Україна та українська культура в контексті проблем співвідношення західного і східного типу цивілізацій
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………
РОЗДІЛ 1 УКРАЇНА ТА УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА…………………………5
1.1 Загальна характеристика…………………………………………
1.2 Витоки української культури………………………………………………..7
1.3 Культура Київської Русі……………………………………………………..8
1.4 Українська культура 13—15 століть………………………………………..9
1.5 Українська культура 16—18 століть………………………………………..9
1.6 Українська культура 19 століття……………………………………………10
1.7 Українська культура 20 — початку 21 століття………………………...…11
РОЗДІЛ 2 ЗАХІДНИЙ І СХІДНИЙ ТИП ЦИВІЛІЗАЦІЇ……………………...13
2.1 Зародження і еволюція двох типів цивілізацій: східна і західна…………13
2.1 Західний тип цивілізації………………
2.2 Східний тип цивілізації…………………
РОЗДІЛ 3 УКРАЇНА ТА УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМ СПІВВІДНОШЕННЯ ЗАХІДНОГО І СХІДНОГО ТИПУ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ………………………………………………………………….28
3.1 Культура і цивілізація ………………………………………………………29
ВИСНОВКИ ………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………..32
ВСТУП
Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили об’єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців. Категорія “українська культура як цілісна система” порівняно нова. З початком демократичних перетворень у суспільному житті українського народу та з проголошенням державної незалежності України, наша національна культура почала поступово розглядатися й аналізуватися науковцями-культурологами як саме цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українського народу. Та й сам український народ науковцями тепер розглядається як єдине соціально-етнічне ціле, яке виникло, сформувалося як єдине соціально-етнічне ціле, яке виникло, сформувалося і розвивається в умовах суворої історичної об’єктивності, без штучного поділу в умовах суворої історичної об’єктивності, без штучного поділу його на “східняків” і “західняків”, українців материкової України та українців діаспори (близького і далекого зарубіжжя), українську “буржуазну” та українську “пролетарську” нації тощо.
Кожна нова епоха переосмислює обрії і зміст української культури в обширах великого історичного часу. Зміна історичних її меж особливо інтенсивно відбувається тепер, в умовах нового періоду державотворення. Новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін в культурі сучасній, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу, які набувають в умовах посилення національної самоідентифікації нового структурування, а сама українська культура в цілому — нових соціально-цінних і громадянських орієнтирів.
Тема моєї роботи: «Україна та українська культура в контексті проблем співвідношення західного і східного типу цивілізацій»
Метою даної роботи є:
- Навчитися організовувати свою роботу;
- Поставити досяжні цілі;
- Скласти реальний план;
- Виконати його і оцінити його результати.
Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити ряд завдань:
- Ознайомитись з Україною та українською культурою
- Ознайомитись з двома типами цивілізацій: східною і західною
- Проаналізувати сучасний стан християнства
- Проаналізувати співвідношення західного і східного типу цивілізацій
- Зробити висновки
РОЗДІЛ 1 УКРАЇНА ТА УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА
1.1 Загальна характеристика
Внаслідок труднощів історичного життя України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.
Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства - селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.
У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.
Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.
Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.
На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі у дусі пізнішого європейського екзистенціалізму. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства.
Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису – волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. в Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворяли у всіх проявах своєї творчості – у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо.
1.2 Витоки української культури
На території сучасної України археологами знайдені залишки численних культур, що охоплюють весь історичний період розвитку людства — періоди палеоліту, мезоліту та неоліту. Залізна доба на території України представлена Черняхівською культурою, а мідна доба — трипільською та ямною культурами.
Що стосується витоків української культури, то на сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців:
- теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;
- теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;
- теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;
- теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.
1.3 Культура Київської Русі
У IX столітті у Східній Європі постала монархічна держава Русь, центром якої став Київ. Основою культури Русі стала самобутня культура східнослов'янських племен. На момент її виникнення у господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство, важливими промислами стали скотарство, полювання, рибальство і бортництво. Досить високого рівня досягло до Х століття і ремесло - виготовлялися вироби з заліза і кольорових металів, розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення на камені й дереві.
Рубіжною подією стало проникнення християнства, що приходило на зміну язичницьким віруванням руських племен і було офіційно прийнято Володимиром Великим 988 року. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності (певний час співіснували кирилиця та глаголиця), а також літератури, давні пам'ятки якої написані церковнослов'янською мовою. Важливими стали впливи Візантійської культури, зокрема поширився візантійський стиль в архітектурі, в духовній музиці поширився знаменний розспів.
1.4 Українська культура 13—15 століть
Татаро-монгольська навала середини XIII століття стала причиною затяжного економічного занепаду. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість. На тривалий час було припинено будівництво. Центром духовної культури залишалися однак православна церква, яка залишалася володарями Орди недоторканою.
