шкоди і його форми......................................................22

2.2. Поняття та зміст приводів до порушення провадження по цивільному позову..............................................................................................................................29

2.3. Вжиття заходів процесуального примусу по забезпеченню цивільного позову..............................................................................................................................34

Висновки.......................................................................................................................40

Список використаних джерел...................................................................................43

ВСТУП

Актуальність теми. Аналіз судової та слідчої практики свідчить про те, що склад злочину при провадженні в кримінальній справі досить часто містить у собі й ознаки цивільного правопорушення. У таких випадках поряд з кримінально-правовими правовідносинами виникають і цивільно-правові, які можуть бути реалізовані та забезпечені через кримінально-процесуальні правовідносини. Так, згідно зі ст.28 КПК України особа, що зазнала шкоди від злочину, має право при провадженні у кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за його дії, цивільний позов, який розглядається разом із кримінальною справою. Таким чином забезпечується вирішення завдань кримінального судочинства - охорона прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть в ньому участь ( ст.2 КПК України). Одночасний розгляд судом кримінальної справи і цивільного позову має низку суттєвих переваг, направлених на посилення захисту прав громадян та юридичних осіб, що зазнали шкоди від злочину. Певною мірою це сприяє більш повному доказуванню підстав та розміру заподіяної шкоди, а також виявленню осіб, які несуть цивільно-правову відповідальність за заподіяння шкоди. До того ж потерпілий від злочину звільняється від необхідності двічи брати участь у судовому розгляді, і відповідно - підлягати додатковим хвилюванням, викликаним дослідженням обставин скоєного злочину. Свідки, перекладачі, експерти та інші особи звільняються від повторного виклику. Більш того, розгляд у кримінальній справі цивільного позову сприяє найбільш ефективному впливу як на самого злочинця, так і на інших осіб, попереджуючи можливість скоєння ними правопорушень із заподіянням шкоди.

Визнати особу цивільним позивачем та зазначити у вироку про стягнення на її користь певної суми коштів ще не означає, що шкода відшкодована. Необхідно вжити заходів для реального виконання вироку в частині цивільного позову. У зв'язку з цим законодавець і закріпив за органами дізнання, слідчим, прокурором та судом обов'язок вжиття заходів до забезпечення цивільного позову. Порівняльний аналіз статистичних даних узагальнення практики відшкодування судами України матеріальних збитків, заподіяних злочинами, свідчить, що з року в рік значно збільшується як їх сума, так і залишок невідшкодованих збитків, що призводить до недосконалого забезпечення конституційних прав і законних інтересів громадян.

У різні часи проблемам удосконалення інституту цивільного позову в кримінальному судочинстві в юридичній літературі приділялась серйозна увага. Вагомий внесок у дослідження проблеми зробили Ю.Р. Адоян, С.О. Александров, С.А. Альперт, В.А.Азаров, В.П. Бож’єв, В.І. Батюк, В.Г. Власенко, П.П. Гуреєв, М.І. Гошовський, Ю.М. Грошевий, Н.І. Газетдинов, В.Г. Даєв, А.Д. Давлєтов, З.З. Зінатуллін, Л.Д. Кокорєв, В.В. Кривобок, О.В. Крикунов, О.П. Кучинська, Е.Ф. Куцова, А.Г. Мазалов, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, С.В. Наріжний, В.Т. Нор, Є.С. Нікулін, В.Я. Понарін, В.М. Савицький, З.Д. Смітієнко, М.С. Строгович, В.М.Тертишник, В.М. Усков, Л.І. Шаповалова, В.П. Шибіко, М.Є. Шумило та ін.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у визначенні та вивченні актуальних питань інституту цивільного позову як однієї із форм забезпечення відшкодування шкоди в досудовому розслідуванні з урахуванням змін, що зазнало останнім часом чинне законодавство; у розробці науково обгрунтованих пропозицій і рекомендацій, направлених на вдосконалення чинного законодавства та слідчої практики.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються між суб’єктами, які проводять досудове розслідування справ, потерпілими й іншими особами, внаслідок завдання злочином шкоди і ті, що виникають під час заявлення вимог про відшкодування збитків та вжиття заходів із забезпечення заподіяної злочином шкоди.

