Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Творчість мандрівних дяків в контексті української барокової літератури

Курсова робота

ТВОРЧІСТЬ МАНДРІВНИХ ДЯКІВ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ЕПОХИ БАРОКО

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………..…….3

РОЗДІЛ 1.Бароко як ідейно-естетичне явище та художня система…………….6

1.1. Світоглядні основи українського поетичного бароко…..…...........7

1.2. Формування жанрової системи українського бароко…………….18

РОЗДІЛ 2.Творчість мандрівних дяків в контексті української

барокової літератури………………………………………………………………22

2.1. Передумови розвитку творчості мандрівних дяків….…………...22

2.2. Пародії і травестії……………………………...……………….…….27

2.3. Мова творів українських мандрівних дяків………………….………31

ВИСНОВКИ………………..……………………………………………………….34СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……….…...…………………………….36

ВСТУП

XVII—XVIII сторіччя стали періодом розвитку українського бароко. Бароко не лише мистецький стиль, але й особлива модель світосприймання. Мистецтво бароко є надзвичайно цікавим періодом літературного процесу в Україні. Цей стиль близький нам за духом, окремі елементи барокової літератури ми можемо зустріти навіть в сучасній українській літературі. Це був новий розквіт — після довгого підупаду — мистецтва та культури загалом. В історії народів епохи розквіту мають не лише суто історичне значення; вони накладають певний відбиток на всю дальшу історію народу, формуючи національний тип або залишаючи на довгий час певні риси в духовній фізіономії народу. Так було і з епохою бароко на Україні. Бароко залишило тут багато конструктивних елементів, які ще збільшив вплив романтики, що в багатьох рисах споріднена з бароко.

На формування та розвиток і низових жанрів бароко вплинула своєрідна система української освіти ,яка виробляється під безпосереднім керівництвом Київської академії. Не дарма П.Житецький зосереджував увагу на тому факті, що запроваджувані російським правлінням народні училища тривалий час не приживалися на українському ґрунті, бо не відповідали суспільним потребам українців, які мали значно вищі, ніж елементарні, навики грамотності. Житецький вказував, що у так званих мандрівних дяках була вся сила просвітницького руху, який почався за ініціативою народу і який не відривався від народного ґрунту. Ця взаємодія народних і книжних впливів у зв'язку з рухомим складом української школи багато пояснює як y світогляді українського народу, так і в постійному вираженні цього світогляду.

Хоч наука вже досягнула великою мірою єдності щодо характеристики барокового стилю в його конкретних рисах, ролі творчості мандрівних дяків в контексті розвитку української мови та літератури,але панує ще чимала розбіжність у розумінні основних,провідних мотивів мандрівної поезії.

З огляду на це тема курсового дослідження «Творчість мандрівних дяків в контексті розвитку української літератури епохи бароко» є актуальною і своєчасною.

В області вивчення творчості мандрівних дяків досягнуто значних результатів. Аналіз спеціальної літератури засвідчує,що в різні періоди робилося багато спроб щодо вивчення,систематизації,визначенні мотивів мандрівної поезії , ролі мандрівних дяків в становленні української літератури та утвердженні народної української мови.

Актуальні питання української барокової літератури неодноразово піднімалися в наукових розвідках І.Данькевича,Ю.Яворського, І.Франка, М.Возняка, Д.Чижевського та інших вчених.

Мета дослідження: ознайомитись з особливостями розвитку української барокової літератури , визначити роль творчості мандрівних дяків в розвитку української літератури епохи бароко

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

- виділити особливості літературного бароко в Україні;

-виділити особливості творчості мандрівних дяків в українській літературі доби бароко;

- виділити жанрову своєрідність творів «низового» бароко;

- зробити відповідні висновки.

Об’єкт дослідження: Творчість мандрівних дяків в контексті розвитку української літератури епохи бароко

Курсова робота має реферативний характер з елементами творчого пошуку,тому предметом нашого дослідження стануть наукові розвідки ,в яких розроблено теорію питання,а також статті науковців у періодичних виданнях

[1;5;10;14;15].

Наукова новизна курсової роботи полягає в тому, що: узагальнено існуючі на сьогодні погляди літературознавців на роль творчості мандрівних дяків; з'ясовано передумови виникнення мандрівної поезії; виявлено різні погляди на роль мандрівних дяків в становленні української літератури та утвердженні української народної мови.

