Украинские народные декоративно-прикладное мастерство

 
 
 

КУРСОВА РОБОТА

з предмету:

«Історія декоративно-прикладного мистецтва»

на тему:

«УКРАЇНСЬКЕ НАРОДНЕ 

ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНЕ  МИСТЕЦТВО» 

                                                                                           Виконала:

                                                                                         

                                                                                          Викладач: 
 
 
 

 

 ЗМІСТ                                                                                       

                                                                                                        стор.

Зміст……………………………………………………………….   2

Вступ………………………………………………………………   3

Вишивання………………………………………………………..    4

Ткацтво i килимарство…………………………………………...    7

Кераміка і гончарство ……………………………………………    9

Дереворізьблення…………………………………………………  12

Художнi вироби з металу………………………………………...  14

Декоративні розписи ……………………………………………..   16

Писанкарство……………………………………………………..   18

Народне малярство……………………………………………….   22

Висновок………………………………………………………….    25                                                                                

Ілюстрації…………………………………………………………    26

Список ілюстрацій……………………………………………….    33

Список літератури………………………………………………..    34 

 

Вступ 

     Декоративно-прикладне  мистецтво є складовою частиною традиційної народної культури, яка  включає крім того музичне, поетичне, театральне, танцювальне, образотворче мистецтво, народне будівництво  тощо. Види мистецтва не є ізольованими, контактують один з одним, взаємодоповнюють себе, широко й усебічно розкриваючи життя народу, глибини його душі. Та кожен вид вносить до скарбниці світової художньої культури щось своє, нове, оригінальне. Багатство, колоритність, високий рівень розвитку української традиційної культури та народного мистецтва є справді вражаючими. І одним з найбільш цікавих видів, що з прадавніх часів живе й розвивається на основі спадковості традицій як колективна художня діяльність, є народне декоративно-прикладне мистецтво. Воно щонайповніше поєднує здобутки традиційної матеріальної та духовної культури народу, торкаючись також і сфери знань, естетичних поглядів, смаків, етичних переконань, звичаєво-обрядові аспекти тощо.

     Найважливіші  для розуміння суті традиційної  культури українців види художньої діяльності, що їх об’єднує декоративно-прикладне мистецтво, розглядаються в цій курсовій роботі.

 

Вишивання

     Вишивка - один з найбільш поширених і популярних видів народного декоративно-прикладного мистецтва в Україні. Перші документальні відомості про побутування вишивки походять з мініатюр «Ізборника Святослава»(ХІ ст.) та фресок Софії Київської. Розкопки поховань з перших століть після Різдва Христового також підтверджують розповсюдженість вишиваних прикрас та елементів одежі (які частково збереглись) на території України.

     Такі  свідчення історичних, літературних, фольклорних і речових пам’яток маємо із ХІ - ХІV століть. Як правило, більшість пам’яток подають орнаменти, барви, техніки вишивок, близькі до відповідних місцевих сучасних зразків.

До ХІХ  століття вишивка існувала переважно як ужиткове (різні техніки вишивки, гаптування, тамбурна та бісерна вишивка та релігійне (церковне шитво) мистецтво, багате символікою та філософським змістом. Не втрачаючи цих рис, із ХІХ століття вишивка перетворюється на ремесло.

     З початку ХХ століття вишиванні промисли потрапляють під значний вплив замовників, що призвело до деякого зниження художнього рівня виробів. Певної шкоди традиції вишивки завдали також організаційні форми виготовлення вишиваних виробів та альбомних зразків, що їх практикував на українських землях в 1920-1960-х роках більшовицько-комуністичний режим. Але, зважаючи на давність та міцність традицій вишивання, воно збереглось по усій території України до сьогодні.