Предметом дослідження є діючі кримінально-процесуальні норми, що регламентують порядок пред’явлення цивільного позову в стадії досудового розслідування, права та обов’язки суб’єктів, яким злочином заподіяно шкоду та які зобов’язані нести відповідальність за її завдання, порядок вжиття заходів забезпечення відшкодування шкоди, а також практика застосування цих норм.

Методи дослідження. У процесі дослідження теми використовувалися: історико-правовий метод при аналізі тенденції розвитку і становлення інституту відшкодування шкоди в кримінальному процесі; формально-логічний метод дослідження - при визначенні поняття та форм відшкодування шкоди в кримінальній справі. Порівняльно-правовий метод використано з метою визначення шляхів усунення недоліків кримінально-процесуального законодавства України (зокрема, внесення змін і доповнень у проект КПК).

Нормативну базу дослідження складають: Конституція України, Кримінально-процесуальний кодекс, інші закони та підзаконні акти України, а також ратифіковані Україною міжнародно-правові акти.

Структура магістерської роботи. Загальний обсяг магістерської роботи 110 сторінок. Робота складається із вступу, двох розділів, шести підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1 Сутність, значення і підстави цивільного позову кримінальному судочинстві. Суб’єкти цивільного позову.

1.1.Сутність та значення цивільного позову

В юридичній літературі розгляд цивільного позову в кримінальному процесі відбувається переважно в аспекті відшкодування матеріальної шкоди, завданої злочинами. Це пояснюється, передусім, тим, що відповідно до ст.28 КПК [4; ст. 28] правом на пред’явлення цивільного позову в кримінальній справі наділена лише особа, якій злочином було завдано матеріальної шкоди. Таке ж положення існувало і в російському радянському кримінально-процесуальному законодавстві. Проте, застосування терміну “матеріальна” шкода є неправильним. Оскільки матеріальна шкода включає в себе майнову та фізичну шкоди, а остання, в прямому її розумінні, через неможливість грошової оцінки відшкодована бути не може, в роботі стосовно цивільного позову застосовується термін “майнова” шкода.

Крім того, як вже зазначалось, відшкодуванню в кримінальному процесі підлягає також і моральна шкода, завдана злочинами.

У зв’язку з цим, розглядаючи цивільний позов в кримінальній справі, слід мати на увазі, що останній є формою відшкодування як майнової, так і моральної шкоди, завданої злочинами.

Встановлена законом можливість спільного розгляду цивільного позову і кримінальної справи зумовлена наявністю єдиного юридичного факту, який лежить в основі притягнення особи до кримінальної і цивільно-правової відповідальності в тих випадках, коли злочином завдано майнової чи моральної шкоди.

Діюче кримінально-процесуальне законодавство не містить визначення цивільного позову в кримінальному процесі.

Переважна більшість вчених-процесуалістів з незначними редакційними змінами визначають цивільний позов як вимогу особи, якій завдано шкоду від злочину, її представника чи в її інтересах прокурора до обвинуваченого чи осіб, які за законом несуть відповідальність за його дії, про відшкодування цієї шкоди, заявлену органам, які провадять кримінальний процес, і таку, що вирішується судом разом з кримінальною справою [20, с. 72].

Це визначення є найбільш повним і відображає всі основні ознаки розглянутого поняття, а саме:

а) матеріально-правову сторону позову (вимога про відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди);

б) процесуальну сторону позову (звернення за захистом порушеного права);

в) особи, які вправі пред’явити позов (особа, якій заподіяно шкоду, її представник, прокурор в її інтересах);

г) відповідачі за позовом (обвинувачений чи особи, які за законом несуть відповідальність за його дії);

д) кому може бути заявлено позов (органам, які провадять процес по справі);

е) ким і в якому порядку розглядається і вирішується позов (судом разом з кримінальною справою).

У цивільно-процесуальній літературі можна зустріти таке визначення цивільного позову - “цивільний позов у кримінальній справі є зверненням юридично зацікавленої чи іншої уповноваженої особи до суду із заявою про відшкодування обвинуваченим чи особами, які несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, майнової шкоди, завданої злочином, яке підлягає розгляду в порядку кримінального судочинства”. Як зазначає В.Т. Нор, таке визначення відрізняється від розглянутого вище тим, що в ньому на першому плані виступає процесуальна сторона, хоча матеріально-правова сторона в ньому також присутня [34, с. 33].

