Курсова робота

     з дисципліни: “Банківські  операції”

     На  тему: “Удосконалення споживчих кредитів – як вид кредитних операцій комерційного банку” 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     м. Дніпропетровськ

     2009 

     ЗМІСТ 

Вступ  3

Розділ 1.Теоретичні та методичні засади здійснення кредитних операцій комерційними банками 

1.1 Законодавча база здійснення кредитних операцій комерційних банків

1.2 Теоретичні та методичні засади здійснення кредитних операцій комерційними банками      

1.3. Зарубіжний  досвід здійснення кредитних  операцій комерційними банками

Розділ 2. Аналіз кредитних операцій комерційного банку «Сведбанк»  

2.1. Загальні  відомості про банк і конкурентне  середовище 

2.2. Аналіз 

2.3. Аналіз прибутковості кредитних операцій банку 

2.4. Оцінка  кредитоспроможності позичальника          
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ВСТУП 
 

     Актуальність. В останній час споживче кредитування набуває все більшої актуальності. Пов’зано це з тим, що всі ланки суспільства прагнуть ефективно функціонувати, а без розвитку всіх напрямків банківської інфраструктури, насамперед споживчого кредитування, не можливий нормальний розвиток суспільства, а саме всіх його категорій (верст населення). Особливо актуально це питання стоїть перед молодим поколінням. Для нормального проживання яким відразу хотілося мати власне житло, можливість його обладнати. Говорячи про це, я маю на увазі не предмети розкошу, а елементарні засоби для існування, які є необхідними для нормального і щасливого проживання як молодих сімей так і інших верств населення. Адже якщо ми хочемо побудувати багату і високо розвинуту країну, то це можливо лише при тій умові що кожен член нашого суспільства буде жити в добробуті та щасті. А цю проблему в деякій мірі можна вирішити за допомогою такого банківcького продукту – споживчий кредит.

     З початку перебудовчих часів поступово стало не привабливим продуктом для більшості банків. Насамперед причинами цього стали високі темпи інфляції та, як правило, довгостроковий характер кредитування, тоді як банки надавали перевагу короткотерміновим кредитам під торгівельні операції.

     Але з часом все змінюється, і ті тенденції які існують в усьому світі не залишилися поза нашою увагою (так за статистичними даними у високо розвинутих [1] країнах близько третини обсягу всіх кредитних угод припадає на кредитування фізичних осіб, тобто на споживче кредитування). То ця тема стає все більш актуальною для нашої країни на даний час. Свідченням цього є як державні програми по житловому кредитуванню молодих сімей так і початок активізації роботи деяких банків на цьому сегменті ринку.

     Одним з комерційних банків в Україні, який в даний момент займається споживчим  кредитуванням, є АКБ «Сведбанк».

     Мета. В результаті проведеної мною роботи були детально вивчені теоретичні та практичні аспекти, які стосуються як споживчого кредитування так і тих сфер з якими цей продукт стикається. Що стосується теоретичних аспектів, то вони розглянуті в першому розділі даної курсової роботи і розкривають класифікаційні види споживчого кредиту (в залежності від цільового характеру, суб’єктів кредитних відносин, способів організації надання позичкових коштів, форм видачі кредиту, ступені покриття кредитом вартості споживчих товарів, строків надання кредиту) та детально описують всі елементи кредитного процесу з урахуванням тієї особливості, що позичальником, як правило, є фізична особа.

     Методологічно – інформаційна база. Курсова робота виконана на матеріалах АКБ «Сведбанк» України. До розгляду приймалися дані за чотири квартали 2007 року та два місяці 2008 року. Використовувалися відомості журнальних статей та статистичних збірників. При написанні роботи також користувалися законами та нормативними актами, постановами та положеннями Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, Національного банку України, наукові монографії.

