Українські народні ігри як засіб виховання дітей дошкільного віку
ПЛАН
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Теоретичний
аспект народної гри у вихованні дітей
дошкільного віку
1.1.Розвиток теорії гри у світовій та вітчизняній педагогіці
1.2.Особливості
гри як засобу всебічного
1.3.Класифікація народних ігор
РОЗДІЛ 2 Українські народні ігри як засіб виховання дітей дошкільного віку
2.1. Методика проведення та організація народних рухливих ігор
2.2. Виховне значення українських народних ігор у розвитку особистості дошкільника
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Народні ігри – неоціненний виховний скарб, який залишили нам наші прадіди. Вони є чудовим засобом усебічного виховання дошкільнят: сприяють розширенню уявлень дітей про навколишній світ, розвитку кмітливості, логічного мислення, психічних процесів, загартуванню волі, витримки і, зрештою, залученню дітлахів до вивчення історії свого народу. Граючи в народні ігри, діти знайомляться з традиціями свого народу, звичаями та обрядами, віруваннями, культурою, що є запорукою виховання національної самосвідомості.
Принцип національної спрямованості освіти, передбачений державним
стандартом, який визначений Базовим компонентом дошкільної освіти в Україні, реалізується завдяки використанню українських народних ігор у практиці роботи дошкільних навчальних закладів. Адже, граючи в народні ігри, діти не лише опановують рідну мову, а й ознайомлюються зі здобутками фольклору – мирилками, лічилками, дражнилками, закличками, зговірками, вчаться використовувати їх у різних життєвих ситуаціях [1].
Народні ігри як засіб виховання дітей високо оцінювали К.Д. Ушинський,
Є.М. Водовозова, Є. І. Тихєєва, С. Ф. Русова, О. П. Усова, В. О. Сухомлинський та ін.
Відродженню та ефективному впровадженню в освітньо-виховний процес
народних ігор присвячено багато сучасних наукових досліджень: А. Богуш, Е. Вільчковського, А. Вольчинського, Н. Луцан, Н. Лисенко, Г. Воробей, М. Мельничук, Є. Приступи, Н, Химич, А. Цьося та ін.
Народні ігри – це ігри, які походять з давніх – давен, їх побудовано з урахуванням етнічних особливостей (хороводи, забави, ігри з народною іграшкою тощо). Це важливе джерело засвоєння загальнолюдськихцінностей. Розвивальний потенціал забезпечується не тільки наявністю відповідних іграшок, а й особливою творчою аурою, яку має створювати дорослий.
У народних іграх відображається життя людей, їхній побут, національні
традиції, вони сприяють вихованню честі, сміливості, мужності тощо, товариськості,почуття колективізму.
Об`єкт дослідження : процес ігрової діяльності старших дошкільників.
Предметом дослідження є народна гра як засіб виховання дошкільників.
Мета дослідження: дослідити вплив народної гри на розвиток особистості, її виховну функцію.
Завдання дослідження:
- Проаналізувати філософську, психолого-педагогічну літературу з проблем теорії гри у вихованні особистості.
- Визначити методику проведення та особливості організації народних рухливих ігор.
- Визначити виховний вплив українських народних ігор на розвиток особистості дошкільника
- Структура роботи: складається зі вступу, двох розділів, списку використаних джерел.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ НАРОДНОЇ ГРИ У ВИХОВАННІ
ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ
1.1.Розвиток теорії гри у світовій та вітчизняній педагогіці
У грі вільно та природно проявляється головна, тобто ігрова діяльність дитини, через яку вона усвідомлює та вивчає навколишній світ. У грі вона отримує широкі можливості для виявлення особистісної творчості, особистої активності, демонстрації своїх потенційних можливостей. Тільки гра надає дитині свободу дій та вибору, у ній вона не зазнає психічного закріпачення. Гра надає дитині можливість не насильного та повного розвитку її природних сил та готує її до життя.
Зарубіжні філософи, психологи, педагоги надавали грі та ігровій діяльності великого значення. Учені підкреслювали розвивальне та виховне значення гри, відмічали її можливості в пізнанні людини самої себе, показували вплив на розвиток творчої особистості в процесі ігрової взаємодії, акцентували увагу на значенні гри в процесі пізнання людиною своїх здібностей.
Так, великий чеський педагог Я.А. Коменський вимагав від вихователів уникати догматизму у вихованні, розвивати в учнів потребу в самопізнанні та самовихованні, рекомендував у цьому процесі всі види людської діяльності, у тому числі й гру.