Слід зазначити, що в кримінальному процесі існують певні особливості реалізації відповідачем позову, права позивача на відмову від позову та укладення мирової угоди, зумовлені дією принципу публічності. У цивільному процесі вони виступають одними з проявів принципу диспозитивності, назва якого походить від латинського dispono, що в перекладі означає «розпоряджаюся». Диспозитивність - це право суб’єктів вільно розпоряджатись своїми матеріальними і процесуальними правами. Позивач може відмовитись від позовних вимог, відповідач може визнати позов, позивач і відповідач можуть укласти мирову угоду. Правовий інтерес особи в цивільному процесі є однією з підстав його порушення, вступу (залучення) в процес; критерієм визначення правового статусу учасника процесу і наділення його в залежності від цього комплексом суб’єктивних процесуальних прав і обов’язків.

Визнання позову в кримінальному судочинстві цивільним відповідачем чи обвинуваченим не звільняє зобов’язаних до того осіб від доказування факту вчинення злочину, розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню, винності особи, притягненої до кримінальної відповідальності в заподіянні шкоди та інших обставин, які підлягають доказуванню. Адже визнання позову по суті означає згоду з обвинуваченням, а в кримінальному процесі, де ніякі докази не мають наперед встановленої сили (ч.2 ст.67 КПК), таке визнання може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні його сукупністю доказів, що є в справі (ч.2 ст.73 КПК). Це ж стосується і укладення мирової угоди.

Відповідно до ст.29 КПК, крім особи, яка зазнала шкоди від злочину, пред’явити цивільний позов уповноважений також і прокурор у випадках, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров’я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права. Отже, слідчий, отримавши заяву про відмову від позову, повинен, роз’яснивши цивільному позивачу її наслідки, з’ясувати причини відмови.

Припинити провадження за цивільним позовом не можна ні в якому разі, адже доказування характеру і розміру шкоди, заподіяної злочином, відповідно до ст.64 КПК України, входить до предмету доказування в кримінальній справі, органи, які провадять процес, ні в якому разі не можуть ухилитись від цього. Проте в разі добровільного відшкодування шкоди, заподіяної злочином, вжиття заходів із забезпечення цивільного позову не є доцільним, якщо, звичайно, кримінальним законом за скоєння злочину не передбачено конфіскацію майна. Це зумовлюється рядом факторів.

По-перше, вжиття заходів забезпечення цивільного позову передбачає застосування в ряді випадків заходів процесуального примусу: проведення обшуку, накладення арешту на майно, в ході яких можливе вилучення майна обвинуваченого чи осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії, що, в свою чергу, обмежує право власності зазначених осіб. У випадку ж добровільного відшкодування шкоди потерпілому в повному обсязі та відсутності зі сторони потерпілого будь-яких майнових претензій, зазначене обмеження цілком логічно буде позбавлене смислу.

По-друге, вжиття заходів забезпечення цивільного позову в багатьох випадках передбачає проведення великого комплексу оперативно-розшукових заходів, спрямованих на пошук майна, на яке може бути накладено арешт, та слідчих дій: обшук, виїмка, накладення арешту на майно, накладення арешту на вклади, які за своєю процесуальною природою є складними та проведення яких передбачає залучення значної кількості сил і засобів правоохоронних органів. Врешті вжиття зазначених засобів приведе лише до зайвого затягування розслідування кримінальної справи.

1.2. Поняття та зміст підстав заявлення цивільного позову

Однією з особливостей цивільного позову в кримінальному судочинстві, поряд із впливом на нього приниципу публічності, є характерне поняття та зміст підстав заявлення цивільного позову.

Підставами заявлення цивільного позову в юридичній літературі є сукупність юридичних фактів, з якими закон пов’язує виникнення правовідносин між особами, які зазнали шкоди, і особами, зобов’язаними її відшкодувати (обвинуваченим, цивільним відповідачем), і з яких позивач виводить свої вимоги. Загальновизнано, що цими фактами є: а) вчинення злочину; б) наявність шкоди; в) наявність причинного зв’язку між злочином і шкодою.