     Об’єкт  дослідження. Виходячи з вивчених мною теоретичних аспектів була досліджена робота такого суб’єкту банківської системи, як АКБ «Сведбанк» на ринку споживчого кредитування України. Дослідження базувалося на основі даних Правління АКБ «Сведбанк» по всіх регіональних управліннях України. В результаті цього дослідження було визначене теперішнє положення АКБ «Сведбанк», вивчено з якими проблемами стикається банк на даному етапі своєї діяльності, процес споживчого кредитування та методи оцінки кредитоспроможності позичальників – фізичних осіб, фактори які впливають на діяльність банку як в середині самого банку так і з зовні, проаналізована програма дій банку, перспективи розвитку на майбутнє. 

      РОЗДІЛ 1 Теоретичні та методичні засади здійснення кредитних операцій комерційними банками

     1.1 Законодавча база, здійснення кредитних операцій комерційними банками України 
 

     У процесі кредитування клієнтів комерційні банки завжди зустрічаються з  суперечностями між дохідністю кредитних  операцій, ризиками і ліквідністю  вкладених у позички коштів. Чим  більший дохід приносять позички, тим вищий ступінь кредитного ризику і нижча ліквідність вкладених у кредити активів, і навпаки. Якщо кредитна політика банку буде спрямована тільки на забезпечення високої ліквідності позичок, то він програє в конкуренції з іншими банками у прибутковості, а якщо пріоритетним буде прагнення тільки до високої прибутковості кредитів, то банк втратить платоспроможність, що межує з банкрутством.

     Кредитні  операції, як вид господарської діяльності комерційних банків, ґрунтуються  на глибокому розумінні економічних, фінансових і правових підвалин бізнесу. Кредит може бути повернений у строк тільки тоді, коли забезпечена його цільова ефективність.[2]

     Комерційні  банки повинні володіти певними  заходами для запобігання виникнення збитків від кредитної діяльності, серед яких найважливіше значення мають правові.

     Тому  основні правові, фінансові та економічні принципи кредитування саме знаходять  свій прояв у кредитній політиці комерційного банку. Головними елементами ефективного управління кредитами є: ретельно розроблена кредитна політика, якісне управління портфелем, ефективний контроль за кредитами і добре підготовлений для цієї роботи персонал.

     Кредитування  – процес складний та багатогранний  і в умовах переходу до ринкової економіки набуває нових й ефективних шляхів застосування і розвитку. У даний час кредитні операції носять рівноправний і добровільний характер і обидві сторони (кредитор і позичальник) виконують активну роль щодо своїх обов’язків і прав, які закріплюються між ними.

     Основні економічні та правові основи кредитування знайшли своє закріплення в чинному законодавстві України.

     Відносини, що виникають в процесі кредитної  діяльності комерційних банків, регулюються  різними галузями права. Фінансове  право виділяється серед них  обсягом врегульованих ним суспільних відносин, значенням, а також впливом на правове регулювання нормами інших галузей права відносин, що складаються в процесі кредитної діяльності комерційних банків.

     Відносини між Національним банком та комерційними банками з приводу кредитної діяльності останніх мають ознаку змістової єдності з предметом фінансового права, тому вони не можуть бути відірвані від нього. В цілому відносини між Національним банком та комерційними банками є відносинами “Влади-підпорядкування”, що не виключає можливості захисту прав комерційного банку перед Національним банком. Зміст фінансово-правових відносин між Національним банком та комерційними банками переважно складають обов’язки комерційних банків дотримуватись встановлених економічних нормативів, вимог щодо формування резервів, правил здійснення кредитних операцій та організації внутрішньої діяльності, а також права Національного банку на здійснення контролю та нагляду за кредитною діяльністю комерційних банків та на застосування до банків заходів впливу.

     Перед тим, як проводити характеристику правової бази, що регулює процес органiзацiї роботи банку з кредитами, охарактеризуємо основні законодавчі акти, на основi яких здійснюється проведення кредитної дiяльностi в Україні.

     Основним  законодавчим актом, що регулює банківську дiяльнiсть в Україні є Закон України «Про банки i банкiвську діяльність» №2121-ІІІ вiд 7 грудня 2000 року.[1]

     У cтатті 2 цього закону дається визначення поняття «банківський кредит». Згiдно Закону, як зазначалося раніше, банківський кредит це будь-яке зобов’язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов’язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмiн на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов’язання на сплату процентiв та iнших зборiв з такої суми. [1]

     Питання банківського кредитування розглядаються у cтaттi 49 даного Закону – «Кредитнi операції». У цiй cтатті вказанi обов’язки банку стосовно проведення кредитної дiяльностi. Так, «банк зобов’язаний мати у своєму складi структурний пiдроздiл, функцiями якого є надання кредитiв та управлiння операціями, що пов’язані з кредитуванням».

