Українська державність у 18 ст

     Зміст

Вступ…………………………………………………………………………..…...3

Розділ  І. Українська державність під іноземною  зверхністю у другій  половині XVIІ  ст…………………………………………………………………..5

    1.1.    Становище України  після Переяславської  угоди;………………….…5

    1. Розкол України. Доба «Руїни»………………………………………….9

Розділ  ІІ. Питання розвитку української  державності у складі  іноземних  держав у XVIІІ ст.. ………………………………………………………………14

    1. Пилип Орлик та перша українська конституція;……………..……14
    2. Знищення Гетьманської держави та розгром Запорозької Січі;….15
    3. Причорномор'я та Правобережна Україна. Їх приєднання до українських земель у складі Російської імперії;……………………..21
    4. Державний та суспільний лад українських земель у д.п. XVIІ - XVIІІ ст……………………………………………………………………….26

Висновки…………………………………………………………………………35

Список використаної літератури……………………………………………......37 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

    Важливою  віхою державно-правового розвитку України є період XVII-XVIII ст.. Історія держави і права України, багатовікової боротьби її народу за створення своєї національної державності показує, що ця боротьба відбувалася у надзвичайно складних умовах.

    У боротьбі з підступними намірами Литви та Польщі, зазіханнями кримського хана формувалася й міцніла козацька військово-політична організація — Січ. Вона донині зберігається у пам'яті народній як символ української державності, яскравий взірець української державної ідеї, зразок самореалізації народної волі.

    Українська  козацька держава, створена під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького наприкінці 40-х років XVII ст., посідала гідне місце серед держав Європи. Незабаром після укладення в 1654 р. договору між Україною і Росією царський уряд послідово здійснював політику, спрямовану на ліквідацію Української держави. Через несприятливі політичні обставини українському народу і його лідерам не вдалося зберегти національну державність.

    Несприятливими  були геополітичні умови, сильними були сусідні держави, що претендували на українські землі, могутнім був натиск Російської імперії.

    Незважаючи  на трагічну долю, Українська козацька держава аж до 80-х років XVIII ст. — це надзвичайно важлива епоха в історії українського народу. Саме українська козацька держава після занепаду Галицько-Волинського князівства, а потім у часи «Руїни», з відривом Правобережжя і поверненням його під владу Польщі, стала головним місцем національно-державного життя усіх українських земель. У Гетьманщині впродовж усього часу її існування був своєрідний демократичний у своїй основі державний устрій. Хоча царський уряд урізав автономію, але у свідомості народних мас зберігалась ідея демократичності і незалежності Української держави, почуття любові до своєї батьківщини. І коли, наприкінці XVIII ст., багатьом здавалося, що українське національне життя померло, саме на основі національно-державних традицій попереднього часу починалося нове відродження національної самосвідомості українського народу, що супроводжувалося формуванням самобутньої правової системи, яка тривалі роки існувала у формі українського звичаєвого права, втілювалася в нормативних актах місцевих органів влади в Україні, праві місцевого самоврядування, військовому козацькому праві.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  І. Українська державність  під іноземною  зверхністю у другій  половині XVIІ ст

        1.1.    Перехід України під протекторат Московської держави.

    Необхідність  створення української держави та умов, що сприяли б цьому, виявилися на початку національно-визвольної війни. Тривалий час український народ не мав власної національної держави. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їхній спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої.

    Організаторами  цієї держави стали козацька старшина та шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні у 1648 р. з багатьох джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 р. Б. Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу.1

    З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація, і населення, що на ній проживало; податки, що збиралися на утримання органів публічної влади; правові норми, як регулятор суспільних відносин.

    Формування  української держави здійснювалося  в обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання  державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні.

