Українське книгописання дохристиянської доби: до проблеми розробки нової концепції
Українське книгописання дохристиянської доби: до проблеми розробки нової концепції
Обставини і причини недослідженості питання
Українська книга, що є невід'ємною складовою частиною світової культури, має надто непросту історію. Своєрідність цієї історії полягає в тому, що давня українська літописна книга, з одного боку, позначена беззаперечним авторитетом і славою в усьому цивілізованому світі, безмірною силою її просвітницького і патріотичного впливу на читача, божественним талантом і розумом її творців, а з іншого боку — вкрай несприятливими обставинами її розвитку і збереження, тією руйнівною силою, отим заборонницьким, обмежувальним, принизливим арсеналом форм і засобів, які протягом століть методично й постійно спрямовувалися проти неї. Спрямовувалися з єдиною метою — зменшити, нейтралізувати її одухотворюючу суть, не дати можливості виконувати призначену її творцями функцію — спонукати народ думати, піднімати його з колін.
Досі ми не маємо правдивої, науково вивіреної й повної картини витоків вітчизняної книги. Це та невиорана нива, яка, за словами Івана Огієнка, давно вже чекає чесних і працьовитих робітників. Бо тільки за таких умов вона вродить рясними плодами, дасть можливість заповнити десятки нових, досі незнаних, сторінок минулого нашої Батьківщини.
Пояснити наявність значної кількості "білих плям" у цій справі можна кількома причинами.
Перша. У результаті численних природних і особливо суспільно-політичних потрясінь та буревіїв, на які особливо щедрою була вітчизняна історія, значна частина писаних стародавніх пам'яток безповоротно втрачалася на місці.
Книги, створені з таких делікатних і майже незахищених матеріалів, як пергамент, папірус, папір, гинули від пожеж, повеней, спустошливих набігів чужинців. Ті примірники, які нашвидкуруч прилаштовувалися десь від неминучого знищення в церковних чи монастирських сховах, теж незабаром перетворювалися в попіл разом з варварською руйнацією цих святинь. Цілий том можна написати про історію знищення, спалення книжок у результаті міжконфесійних сутичок віруючих, наступу на завойовані силою території різноманітних непримиренних орденів іновірців. Сюди ж варто додати і всі ті випадки вилучення та знищення писаного й друкованого українського слова з політичних мотивів. Переконливим прикладом такого поширеного в радянську пору явища став цілком не випадковий підпал залу україніки найголовнішої наукової бібліотеки України у 60-ті роки минулого століття — бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України, де зберігалися найрідкісніші, найдавніші й тому найцінніші писемні набутки народу.
Друга. Кращі витвори культурної спадщини стародавньої України-Руси постійно, в усі часи, вивозилися за її межі й більше сюди ніколи не поверталися.
Часто робилося це з добрих намірів: писані твори, які народжувалися в київських і при київських освітніх осередках, за словами Михайла Грушевського, знаходили на Півночі своїх адептів, які приймали їх побожно, як святу річ, варту подиву, поширення, наслідування; ченці, "святителі" та їхнє оточення ширили ці писання поза київською землею як твори взірцеві, як канони віри й побожності. Ширили нерідко методом переписування, прилаштовуючи до тамтешніх мовних особливостей, віддаляючи твір від оригіналу.
Пізніше процес множення давньоукраїнських
книг із обов'язковою заміною
Тенденція царських правителів та їхніх прислужників вивозити все краще з близьких і далеких околиць імперії до її столиць — Петербурга й Москви посилювалася й за більшовицького режиму. Коли до цього додати ще й вивезення сотень і тисяч книжкових раритетів за кордон кращими представниками української політичної еміграції в надії зберегти у вільному світі ці цінності для прийдешніх поколінь українців (на жаль, значна кількість тих шедеврів безповоротно розгублена непростими дорогами європ і америк), то неважко уявити величину втрат скарбів української культури.
Третя. Весь цінний рукописний, а пізніше й друкований інвентар давньої української доби, який зберігався переважно в Росії, на цілі століття став політичним заручником окупаційної для українців російської влади в "українському питанні".