Із занепадом Київського і Чернігівського князівств головним осередком розвитку української культури було Галицько-Волинське князівство, що перебувало у сприятливішому геополітичному становищі. Ситуація стала поступово змінюватися із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського. В культурі стає помітним західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.
1.5 Українська культура 16—18 століть
У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.
Із заключенням Люблінської унії у 1569 році українські землі опинилися під володінням Речі Посполитої. Позиція соціальної еліти в нових умовах була неоднозначною. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної віри і сприймали польську.
У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.
1.6 Українська культура 19 століття
У кінці XVIII століття територія України
була розділена між Австрійсько-
1.7 Українська культура 20 — початку 21 століття
Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.
У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.
Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.
Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку — в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні — Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові — Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство імені Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні — православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, наприклад, капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.
Участь інтелігенції в політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови Центральної Ради М.Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального секретаріату В. Винниченка, учасників дисидентського руху І. Світличного, В. Симоненка, В. Стуса, сучасних політиків-поетів І. Драча, Д. Павличка, письменника В. Яворівського.
РОЗДІЛ 2 ЗАХІДНИЙ І СХІДНИЙ ТИП ЦИВІЛІЗАЦІЇ
2.1 Зародження і еволюція двох типів цивілізацій: східна і західна
Кожна цивілізація, обмежена хронологічними та географічними рамками, унікальна і неповторна. Постійно розвиваючись, вона проходить стадії зародження, розквіту, розкладання і загибелі. Цивілізації поділяються на три глобальні типу: традиційні цивілізації; індустріальна цивілізація; постіндустріальна, або інформаційна, цивілізація.
Для східних товариств характерний перший тип. Відрізняються великою стійкістю, цивілізації Сходу розвиваються циклічно, тобто проходять фази становлення і зміцнення єдиної держави, його занепаду через посилення відцентрових сил, а потім настає соціально-політична катастрофа, пов'язана з розпадом держави. На новому щаблі розвитку цей цикл повторюється. Для Західної Європи, де всі три типи цивілізацій послідовно змінювали один одного, характерно поступальний розвиток, тобто постійне сходження до більш прогресивним формам розвитку суспільства.
2.2 Східний тип цивілізації
Східний тип цивілізації (східна цивілізація) - історично перший тип цивілізації, що сформувався до 3-го тисячоліття до н.е. на Стародавньому Сході: в Стародавній Індії, Китаї, Вавилоні, Стародавньому Єгипті.
Виникнення найдавнішого світового вогнища цивілізації відбулося в південному Дворіччя - долині річок Ефрата і Тигру. Жителі Дворіччя сіяли пшеницю, ячмінь, льон, розводили кіз, овець і корів, зводили іригаційні споруди - канали, водосховища, за допомогою яких здійснювалося зрошення полів. Тут у середині IV тисячоліття до н.е. з'являються перші надобщінной політичні структури у формі міст-держав. Ці міста-держави довгий час воювали один з одним. Але у XXIV ст. до н.е. правитель міста Аккада Саргон об'єднав всі міста і створив велике шумерське держава. У XIX ст до н.е. Шумер був захоплений семітськими племенами - аморитів, на руїнах стародавнього Шумеру було створено нове східна держава - Вавілонське. На чолі цієї держави стояв цар. Особистість пануючи обожнювався. Він одночасно був керівником держави, верховним головнокомандуючим і верховним жерцем.
У древневавилонском державі
Жителі Стародавнього Дворіччя внесли величезний внесок у світову культуру, Це, по-перше, шумерське ієрогліфічне письмо, яке трансформувалося в масовій документації царсько-храмових господарств у спрощену клинопис, що зіграло вирішальну роль у виникненні згодом алфавітної системи. По-друге, це постійно розвивається зусиллями жерців система календарного рахунку і елементарна математика. Той алфавіт, ті відомості про календар і зоряному небі з його знаками зодіаку, та десятірічная система рахунку, якими ми користуємося і сьогодні, походять саме до Стародавнього Дворіччя. До цього можна додати розвинене образотворче мистецтво, перші географічні карти і багато іншого. Словом, шумери і вавілоняни були першими, хто йшов по шляху становлення державності. Їхній варіант розвитку господарства і форм власності у багатьох відношеннях був еталонним для тих, хто йшов услід за ними.
Які ж особливості давньої східної цивілізації? Перш за все, це високий ступінь залежності людини від природи, яка накладала істотний відбиток на світогляд людини, її ціннісні орієнтири, тип господарювання, соціальне і політичний устрій.
У духовному житті східного людини панували релігійно-міфологічні уявлення і канонізовані стилі мислення. У світоглядному плані у східних цивілізаціях відсутній поділ світу на світ природи і соціуму, природний і надприродний. Тому сприйняття світу східним людиною притаманний синкретичний підхід, що виражається в формулах "все в одному" або "все у всьому". З точки зору релігійного життя, східній культурі притаманні морально-вольова установка на споглядальність, безтурботність, містичне єднання з природними і надприродного силами. У східних світоглядних системах людина абсолютно не вільний, він зумовлений у своїх діях і долю космічним законом. Найбільш поширений символ східної культури "людина в човні без весел". Він свідчить про те, що життя людини визначає течію річки, тобто природа, суспільство, держава - тому людині весла не потрібні.