Німецький педагог Ф. Фребель одним з перших класифікував гру як педагогічне явище: ігри окремих дітей і ігри для гурту; ігри корисні й витончені, наповнені внутрішнім смислом. Гра є природною діяльністю дитини, і дорослі повинні докласти максимум зусиль для її правильної організації.
Специфіку педагогічного керівництва іграми дітей розкривав у своїх працях Я. Корчак. Кожна дитина – це особливий світ, і пізнати його зможе тільки той, хто розділяє з дитиною її прикрості та хвилювання, її радощі та успіхи. Дитина повинна відчувати сильні руки, чути биття серця близької їй людини, яка завжди поруч, завжди пояснить та зрозуміє, завжди допоможе та зможе надати «можливість знайти себе в суспільстві, себе в людстві, себе у Всесвіті» [4, с.64]
Вітчизняні психологи й педагоги також приділяли велику увагу грі й підкреслювали значну її роль у процесі виховання дитини як особистості. У своїх працях К.Д. Ушинський звертає увагу на значення гри в розвитку морально-вольових сторін особистості, визначає діагностичний і прогностичний характер ігор, піднімає питання про озброєння педагогічних кадрів теорією і практикою ігрової діяльності. « У грі дитина живе, і сліди цього життя глибоко залишаються в неї, ніж сліди дійсного життя, у яке вона не може поки що ввійти через складнощі її явищ та інтересів», « ... у грі дитина випробовує свої сили й самостійно розпоряджається своїми створеннями».
К.Д. Ушинський стверджував, що в грі діти шукають не тільки насолодження, але й прагнуть до самоствердження через цікаве й важливе для них заняття. У грі дитина прагне жити, відчувати та діяти. Гра – вид діяльності, який надає дитині ключі до розуміння свого «Я», а також є першим етапом до здійснення індивідуального підходу до виховання дитини. [14, с.48]
Видатний педагог А.С. Макаренко надає великого значення виховним функціям гри, яка є школою підготовки до життя, роботи. Гра надає дитині можливість нестандартно поводити себе в умовно-реальній ситуації. У грі дитина активно виявляє особистісне ставлення до того, що відбувається, навчається вільно відстоювати свою точку зору. Ціннісний початок гри заключається не тільки в тому, що в ній дитина виступає в ролі творця й найбільш повно розкриває свої потенціальні здібності, але й ігрова діяльність сприяє збереженню фізичного й психічного здоров’я гравців. Найбільшого ефекту у вихованні особистості можна досягти під час ігрової взаємодії. [7]
Висиль Сухомлинський зазначав,що гра – «це величезне світле вікно, через яке в духовний світ дитини вливається цілющий потік уявлень, понять про навколишній світ. Гра – це іскра, що запалює вогник допитливості». [12, с.89]
Про вплив гри на особистість дитини в процесі виховання й навчання неодноразово писала О.П. Усова: «У грі формуються всі сторони душі людської, її розум, її серце і воля, і якщо говорять, що ігри передбачають майбутній характер і майбутню долю дитини, то це правильно у двоякому значенні: не тільки в грі висловлюються схильності дитини й відносна сила її душі, але сама гра має великий вплив на формування дитячих здібностей, а отже, і на її майбутню долю». [13, с.52]
Дослідник ігрової діяльності школярів С.А. Шмаков справедливо стверджує, що «гра – найважливіша універсальна сфера «самозвеличення» дитини, у якій відбуваються могутні процеси «само»: само натхнення, самоперевірки, самопізнання, самовизначення, самовираження й само реабілітації».
Гра, на думку вченого, є «сукупністю способів взаємодії дитини зі світом пізнання й відкриття», а також «знаходження свого місця в ньому». [23, с.64]
У своїх працях С.А. Шмаков виділив низку положень, які відображають сутність феномена гри:
1. Гра – багатогранне
поняття. Воно означає заняття,
2. Ігри дітей є найвільніша, природна форма вияву їх діяльності, у якій усвідомлюється, вивчається навколишній світ, відкривається широкий простір для вияву свого «Я», особистої творчості, активності, самопізнання, самовираження.
3. Гра, володіючи
синтетичною властивістю,
4. Гра є потреба дитини, що змінює: її психіку, інтелект, біологічну фундацію. Вона – специфічний, чисто дитячий світ життя дитини. Гра є практика розвитку.