Свідомі українські наукові сили, які завжди сприймалися офіційною владою як політично непевні, тривалий час не мали до того інвентарю вільного доступу. Офіційні ж представники російської науки, активно залучаючи весь цей матеріал до наукового обігу, стали розглядати давні писемні набутки, які творилися на праукраїнських землях, як складову частину російської культури, як такий собі вступний розділ до історії російської книги зокрема і писемності в цілому. Навіть високий авторитет і науковий досвід таких істориків з явним українським слідом у походженні та вихованні, але з явно обмеженими рамками свого офіційно заангажованого індивідуального "я", як М. Максимович, М. Костомаров, О. Потебня, В. Антонович не спонукав їх чітко й недвозначно публічно довести ненауковість і явну заполітизованість спроб не лише офіційних наукових, а й владних чиновників відмовити українцям у праві на свою давньоруську рукописну спадщину, на своєрідність і самостійність своєї мови, культури.
Четверта. Головним аргументом у недоцільності переносити в глиб історії часові межі виникнення українського книгописання вважалася також відсутність збережених до наших днів писемних пам'яток.
Однак зусилля вчених спрямовувалися не на пошук таких документів, не на обґрунтування наукових гіпотез, сміливих відкриттів, а на "застовбичення" вже затверджених згори постулатів. Розхолоджували завзяття деяких вітчизняних учених молодшої генерації й періодично озвучувані на різних наукових форумах авторитетні вислови "проти" окремих наукових світил чи результатів експертиз, що проводилися чомусь у сусідній державі, із безапеляційно категоричним і не доказовим "ні" чи "фальсифікат". Історія з введенням до наукового обігу нових даних, скажімо про "Велесову книгу", "Літопис Аскольда" чи "руські" видання Євангелії і Псалтиря, показані ще 860 року Св. Кирилу в Херсонесі, про що йтиметься нижче, — переконливе свідчення цьому. Це ж стосується і витоків української друкарської справи до так званого дофедорівського періоду. Адепти теорій "спільної колиски" і "вторинності українського друкованого слова перед російським", змирившися, врешті, із українськими друками німця Швайпольта Фіоля 1491 року, все ще і слухати не хочуть про першого українського друкаря Степана Дропана та його друкарню у Львові 1460 року (за 112 років (!) до приходу туди Івана Федоровича). Спроба автора цих рядків обґрунтувати на ІІ Міжнародному славістичному симпозіумі в Іспанії (Баєза, жовтень 1996 року) нову, політично незаангажовану концепцію витоків української книги, викликала справжній таки політичний демарш російських учасників форуму [2].
П'ята. Будь-які потуги українських радянських учених зосередити свої зусилля на з'ясуванні витоків вітчизняної рукописної книги в контексті нових відкриттів слов'янознавчої науки натикалися або на офіційну заборону, або на одностайну блокаду таких відкриттів з боку представників російської офіційної науки.
Причина таких заборон крилася не в науковій, а в ідеологічній площині: визнати бодай теоретично факт існування таких давніх українських рукописів, які, на жаль, не збереглися, означало б, остаточно підірвати вироблені століттями постулати російської історичної науки щодо спільної колиски "трьох братніх народів", щодо їхньої спільної мови, щодо привнесеної з Новгорода в Київ Рюриковичами державності Русі, щодо ролі "старшого брата" у формуванні й збагаченні культури слов'янських народів.
Якщо в період перебування України в складі Російської імперії деякі автори все ж могли опублікувати, бодай у неофіційних друкованих органах на кшталт "Київської старовини", свої міркування щодо відмінних шляхів виникнення й розвитку культур трьох слов'янських народів — українського, білоруського і російського, то із утвердженням на колишніх просторах цієї імперії радянської влади робити це ставало все важче. З ідеологічних причин усі підрадянські роки у вітчизняній періодиці, чи, тим більше, в якомусь окремому виданні, не могло з'явитися жодної об'єктивної наукової публікації, присвяченої витокам української літописної книги. Домінувала затверджена згори так звана наукова концепція "спільної колиски", "спільного коріння", за якої весь колосальний культурний і науковий набуток, уся духовна спадщина Київської Русі — безпосередньої праукраїнської держави — беззастережно присвоювалася Росією. Як суто українські, можна було розглядати й досліджувати лише ті рукописи, які створені були на українських теренах, починаючи з ХІV століття.
