Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Управления инвестициями предприятия

ВСТУП

Актуальність теми. Збереження та приріст капіталу суб'єктів господарювання вимагає відмови від старих способів нагромадження і запровадження нових, притаманних ринковим відносинам, що об'єднуються під загальною назвою «інвестування».

Капітал може використовуватися в основному у двох напрямах — реальному (вкладання в матеріальні та нематеріальні активи) і фінансовому (вкладання в фінансові активи). Співвідношення цих форм інвестування насамперед пов'язане з функціональним спрямуванням діяльності суб'єктів господарювання.

Фінансово-кредитні установи, як правило, основною формою своєї діяльності обирають фінансові інвестиції, оскільки працюють на фінансовому ринку, і зокрема на ринку цінних паперів, а реальні інвестиції вони можуть здійснювати тільки в межах законодавства для кожної з груп таких інвесторів. Виробники здебільшого провадять реальне інвестування в формі капітальних вкладень в основні та оборотні фонди і нематеріальні активи з метою реконструкції, розширення, модернізації виробництва, підтримки діючих потужностей тощо. Щодо фінансових інвестицій підприємств, то вони здебільшого пов'язані з короткостроковими вкладеннями тимчасово вільних грошових коштів або пайовою участю в інших підприємствах, їх реалізують на пізніших стадіях розвитку суб'єктів господарювання.

У країнах, що розвиваються, основна частка інвестицій відноситься до реальних, тоді як у розвинутих країнах більша частина представлена вкладеннями в активи фінансового ринку. Наприклад, такі фундаментальні праці, як «инвестиции» В. Шарпа, Г. Александера і Дж. Бейлі, «Осж-.ы инвестирования» Л. Дж. Гіт-мана і М. Д. Джонка, «Принципы инвестиций» 3. Боді, А. Кейна і А. Дж. Маркуса, «Управление инвестициями» Ф. Фабоцці присвячені дослідженню відносин суб'єктів фінансового ринку.

Як самостійна наука інвестування виникло не так давно. Вважається, що початком її розвитку є 50-ті pp. XX ст., коли Г. Марковіц у своїй статті «Portfolio Selection» запропонував базову модель інвестиційного портфеля, вивівши норму очікуваної дохідності й міру очікуваного ризику. При цьому було обґрунтовано методологію прийняття рішень про фінансове інвестування і відповідний фінансовий інструментарій.

Об’єктом дослідження – організаційно-правові засади, форми та методи управління фінансовими інвестиціями.

Предмет дослідження – управління фінансовими інвестиціями на підприємстві ВАТ „Ватра”.

Метою даного дослідження є розгляд особливостей здійснення аналізу управління інвестиційних програм промислових підприємств, об’єктом даного дослідження виступає вітчизняне підприємство ВАТ „Ватра”, яке є одним із лідерів вітчизняного ринку світлотехнічних виробів.

Проблемами вивчення даної теми займалися Васюренко Л., Вініченко І., Гойко А.Ф., Гребінець К. М., Мерзляк А., Рясних Є. Г., Фролова Т.О., Чабан В.Г., Чорна М.В., Шиян Д.В., Строченко Н.І. та ін.

Виходячи із актуальності обраної теми завданнями даної роботи є вивчення таких питань:

з’ясування економічного змісту, сутності і видів інвестицій;
дослідження сутності та принципів розробки інвестиційної політики підприємства;
загальна характеристика суб’єкта господарювання;
дослідження особливостей використання капіталу для реалізації реального інвестиційного проекту;
визначення напрямків використання капіталу для формування портфеля фінансових інвестицій;
шляхи оптимізації інвестиційної стратегії підприємства;
розробка пропозицій та оптимізація портфелю фінансових інвестицій підприємства ВАТ „Ватра”.

Розділ1. Методологічні засади управління фінансовими інвестиціями

1.1. Поняття та сутність фінансових інвестицій

Фінансові інвестиції — це активна форма ефективного використання вільного капіталу суб'єкта господарювання, яка має особливості в тому, що:

дає можливість здійснювати внутрішнє інвестування в країні і за її межами;
є незалежним видом господарської діяльності для компаній реального сектору економіки, оскільки стратегічні завдання їх розвитку можуть вирішуватися тільки шляхом вкладень капіталу в статутні фонди і придбання пакетів акцій інших компаній (у тому числі контрольних);
уможливлює реалізацію окремих стратегічних цілей розвитку компаній більш швидко і з певною економією фінансових ресурсів;
компанія має можливість вкладати кошти як у безризикові інструменти, так і в спекулятивні, і, таким чином, реалізовувати свою інвестиційну політику як консервативний або агресивний інвестор;
потребує мінімуму часу для прийняття управлінських рішень порівняно з реальними інвестиціями (проектами);
дає можливість здійснювати активний моніторинг і приймати оперативні рішення відповідно до коливань кон'юнктури фінансового ринку.