5. Гра – шлях
пошуку дитиною себе в
6. Гра – свобода
саморозкриття, саморозвитку з
опорою на підсвідомість,
7. Гра – головна
сфера спілкування дітей. У
ній розв'язуються проблеми
Отже,гра – головна сфера спілкування дітей. У ній розв'язуються проблеми міжособистісних взаємин, сумісності, партнерства, дружби, товариства. У грі пізнається й отримується соціальний досвід стосунків людей.
1.2. Особливості гри як засобу всебічного розвитку дитини
Психологічна природа, сутність, виховні та інші можливості гри як складного, багатофункціонального феномену втілені в її ознаках, одні з яких властиві будь-якій соціальній діяльності, інші — тільки грі. Дитяча гра зумовлена віковими особливостями особистості.
Грі властиві певні загальні, універсальні ознаки:
1. Гра як активна форма пізнання навколишньої дійсності. Різноманітність її форм уводить дитину у сферу реальних життєвих явищ, завдяки чому вона пізнає якості І та властивості предметів, їх призначення, способи використання; засвоює особливості стосунків між людьми, правила і норми поведінки; пізнає саму себе, свої можливості і здібності. Гра іншим чином відкриває шляхи пізнання світу, ніж праця і навчання. У ній практичне, дієве освоєння дійсності відбувається раніше, ніж здобуття знань. Інтерес дитини до гри поступово вичерпується внаслідок засвоєння знань і умінь. Це спричиняє розвиток сюжету гри, появу нових ролей у ній.
2. Гра як свідома і цілеспрямована діяльність. Кожній грі властива значуща для дитини мета. Навіть найпростіші ігри-дії з предметами мають певну мету (нагодувати, покласти ляльку спати тощо). Чим менша дитина, тим більш наслідувальними є її ігрові дії. Поступово зростає рівень усвідомленості дітей у грі. Щоб досягти мети, вони відбирають необхідні засоби, іграшки, здійснюють відповідні дії та вчинки, вступають у різноманітні стосунки з товаришами. Діти домовляються про тему і зміст гри, розподіляють ролі, певною мірою планують свою діяльність. Усе це свідчить про цілеспрямований, свідомий характер гри. Крім загальних, гра наділена специфічними, характерними тільки для неї ознаками:
1. Гра як вільна, самостійна діяльність, що здійснюється за особистою ініціативою дитини. У грі дитина реалізує свої задуми, по-своєму діє, змінює за своїми уявленнями реальне життя. Гра є вільною від обов'язків перед дорослими сферою самодіяльності та самостійності дитини, оскільки, граючись, дитина керується власними потребами та інтересами. Воля і самостійність дитини виявляються у виборі гри, її змісту, у добровільності об'єднання з іншими дітьми, у вільному входженні в гру і виході з неї тощо.
2. Наявність творчої основи. Гра завжди пов'язана з ініціативою, вигадкою, кмітливістю, винахідливістю, передбачає активну роботу уяви, емоцій і почуттів дитини. Ініціативу і творчість у різних ситуаціях діти виявляють по-різному. В одних іграх їхня творчість пов'язана з побудовою сюжету, вибором змісту, ролей; в інших — виявляється у виборі способів дії, їх варіативності (жмурки, ігри у доміно, м'яч тощо). Багато ігор вимагають уміння узгоджувати свої дії, швидко змінювати тактику своєї поведінки чи способи дій (рольові, рухливі ігри). Значну творчу роботу передбачають дидактичні ігри, які мають н;і меті розвиток пізнавальної активності, допитливості, швидкості розумових дій, ініціативи у прийнятті рішень.
Творчий елемент є носієм індивідуальності кожного гравця, тому гра є засобом розвитку творчості, формування здібностей дітей.
3. Емоційна насиченість. У процесі гри діти переживають певні почуття, пов'язані з виконуваними ролями: турбота, ніжність «матері», відповідальність «лікаря», справедливість «вихователя» тощо. У колективних іграх вони виявляють дружбу, товариськість, взаємну відповідальність, відчувають радість від результату, подолання труднощів. Більшість ігор супроводжуються естетичними емоціями.
Отже, гра як провідний вид діяльності дитини поєднує в собі як загальні для будь-якої соціальної діяльності ознаки (цілеспрямованість, усвідомленість, активна участь), так і специфічні (свобода і самостійність, самоорганізація, наявність творчої основи, почуття радості й задоволення).[9,310]
1.3.Класифікація народних ігор
Народні ігри мають кілька класифікацій за різними характеристиками. Л. Капкіна, В. Осадча, К. Стрюк, С. Мирошник класифікували ігри за ступенем
фізичного навантаження (ігри великої, середньої та малої рухливості); А. Вольчинський – за основними рухами (ігри з ходьбою, бігом, стрибками, лазіння тощо).