В інших умовах працювали на цій ділянці українські вчені-емігранти, створивши для цього на Заході цілі науково-дослідні інституції. Їм ніхто не "спускав згори" ніяких концепцій і не примушував працювати на методологічно хибних засадах. І це був величезний позитив у дослідній роботі. Та водночас, перебуваючи на чужині, вони були позбавлені найголовнішого — джерельного матеріалу, архівів, оригінальних літописів і стародруків. Саме з цієї причини, скажімо, лекції за редакцією Дмитра Антоновича "Українська культура", які читалися в 30-ті роки ХХ століття в Чехо-Словаччині українськими вченими-емігрантами і які були, нарешті, перевидані в Україні в 90-х роках з рекомендаційним грифом Міністерства освіти України для використання їх у навчальному процесі, несповна висвітлюють окремі принципові питання становлення і розвитку української культури [3]. Зокрема в тій частині, яка стосується рукописної книги, автори курсу не змогли, за браком архівних матеріалів, визначити більш ранній (від другої половини ХІ століття) час появи перших українських рукописних книжок.
Шоста. Розірвати, нарешті, цей гордіїв вузол, вийти із своєрідного "зачарованого кола століть" не вдається й через домінування прихильників теорії "спільної колиски" в сучасній офіційній українській науці.
Зазвичай оприлюднення результатів досліджень у галузі гуманітарних наук, які в радянські части проводилися чималим загоном вітчизняних учених академічних інституцій, підпорядкованих українській Академії наук, ставали своєрідним орієнтиром для представників вузівської науки, дослідників молодшої генерації, зосібно на периферії. Варто було сподіватися, що з набуттям Україною незалежності ці орієнтири підкріпляться новими, сміливими і політично незаангажованими теоріями, гіпотезами і відкриттями, спрямованими на з'ясування давно вже окреслених "білих плям" вітчизняної історії. Однак, принаймні у контексті нашої проблематики, помітних зрушень, які привели б до прориву блокади, на жаль, не сталося. Ми продовжуємо ходити, за влучним висловом професора Анатолія Погрібного, по зачарованому колу століть, і все ще боязко, з пересторогою, а часом і категоричним несприйняттям ставимося до будь-яких спроб вийти за усталені межі, бодай ввести до наукового обігу нестандартні результати окремих досліджень чи, зрештою, гіпотез.
Свідчення цьому — широко розрекламований через засоби масової інформації вихід довгоочікуваного першого тому п'ятитомного академічного дослідження "Історія української культури" [4]. Автори текстів, присвячених, скажімо, витокам української мови, літератури, літописання, залишаються вірними радянським науковим концепціям.
Як і раніше, для характеристики мови давньоукраїнської держави Київська Русь у цьому виданні вживаються терміни "старослов'янська" та "давньоруська" мова, хоча давно вже настала пора реабілітувати терміни "давньоукраїнська" (або, за академіком Ю. Шевельовим, "староукраїнська" чи "протоукраїнська" мова). Аргументи ж цілого ряду авторитетних українських учених-мовознавців щодо штучності й надуманості терміна "давньоруська" мова взагалі не беруться до уваги. Як і раніше, серйозно не розглядається питання про давньоукраїнську писемність язичницької доби. Годі шукати в академічній історії навіть згадки про одну з найдавніших пам'яток українського народу — "Велесову книгу", яка вже кілька років вивчається в середніх школах та вищих закладах освіти України. Як також і про результати відкриття "архіву" писемності Кам'яна Могила в приазовських степах неподалік Мелітополя, час написання яких припадає ще на VІІ-ІІІ тисячоліття до Різдва Христового. А спроба українського історика зі світовою славою Михайла Брайчевського перенести початки вітчизняної рукописної справи з офіційно усталеного ХІ в ІХ століття з відкриттям реконструйованого ним Літопису Аскольда, названа тут як така, що "не може розглядатися навіть як гіпотеза" (виділення наше. — М. Т.) [4, 730].