    Союз України з Росією був об'єктивно обумовленим, неминучим. На цей крок гетьман погодився, коли всі інші способи визволити Україну з-під влади Польщі виявилися невдалими. 8 січня 1654 р. у Переяславі зібралася військова рада. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її соціальних верств: «...собралось великое множество всяких чинов людей». Це була перша військова рада, що мала широкий представницький характер. На раді було оголошено царську грамоту і багато її учасників погодилися перейти під високу руку царя Олексія Михайловича. Представників Запорізьких козаків, на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б. Хмельницького, що готові «со всем народом... что живет по обе стороны Днепра, под протекцию... российского монарха».2

    Усний договір на Земському соборі не задовольняв гетьмана і старшину своїм змістом, бо стосувався тільки загальних положень входження України у підданство до Росії. Вони бажали, щоб договір закріпив збереження їхніх прав і привілеїв, а також вільностей Української держави. Мабуть мали рацію попередження обережних запорожців, які, погоджуючись з українським народом на підданство Росії, водночас радили: «...нужно знать, что ничего худого не вышло б для вольности казаков».3

    Прагнучи  домогтися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити  свої привілеї і вільності України  як державного організму, старшинство  наполягало на письмовому договорі і запропонувало свої умови царю.

    Проект  цього договору розроблявся довго й ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному договорі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохання, і в них докладно перелічувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу Україні в її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих пунктів Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зобов'язувалася сплачувати данину.

    Правовий  статус України і українського народу за договором 1654 р. Цим договором передбачалося зберегти недоторканними суспільний лад України і загалом той порядок управління та суду, що склався до 1654 р. Грамота царя від 27 березня 1654 р. наказувала Б. Хмельницькому і всьому Війську Запорізькому «...быти под нашего царского величества рукою по прежним их правам и привилеям... и тех прав и вольностей нарушати не велели».

    Головою України залишався виборний гетьман як «верхній володар». Але царя потрібно було оповіщати не тільки про результати виборів нового гетьмана, а й останній мав присягнути на «подданство и верность» царю й одержати від нього клейноди.4

    Статті  Б. Хмельницького містили прохання визнати за Україною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, обіцянку, що Україна повідомлятиме царський уряд про ці зв'язки, щоб йому вони не зашкодили. Але царський уряд обмежив це право. Підтверджуючи обов'язковість повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з метою, ворожою Росії, і заборонив Україні вести переговори з Польщею та Туреччиною без відома царя: «... а с турецким султаном и с польським королем без государева указа не ссылаться». Адже саме з боку Польщі чи Туреччини найскоріше могла виникнути зовнішня загроза як для України, так і для Росії.5

    Україна, як вона того і бажала, дістала право  мати власне військо — 60 тис. реєстрових вояків. Але вирішення питання  про платню війську було відкладено до з'ясування фінансового стану України. Українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо головні їхні побажання були царатом задоволені, насамперед було визнано їхнє право на експлуатацію українського селянства. За словами М. Драгоманова, переяславські статті писали люди, які дбали про власні інтереси. Вони вимагали: «Сами смотреть будем: кто козак — вольность козацкую иметь будет, пашенный крестьянин — должность обыклую его царскому величеству отдавать будет». Березневі статті підтвердили колишні права і вільності українських феодалів, передусім спадкове право на землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суді. Крім цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі.

    Отже, основне завдання, яке український  народ, усі його групи ставили у народно-визвольній війні 1648—1654 pp., було розв'язане. Україна (щоправда, не всі її землі і не все населення) вийшла з-під влади Польщі й увійшла під протекцію Росії як незалежна держава з козацьким устроєм.Проте передчасна смерть Б. Хмельницького 27 липня 1657 р. призупинила державотворчі процеси в країні, що у подальшому негативно відбилося на розбудові української національної державно-правової системи

    1.2. Розкол України.  Доба «Руїни»

    Після смерті Б. Хмельницького в Україні  настали тяжкі часи, які тривали багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. З втратою вождя, здатного об'єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його верстви, процес політичної та економічної модернізації був загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшинськими угрупованнями. Вони орієнтуються на підтримку сусідніх держав і готові заплатити за це високу ціну, нехтуючи інтересами, волею, незалежністю України. Причому їхня політична орієнтація і союзники постійно змінюються, що створює ще більший хаос у країні. У цій безжальній міжусобній боротьбі брала участь також і українська православна церква.