     Банк  зобов’язаний при наданні кредитiв дотримуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитiв, дотримуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків. У разі несвоєчасного погашення кредиту або вiдсоткiв за його користування банк має право видати наказ на примусову оплату боргового зобов’язання, якщо це передбачено кредитним договором.

     В статті 49 встановлюється заборона на надання бланкових кредитiв за умов недодержання економічних нормативів та на надання кредитів за ставкою нижчою, ніж ставка за кредитами, які бере сам банк та ставки, що сплачується ним по депозитам. [1]

     Положення «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків»  від 6 липня 2000 р. № 279 (із змінами та доповненнями Постановою Правління Національного банку України від 17.01.2005 № 10).

     З метою підвищення надiйностi та стабiльностi банківської системи, захисту iнтepeciв кредиторів та вкладників банків Національним банком України встановлюється порядок формування i використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями.

     Положення «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» розроблене на пiдставi законів України «Про Національний банк України», «Про банки i банківську діяльність», «Про підприємства в Укpaїні», «Про господарські товариства» та інших нормативно-правових актів Національного банку. [1]

     З метою розрахунку резерву під кредитні ризики банки мають здійснювати класифiкацiю кредитного портфелю за кожною кредитною операцією залежно від фінансового стану позичальника, стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості та з урахуванням рівня забезпечення кредитної операції. За результатами класифiкацiї кредитного портфеля визначається категорія кожної кредитної операції: “стандартна”, “під контролем”, “субстандартна”, “сумнівна” чи “безнадiйна”. [1]

     Загальна  заборгованість за кредитами становить валовий кредитний ризик i на його основі визначається чистий кредитний ризик шляхом зменшення валового кредитного ризику, класифікованого за ступенем ризику, на вартість прийнятого забезпечення.

     Банки зобов’язанi створювати та формувати  резерви для вiдшкодування можливих втрат на повний розмiр чистого  кредитного ризику за основним бор¬гом, зваженого на вiдповiдний коефiцiент резервування, за вciма видами кре¬дитних операцiй в нацiональнiй та iноземній валютах.

     Пункт 4 Положення – це оцiнка фiнансового  стану позичальника. Критерiї оцiнки  фiнансового стану позичальника встановлюються кож¬ним банком самостiйно його внутрiшнiми положеннями. Методика проведення оцiнки фiнансового стану позичальника, що розроблена банком, є невiд'ємним додатком до внутрiшньобанкiвського положення банку про кредитування.

     Для визначення фiнансового стану позичальника – юридичної особи По¬ложенням встановлюються основні показники його дiяльностi – платоспромо¬жностi, фiнансової стiйкостi, рентабельностi та здiйснюється аналiз грошових потоків.

     При оцiнцi фiнансового стану позичальника – фiзичної особи враховують¬ся загальний матерiальний стан клiєнта, сiмейний стан, соцiальна стабiльнiсть, його вік i дiлова репутацiя.

     Класифiкацiя  позичальникiв за результатами оцiнки  їх фiнансового стану здiйснюється  з урахуванням рiвня забезпечення за кредитними операцiями.

     Оцiнку  стану обслуговування боргу банки  здiйснюють щомiсячно. Необхiдною умовою кредитування є надання позичальником певної застави, яка є способом зниження кредитного ризику банку. Останні зміни щодо питання регулювання вiдносин застави вiдображених У Законi України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХІІ внесено згідно із Законами від від 06.09.2005 N 2801-IV (2801-15), ВВР, 2005, N 48, ст.480. Відповідно з ним, право на заставу – це спосіб забезпечення зобов’язань, при якому кредитор (банк) має право у разi неповернення позики клiєнтом одержати перевагу щодо її погашения виходячи з вартості заставленого майна перед iншими кредиторами.[1]

     Застосування  банками Закону України «Про заставу» повинно забезпечувати своєчасне повернення наданих банками кредитiв. При використаннi права на заставу мiж банком та позичальником укладається договiр про заставу. Обов’язковому нотарiальному посвiдченню договiр застави пiдлягає у разi, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортнi засоби, космiчнi об’єкти, товари в оборотi та переробцi та коли укладається догoвіp про іпотеку. Сторонами договору про заставу можуть бути юридичнi, фiзичнi особи та держава. Заставодавцем може бути як сам боржник, так i третя особа.