Практичне значення курсової роботи вбачаємо в тому, що результати дослідження можуть бути використані під час викладання курсу «Історія української літератури», а також під час проходження виробничої практики з української літератури в загальноосвітніх навчальних закладах різних типів.

Основними методами нашого дослідження стануть критичний аналіз теоретичного матеріалу з проблеми.

Структура роботи визначається метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, що нараховує 28 позицій. У вступі обгрунтована тема, мета, предмет дослідження, актуальність і практична значущість роботи. У першому розділі розглядається бароко як ідейно-естетичне явище та художня система,світоглядні основи українського поетичного бароко,формування жанрової системи цього періоду. Другий розділ присвячено творчості мандрівних дяків в контексті української барокової літератури,передумовам розвитку їх творчості, жанрам мандрівної поезії (пародії і травестії),мові вищезазначених творів. У висновках подано узагальнення, до яких прийшов автор.

РОЗДІЛ 1.

Бароко як ідейно-естетичне явище та художня система

XVII ст. - це особлива епоха в культурному житті європейського суспільства. По-своєму воно суперечливе: несучи на собі яскраво виражений відбиток кризи гуманістичних ідеалів епохи Відродження, воно, водночас, болісно шукає способи збереження найважливіших досягнень Ренесансу. І головне, що визначає вірність XVII ст. попередній епосі - це раціоналістичність. Навіть у суперечностях бароко чітко прослідковується думка про неможливість відмови від найбільшого завоювання Відродження - віри в непереможну силу людського розуму. Бароко було пов'язане з прогресивними явищами й процесами епохи, виступало їх породженням і специфічним художнім вираженням. Бароко містить у собі течії різної ідеологічної спрямованості. Поряд з аристократичним і католицьким розвивалося бароко буржуазно-протестантське, особливо в Англії, Голландії, північній Німеччині; буржуазно-міщанське бароко одержало значне поширення у тих романських і західнослов'янських країнах, де панівною релігією залишався католицизм.

Цей термін був введений швейцарськими вченими — істориком та філософом культури Якобом Буркхардтом (1818—1897), мистецтвознавцем і культурологом Генріхом Вельфліном (1864—1945) у кінці XIX — на початку XX ст. Бароко охопило різні сфери духовного й культурного життя: архітектуру й музику, живопис і літературу, декоративне мистецтво, філософію, історіографію, церковну проповідь тощо. У мистецтві бароко відобразились уявлення про безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес до середовища, оточення людини, природної стихії. Це мистецтво тяжіло до урочистого, патетичного «великого стилю», приголомшливих ефектів і відзначалося пишністю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою.

Художній стиль бароко, зародившись в Італії, поширився в Іспанії, Португалії, Франції, Фландрії, яка залишилась під владою Іспанії, згодом у

Німеччині, Австрії, Англії, Скандинавії, Польщі, Литві, Україні, Білорусі. У XVIII ст. бароко набуло своєрідного і блискучого розвитку в Росії. Бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва [4, c.177-178].

Відображаючи складну атмосферу епохи, бароко поєднало у собі, здавалося б, непоєднувані речі: містику, фантастичність, ірраціональність, підвищену експресію і водночас тверезість, раціоналізм, справді бюргерську діловитість. Улюблені сюжети живопису: чудеса і мучеництва, тут присутні яскраво виражені гіперболічність, афектованість, патетика, такі характерні для цього стилю. Ці риси простежуються і у світських сюжетах. У бароковому живописі плями, світлотіньові контрасти переважають над лініями, порушуються принципи поділу простору на плани, прямолінійної перспективи — аби посилити глибинність, створити ілюзію нескінченності [ 28 ] .

Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII - XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Мали місце й особливості. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва - досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості. Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне - небачену вигадливість форм [ 22, c.235-236].

1.1.Світоглядні основи українського поетичного бароко

Певна система барочних поглядів відбилася в теоретичних курсах київських поетик та риторик та інших теоретичних працях того часу. Питання про відношення шкільної теорії до проблем бароко в українській літературі XVII—XVIII ст. по-своєму вже цікавило вчених. Так, впритул до проблеми бароко підійшов і дослідник українських поетик XVII ст. Г.М.Сивокінь. У

вступі до своєї праці він поставив питання про потребу визначення стильового напряму української літератури, про те, в чому виявляється українське літературне бароко [20,c.3].