Дивною і насторожуючою виглядає зі сторінок цієї української "книги року" прихильність її творців цитувати на підтвердження своїх аргументів (у надзвичайно домінуючій більшості) російських дослідників української культури замість вітчизняних. Хіба не показовим у цьому контексті є те, що ім'я видатного вченого Івана Огієнка, який саме у царині дослідження витоків культури, мови, писемності свого народу (чому, власне, і присвячений перший том) написав і видав за своє життя чи не найбільше з фундаментальних досліджень, згадується тут всього лише один раз і то… в негативному контексті [4, 21].
Як тут не згадати Михайла Грушевського, який з болем у душі визнавав гіркий факт, що серйозні й глибинні студії витоків нашого літописання і письменства, "наскільки досі велися головно великоруськими чи "общеруськими" ученими, ще не взяли від неї її живого, культурного, національного змісту" [5]. Не візьмуть і українські письменники, дослідники, запевняє автор десятитомної "Історії України-Руси", "поки будуть лише компіляторами або популяризаторами великоруських праць. Мусимо, за словами Грушевського, "вгризатися в живе м'ясо сеї науки" [5].
До проблеми періодизації становлення та розвитку давньоукраїнської книги
Нині в Україні зроблено лише перші кроки до сміливого й переконливого стирання фальшивого глянцю, покладеного на цю тему тоталітарною пропагандою. Після неодноразових звернень до вищих державних органів наукової громадськості, обґрунтованих наукових виступів у пресі, які почастішали з початку 90-х років минулого століття, нарешті, на офіційному рівні було поставлено крапку в штучній багаторічній прив'язаності принципових наукових концепцій до "спільної колиски".
На подання міністерств інформації, культури та мистецтв, освіти, Національної спілки письменників, Національної академії наук України 1998 рік, відповідно до указу Президента України, був оголошений у державі роком тисячоліття українського літописання і книжкової справи [6]. Отож, уже не лише на науковому, а й офіційному рівні було визнано українську належність усього того, що було створено на нашій землі, нашими попередниками, що стало основою витоків і формування вітчизняної мови, літератури, культури в цілому. Головною домінантою ювілейних заходів, що повсюдно пройшли того року в Україні, були тези про тисячоліття українського літописання як "виняткову дату в історії української культури", про "тисячолітнє коріння і витоки нашої духовності", про "українське походження Реймської та Остромирової Євангелій".
Незадовго до відзначення цієї дати у львівському видавництві "Світ" вийшла добротна в редакційно-видавничому і поліграфічному виконанні книга відомого в країні і за кордоном професора Якима Запаска "Українська рукописна книга". Видання це побачило світ у престижній науковій серії "Пам'ятки книжкового мистецтва України". У цій книзі зроблено першу спробу в хронологічній послідовності дослідити тривалий і складний шлях розвитку українського рукописного книжкового мистецтва в період від глибокої давнини до ХVІІІ століття.
Із скрупульозністю ретельного дослідника тут детально описано 128 збережених донині найдавніших манускриптів-пам'яток за такою послідовністю: порядковий номер рукопису, дата і місце його написання; формат, кількість аркушів, сторінок, кількість рядків на сторінці; кількість стовпчиків; матеріал, на якому написаний рукопис; оправа; зміст; оздоблення; історія рукопису. Оглядаючи ту чи іншу книжкову пам'ятку, написану нашими авторами, на нашій землі, дослідник зазначає нинішнє місце її зберігання. Парадоксально, але переважна більшість цього духовного надбання українського народу, предмет його величі й гордості у різний час була привласнена іншими державами і сьогодні знаходиться поза межами України.