    Такі  обставини вельми полегшили Росії, Польщі, Туреччині втручання у  внутрішнє життя України, щоб посилити свій вплив на неї, підкорити Україну собі.

    Початок смуті поклала близька до Б. Хмельницького  особа — генеральний писар  І. Виговський. У серпні 1657 року в Чигирині старшинська рада обрала гетьманом генерального писаря Івана Виговського, досвідченого, розумного політика. В Москві правлячі кола ця кандидатура не задовольняла. Зокрема, внаслідок цього почались інтриги серед козацької старшини.

    В Україні розгорнулась боротьба за гетьманську  владу, а фактично, братовбивча громадянська війна.

    Гетьман Виговський, генеральна старшина та більшість  полковників приймають рішення  про розрив з Москвою та зближення  з Польщею.

    У вересні 1658 року було укладено Гадяцьку угоду про унію України з Польщею. В цій угоді передбачалося утворення нового державного федеративного союзу Польщі, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського (України). Україна отримувала право мати своїх урядовців, власну державну казну, монету, судовий трибунал з діловодством українською мовою, армію — ЗО тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Угодою передбачалося утворення двох академій, ряду колегій, гімназій, різних шкіл, вводилося вільне книгодрукування. Найвища законодавча влада мала належати Раді — своєрідним українським зборам. Берестейська церковна унія скасовувалася в усіх трьох державах, усім релігіям забезпечувалася повна толерантність.6

    Москва  зреагувала на цю угоду в характерній  манері. Весною 1659 року стотисячна армія  рушила в Україну. В червні під  Конотопом відбулася генеральна битва, в якій московська армія була вщент розбита. Але Виговський не зміг скористатися цією перемогою. За його спиною визрівала змова. Більшість українського народу не прийняла Гадяцької угоди, незважаючи на її певні переваги з державної, політичної і юридичної точок зору. Населення ще не забуло польсько-шляхетського гніту, з-під якого воно тільки-но визволилось. Будь-яке спілкування з Польщею в народі розцінювалось як зрада інтересів України.

    Старшинська рада, яка зібралася в Білій  Церкві, обирає гетьманом Юрія Хмельницького і відкидає союз з Польщею.

    На  той час царська армія зайняла  все Лівобережжя. На раді в Переяславі в 1659 році під тиском Москви були прийняті Переяславські статті, в яких передбачався контроль царя над козацьким військом, обмежувалась влада гетьмана. Функції і права старшинської адміністрації підпорядковувались царським воєводам.

    Міжусобиці  та війни, які сталися після смерті Б. Хмельницького, призвели до того, що територія вільної України була розірвана на дві частини: Правобережну та Лівобережну, або Західну та Східну. Це був не тільки географічний поділ, а й політичний. Правобережжя опинилося під владою групи старшин, яка орієнтувалася на Польщу. Цей поділ став політичною реальністю, особливо він позначився у 1663 р. з обранням двох гетьманів — лівобережного (І. Брюховецького) та правобережного (П. Тетері). У 1665 р. Брюховецький оголосив Лівобережжя володінням Російського монарха.

    30 січня 1667 р. юридично поділ був оформлений Андрусівським перемир'ям, яке Польща та Росія уклали без участі України, строком на 13,5 років. В ньому спеціально застерігалося, що до Росії відходить Лівобережна Україна, а Правобережжя — до Польщі, за винятком Києва. Київ з прилеглою територією на 2 роки залишався за Росією. Запоріжжя мало бути під зверхністю обох держав.7

    У 1686 р. договір про вічний мир між  Польщею та Росією підтвердив ці положення з поправкою, що Київ та Запорізька Січ залишалися за Росією. Поділ України на Правобережжя і Лівобережжя був закріплений створенням між ними нейтральної зони. її було заборонено заселяти. Запорізька Січ після 1686 р. і до 1775 р. підпорядковувалася безпосередньо царській адміністрації і формально організаційних зв'язків з Гетьманщиною не мала.