Особливо плідним він виявився у поезії; більшість українських поетів, починаючи від К. Транквіліона - Ставровецького й кінчаючи Г. Сковородою, писали в цьому ключі. Характерним жанром барочної поезії є епіграма, якій, так само, як і курйозному віршеві, ранні поетики відводили окреме місце. Це здебільшого 13-складовий вірш, де у певній системі повторюються смислово наголошені слова, твір вишуканої побудови, - з численними градаціями, незвичайними порівняннями та метафорами, словесною грою. Міфічні образи тут сусідують з біблійними, реальні речі та явища подаються в алегоричному й символічному переосмисленні. До епіграми примикали геральдичні вірші, епітафії, курйозні та фігурні вірші тощо.

«Істотною ознакою бароко в поезії,- писав І. Єрьомін,- є змішування семантики, звернення до вторинного значення слова і розгортання цих значень, метафорний стиль, перевантаження формальними елементами, складними метафорами, гіперболами, контрастними і парадоксальними образами... Умовні формули перетворюються на вишукані метафори, символи, алегорії» [8, c.12]. Так, крім відзначених вище барочних мотивів недовговічності життя та смерті, філософської рефлексії тощо у К.Саковича можна знайти майже всі атрибути барочної поетики: композиція твору, що починається епіграфом, за котрим йде герб війська запорозького з шестирядковим написом-епіграмою, передмовою, 19-ма віршами спудеїв та епілогом, зверненим до смерті. Історична розповідь про Сагайдачного тут переривається ліричними відступами; причому своєрідний натуралізм поєднується з широким метафоризмом, імена отців церкви стоять поруч з міфологічними та античними іменами. Поет широко вживає ампліфікації, антитези, анафори, нагнітає синоніми, вдається до гри слів тощо [9, c.13].

Зразком українського поетичного барочного стилю є твори

І.Величковського. О. Білецький так пише про цього поета: «Характерною ознакою його є надзвичайно гіпертрофований розвиток словесно-декоративного орнаменту: в художньому творі на перше місце висувається форма, змістові надається другорядного значення. Мета мистецтва за часів «бароко» - вразити, зацікавити читача несподіваними стилістичними ефектами» [24,с.213]. В передмові до твору «Зегар з полузегарком» Величковський відверто висловлює своє прагнення до ускладненої, витонченої, незвичної художньої форми.

Але кращі вірші поета характеризуються не лише багатством формальних прийомів, а й глибиною змісту. І справді, у першій частині тут поет вишукано обігрує ідею плинності часу, вдаючись зокрема до гри слів минута і минати. Друга частина рукопису це своєрідна віршована поетика, що демонструє складну техніку версифікації на зразках найхарактерніших барочних поезій — таких як рак, ехо, акровірш, азбучний вірш, лабіринт тощо, є тут вірші з розташуванням рядків у вигляді піраміди, куща, хреста.

Формалістичний струмінь виразно помітний в масовій панегіричній шкільній поезії, де автори виявляли справді безмежну нестримність в користуванні набутою технікою: сміливими метафорами і алегоріями, незвичними уподібненнями і протиставленнями, зливою синонімів, епітетів, багатством формальних, часом чисто графічних прикрас — записуванням віршів у вигляді фігур (зірки, серця, трикутника тощо). Ці твори часто, по суті, являють собою заримовану словесну гру, голу дидактику. Панегіризм та курйозне віршування, власне, й створили погану репутацію барочній поезії[29].

Особливих успіхів у літературному бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думи та пісні про "козацьку славу". Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю: вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри,

культивувалися певні стильові елементи-ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксиморони тощо. Поезія розрізнялась

елітарно-міфологічна, шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання — а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Суто філософська поезія — це медитаційні вірші про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марність життя. Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш, широке використання античної міфології та символіки,вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами [7] .