     Заставодержателем виступає сам банк або за його дорученням вiддiлення, фiлiя, регiональне управлiння в особi їх керiвникiв. Заставодавець обов’язково повинен бути власником майна, що передається в заставу, або отримати вiд власника право розпорядження цим майном. Якщо юридичною особою є державне пiдприємство, то необхiдно мати письмову згоду Фонду державного майна або уповноважених держаних opгaнів – міністерств, що пiдтверджує повноваження Заставодавця щодо майна. Предметом застави можуть бути земельнi дiлянки та нерухоме майно, що пов’язане з землею, товари в оборотi та переробцi, рухоме майно, майновi права, цінні папери.

     Предметом застави не можуть бути нацiональнi культурнi та iсторичнi цiнностi, що знаходяться  в державнiй власностi i занесенi або пiдлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання, а також вимоги, що носять особистий характер. Договором застави може передбачатись знаходження заставленого майна у будь-якої із сторін. Ризик втрати заставленого майна несе його власник. За згодою Заставодержателя припускається змiна предмета застави у випадках втрати, пошкодження, псування переданого у заставу майна. Внесення будь-яких змін до нотаріально засвідчених документiв призведе до необхiдностi їх нотарiального засвiдчення.

     Також регулювання питання передачi майна у заставу регулюється Інструкцією «Про порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна та заповнення заяв, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 29.07.2004 №73/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29.07.2004 за №942/9541, згідно з яким одночасно втратив чинність наказ Міністерства юстиції України від 26.02.99 №13/5 “Про затвердження Інструкції про порядок реєстрації застав рухомого майна в Державному реєстрі застав рухомого майна”. Реестрацiя застав рухомого майна в Державному peєcтpi обтяжень рухомого майна здiйснюється вiдповiдно до статті 15 Закону України “Про заставу” та Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, N 11, ст.140) із змінами, внесеними згідно із Законами N 1892-IV (1892-15) від 24.06.2004, ВВР, 2004, N 50, ст.538 та N 2424-IV (2424-15) від 04.02.2005).

     Інструкція  “Про порядок реєстрації обтяжень рухомого майна в Державному реєстрі  обтяжень рухомого майна” характеризує порядок реєстрації обтяжень рухомого майна та внесення змiн до запису в Державному peєcтpi, визначає тepмін реєстрацiї та порядок виключення запису з Державного реєстру або продовження дiї реєстрацiї обтяжень рухомого майна, описує порядок отримання витягiв з Державного реєстру та плати за внесення запису до Державного реєстру, внесення змiн до запису та отримання витягів з Державного реєстру. [1]

     Постанова Кабiнету Mіністрів України № 830 від 05.07.2004 р.. “Про затвердження Порядку  ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна” із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ N 769 від 18.08.2005 дає наступнi вiдомостi: реєстрацiя застав рухомого майна здiйснюється з метою здiйснення переважного права боржника у задоволенні вимог на предмет обтяження майна перед боржниками незареєстрованих або зареєстрованих пізнiше обтяжень; надання в інтеpecax юридичних та фiзичних осiб iнформацiї про обтяжене рухоме майно або про вiдсутнiсть обтяжень рухомого майна. Обтяження рухомого майна може бути зареєстроване в Державному peєcтpi шляхом внесення вiдповiдного запису. Пiдставою для внесення запису є заява боржника або обтяжувача.