    Лівобережна Україна з Києвом в офіційних  актах другої половини XVII ст. нерідко іменувалася Малоросією (в статтях Ю. Хмельницького), друга назва — Гетьманщина — обумовлювалася її політичною організацією.

    Правобережжя  залишалося у складі Польщі. За Гадяцьким  трактатом його було названо «Великим княжеством Руським».

    За  Бучацьким миром, укладеним у 1672 р. між Польщею і Туреччиною, до останньої відходило Подільське воєводство разом з Кам'янцем. А воєводства Київське і Брацлавське, керовані Дорошенком, віддавалися під протекторат Туреччини.

    Протиприродність  поділу України на Лівобережну і Правобережну була очевидною. Українці не бажали миритися з ним і активно виявляли свій протест: у 1668 р. — при гетьмані П. Дорошенку, у 1676 р. — при І. Самойловичу, наприкінці XVII ст. — при І. Мазепі. У повсякденному житті населення цих земель підтримувало зв'язки (родинні, економічні, політичні).

    У 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися  Брацлавський та Уманський полки, а  у 1675 р. — Корсунський полк. Через  рік правобережний гетьман П. Дорошенко здав Москві Чигирин з  усіма його жителями і присягнув на вічне підданство Росії. У листопаді 1696 р. правобережні козаки разом з лівобережними на чолі з С. Палієм ходили на Крим. Слобожанщина, де жили здебільшого переселенці з України, які створили тут полково-сотенну організацію, стала вважатися українською землею.

    Лівобережжя поділялося на 10 територіальних одиниць  — полків. На Слобожанщині було створено п'ять полків. Але в адміністративних і військових справах вона була підпорядкована безпосередньо Білгородському воєводі, а через нього — Розрядному приказу.

    Розчленування України на Лівобережну та Правобережну допомогло царату здійснити свій план переведення України зі стану незалежної держави в автономну, самоврядну організацію в складі Росії. У 1663 р. гетьман Брюховецький «ударив чолом цареві малоросійськими городами» та оголосив, що керувати підданими має не гетьман, а цар, який почав іменувати себе «Великия и Малыя России самодержецъ».8

    Гетьманські статті. Зміни у правовому становищі  України та її класів закріплювалися у нормативних актах, передусім у так званих гетьманських статтях, які були своєрідною згодою двох сторін — Росії в особі царського уряду та України в особі гетьмана. Це були основні нормативні акти, які визначали правовий статус України та її відносини з Росією. Тому багато вчених розглядають їх як своєрідні Конституції України. Кожен з цих документів називався або ім'ям гетьмана, який підписав його, або місцем, де документ було прийнято. Ось ці статті: другі Переяславські чи Ю.Хмельницького (1659 p.); Московські, вони ж Батуринські чи І. Брюховецького (1665 p.); Глухівські чи Д. Многогрішного (1669 p.); Конотопські чи І.Самойловича (1674 p.); Коломацькі чи І Мазепи (1687 p.).

    Усі ці статті тією чи іншою мірою конкретизували, змінювали або скасовували окремі пункти договору 1654 р. Зауважимо, що вже в договорі 1654 р. та історії його появи була закладена можливість для наступних обмежень вільностей України. По-перше, він санкціонував відступи від положень прохальних пунктів Б. Хмельницького; по-друге, закріплював зверхність влади царя, а відтак ставив правовий статус України, її суспільних верств у залежність від уряду Росії.