Елітарного відтінку так званій "вченій" українській поезії XVII ст. надавало відверте прагнення до формалістичних вправ. Поети вважали, що чим вченіша людина, тим незвичайнішою мусить бути її мова, тим більше книжкових знань і вражень мають містити в собі вірші. Чим інакше можна пояснити, що й такий раціонально мислячий діяч, як автор першої української Конституції, воїн і поет Пилип Орлик прагнув віршувати штучною поетичною мовою, що складалася в основному з міфологем, філософських абстракцій, екзотичних топонімів, алюзій, символів, розгорнутих метафор, гіпербол. Найбільш, напевне, гіперболізованим літературним жанром був панегірик. Яких лише чеснот не приписують своїм героям поети-панегіристи Стефан Яворський, Іван Максимович, Пилип Орлик, Іван Орловський і Феофан Прокопович. І хоч самі автори розуміли умовність усіх цих перебільшень, вони їх нанизували з чисто мистецькою метою,для гри думки і переливів слова.
Вірші-послання, панегірики-то просто пристрасть до демонстрації ерудиції. Так, вчена українська поезія XVII ст. була розрахована на елітну частину суспільства, однією із специфічних особливостей якої було тоді не так багатство, як висока освіченість. Належати до кола ерудованих людей було престижно, та й треба зважити на те, що напередодні культурних реформ середини XVII ст. й пізніше, латино-польська освіта колегіумів та гімназій вже

принесла свої перші плоди. Умовно-міфологічне мислення поетів, що зросли на латино-польських книжках-на Цицероні, Титі Лівії, Тациті, не могло бути

зрозумілим для всіх. Йому належало спочатку стати надбанням вузького кола інтелектуалів. Вміння читати вірші-лабіринти або розгадувати всілякі поетичні ребуси не було дурницею. Воно прищеплювало сучасникам смак до високої поетичної умовності, що є важливою рисою художньої культури. Коли поет того часу говорив, скажімо, про Христа чи Олександра Македонського, згадував море чи хліб, він не мав на увазі цих осіб чи ці речі. Це були певні словесні знаки, за якими стояли поетичні реальності. За «Поетикою» М. Довгалевського, слово «Христос» може мати цілу сукупність умовних значень: «світло небесне для світу», «надія і спасіння», «всемогутнє слово, початку й кінця в нім немає», той, «хто завжди був, є і буде, кому покоряються зорі» тощо[7].

Багаті поетичні асоціації викликали в учених людей того часу також імена й реалії античної міфології, бо за ними стояла специфіка їх освіти — вивчення грецької і латинської мови та літератури. Такі міфологічні вправи формували суто поетичне осягнення реальності, а якому велику роль відігравали інтуїція, осяяння, загадкові образи сновидінь та ін. Властива бароковій свідомості взагалі фантазійність, містичність, міфологічність в українському варіанті, як на думку деяких дослідників, виявила себе чи не занадто. Однак якщо зважити на суто український смак до прикрас, то не дивно, що в бароковій літературі і мистецтві він "показав себе" у щедрому декоратизмі і захопленні формальною майстерністю ("краса заради краси"). Як вважають сучасні дослідники культури цієї доби, заслуга українського бароко в тому, що воно надало традиційній любові до красивої форми артистичного блиску.
Звичайно, вчена поезія XVII—XVIII століть сформувала і якийсь новий тип літературної творчості — інтелектуальну гру, змагання у дотепності. Однак поезія, яка ставала предметом інтелектуальної розваги, мусила мати якесь серйозне виправдання, адже нею захоплювалося ціле покоління літераторів. Від

них вибудовують місток до таких майстрів XX ст., як француз Г. Аполлінер, українець М. Семенко та чех В. Гавел. Фігурні вірші, або, як їх назвав український поет, «поезомалярство», започатковані елітарною бароковою поезією країни XVIIст., були надовго забуті.
Поезія загадки виявляється не лише в абсурдистській грі літерами, зображеннями, словами. Значно сильніші естетичні почуття викликають ті речі, що містять в собі принципову незбагненність. У вірші-загадці про сон Довгалевський пише: «Хто я такий, то не знає ніхто, хіба очі закриє». Такі загадки говорять нам про існування великої кількості незбагненних речей і наводять на думку про ілюзорність тієї «розумної реальності», яка доступна нашому здоровому глуздові. І тут барокова загадковість переходить у світ тривожних роздумів про сенс буття і про вічні загадки природи, що можна вважати «перед витоками» романтизму.
Серед українських поетів - авторів інтелектуально гострих, а часом і парадоксальних поезій, був чернігівський архієпископ Лазар Баранович. Помітний церковний і державний діяч того часу багато сил віддавав літературі, бо мріяв побачити Україну в колі цивілізованих європейських країн, а для цього в ній мала бути власна розвинута барокова культура. Література, як вважав він, не менш дійовий засіб самоутвердження нації, ніж козацька зброя. Почалося віршування на Україні, безпосередньо перед початком барокового періоду. Під впливом польського віршу, український прибрав у часи бароко «силабічну» віршову форму, — ритм віршу утворювався певною кількістю складів у рядку, рядок кінчався римою, як і в поляків «жіночою», себто з наголосом на передостанньому складі, лише винятково допускалися рими «чоловічі», з наголосом на останньому складі та «дактилічні», з наголосом на третьому від кінця складі.Рядки в силабічному вірші не завжди мусять бути однакової довжини; українські поети бароко утворюють з рядків різної довжини найрізноманітніші строфи.