     Основною  функцією вишивки є оздоблення одежі  та тканин для обладнання й прикрашення  житла і церков. Вишивані вироби, зокрема рушники, - неодмінний атрибут  цілого ряду обрядів та ритуалів українців. Впродовж віків кожен регіон України виробив своєрідні прийоми художнього оздоблення тканин вишивкою. І хоч навіть поміж сусідніми селами існують місцеві варіанти, загальні тенденції та принципи вишивання є спільними для всіх українців. Відмінності ж полягають у місці розташування орнаменту, його величині, особливостях мотивів, їх розміщенні та компонуванні, барвах, колориті тощо.

     Найбільше вишиваних прикрас вживається у  вбранні. Оздоблювались вишивкою різні  компоненти одягу й передусім сорочки. Найбільш декоративною частиною сорочки є рукав, менш декоративними - горловина, пазуха, манжети, подолок, мотиви на яких виводяться з основного - на рукаві. Окрім сорочки, яка красиво оздоблюється вишивкою по всій території України, у різних регіонах вишивають також інші елементи одягу - перемітки, очіпки, хустки, стрічки, спідниці, фартушки, чоловічі шапки і штани, юбки, свити, безрукавки, кожухи та ін. Часто зустрічається також вишивана постільна білизна.

     Серед інтер’єрних тканин найбільше поширились відомі із сивої давнини набули рушники, скатертини, наволочки. Народне шитво використовується сьогодні також для прикрашання церковних інтер’єрів (зокрема, рушники). Особливо важливе значення здавна мали в Україні вишивані рушники. Вони є обов’язковим атрибутом у більшості родинних обрядів, зокрема пов’язаних з актом «переходу» від «своїх» до «чужих», як от сватання, весілля, похорон. Вишиваними рушниками прикрашають домашні ікони, часом хрести на кладовищах та придорожні «фігури». З вишиваними рушниками та сорочками пов’язувались численні вірування, міфи, забобони, символічні діяння (символи «путь-дороги», життєвого шляху, щасливого життя тощо). Символічними є також мотиви вишивок, які мають багато спільного з писанковими.

     Щодо  типів орнаменту вишивок, територію України можна умовно розділити на три сегменти:

    • північ, малодоступні райони Полісся, регіон Карпат з пануванням геометричного орнаменту;
    • широка смуга центральної України, що схиляється до рослинного орнаменту;
    • захід (Волинь, центральна Галичина, Бойківщина, де перехід до рослинного орнаменту уже завершився (у деяких районах він виявляється у сильно геометризованому вигляді).

  Лаконічность вишиваних оздоб звичайно відповідає належним чином підібрана гама кольорів. Так, скажімо, нескладні геометричні орнаменти Полісся обмежуються використанням одного чи двох тонів - червоного й чорного. У ряді районів Поділля зустрічаємо лише монохроматичні чорні вишивки, а геометричні узори Гуцульщини дуже барвисті (до 7 кольорів). Рослинні мотиви подаються, як правило, у 2-3 барвах, але надзвичайно різноманітні за формою. Зрідка трапляються стилізовані звірині мотиви та людські постаті.

     Українська  народна вишивка вирізняється великим  багатством технік виконання. Щодо способу  нанесення вишивальними нитками  стібків розрізняють двосторонню  й односторонню вишивки. До двосторонніх належать техніки «перебору», «поза голкою», «стеблевий шов», «соснівка», «штапівка», «двостороння гладь», варіанти технік «виколювання», «вирізування», «мережання» та ін. До односторонніх зараховуємо такі техніки, при яких вишивальні стібки накладаються з виворітного або лицевого боку тканини. Це «низинка», «поверхниці», «плетінка», «хрестик», «ланцюжок» та ін. Часом використовують кілька технік вишивання в одному виробі.

     Первісно  вишивали лляними, конопляними нитками  та нитками з нефарбованої і білої вовни. Згодом у практику вишивання увійшли і закріпились й інші види лляних, вовняних і бавовняних ниток, окрім полотна основою для вишивання почали служити батист, китайка, шовк, шкіра тощо. У ряді регіонів України при вишиванні часом використовують металеві, золоті і срібні нитки, перли, коштовне каміння. 