     За  заявою боржника до запису у Державному peєcтpi можуть бути внeceнi змiни щодо предмету обтяження, особи обтяжувача чи боржника. Витяг з Державного реєстру, що свiдчить про наявнiсть або вiдсутнiсть у ньому записiв про обтяжене рухоме майно, фiзичнi та юридичнi особи можуть одержати шляхом падання запиту держателю Державного реєстру або реестратору. Порядок реалiзацiї обтяженого майна визначається Положенням “Про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації обтяженого майна”. Kpiм того, при розглядi питання щодо застави та порядку її реалiзацiї потрiбно керуватись Цивiльним, Цивiльним процесуальним та Господарським процесуальним кодексом України.[2]

     Отже, законодавча база щодо кредитних  операцiй є досить об’ємною. Регулювання  кредитної заборгованостi до моменту  реалiзацiї розглядається лише у  Положеннi "Про порядок формування та використання резерву для вiдшкодування  можливих втрат за кредитними операцiями банкiв". 

     1.2 Теоретичні та методичні засади  здійснення кредитних операцій комерційними банками 

     Якщо  з початку звернутися до історії  споживчого кредитування ще в Росії  до 1917 року, то перші кооперативні заклади  дрібного кредиту в Росії були створені в 60 – х роках ХІХ ст. – позико – збережні товариства. Вступний внесок в подібне об’єднання був встановлений на рівні 1 крб., а пайовий - 50 крб. Максимальний розмір позики був можливий до 80 крб. терміном на 6 місяців. Позико – збережні товариства виручали селян, що не могли розплатитися з розтовщиками, допомагали знижувати та ліквідовувати недостачі, перешкоджали тенденції до розорення села. В якості забезпечення кредиту в заставу допускався придбанний інвертар, надлишки сільськогосподарської продукції та домашня худоба.

     До  початку ХХ ст. в народному господарстві Росії (територія України входила  до складу Росії) були створені умови  для успішного розвитку кооперативної  організації невеликих сум кредиту, але вже не у формі позико - збережних товариств, що потребували від своїх членів пайові внески, а кредитних, що не потребують паїв. Підйом в розвитку кредитної кооперації, що почався після 1905 року досяг кульмінації до 1912 року.

     Кредитні  товариства видавали позики, як короткострокові - на один рік, так і довгострокові - терміном на п’ять років з 12% річних. Призначення позик, що видавалися кредитними товариствами, було сільськогосподарським: купівля землі, її оренда, обробіток та удобрення, купівля сільськогосподарських знарядь, худоби, насіння, кормів для худоби та т. ін. Розмір відкритого кредиту визначався заможністю двору, що вимірювалася цінністю основного капіталу (земля, будівлі, худоба, інвентар). В деяких господарствах кредит по відношенню до капіталу складав всього 4-5%.[3]

     Іпотечний кредит виник ще в рабовласницькому суспільстві, де він являв собою  різновид ростовщицького капіталу, отримав  розвиток при феодалізмі, але особливо розповсюдився при капіталізмі. Цей кредит дозволяє підприємцям  збільшувати розмір виробничого  використання вільного капіталу, землевласникам - фінансувати купівлю податкових ділянок землі, дає можливість придбати машини, обладнання та інші засоби виробництва, тобто сприяє розвитку та зміцненню ринкових відносин.

     Історія створення земельних банків в  Росії, де вони відігравали велику роль в розвитку кредитної системи, тісно пов’язана зі своїм соціально-економічним та політичним життям країни другої половини ХІХ - початку ХХ століть. На початку 70 - х років минулого століття були створені одинадцять акціонерних іпотечних (земельних) банків. Значну роль в проведенні аграрної політики в дореволюційній Росії грали державні банки: Державний селянський поземельний банк (заснований в 1882) та Державний дворянський земельний банк (1885 р.). [3]

     На  державний селянський поземельний банк була покладена задача видавати кошти селянам на купівлю землі поміщиків. Банк видав селянам довгострокові позики терміном на 34,5 року. За 1883 - 1895 р.р. банк видав 15 тис.грн. позик на загальну суму 82 млн.крб. За його участю було придбано та куплено 2,4 млн. десятин землі, головним чином поміщицької.