Згідно зі ст.28 КПК України правом пред’явити цивільний позов у кримінальній справі наділена особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину. Чинний КПК не містить поняття матеріальної шкоди.

В юридичній теорії під матеріальними наслідками злочинів розуміють наслідки, пов’язані із руйнуванням, пошкодженням, зміною властивостей предметів зовнішнього світу або з позбавленням можливості використовувати їх постійно чи тимчасово відповідно до їх соціальної функції чи споживчої цінності (смерть, тілесні ушкодження, знищення речі, позбавлення власника володіти, користуватись та розпоряджатись належною йому річчю і т.п.) [35, с. 174-175].

Останнім часом більшість процесуалістів схиляються до іншої думки, за якою відшкодуванню в кримінальному судочинстві підлягає як «позитивна шкода», так і «неотримані доходи», що стались у результаті вчинення злочину, оскільки це випливає із самої суті застосування цивільно-правової відповідальності в кримінальному процесі [26, с. 87]. У цивілістичній науці загальновизнано, що повний обсяг (розмір) майнової шкоди, в зобов'язаннях по відшкодуванню шкоди, включає в себе як позитивну шкоду, так і неотримані доходи [38, с. 159]. Згідно з ч.2 ст.22 ЦК України збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Майнова шкода виникає не тільки при посяганні на відносини власності. Вона може бути заподіяна і при посяганні на життя та здоров’я особистості. У цьому випадку особа разом із фізичною шкодою може зазнати і майнових витрат, а саме витрати на лікування, посилене харчування, протезування, витрати на поховання, втрата всього або частини заробітку через постійну чи тимчасову непрацездатність, втрата засобів на існування через смерть годувальника. Можливість відшкодування зазначеної категорії шкоди, завданої злочином, загальновизнана в юридичній літературі [25, с. 32]. Про це йде мова і в судовій практиці, зокрема, в постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 року №1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини» зазначається, що, вирішуючи цивільний позов в кримінальній справі про відшкодування шкоди, заподіяної втратою годувальника, каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я потерпілого, витрат викликаних ушкодженням здоров’я (на лікування, посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо), а також на поховання потерпілого, суди повинні виходити з роз’яснень щодо цих питань, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року №6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» [13, с. 179], в якій, зокрема, детально регламентовано порядок розгляду зазначених позовів. Підґрунттям для цього є параграф 2 "Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю" (Глави 82 ЦК України).

Як свідчить судова практика, переважна більшість позовів про відшкодування моральної шкоди, завданої злочином, заявляється у справах трьох категорій:

про злочини проти життя, здоров’я, честі та гідності особи;

- про автотранспортні злочини;

- про злочини проти індивідуальної власності громадян.

Діючий КПК не передбачає можливості пред’явлення цивільного позову про відшкодування моральної шкоди. Таке право надала потерпілому постанова Пленуму Верховного Суду від 31 березня 1995 року №4 “Про судову практику про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, в пункті 2 якої йдеться, що потерпілий, тобто особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду (ст.49 КПК), вправі пред’явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі [14, с. 509]. Роз’яснивши положення про можливість розгляду в кримінальному судочинстві названих позовів, Пленум Верховного Суду України, звичайно, вийшов за межі своїх повноважень.

У цивілістичній теорії щодо поняття моральної шкоди, завданої фізичній особі, існує три позиції. Так, одні автори, з незначними розбіжностями, розглядають моральну шкоду як моральні, психічні чи фізичні страждання, заподіяні правопорушенням. Інші – як втрати немайнового характеру, викликані внаслідок моральних, психічних чи фізичних страждань [39, с. 824]. Третя позиція полягає в розгляді моральної шкоди як “приниження права” на честь, гідність і ділову репутацію чи в “моральних переживаннях” у зв’язку з пошкодженням здоров’я, а також у результаті порушення інших прав.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», висвітлюючи питання про відшкодування моральної шкоди громадянам та юридичним особам, закріпила право заявлення цивільного позову про відшкодування моральної шкоди в кримінальному процесі лише для потерпілого, тобто фізичної особи, якій злочином завдано моральної, фізичної чи майнової шкоди (ст.49 КПК України).