 

Ткацтво i килимарство

     Ткацтво є однією з найважливіших складових  національної культури українців. Воно існувало на українських землях ще з доісторичних часів. Ткацтво належить до найпоширеніших видів ремесла  і народного мистецтва й поширене по всій етнічній території. Про прадавність цього виду господарської діяльності свідчать як архаїчне приладдя (прядки, верстати, кросна), так і давня термінологія, що має багато спільного з термінологією найбільш близьких українцям сусідніх народів - сербів, хорватів, македонців, західних слов’ян.

     Матеріалом  для ткацтва з прадавніх часів  були волокна льону, коноплі, а також  вовна. Першого великого піднесення ткацтво зазнало в період формування Київської князівської держави, згодом - у XIV - XVI та XVІІ - XVIІІ століттях.

     До початку ХХ століття ткацтво було на всій території України фактично найпоширенішим домашнім ремеслом, яке чи не на 100 % забезпечувало потреби в тканинах мешканців села і - значною мірою - міста.

     У ХХ столітті народні тканини поступово витісняються промисловими. Центрами народного ткацтва нині є різноманітні артілі та художньо-виробничі обєднання. У деяких регіонах (Карпати) ще й нині практикується подекуди кустарне виробництво народних тканин в домашніх умовах в основному для власних потреб. Ткацтво як художній промисел є досить поширеним на Покутті, Поліссі, Поділлі, Львівщині, Стрийщині й Дрогобиччині.

     Традиційною, найбільш важливою і поширеною галуззю  народного ткацтва в Україні є килимарство. Перша згадка про килими як усталений елемент народного побуту походить ще з 998 року. Килими широко використовувались як при дворах князів та шляхти, так і в найвіддаленіших селах і хуторах. Вони служили для утеплення і прикрашення житла, використовувались в обрядах та ритуалах. Килими були обов’язковою частиною віна, ними сплачували данину, виготовляли їх на продаж.

     Сировиною для виготовлення килимів була вовна, льон та коноплі. По всій території України побутували великі килими та вузькі й довгі килимові доріжки. Побіч різних технік виготовлення килимів (лічильна, гребінкова, ворсова) склались також цілі школи та напрямки українського народного килимарства - килими решетилівські, дігтярівські, гуцульські, хотинські, бесарабські. Але практично всі українські килими є двосторонніми.

     Щодо  орнаментів та барв українське килимарство  можна поділити на дві основні  смуги - Правобережжя й Галичина з переважанням геометричного орнаменту й Лівобережжя з рослинним орнаментом. Яскраво відчутні в українському килимовому орнаменті східні впливи мають двояке походження. Лінійно-геометричний прийшов з Балканського півострова Дністром і Дунаєм на Правобережжя, Бесарабію і в Галичину. Рослинний орнамент, пов’язаний безпосередньо з Азією й Іраном, розвинувся разом із вишивковими елементами на Лівобережжі.

     Визначальною  рисою українських килимів є  їх зважений композиційний (переважно симетричний уклад і дуже згармонізований колорит. Багато орнаментальних мотивів споріднені із дереворізьбними («райське дерево» з іконостасів), вишивковими та писанковими. Рослинні орнаменти східного походження переважно інтерпретуються українськими килимарями на свій лад, що виявилось у наближенні чи перетворенні зображень традиційних східних рослин на рослини і квіти, відомі в Україні. Геометричні ж форми переважно розвивають такі мотиви як зубчатка, ламана лінія, ромби, спіралі та зірки.

     Тісно пов’язана із ткацтвом також окрема галузь виробництва, що носить назву вибійки (нейстри, мальованки, димки) і полягає у відбиванні чи, точніше, відтискуванні на білому полотні орнаменту за допомогою дерев’яних кліше плоскої, або вальцевої форми. Вибійки відомі в Україні із найдавніших часів і вживалися переважно для декорування житла: на наволочки подушок і перин, покривала. Орнаменти вибійки давнього походження - геометризовані, новіші - збудовані на основі рослинних мотивів.