Така вже доля випала українському народові, що його історію не раз писали-переписували (на власний розсуд, на догоду замовникам) інші, відмовляючи цьому ж народові в праві неупереджено й розважливо вести власне літописання, робити власну періодизацію свого історичного поступу, розпоряджатися власними набутками в царині духовної і матеріальної культури.
Важливо з цього приводу наголосити, що проблема з'ясування походження і рукописного, і, відповідно, друкованого слова кожного народу має принципове значення, оскільки йдеться про стан розвитку культури цього народу, його роль у загальному цивілізаційному поступі. Надто ж для українців. Адже саме історія української книги як найважливішого чинника культури в умовах багатолітньої бездержавності нації дає, за словами Олександра Лотоцького, багато матеріалу для роздумів на тему про непереможність культурних прагнень народу, що пробудився до свідомого національного життя.
Володіючи новим, відносно недавно віднайденим матеріалом, варто переглянути усталену досі періодизацію становлення і розвитку української рукописної (видавничої) справи. І починати її слід не з Київської Русі, а значно раніше — з дохристиянської доби. Наступними періодами розвитку видавничої справи на давньоукраїнських землях можуть розглядатися доба княжого Києва і галицько-волинська доба.
Книжкова справа в Україні перед прийняттям християнства
Давні київські літописи донесли сучасникам цікаві свідчення особливо шанобливого, навіть побожного, ставлення наших пращурів до книжки. Ось із яким глибоким переконанням і вірою в просвітницьку силу книжкового слова пише про це знаменитий автор "Повісті минулих літ":
"Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є узжою стриманості… Якщо бо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі… Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із Богом або зі святими мужами" [1, 89].
Такі писемні свідчення навіть недовірків переконують у тому, що на час творення цих текстів наші пращури не лише мали загальне уявлення про книгу, але й були добре обізнані з нею — вміли її не лише читати, глибинно поціновувати, а й творити.
Книжкова справа, як одна із ознак рівня культури того чи іншого народу, його освіченості, ніколи й ніде не виникала спонтанно. Цей процес зароджувався і розвивався повільно, для цього потрібні були відповідні обставини і умови. І щоб з таким пієтетом сприймати увічнене кимось на письмі Слово, з ним треба було протягом певного часу спілкуватися, його слід було навчитися читати, пізнавати, відтворювати й запам'ятовувати.
У цьому контексті варто спростувати один з міфів радянської науки, за яким в усіх попередніх виданнях з історії книжкової справи стверджувалося, що витоки рукописної справи, запровадженої нашими пращурами на праукраїнських землях, слід вивчати лише з початку ХІ століття, тобто з часу після офіційного прийняття і поширення християнства в Київській Русі. Оскільки, мовляв, зародження книжкової справи пов'язано було зі створенням і поширенням серед народів книг Святого Письма, інших богословських текстів, то за поганських, язичницьких часів потреби такої на землях Київської Русі до кінця Х століття не було.
У тому, що це виявилося далеко не так, переконують нові свідчення, гіпотези і відкриття, зроблені вітчизняними і зарубіжними дослідниками як давнішого, так і останнього часу. Аргументами щодо існування на українських теренах рукописної, а отже, книготворчої справи задовго до запровадження князем Володимиром християнства нині виступають:
— піктографічні тексти в печерах і гротах святилища "Кам'яна Могила" на Запоріжжі;
— "крамольна" і тому не визнана за радянських часів "Велесова книга";
— давньоукраїнські книги, показані місіонеру Кирилу в Херсонесі 860 року;
— реконструйована рукописна пам'ятка ІХ століття "Літопис Аскольда".
"Архів" Кам'яної Могили, як світова сенсація виникнення в Україні стародавньої писемності. На південних теренах нашої держави неподалік від Мелітополя знаходиться дивовижний пам'ятник природи і людської цивілізації, віддавна названий у народі "Кам'яна Могила". Тепер це Державний історико-археологічний музей-заповідник, який у майбутньому може бути віднесений до ще одного з чудес світу.