     Задачею Державного дворянського земельного банку  поміщицького землеволодіння шляхом видачі дворянам іпотечних позик до 66 років  в розмірі 60% вартості дворянських  маєтків. Дворянський банк надав поміщикам велику фінансову підтримку - до кінця 1890 р. заборгованість позичальників по позикам складала 267 млн.крб. [3,4]

     Деякий  застій поземельного кредиту був  пов’язаний зі спадом економіки в 1905 - 1907 р.р. Відродив та прискорив розвиток цього кредиту економічний підйом 1909 - 1913 р.р. Однак перша світова війна привела до скорочення діяльності іпотечних банків, а потім і її припинення.

     Так як іпотечний кредит передбачає наявність  приватної власності, перед усім на землю, то саме з причини її відміни на території Росії та України після 1917 року іпотечні банки були закриті, оскільки не стало основи для здійснення операцій по заставі

     Діяльність  українських комерційних банків нині зосереджена переважно на роботі з юридичними особами. Це явище тимчасове. У процесі подальшого розвитку ринкових відносин питома вага операцій із фізичними особами неодмінно зростатиме. Як свідчить світовий досвід, банківські операції з фізичними особами становлять близько третини загального обсягу всіх операцій, які проводять фінансово-кредитні установи країн із ринковою економікою. Серед цих банків чимало спеціалізованих, які працюють лише з фізичними особами.

     Споживчий кредит має багато специфічних рис, пов`язаних із особливостями сфери  особистого споживання громадян.

     По-перше, цей вид позики відображає відносини  між кредитором і позичальником, сенс яких полягає у кредитуванні кінцевого споживання, на відміну  від позик, які надають суб`єктам  господарювання для виробничих цілей  або для придбання активів, що породжують рух вартості (Наприклад. Акцій, облігацій тощо). [5]

     По-друге, на відміну від інших видів  кредиту, якими користуються переважно  суб`єкти господарювання, споживчі кредити  одержують, як правило, фізичні особи.

     По-третє, споживчий кредит є засобом задоволення споживчих потреб населення, тобто особистих, індивідуальних потреб людей. Така позика прискорює отримання певних благ (товарів, послуг), які вони могли б мати (придбати) лише у майбутньому, накопичивши кошти, необхідні для купівлі цих товарно-матеріальних цінностей або послуг, будівництва тощо. Надання споживчих позик населенню з одного боку, підвищує їх платоспроможний попит, життєвий рівень в цілому, а з іншого – прискорює реалізацію товарних запасів, послуг, сприяє створенню основних фондів.

     По-четверте, всі види споживчого кредиту мають соціальний характер, оскільки вони сприяють вирішенню суспільних проблем – підвищенню життєвого рівня населення (передусім із низьким та середніми доходами ), утвердженню принципів соціальної справедливості. Саме із цієї причини споживче кредитування здебільшого регулюється державами особливо ретельно. У нашій країні це виражається у тому, що споживчі позики зазвичай надаються на пільгових умовах.

     Отже  в загалі, для населення [1] споживчий кредит носить тільки позитивний характер, так він прискорює одержання визначених благ (товарів, послуг), які вони могли б мати (одержати) тільки в майбутньому - при умові накопичення суми грошових коштів, матеріальних цінностей або послуг, будівництва або інших.

     Надання споживчого кредиту населенню, з одного боку, збільшує його поточний платоспроможний попит, підвищує його життєвий рівень, а з другого боку прискорює реалізацію товарних запасів, послуг, сприяє створенню основних фондів. В процесі погашення споживчих позик у населення зменшується на відповідну суму платоспроможний попит, що необхідно враховувати при визначенні обсягу та структури товарообігу, платних послуг, динаміки доходів та витрат населення, грошової маси в обігу. Таким чином розмір кредитів тісно пов’заний з формуванням купівельного фонду населення та його відповідності обсягу до структури товарного фонду та послуг.

     Недостатня  увага українських комерційних  банків до роботи з населенням має  нині як об`єктивні, так і суб`єктивні  причини. Основні з них, безумовно, пов`язані з економічною нестабільністю і законодавчою неврегульованістю. Проте перспективи роботи банків із населенням в Україні величезні.