Юридична особа в кримінальному процесі може бути визнана лише цивільним позивачем і лише тоді, коли їй завдано тільки майнової шкоди.

Положення діючого кримінального-процесуального законодавства в цій частині не відповідають положенню Конституції України про те, що усі суб’єкти права власності рівні перед законом (ст.13), а отже і захисту прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб державою повинна приділятись однакова увага, адже прав у потерпілого в кримінальному судочинстві більше, ніж у цивільного позивача.

Отже, зазначений підхід до захисту прав юридичних осіб, що постраждали від злочину, є неправильним, на відміну від думки авторів проекту КПК про те, що потерпілим в кримінальному процесі повинна визнаватись і юридична особа, якій злочином заподіяно майнової чи моральної шкоди.

Розглянемо поняття моральної шкоди, завданої злочином юридичній особі.

В юридичній літературі питання моральної шкоди, завданої юридичній особі, відноситься до малодосліджених. Більш того, серед науковців, які досліджували цю проблему, немає одностайної думки відносно поняття моральної шкоди, заподіяної юридичним особам. Порядок забезпечення такого виду шкоди зовсім не досліджений.

Так, деякі вчені взагалі заперечують можливість відшкодування моральної шкоди юридичним особам, оскільки останні не можуть зазнавати фізичних чи моральних страждань [22, с. 23].

Таким чином, зміст шкоди як підстави заявлення цивільного позову в кримінальній справі є складним та об’ємним і включає в себе:

1) майнову шкоду, до складу якої входять:

а) пряма безпосередня майнова шкода;

б) неодержані внаслідок злочину доходи;

в) витрати на відновлення здоров’я потерпілого;

г) витрати на поховання потерпілого в разі його смерті та виплати на утримання непрацездатних членів його сім’ї;

д) витрати пов’язані, з виплатою відшкодування шкоди, заподіяної злочином (регресні вимоги);

2) моральна шкода, заподіяна фізичним та юридичним особам.

Визначення змісту шкоди в різних нормативних джерелах наврядчи сприяє ефективності захисту прав постраждалих від злочину осіб. Позитивною в цьому плані є позиція молдавського законодавця, який в окремій статті КПК перерахував, про відшкодування чого саме може бути заявлений цивільний позов в кримінальній справі, правда, розкривши при цьому, лише зміст майнової шкоди (ст.219 КПК Республіки Молдови). Доцільно було б і в діючому КПК України передбачити аналогічну статтю, в якій розкрити зміст не тільки майнової, а і моральної шкоди.

При цьому також важливо відзначити, що визначення розміру шкоди, заподіяної злочином, не залежить від майнового становища відповідачів ( ст.1193 ЦК України).

При вчиненні злочину кількома особами вони несуть солідарну відповідальність за заподіяну шкоду по епізодах злочину, в яких встановлено їх спільну участь. Разом з тим є неприпустимим покладення солідарної відповідальності на осіб, яких хоча й притягнуто до кримінальної відповідальності в одній справі, але за самостійні злочини, не пов’язані спільним наміром, а так само на осіб, коли одних з них засуджено за корисливі злочини, наприклад, за розкрадання, а інших - за халатність, незважаючи на те, що дії останніх безпосередно сприяли першим у вчиненні злочину [10, с. 466].

Крім того, згідно з ч.2 ст.1190 ЦК України за заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини. Отже, доцільним є закріплення зазначеного положення і в діючому кримінально-процесуальному законодавстві, адже воно в більшій мірі відповідає завданню кримінального судочинства – відшкодуванню шкоди, заподіяної злочином, адже при визначенні виду відповідальності в такому випадку враховуються інтереси позивача.

Відповідно, можливість покладення часткової відповідальності дозволить виключити випадки встановлення відповідальності основним і другорядним учасниками злочину в однаковому обсязі.

Проте, необхідно встановити майнову відповідальність особи, притягнутої до кримінальної відповідальності за службову недбалість, разом з особою, притягнутою до відповідальності за розкрадання. Це зумовлено наступним.