    Царський  уряд не приховував своєї далекосяжної мети. У 1687 р. в статтях Мазепи було заявлено про прагнення об'єднати «народ малоросійський з великоруського народу всякими людьми, чтобы были они одною их царевого величества державою обще...». 

Розділ  ІІ. Питання розвитку української державності  у складі  іноземних  держав у XVIІІ ст..

    1. Пилип Орлик та перша українська конституція.

    Величезне значення для розуміння історичного розвитку української державності мала спроба встановлення в Україні конституційного устрою.

    Після смерті Івана Мазепи у 1710 році гетьманом  було обрано генерального писаря Пилипа Орлика. Це був один з найвидатніших  діячів XVII — XVIII ст., самовідданий український патріот, який все життя присвятив боротьбі за незалежність України. Його діяльність як гетьмана проходила в еміграції. В день виборів П. Орлика 5 квітня 1710 року в Бендерах було підписано договір під назвою “Конституція прав і свободи Запорозького Війська” (Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького). Його зміст свідчив про наміри та упевненість укладачів повернутися з еміграції на батьківщину, де договір отримає юридичну силу для всієї України. На час складання договір був цілком реалістичним, а не теоретичним проектом, яким він став пізніше, коли повернення гетьмана П. Орлика в Україну стало неможливим. Історичне значення договору перш за все втому, що він був першим конституційним актом в Україні.

    Договір має чітку систему. Перші шість пунктів мають загальнодержавне значення: про релігію (п. 1), про територію та кордони (п. 2), про відносини з Кримом (на які П. Орлик покладав великі надії) (п. 3), про Запорізьку Січ (п.п. 4, 5). Пункти з 6 по 16 говорять виключно про українську державність. Основний їхній зміст — незалежність України від Польщі та Москви. Передбачалось створення козацького парламенту, який мав скликатись тричі на рік. Крім генеральної старшини, до нього мали входити представники від Запорізької Січі та по одному представникові від полків.

    Наявність козацького парламенту обмежувала гетьманську  владу і робила з України конституційну  державу. В цілому конституція свідчила про перемогу старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом. Та боротьба, яка почалася ще в роки Визвольної війни між двома течіями в українському державному будівництві — самодержавною та республіканською, закінчилася тріумфом останньої. “Конституція”, в якій гармонійно поєднувались інтереси гетьманської влади і козацької старшини, як провідної верстви в Україні, була в той же час маніфестом державної волі українського народу, пам’ятником української державно-політичної думки.

    Акт обрання П. Орлика гетьманом і  “Конституція” були затверджені  шведським королем Карлом XII. У “Конституції” неодноразово згадується про протекторат шведського короля над Україною. Це потрібно “...для большей крепости Украіни”, “...для заховання оной целости в правах наданих й границах” (п.7). Таким чином, цей протекторат не був підданством українського народу Швеції. Він орієнтувався на зовнішню незалежність України і міцність її внутрішнього устрою.9

    2.2. Знищення Гетьманської  держави та розгром  Запорозької Січі.

    Починаючи з XVIII ст. наступ царату на права і  вільності України посилюється. Річ у тім, що порядок управління Україною, заснований на демократичних засадах воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму — єдиновладному, тоталітарному правлінню. Особливо інтенсивно процес обмеження прав та вільностей України, її народу відбувається за царювання Петра І та Катерини II.

    Дослідники  справедливо вказували на імперський характер російських царів як на серйозну причину наступу Росії на вільності  України. Центризм Російської імперії  не міг примиритися з децентралізацією автономної України. Мало значення й те, що в міру своїх зовнішньополітичних успіхів Росія більше не потребувала допомоги України як політичного буфера на своїх південних кордонах.

    Ядром, основною частиною українських земель у складі Росії була Лівобережна  Україна. Українці називали її Гетьманщиною за державною організацією, котра існувала тут, а також «Військом Запорізьким». У XVIII ст. російський уряд установив для Гетьманщини офіційну назву «Малая Россия» (Малоросія).