     До  інших видів народного ткацтва в Україні належать полотняні, прикрашені візерунками скатертини, рядна, рушники, паси, наволочки, доріжки, різні елементи народного (переважно жіночого) вбрання. 

     Кераміка і гончарство

     Україна багата на поклади найкращих звичайних  і каолінових глин різноманітних  барв - від білої і кремової до коричневої і темно-сірої, - що спричинило значною мірою розвиток великого керамічного промислу ще в найдавніші часи. Особливе ж значення для української кераміки та гончарства має передмінойська трипільська мальована кераміка кінця енеоліту (2500-2000 рр. до н.є.). Її багаті орнаментальні мотиви, знаки, принципи композиції суттєво вплинули на весь подальший розвиток української кераміки.

     Із VII століття по Різдві Христовому починається слов’янська доба у розвитку української кераміки. У темно-сірій кераміці цієї доби спостерігаємо багато рис римської із тисненим орнаментом (паралельні і хвилясті лінії, насічки, зірки).

     Вже у княжу добу (Х - ХІІІ століття) керамічне виробництво стає мистецьки довершеним і перетворюється на справжній промисел. Саме з того часу починає вживатися гончарське коло (круг), вдосконалюється розчин, випалювання, а на межі Х-ХІ століть відкрито спосіб обробітку каолінової глини, що стоїть дуже близько до порцеляни XVII-XVIII століть.

     Окрім посуду з витончено простою орнаментикою, виготовляють також ліплені фігурки  людей і тварин, предмети релігійного  вжитку. Небувало досконалою стає технічна кераміка для будівельних потреб: цегла, плитки, кахлі, архітектурні деталі та орнаментика, нерідко полив’яні. Плиткою й орнаментованими кахлями викладались чудові килимові узори.

     Після короткого періоду занепаду керамічного виробництва в XIV - XV столітті з кінця XV століття починається його нове піднесення. З’являються цехові організації гончарів. Урізноманітнюється техніка виробництва, форми посуду, прикраси, полив’яний посуд, поширюються орнаментовані кахлі.

     У XVII - XVIII століттях на Гетьманщині  і Поділлі керамічний промисел сягає  чергових висот. Стиль українського бароко привносить елементи стриманої  декоративності і насиченості кольорів, з’являються оригінальні орнаментальні мотиви. Посуд і кахлі відзначаються тривкістю, добрим випалюванням і міцною рівною поливою. Трапляються кахлі, на яких змальовують цілі композиції: сцени з рослинами й тваринами, побутові й історичні: стрільці, козаки, запорозькі курені, бандуристи, кобзарі, кораблі, забава у корчмі, сцени битви, релігійні мотиви, геральдичні знаки тощо.

     Окрім розмальованих полив’яних кахлів значного поширення набули монохроматичні (найчастіше темно-жовтого або червоного кольору) із заглибленнями та рельєфними візерунками кахлі. Тоді ж сформувались і провідні центри керамічного виробництва, що, як правило, зберегли своє значення аж до ХХ століття (Стародуб, Козелець, Ніжин, Чернігів, Ічня, Батурин - на Чернігівщині; Хорол, Комишна, Опішня - на Полтавщині; Кам'янець, Деражня, Шаргород, Зіньків, Бар, Купин, Летичів, Смотрич, Янів, Миколаїв - на Поділлі; Яворів, Судова Вишня, Стрий - у Галичині; Володимир - на Волині).

     XVII - XVIII століття в історії українського  гончарства мають свої характерні  особливості. Центри і осередки  гончарства розміщені по території України досить непропорційно у зв'язку із нерівномірністю покладів доброї гончарської глини. Серед найважливіших гончарських регіонів, визначальний для цього часу - Сокальщина, західне Поділля, східне Поділля, Полтавщина, Полісся, Підляшшя, Чернігівщина, Київщина, Слобожанщина, Буковина й Закарпаття.