Г.Довженко поділила українські народні дитячі ігри на такі групи: 1) ігри, де організуючим началом є пісня; 2) ігри, де таким началом є діалог, який у поєднанні з рухами сприяє створенню розвинутої динамічної дії; 3) ігри, де є невеликий діалог, приспівочка або пісенька, які слабко пов’язані з самою дією.
А. Цьось поділяє народні ігри на рухливі та забави зі співом, приказками, примовками, ігри з предметами, рухливі ігри та забави на розвиток фізичних якостей (сили, спритності, швидкості тощо). А.В.Стуманський пропонує поділити всю сукупність дитячих ігор на два види: ігри, спрямовані на духовний розвиток дитини, та на ті, які передбачають найбільшу активізацію фізичних і спортивних якостей.
Враховуючи специфіку українських народних ігор О. Яницька класифікує їх за такими групами:
- дидактичні,
- рухливі з обмеженим мовленнєвим текстом,
- рухливі хороводні ігри,
- ігри мовленнєвої спрямованості,
- обрядові та звичаєві ігри;
- ігри історичної спрямованості;
- ігри з відображенням трудових процесів та побуту народу.
Дидактичні ігри - це ігри розумової спрямованості, які потребують використання раніше набутих знань, кмітливості, активної мислительної діяльності. Народні дидактичні ігри вчать дитину ненав'язливе, легко, захоплюють змістом гак, що вона навіть не помічає того навчання. У скарбниці народної дидактики є дидактичні ігри для будь-якого віку. Наприклад, для найменших: «Кую-кую чобіток», «Гу-ту-ту, варю кашу круту», «Сорока - ворона»; для старших: «Чорне та біле», «Фарби», «Дід Макар», «Фанти», «Бірка», «Кури» та ін.
Значну групу становлять народні рухливі ігри з обмеженим мовленнєвим текстом. У них текст подається як лічилка, примовка, перегукування. Це ігри «Панас», «їду, їду», «Звідки ти?», «Жмурки», «Горю-дуб», «Котилася бочка...», «На чім стоїш?», «Іваночку, покинь схованочку», «Зайчик і Бурчик», «Бочечка», «Квочка», «Ірву, ірву горішечки» та ін.
Рухливі хороводні ігри супроводжуються пісенним текстом. На першому
плані — слова, рухи — нескладні (ходіння в колі), по закінченні слів, співу можливий біг. Серед таких ігор найвідоміші: «Огірочки», «Галя по садочку ходила», «Подоляночка», «Перепілочка», «Ой ягіл, ягілочка», «Іде, іде дід» та ін.
Обрядові та звичаєві ігри передають характерні події з життя українського народу: початок жнив, косовицю, великодні та купальські ігри, калиту, веснянки.
Ігри історичної та соціальної спрямованості відбивають характер тієї епохи, коли вони складались. У їх змісті трапляються архаїзми, як для нас, гравцями виступають «пан», «король», «цар», «царівна». Це ігри: «Король», «У короля», «Воротарчик», «Пускайте нас», «Нема пана дома», «У відьми», «Дзвін», «Прослужив я в пана рік», «Кружок» тощо.
Ігри побутової спрямованості відображають у своєму змісті буденне життя
людей («Жили у бабусі...», «Ой сусіди, сусідоньки», «Здрастуй, сусіде», «Куй-куй, ковалі...», «Як було у баби...»). Чимало серед них ігор з сюжетами про сімейне життя: «Батько», «Батько й діти», «Горщечки», «Гладущики», «Сімейка» тощо.[10]
З усієї різноманітності ігрового фольклору можна класифікувати народні ігри на чотири групи:
1. «Ігри-пастки» – характеризуються тим, що той, хто водить, повинен переловити всіх гравців один або за допомогою спійманих у ході гри. Усі ці ігри починаються з лічилки, що супроводжуються діалогами, піснями. Наприклад, такі ігри, як «У ведмедя в бору», «Дідусь-ріжок», «Горщики», «Шуліка».
2. «Ігри драматизовані»
– у них розігрується яка-
3. «Ігри хороводні»
– змістом їх є рух по
колу зі співом і
4. «Словесні
ігри-фанти» – для них
Усе це – наша дохристиянська культура, наша найдавніша традиція. І завдання сучасної молоді полягає в тому, щоб зберегти всі звичаї, традиції, народні ігри свого народу, які сформувалися протягом сторіч, і передати їх нащадкам.
РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ІГРИ ЯК ЗАСІБ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ
2.1. Методика проведення та організація народних рухливих ігор
Народні ігри як фольклорний жанр мають специфічні особливості. Це ігри гуртові, вони об'єднують від 10-ти до 20-ти і більше дітей, їх структурна особливість дозволяє об'єднати всіх бажаючих грати.
Народні ігри можуть проводитись у будь-якій обстановці: у помешканні й на галявині, на подвір'ї і біля ставу, на луках і на річці
Народні ігри багатоваріантні. Одна й та сама гра у різних регіонах України має не однакові приспіви, повтори. Це легко простежити на таких іграх, як: «А ми просо сіяли», «Мак», «Калина».Так, в одному варіанті гри «А ми просо сіяли...» є приспів: «Ой дід-лада»:
А ми просо сіяли, сіяли;
Ой дід-лада, сіяли, сіяли...,
а в другому варіанті - «Зеленая рута, жовтий цвіт»:
А ми просо сіяли, сіяли;
Зеленая рута, жовтий цвіт, жовтий цвіт...
У грі «Мак» у першому варіанті діти звертаються до Городника, чи полив
він мак та чи поспів мак. При цьому кожне запитання оспівується приспівом: «Маки, маки, маківочки, золотії голівочки».
Є й такий варіант гри, в якому після приспіву йде суцільний діалог з козачком:
-Козачок,чи виорав мачок?
- Козачок, чи посіяв мачок?
- Козачок, чи посходив мачок?
- Козачок, чи пора молоть мачок?
За своєю структурою більшість народних ігор прості, однопланові,
завершені, в них в єдине ціле поєднуються слово, рух, пісня. [1]
В українських народних рухливих іграх часто використовується природний матеріал (шишки, гілочки, жолуді, камінчики тощо). Більшість ігор супроводжується віршованим текстом. Майже всі народні рухливі ігри граються в колі (замкненому чи розірваному).
Щоб народна рухлива гра пройшла успішно, треба підібрити інвентар та знати етапи її проведення: збір дітей на гру; зацікавлення їх грою; пояснення правил гри; розподіл ролей; гра; підбиття підсумків гри. Ці етапи для усіх вікових груп однакові, різні лише прийоми їх організації.
Зупинимось на кожному етапі.
Збір дітей у гру
Організувати гру можна в різні способи. Так для дітей молодшого віку треба створити бадьору, емоційну атмосферу, сприяти залученню всіх вихованців до гри, активізувати їх дії, використовувати різноманітнііграшки. Дітям середньої групи вихователь пропонує погратися, проводить бесіду, загадує загадки, показує іграшки,використовує заклички тощо. У старшій групі діти заздалегідь домовляються, де вони зберуться, в яку народну гру гратимуть і за якими сигналами почнуть (ударом у бубон, дзвіночок; вигуком, сплеском.) зібрати дошкільнят на гру можна й закличкою. Але робити це слід швидко, бо будь-яка затримка послаблює інтерес до гри.
Зацікавлення грою
Передусім варто викликати інтерес в дітей до гри. У цьому разі вони краще засвоять її правила й чіткіше виконуватимуть рухи, до того ж, відчують емоційне піднесення. Щоб зацікавити дітей грою, бажано заспівати їм пісню, загадати загадку, прочитати вірш відповідної тематики, показати атрибути, іграшки до гри. Можна також ознайомити малят із дійовими особами, розповісти, як в цю гру грали в давнину. Заохоченням до гри може бути попередня домовленість про певну нагороду чи про спосіб штрафування невдахи. Однією з поширених форм штрафування в іграх є призначення «фантів». Завдання, які відповідають одному фанту, визначаються гравцями заздалегідь або переможцем наприкінці гри.
Пояснення правил гри
Пояснення нової гри може здійснюватися по-різному, залежно від її виду та змісту. Якщо у грі є пісня, вірш, недоцільно розучувати їх з дітьми напередодні – бажано ввести їх у гру несподівано. Такий прийом принесе дітям задоволення.
Ознайомлюючи дошкільнят із новою грою, вихователь повідомляє її назву, розкриває зміст і пояснює правила ще до початку гри. Якщо ж гра досить складна , то варто спочатку пояснити головне, а потім, у процесі гри, з'ясувати окремі деталі . Під час повторного проведення гри лише нагадують її основний зміст. Зауважимо – пояснення змісту й правил гри має бути стислим, точним, емоційним.