Світову славу цьому своєрідному жовтому кам'яному острову в безмежному приазовському степу принесло недавнє відкриття тут археологами дивовижної колекції написів на кам'яних плитах, захованих у великих печерах і гротах, вік написання текстів на яких датується VІІ-ІІІ тисячоліттями до Різдва Христового. Таких печер і гротів виявлено понад 60 і в них віднайдено близько 150 текстів, написаних піктографічним (малюнковим) письмом. За свідченням учених, йдеться про світову сенсацію — відкриття унікального в історії святилища-архіву першої у світі держави Аратти, яка була створена в цьому регіоні сучасної України близько 6200 року до Різдва Христового і з якої власне почалася історія людської цивілізації.
Першу у світовій науці спробу розшифрування малюнкового стародавнього письма зазначеного періоду зробив відомий російський учений Анатолій Кіфішин, видавши на основі своїх багаторічних дослідів запорізької Кам'яної Могили в київському видавництві "Аратта" книгу "Стародавнє святилище Кам'яна Могила" [7]. Добутий і ретельно досліджений матеріал дає підстави авторові вважати, що грандіозне святилище-архів "Кам'яна Могила" (в шумерській транскрипції Шун-Нун) таїть у собі одну з редакцій першої у світі рукописної книги —епічного твору "Сказання про Гільгамеша", а також писемні набутки наших пращурів періоду їх творення трипільської та інших археологічних культур.
"Велесова книга". Напевне, жодному іншому рукопису, створеному нашими пращурами на праукраїнських землях, не судилася така трагічна, суперечлива і водночас велична й обнадійлива доля, яка випала цій книзі.
Історія "Велесової книги", її вивчення і введення до наукового обігу знань про неї позначена цілим рядом об'єктивних і суб'єктивних перипетій, ба навіть своєрідної боротьби довкола проблеми автентичності твору, що відбувалася за недавніх радянських часів, переважно серед українських і російських учених — від демонстративного замовчування опонентами, недовіри, загальмованості, згодом — активної односторонньої критики, звинувачення в підробці, фальсифікаті й, врешті, — до намагання відібрати цю пам'ятку в українців, назвавши її російською, штучно перенісши місце написання з українського Полісся до земель Великого Новгорода.
Завдяки поки що незначній групі українських вітчизняних і діаспорних учених (Ю. Миролюбов, М. Скрипник, С. Парамонов (Лісний), В. Шаян, Б. Яценко, Г. Клочек, В. Довгич, Д. Федоренко, В. Шевчук [8]) в останні десятиліття ХХ століття вдалося зробити найголовніше: прорвати ідеологічну блокаду довкола історії "Велесової книги", спростувати "докази" підробки текстів пізнішого часу, довести автентичність розшифрованих текстів, активізувати інтерес до вивчення пам'ятки новим поколінням вітчизняних дослідників, запровадити вивчення її в школах і вищих навчальних закладах держави, акцентувати увагу на наділеному сильною художньою, пізнавальною та виховною енергетикою змісті твору.
Неповторність "Велесової книги" у контексті історії української видавничої справи полягає передусім у тому, що, на противагу віднайденим досі й вивченим літописним пам'яткам нашої культури, ця була написана на дерев'яних дощечках, виготовлених, за одними даними, з дуба, за іншими — з берези. Розміри дощечок не можуть не нагадувати величину глиняних табличок бібліотеки ассирійського правителя Ашшурбанапала, про яку йшлося у першому розділі цієї книги, — 22 сантиметри ширини, 38 сантиметрів довжини і до одного сантиметра товщини. Верхні ліві краї цих своєрідних книжкових сторінок мали круглі отвори для з'єднання їх шкіряними нитками в окремих блоках-томах (згадаймо аналоги з бамбуковими дощечками давніх китайських рукописних книг).