Східні цивілізації мають
Оскільки у східних
Громадське життя східних
Політична організація життя східних цивілізацій отримала в історії назву деспотій. Одним з характерних ознак східного деспотизму є абсолютне переважання держави над суспільством. Держава постає тут як сила, що стоїть над людиною. Воно регулює все різноманіття людських відносин (у родині, суспільстві, державі), формує суспільні ідеали, смаки. Глава держави (фараон, патесі, халіф) має всю повноту законодавчої та судової влади, безконтрольний і не відповідальний, призначає і зміщує чиновників, оголошує війну та укладає мир, здійснює верховне командування армією, творить вищий суд як за законом, так і в сваволі.
Важлива ознака східного деспотизму - політика примусу, а то й терору. Основним завданням насильства було не покарання злочинця, а нагнітання страху перед владою. Страх - єдине рушійне початок цього способу правління. І якщо правитель хоча б на мить опускав караючий меч, все йшло прахом. Режим починав повільно розпадатися. У всіх деспотіях Сходу страх перед верховною владою, як це не парадоксально, поєднувався з безмежною вірою в її носіїв. Піддані одночасно настрашені та вірують. Тиран в їх очах постає як грізний захисник народу, караючий зло і свавілля, що панують на всіх щаблях продажної адміністрації. Єдність страху і любові створювало внутрішньо несуперечливу систему східного деспотизму.
Для східного деспотизму характерна суспільно-державна власність (передусім на землю). Згідно релігійно-моральним вченням, земля, вода, повітря та інші природні ресурси були даровані всьому людству. За приватними особами визнавалися власницькі права, в деяких випадках - права на дрібну власність, в основному на житло і господарство. В умовах східного деспотизму жодна приватна особа не мала господарської волі. Над усім господарством був адміністративно-бюрократичний контроль. У соціальному плані структурної основою східного деспотизму була уравнительность, повна відсутність або вкрай незначна роль станових відмінностей, горизонтальних зв'язків взагалі.
Всі давньосхідні суспільства мали складну ієрархічну соціальну структуру. Нижчу її щабель займали раби та залежні люди. Однак більшу частину населення перших держав становили землероби-общинники. Вони перебували в залежності від держави, сплачували податки і регулярно залучалися до громадських робіт (несли державні повинності) - будівництво каналів, фортець, доріг, храмів і т.п. Над виробниками височіла піраміда державної бюрократії - збирачі податків, наглядачі, писарі, жерці і т.п. Вінчала цю піраміду фігура обожествляемого царя.
Політично основу східного деспотизму становило абсолютне панування апарату державної влади. Ідеальна деспотія складалася лише з чиновників і підпорядкованій їм мовчазної натовпу. Від чиновників було потрібно тільки одне - беззаперечна покора.
Державний бюрократично організований апарат влади складався з трьох відомств:
1) військового;
2) фінансового і
3) публічних робіт.
Військове відомство поставляло рабів-іноземців, фінансове - знаходив кошти, необхідні для утримання армії і управлінського апарату, для прожитку маси людей, зайнятих у будівництві, і т.п. Відомство публічних робіт займалося будівництвом і підтриманням зрошувальних систем, доріг та ін Як бачимо, військове і фінансове відомства служать доповненнями відомства публічних робіт, а всі три відомства були головними відомствами управління на Стародавньому Сході.
Характерною рисою політичної системи східного деспотизму було існування на низовому рівні автономних і більшою частиною самоврядних колективів. Це були сільські громади, цехові організації, касти, секти та інші корпорації, як правило, релігійно-виробничого характеру. Старійшини і керівники цих колективів виступали як сполучна ланка між державним апаратом і основною масою населення. Саме в рамках цих колективів визначалися місце і можливості кожної людини: поза їх життя індивіда була неможлива.
Сільські громади, економічно незалежні і самоврядні, в той же час не могли обходитися без центральної, організуючою влади: хороший чи поганий урожай залежав тут від уряду, від того, піклувалася воно чи ні про зрошення. Саме на поєднанні корпоративної автономності низових колективів і цементуючою їх державності грунтувалася досить цільна і стабільна система східно-деспотичної влади. Разом з тим, історичні пам'ятки свідчать, що деспотичне правління в чистому вигляді існувало далеко не у всіх країнах Стародавнього Сходу і не на всіх етапах їх тривалого розвитку. У державах Стародавнього Шумера влада правителя була значно обмежена елементами республіканського правління. Правителі обиралися радою старійшин. Діяльність правителів контролювалася радою знаті або народними зборами. Таким чином, влада носила виборний і обмежений характер.
У Стародавній Індії навіть в
період найвищого зміцнення