По-перше, склад злочину за службову недбалість, як вже зазначалось, настає лише коли невиконання або неналежне виконання посадовою особою своїх службових обов’язків заподіяло істотну шкоду правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб, які охороняються законом.

По-друге, притягнення службової особи, що вчинила такий злочин як службова недбалість, до відповідальності за цивільним позовом в кримінальній справі сприяло б підвищенню ефективності вирішення завдань кримінального судочинства – відшкодування шкоди, заподіяної злочинами. Адже, звичайно, притягнення до відповідальності всіх зобов’язаних відповідати за позовом осіб підвищує імовірність повного відшкодування шкоди за цивільним позовом.

По-третє, як відомо, останнім часом найбільша увага приділяється злочинам, вчиненим у сфері економіки, через те, що однією з характерних рис таких злочинів є великі за розміром збитки, яких вони завдають. Причому значна частина злочинів, вчинених у сфері економіки, таких, як розкрадання державного чи колективного майна, шахрайство з фінансовими ресурсами мають місце завдяки халатним діям чи бездіяльності зі сторони посадових осіб відповідних державних, громадських чи комерційних установ. Тому встановлення майнової відповідальності зазначених осіб сприятиме усуненню причин і умов вчинення розкрадань та інших злочинів у сфері економіки.

Оскільки, як вже зазначалось, покласти на особу, що притягається до кримінальної відповідальності за службову недбалість, солідарну відповідальність за завдану шкоду разом з особою, що вчинила розкрадання, не можна, вважаємо за можливе покласти на них субсидіарну відповідальність.

Субсидіарна відповідальність (її ще називають додатковою відповідалністю) застосовується тоді, коли у зобов’язанні беруть участь два боржники, один з яких є основним, а другий - додатковим. Суть субсидіарної відповідальності полягає в тому, що перед тим, як звернутись з вимогою до додаткового боржника, кредитор повинен притягнути до відповідальності основного боржника. І лише у разі неспроможності останнім відшкодувати збитки або його відмови від задоволення позову, кредитор може притягнути до відповідальності додаткового боржника [38, с. 163-164].

1.3. Суб’єкти в цивільному позові

Для успішного вирішення завдань кримінального судочинства – відшкодування шкоди, завданої злочинами, - важливим є своєчасне визнання осіб, що зазнали шкоди від злочину, цивільними позивачами та притягнення в кримінальній справі осіб, зобов’язаних нести відповідальність за заподіяння шкоди як цивільних відповідачів, а також забезпечення реалізації ними своїх прав. Діюче кримінально-процесуальне законодавство, сформулювавши загальне визначення цивільного позивача та цивільного відповідача, їх правовий статус, залишило поза увагою низку питань. Частково це пояснюється тим, що значна частина зазначених питань врегульована нормами інших галузей права: цивільного, трудового, шлюбно-сімейного.

Стаття 50 КПК [4] України визначає цивільного позивача як громадянина, підприємство, установу чи організацію, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред’явили вимогу про її відшкодування. Як вже зазначалось, вживання терміну “матеріальна шкода” щодо цивільного позову є невдалим. Доцільно замість нього вживати термін “майнова шкода”. Для більш конкретної відповіді на питання: хто може бути визнаний цивільним позивачем у кримінальній справі, - потрібно виходити передусім з предмету цивільного позову в кримінальному процесі та норм матеріального права. На цій підставі в юридичній літературі традиційно визначають таке коло суб’єктів, які мають право на пред’явлення цивільного позову в кримінальному процесі:

а) визнані потерпілими від злочину громадяни, які знаходились на утриманні загиблого чи які мали на день його смерті право отримання від нього утримання, а також дитина загиблого, що народилась після його смерті, які зазнали майнової шкоди від втрати утримання, і ті, що зазнали витрат на поховання померлого – при вчиненні злочину, внаслідок якого сталась смерть їх годувальника;

б) визнані потерпілими від злочину громадяни, які зазнали майнової шкоди від втрати заробітку внаслідок втрати чи зменшення працездатності, а також витрат, викликаних пошкодженням здоров’я (посилене харчування, протезування, сторонній догляд і т.п.), чи інших витрат, - при вчиненні злочинів, що завдали шкоди здоров’ю особистості чи посягнули на її свободу, честь і гідність;