Текст на дощечках писався (випалювався) гострим предметом на зразок сучасного шила методом заглиблення в деревину тієї чи іншої форми літери, а потім покривався спеціальним розчином, що унеможливлювало псування дерев'яних пластин шашіллю. (До речі, таким способом навощені дерев'яні дощечки вживалися для написання текстів ще в Стародавньому Римі.) Для рівності рядків упоперек кожної дощечки проведені паралельні заглиблення-лінійки, місцями далеко не рівні. Букви вирівнювалися відповідно до цих лінійок верхніми своїми частинами. Текст на дошках-сторінках написаний з обох боків. Поля деяких дощечок були, кажучи сучасною мовою, проілюстровані малюнками. То були ледь вгадувані зображення різних тварин — бика, вівці, собаки, а також сонця. Йдеться, очевидно, про символьне виділення місяців року.
Час написання книги відноситься до ІХ століття, точніше, обмежується 70-ми роками цього століття, бо саме описом подій, пов'язаних з приходом на ці землі варягів Аскольда і Діра, як також і Рюрика, завершується хронологічний ряд твору. А початок цієї оповіді заглиблюється до світанку першого тисячоліття перед Різдвом Христовим і базується переважно на переказах, легендах, повір'ях, що побутували серед наших пращурів задовго до прийняття християнства. Географічні межі опису подій, які перебувають у полі зору автора, сягають степів поміж середнім Дніпром, Карпатами, Доном і Кримом, де постали перші об'єднання антів, полян, як представників праукраїнських слов'янських племен.
Історія багатовікового збереження, копіювання, загадкового зникнення і вивчення дерев'яних сторінок "Велесової книги" має досить драматичний сюжет, гідний окремого дослідження. Спробуємо фрагментарно відтворити її лише в контексті видавничої долі твору.
Віднайдення помережаних
скорописним каліграфічним
У Брюсселі знахідкою невідомого походження зацікавлюється український емігрант інженер-хімік Миролюбов (сам родом із Слобожанщини), який від 1925 до 1939 року ретельно здійснює ідентичні копії текстів. Напередодні другої світової війни він пересилає ці копії в Сан-Франциско, де заходами емігрантів із колишньої царської Росії було створено Музей російського мистецтва. За ретельне дослідження копій беруться українські та російські вчені-емігранти.
У результаті наукових досліджень з'ясувалося, що полковник Ізенбек вивіз за кордон із окупованої більшовиками України текст найстарішого українського літопису дохристиянської доби, складений у ІХ і переписаний таким же способом і на такому ж матеріалі у ХVІ (за іншими припущеннями — у ХVІІ) столітті. Сам власник цього скарбу помер в окупованому німцями Брюсселі 1941 року. Слобожанські дощечки відтоді безслідно зникли.
Перші публікації фрагментів "Велесової книги" з'являються протягом 1957-1959 років у емігрантському російськомовному журналі "Жар-птица" (Сан-Франциско). Початковий коментар до них зробив О. Кур (Куренков). Посилюється й інтерес до загадкового твору. Копії публікації потрапляють до Британського національного музею в Лондоні, де ними серйозно зацікавлюється, зокрема, прекрасний знавець слов'янських мов професор В. Шаян — тодішній керівник Європейського відділення Української вільної академії наук. В Австралії дослідження пам'ятки проводить професор Сергій Парамонов (Лісний). Інформація про цю книгу, віднайдену в Україні, поширюється, таким чином, в усьому західному світі.
С. Лісний результати свого багаторічного дослідження — "Влесова книга" — языческая летопись доолеговой Руси" — публікує в Канаді 1966 року. Протягом 1968-1972 років в українському видавництві "Млин" (Гаага, Голландія), засновником якого був українець М. Скрипник, з'являються у п'яти випусках розмножені циклостилем машинописні варіанти українськомовного рукопису "Велесової книги" у повному варіанті з передмовою і упорядкуванням В. Шаяна. Сан-франциське видання, що містило 45.000 знаків, було доповнено розшифрованими текстами ще 16-ти дощечок, скопійованих Миролюбовим — загалом текст книги розширювався ще на 30.000 знаків.