Розподіл ролей
Успіх гри залежить від розподілу ролей. Якщо народна гра проводиться вперше, то головну роль бере на себе вихователь, а потім доручає її самим дітям. Ролі розподіляються самим жеребкуванням (льосуванням- від слова льос, що означає жереб, доля). Наведемо кілька його найпопулярніших способів.
Способи жеребкування
Відгадування. В якій руці є річ? Якого вона забарвлення? Парна чи не парна кількість затиснутих у кулак речей? Як упаде монета після підкидання її вгору? Хто вгадує, той отримує певну роль.
Числовий жереб. Діти стають у коло, один гравець називає якесь невелике число. Інший – лічить по колу названого числа. Той, на кого воно випадає починає гру.
«Викидання на пальцях». За командою гравці водночас «викидають»( показують усім) певну кількість пальців на руці. Один гравець лічить загальну кількість пальців. Це число стає числовим жеребом і льосування далі відбувається подібно до попереднього.
Вимірювання палиці. Таке жеребкування проводиться попарно. Один гравець легенько підкидає палицю догори, а другий – ловить її однією рукою й тримає вертикально. Перший береться за палицю вище руки другого, а той знову вхоплює палицю впритул над рукою товариша. Так вони почергово й перебирають руками до кінця. Той, чия рука виявляється на палиці зверху, вважається «на кону». Він мусить повернути кулак з палицею так , щоб вона опинилася в горизонтальному положенні і потримати її протягом лічби до трьох. Якщо йому це вдається, він і отримує певну роль. Коли ж палиця впаде – це право отримує його товариш.
Відгадування символів. У такий спосіб здійснюється поділ гравців на команди. Спочатку обираються двох капітанів – найдосвідченіших гравців. Усі інші діти поділяються на пари. Вони домовляються осторонь про символи (умовні назви), які присвоюють собі. Наприклад, «солома та зерно», або «дерево та залізо». Пари по черзі підходять до ватажків із запитанням: « солома чи зерно?( дерево чи залізо?)». Гравець,назву якого вибрав капітан, стає членом його команди, а напарник іде до другого капітана.
Вибір лічилкою. Ведучого гри найкраще обирати за допомогою лічилок. Перш, ніж проводити розучування лічилки, педагогу необхідно відібрати найбільш придатну для цієї гри як за змістом, так ї за технікою рахунку. Коли рухлива гра заснована на діях певних персонажів – зайця, вовка, лисиці бажано для такої гри використовувати лічилку, у змісті якої є назва головного персонажа гри. За виконанням техніки рахунку лічилки можна розділити на декілька видів. Найчастіше рахунок за допомогою лічилки виконується таким чином: гравці стають у коло, одна дитина всіх обходить, чітко промовляючи кожне слово тексту обраної лічилки і почергово вказує на кожного з учасників гри. Ведучим стає той, на кого випало останнє слово. Є лічилки, текст яких закінчується займенником «ти».
Під час використання деяких лічилок діти домовляються про додаткові дії, виконання яких і виявляє ведучого. Так, діти можуть домовитися, що всі учасники гри, в яку вони будуть гратися, стоять по колу, а один з них знаходиться в центрі з м’ячем. Він проголошує слова: «раз, два, три! Водити зараз будеш ти!». Коли проголошено останнє слово, діти розбігаються далі від кола, а дитина, що стоїть в його центрі, кидає м’яч, намагаючись влучити в когось з гравців. У кого попав м’яч – той і ведучий.
«Загальне голосування». Ним теж обирають ведучого. Діти роблять це колективно.
В окремих випадках вихователь може призначити ведучого сам. Так роль лідера може дістатися як активній дитині, яка краще за інших з нею справиться, так і несміливій, яка в такий спосіб підвищить свій авторитет в однолітків.
Керування грою
Ігровою діяльністю дітей керує педагог. Його роль залежить від характеру самої гри, від кількісного та вікового складу гравців, від їхньої поведінки. Чим менші діти, тим активніше виявляє себе педагог. Участь у грі вихователь бере й тоді, коли не вистачає пари. Під час гри він дає вказівки дітям до гри, оцінює їхні дії й поведінку,підказує доцільність виконання рухів. До того ж, дорослий має тримати в полі зору всіх дітей, стежити за самопочуттям кожного.
Народні ігри великої рухливості повторюють 3-5 разів, спокійніші – 4-5. Паузи між повтореннями тривають – 0,5-1 хв. Під час паузи діти виконують легкі вправи або повторюють віршовані слова тексту.