     Основними різновидами виробів гончарів з  цих місцевостей є різноманітні типи посуду (горщики, гладущики, глечики, миски, дзбанки, куманці, баклаги, барильця), декоративний посуд скульптурного характеру (баранці, леви, коники, півники), різні іграшки (коники, баранчики, свищики та ін.) тощо.

     У кераміці з території колишньої  Гетьманщини (Київщина, Чернігівщина, Полтавщина) у формі посуду та орнаментиці проглядають традиції старокняжої доби, помітний вплив інших видів декоративно-прикладного мистецтва, зокрема вишивки і ткацтва.

     На  Поліссі зустрічаємо доволі практичну  однотонну кераміку, як і на Підляшші (тепер Польська Республіка) й у Галичині.

     Найтиповішими виробами є миски і дзбанки. Миски часто поліхроматичні з надзвичайно різноманітною орнаментикою, часом із дуже архаїчними мотивами. До найархаїчніших типів орнаментики належать геометричні мотиви (безконечники, ламані і хвилясті лінії, узгоджені з формою посуду). Вони притаманні кераміці з Поділля, Волині, Закарпаття. На Київщині, Полтавщині, східному Поділлі популярною є рослинна орнаментика. Для галицької орнаментики з Гуцульщини та Сокальщини характерні обидва типи узорів. Трапляються також образи птахів (півник, павич), тварин (кінь, лев, риба, жаба), комах і навіть людини.

     З ХІХ століття вироби кожного району гончарного промислу починають набувати певних особливостей, що залежать від  природних якостей матеріалів, технічного рівня виробництва, місцевих традицій тощо.

     В Опішні гравіювали по вогкому черепку, наліплювали рельєфні орнаментальні  мотиви, вплітали в мальований рослинний  орнамент казкових звірів та птахів. На Поділлі почали виготовляти червоний мальований посуд, оздоблювати миски  тематичними фігурними композиціями.

     На  Гуцульщині слави зажила кераміка Петра  Бахметюка та його сина Олекси із Косова, кахлі Івана Баранюка. У косівських орнаментах впадають в око багатопелюсткові квіти, трикутне листя, грона винограду, пташки на гіллі, коні, кози, олені. У Пістині ж виготовляли здебільшого мальовані миски, тарелі, дзбани та ін.

     У 20-30-ті роки ХХ століття значної шкоди  гончарному промислові в Україні  завдала примусова колективізація, що спричинила скорочення кількості  гончарів-кустарів. Певного пожвавлення  гончарство зазнало у повоєнні роки, однак 1960-80-ті роки гончарське ремесло стало знову занепадати. Лише за роки незалежності України спостерігається тенденція до певного відродження давніх традицій, зокрема в Опішні, Гавареччині та ін.

     Технологія  виготовлення кераміки з прадавніх  часів практично не змінилася і передбачає:

    • добування і приготування глини;
    • виготовлення посуду та кахлів;
    • випалювання.

     Стадії  технологічного процесу виробітку  глиняного посуду є спільним для усієї території України. Розмальовують вироби пензлем, орнамент малюють на поверхні підсушеної, ще не випаленої посудини. 

Дереворізьблення

     Дереворізьблення  стало в Україні одним із найбільш вишуканих і мистецьки досконалих видів художньої обробки деревини. Як свідчать окремі уцілілі пам’ятки, деякі суто народні мотиви трапляються уже в дереворізьбах княжої доби. Після тривалого періоду занепаду в роки татарської навали з XVI століття починається новий виток розвитку цього мистецтва. За часів розквіту козацької держави в XVII - XVIII століття народна дереворізьба в Україні вступає в період високого піднесення.