    Російський  уряд створював особливі органи  для управління Україною. Із скасуванням системи приказів повноваження Малоросійського приказу було передано до колегії іноземних справ. У 1722 р. управління Малоросією було передано сенату, що означало відмову Петра І визнати Україну самостійним державним суб'єктом. Згодом Україна двічі поверталася під владу колегії іноземних справ — у 1727—1734 pp. та 1750—1764 pp., але це вже не впливало на позицію Росії, на її ставлення до України.10

    Положення договору 1654 р. про невтручання Росії  у внутрішнє управління України було відкинуто. Україна невпинно перетворюється у невід'ємну частину Російської держави. Перша Малоросійська колегія (1722—1727 pp.) 29 травня 1722 р. в Україну надійшов царський Указ про утворення Малоросійської колегії з розташуванням у Глухові — резиденції гетьмана. Створення колегії офіційно мотивувалося необхідністю навести порядок у судах та адміністрації України. Насправді ж колегія, як відверто заявив її президент, мала наказ Петра І знищити усі «давнини» України «и поступать по-новому», тобто включити Україну до російської системи управління. Тому, хоча колегія мала статус вищої апеляційної інстанції, в яку оскаржувалися всі без винятку рішення судів та адміністративних установ України, вона була наділена усією повнотою влади. Гетьману залишили лише примарне право давати колегії поради. У 1723 р. колегія дістала право видавати накази, адресовані полковникам, без згоди гетьмана.

    Колегія пильно доглядала за усіма грошовими  та натуральними зборами, що надходили в її розпорядження (раніше Україна прямо не вносила прибутків у російську державну скарбницю, за винятком «консистентских дачек»). Унаслідок цього за часів діяльності Малоросійської колегії грошові та хлібні збори в Україні зросли в чотири рази.

    В 1734 р. помер гетьман Д. Апостол. Царський уряд скористався цією сумною для українців подією, щоб остаточно відібрати владу в Україні. Для цього він замість посади гетьмана створив Правління гетьманського уряду. Воно складалося з шести осіб. Троє з них росіяни, троє — українці.

    Спеціальним завданням Правління було скомпрометувати гетьманську владу, звинуватити її у надмірних податках та інших тягарях (які насправді поклав на українців царат). Правління мало також запобігати різноманітним зв'язкам населення Гетьманщини з правобережними українцями, а також з поляками та білорусами. Воно виступило й проти самоврядування українських міст. У 1737 р. за його наказом були конфісковані документи, які засвідчували права Київської магістратури, щоб у подальшому відібрати ці права назавжди.11

    Правління діяло жорстокими, брутальними засобами і, природно, викликало ненависть до себе з боку українців. Воно існувало до 1750 p., коли імператриця Єлісавета погодилася з поновленням посади гетьмана. Новим гетьманом став К. Розумовський.

    Друга Малоросійська колегія (1764—1786 pp.). У 1764 p., коли було ліквідовано гетьманство, управління Україною знов було доручено колегії, яка дістала назву — Друга Малоросійська колегія. її очолив президент — граф Петро Румянцев, його ж було призначено генерал-губернатором Малої Росії.В інструкції Румянцеву Катерина II наказала скасувати усі відмінності в державному устрої України та зрівняти її з іншими імперськими провінціями, витравити в українців погляд на себе як на самостійну народність. Рекомендувалося додержувати такого методу управління Україною — розсварити старшину з народом і згодом усунути її від влади. Катерина II цинічно заявляла, що для ведення малоросійських справ треба мати «лисячий хвіст і вовчу пащу». Друга колегія розраховувала шляхом проведення такої політики на ліквідацію автономії України. Почала вона з перепису населення України (Генерального опису України) з метою вивчення її економічного становища і збільшення надходжень до царської казни. Колегії належить також сумнівна честь здійснення указу 1783 р. Саме колегія керувала ліквідацією Запорізької Січі.