Українські поети вживають близько 150 різних строф [25,с.255 ].

Поруч силабічних віршів зустрінемо іноді більш народний вірш, подібний до віршу «дум», з рядками нерівної довжини. Переважно такого віршу вживав Кирило Транквіліон Старовецький; зустрічаємо його іноді й пізніше, ще св. Дмитро Туптало писав таким розміром вірші «для власного вжитку».

Вірші друкувалися розмірно рідко: їх переписували аматори, побожні чи світські. Іноді утворювалися великі рукописні збірки. Український вірш поширився не лише до крайніх меж української землі, але пробився й до польського та до російського читача. — Удруковано лише невеликі збірки, присвячені якимсь особам або подіям (напр., на погреб Сагайдачного); вже в кінці 17-го віку дехто не з ліпших поетів видрукував великі збірки віршів; в

18-му сторіччі постав духовний співаник «Богогласник» — цікава друкована збірка української уніатської духовної лірики.

Барокові письменники часто прямували до циклізації віршів, до об’єднання їх у певні групи, сполучені якоюсь внутрішньою єдністю, — одна з найпізніших та найцікавіших збірок «Сад божественних пЂсней» Сковороди.

Духовна пісня — найчисленніший ґатунок української віршованої поезії бароко. Вона різноманітна: зустрічаємо тут і пісні різдвяні та великодні, і численні пісні про Пресвяту Діву, і пісні про окремі свята, про окремі ікони та чудеса, пісні до окремих святих і т. д. Поруч таких молитовних та гімнічних пісень, зустрічаємо й суб’єктивну релігійну лірику: пісні «покаянні «, пісні про смерть та страшний суд.

Стиль духовної пісні дуже варіює: від гімну чи оди до бароково-ґротескної, напівпародійної пісні з бажанням найбільшої оригінальності виразу або наближенням до народної пісні [25,с.258].

Ще наприкінці XVI - на початку XVII ст. з'являється книжна поезія

давньоукраїнською мовою, головними вогнищами якої були братські школи й Острозька академія, заснована десь в 1576-1578 pp. За класифікацією

В.М.Перетца, українська книжна поезія того часу складалася з творів трьох груп:

а) віршів полемічного, за природою своєю публіцистичного змісту, пов'язаних з полемічною літературою;

б) віршів на теми священних книг, житій святих тощо;

в) віршів світського змісту - геральдичних, емблематичних, панегіриків тощо [16,с.138].

До останньої групи входили вірші тих жанрів і жанрових форм, які належать до поширених у поезії європейського бароко.

Важливу роль у формуванні нової жанрової системи в українській та інших літературах православно-слов'янського кола відіграли Києво-Могилянська академія та інші навчальні заклади, що створювалися за її зразком. Заснування Київської академії (колегії) 1632 р. знаменувало завершення тривалого й болючого перелому в ставленні до "латинської вченості", який відбувався в Україні наприкінці XVI і в першій третині XVII ст. Як і в європейських колегіях та академіях того часу, в київській школі значне місце відводилося класам поетики й риторики. Їхнє призначення полягало в тому, щоб давати студентам знання з словесності, які розуміли широко, з включенням елементів філологічної науки й теорії красномовства. Ці класи прилучали до тієї наднаціональної системи літературних знань і уявлень, зокрема до жанрової системи, що були розроблені в учено-гуманістичних колах ренесансної Італії і в XVI - XVII ст. поширилися по всій Європі. Основу її становила спадщина античної літературно-теоретичної думки й антична, переважно римська, література та її жанрова система.

Тематично ще різноманітніша світська віршована поезія бароко. Тут знайдемо і близьку до релігійної меланхолійну лірику, і лірику еротичну (від меланхолійної до сороміцької) і політичну.

Тематика меланхолійної лірики традиційна — це «вічні» теми лірики: туга за щастям, за молодістю, скарги на долю, — іноді індивідуальні ноти

переходять у філософічну рефлексію. Найхарактеристичніші різні «пісні світові».