     Різьбленням прикрашались одвірки, карнизи дерев’яних споруд, дерев’яні предмети господарського вжитку, меблі та хатнє обладнання, скрині, дерев’яний посуд, знаряддя праці та зброя, військове спорядження.

     Надзвичайно пишної декоративної досконалості сягає  різьблення церковних іконостасів та інших предметів культового призначення. У цих розкішних поліхроматичних або золочених різьбах барокового стилю основою служить соковитий і вибагливий рослинний орнамент, що складається з майстерно стилізованих народних мотивів: виноградної лози, соняшників, мальв, троянд та ін. Ці композиції чудово пов’язуються з архітектурними елементами зазвичай багатоярусних іконостасів. Такі блискучі за художніми особливостями і технікою виконання різьби стають в епоху рококо ще більш грандіозними й імпозантними. До барокових і рококових орнаментальних форм і мотивів часто дуже вдало вкомпоновуються постаті святих, ангелів.

     Доба  класицизму й ампіру не витісняє цих барокових і рококових мотивів, а лише вносить до різьби більше зосередженості і спокою.

     Дуже  цікавими зразками народної дереворізьби є ручні та напрестольні хрести, патериці, свічники, панікадила, аналої, ківоти, надмогильні і придорожні хрести та ін.

     На  жаль, переважна більшість цих  блискучих зразків народної дереворізьби світового значення у підрадянській Україні була розграбована і знищена російськими більшовиками у 1920-30-ті роки й тому існує лише у фрагментах, а також в описах і фотографіях.

     До  середини ХІХ століття різьба на дереві досягла високого рівня розвитку на всіх українських землях, а надто ж на Полтавщині. У регіональних особливостях орнаменту можна помітити більшу схильність до геометричних форм на Галичині і Волині, а в центральній Україні та на східноукраїнських землях - до орнаменту рослинного.

     Цікавим феноменом української народної дерево різьби є гуцульська різьба, «золота доба» якої припала на середину ХІХ-го - початок ХХ століття. Найдавніші збережені її пам’ятки походять із XVII століття. Це були досить примітивні різьблені ікони – «образи». Але вже на початку ХІХ століття гуцульська дереворізьба, виявляючи великий поступ, наближається стилем до аналогічних зразків із Подніпров’я. Гуцульські вироби того часу охоплюють усі речі домашнього вжитку, а надто ж - церковне урядження. Із цієї останньої групи слід виділити ручні «напрестольні» хрести із суворою конструкцією форми і дбайливим виконанням.

     Традиційно  прикрашались гуцулами такі предмети як топірці, пістолі, кріси, порохівниці  і барильця. До середи ХІХ століття для цієї роботи використовували найпримітивніші інструменти - ніж, шило, цвяхи. Але вже із запровадженням Юрою Шкрибляком (1823-1885) токарської техніки мистецька й технічна досконалість виробів незмірно зросла. Цей майстер допомагав собі в роботі власноручно змайстрованими загартованими долітцями. Поруч із традиційними мотивами, що є дуже близькими до геометричного типу прадавніх писанкових прикрас, він вперше застосував новий вид прикрашання - інкрустацію дротиками, бляшками, «пацьорками» (кольоровими кораликами). Згодом його сини довели техніку інкрустації й інтарсії до справжніх вершин майстерності.

     У ХХ столітті значного поширення набуло також інкрустування бісером, яке також було доведене гуцульськими майстрами до вищої досконалості. Народні дереворізьби з Гуцульщини стали вагомим досягненням українців у цьому виді декоративно-прикладного мистецтва.

     Протягом  ХХ столітті спостерігаємо два великі періоди розквіту народної дереворізьби й пожвавлення інтересу до народної різьби - у 1920-ті - на початку 1930-х років та у 1960-ті - 1970-ті роки. Сьогодні найбільшою популярністю користуються вироби з різьби на дереві із регіону Карпат та кількох регіонів Правобережжя.