Поруч цього знайдемо еротичну лірику з так само традиційними мотивами: тут і перше закохання і освідчення. І розповсюджений мотив: засилання вісток через птахів, і еротична лірика приводить через порівняння (мабуть, запозичені старшої народної пісні) і через описи оточення, де розвивається роман, до лірики природи.І тут бачимо варіації від стилю народної пісні до фразеології виразно панської («Венера», «Дама» й т. і).

Немалу увагу присвячує українська барокова лірика й політичним подіям, на які був такий рясний той неспокійний час. Тут і прославлення національних героїв.

Але не менше було підстав на Україні й для «ламентів», «плачів» над політичними та національними скрутами та нещастями .

Українські поети оспівували і боротьбу з татарами, і хотинську війну, і облогу Відня... Деякі з цих віршів розростались до розміру невеликих епічних поем .

Знаходимо й інші типи світських віршів: «вчені» (напр., прославлення наук та мистецтв у Київському «Євхаристеріоні» 1632 р.), жартівливі (напр., вірші школярів) і т. д. Чимало є віршів-привітань або панегіричних (Є. Плетенецькому, П. Могилі, гетьманам). Є вірші балядичного типу, себто віршовані короткі оповідання; збірка їх, наприклад, — видрукуваний 1705 р. «Алфавіт рифмами сложенний» Іоана Максимовича, що подає оповідання про кари за злочини, гріхи та непобожність.

Улюблені були в часи бароко «епіграми «, коротенькі найбільше 2- або 4-рядкові віршики з гострим дотепом у змісті та грою слів, співзвуччями,

повтореннями слів. Духовні вірші такого типу (прославлення святих) часто об’єднували в цикли по 12 віршів: «Вінці». Потрапляли епіграми навіть до богослужбових книг, до «Тріоді Цвітної» 1631 р.

Майстром світської епіграми був Іван Величковський, полтавський протопоп. Його епіграми дотепні та гострі. Велику збірку епіграм , ширших, по 10 і більше рядків залишив відомий, не дуже вишколений, але талановитий та дотепний, поет, ієромонах Климентій. Тематика його епіграм найрізноманітніша: тут і повчальні вірші, і вірші про ремісників та інші професії (напр., музики), і сатиричні, й, нарешті, на всякі дивовижні теми, наприклад, «О котах»

До епіграм належать часто і «нагробки» (епітафії) тощо. Епіграми (навіть цілі «Вінці») вставлялися і в драми і в прозаїчні твори (діалоги Сковороди, улюблений повчальний твір «Діоптра», літописи Єрлича та Величка і т. д.). В українській поезії, наприклад, так звані курйозні вірші об´єднали різноманітні словесні емблеми — від гербових клейнодів і акровіршів до графічних комбінацій слів та окремих літер. Іноді символам надавали забобонного значення, доводили, що це «знак» долі, перст вказуючий. Наприклад, вже згадуваний архієпископ Баранович іноді зображав хрести різними сполученнями слів. І. Галятовський у книзі "Душі людей померлих" (1667) доходить висновку, що кожна з латинських літер, що складають ім´я Ісус Христос, символізує голгофську жертву Ісуса: літера І-хрест, X-30 срібників, Й-кліщі тощо [7].

Особливо в часи бароко були улюблені «емблематичні»вірші. Це невеликі епіграматичні вірші до малюнків, «емблем», себто зображень речей, що мають якесь символічне значення. Сковорода подав у своїх творах цілу теорію емблематики: «старі мудреці мали свою власну мову, вони змальовували свої думки образами, ніби словами. Ці образи були фігури небесних та земних

створінь. Наприклад, сонце визначало правду, кільце-вічність,голуб- соромливість, бусел-побожність...».

Відміною емблематичного вірша був вірш «гербовний», надзвичайно улюблений на Україні (вже в 16 ст.), зокрема при присвяченнях книжок. У

такому вірші треба було дати пояснення до того малюнку, що був в гербі особи, яку треба було прославити.

Дуже типові для поезії бароко віршові іграшки. І їх значення не треба ігнорувати: це вияв, вираз певного суверенного віртуозного володіння віршем. Такі іграшки дуже любили українські поети. Однією з найрозповсюдженіших форм був «акростих»: перші літери кожного рядка або кожної строфи, якщо їх читати підряд, подають ім’я автора.