Інвестування вільних коштів у фінансові інструменти може передбачати різні цілі, основними з яких є: одержання в майбутньому доходу; мінімізація ризику; перетворення вільних заощаджень у високоліквідні цінні папери; встановлення контролю над підприємством-емітентом тощо.

Згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» фінансова інвестиція — це господарська операція, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів.

Фінансові інвестиції поділяються на прямі та портфельні. Пряма інвестиція — господарська операція, яка передбачає вне сення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою. Портфельна інвестиція — господарська операція, яка передбачає придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на фондовому ринку (за винятком операцій із купівлі акцій як безпосередньо платником податку, так і пов'язаними з ним особами, в обсягах, які перевищують 50 % загальної суми акцій, емітованих іншою юридичною особою, які належать до прямих інвестицій).

Такий поділ фінансових інвестицій у вітчизняному законодавстві багато в чому є суперечливим. Західні вчені-економісти залежно від участі інвестора в інвестуванні (самостійне інвестування або через посередників) поділяють інвестиції на прямі та непрямі. А відповідно до мети, яку ставить перед собою інвестор, інвестиції поділяються на стратегічні (придбання пакету акцій, який дозволяє впливати на управління компанією) та портфельні (одержання поточного доходу або приросту вкладеного капіталу).

Така класифікація фінансових інвестицій може бути розширена і за іншими ознаками (рис. 1.1).

Стратегічні інвестиції є прямими інвестиціями і вкладаються безпосередньо у реальні активи (виробництво, збут тощо) або забезпечують інвестору вплив на процес управління підприємством. У першому випадку він купує акції напряму без посередників, а кошти від купівлі акцій надходять емітенту і спрямовуються на розвиток виробництва. У другому випадку він купує великий пакет акцій на вторинному ринку з метою здійснення контролю за виробництвом і збутом емітента. При цьому емітент не одержує коштів за придбані інвестором активи.

Портфельні інвестиції не можна вважати противагою прямим, оскільки вони є їх взаємодоповнювальним елементом. Однак між ними існує принципова різниця.

1. Прямі фінансові інвестиції дають змогу підприємству реалізувати окремі стратегічні цілі свого розвитку швидше і дешевше. Так, для галузевої або регіональної диверсифікації операційної діяльності, нарощення обсягів виробництва та реалізації продукції шляхом розширення сегмента ринку за рахунок підприємств-конкурентів підприємство може придбати контрольний пакет акцій (контрольну частку в статутному капіталі) суб'єктів господарювання, максимальна сума купівлі яких повинна становити 50 % ринкової вартості їх бізнесу плюс одна акція.

Прямі інвестиції мають безпосередній вплив на обсяги капітальних вкладень в економіку, а портфельні здебільшого мають тимчасовий і спекулятивний характер.
Мета прямих інвестицій — установлення контролю за діяльністю іншого підприємства і одержання прибутку від його господарської діяльності. Портфельна інвестиція передбачає одержання стабільного поточного доходу у вигляді відсотків або дивідендів і додаткового доходу у вигляді курсової різниці.
Прямі інвестиції істотно впливають на рівень зайнятості і стан внутрішнього ринку країни, що не притаманно портфельним інвестиціям.
Портфельні інвестиції є більш ліквідними, ніж прямі. Через цю обставину вони дають можливість заробити «гарячі гроші» (за умов розвинутого ринку цінних паперів).

Можна сказати, що фінансові інвестиції — це відмова від поточних доходів заради майбутніх (можливо ілюзорних) доходів. Тож найважливішими чинниками реалізації будь-яких фінансових інвестицій є ризик і час. Інвестування взагалі не можна розглядати без урахування ризику, тобто ймовірності відхилення величини фактичного інвестиційного доходу від величини очікуваного. Разом з тим, ризик — це не тільки можливі втрати, а й додатковий дохід, тобто ризикованість для будь-якого інвестора є альтернативою його дохідності.

За ступенем ризику вирізняють безризикові, середньоризикові та високоризикові фінансові інвестиції. У ряді країн прикладом безризикових вкладень капіталу є вкладення в державні цінні папери, насамперед у державні облігації. Дохід за ними визначає ставку безпеки, яка використовується в оцінці вкладень як точка відліку ступеня інвестиційного ризику. Інвестиції з високим ризиком вважаються спекулятивними з погляду гарантії отримання певного доходу. Так, термінами «інвестування» та «спекуляція» визначаються два різні підходи до інвестування. Інвестування — це процес купівлі цінних паперів та інших активів, про які можна з упевненістю сказати, що їх вартість залишиться стабільною і на них можна буде отримати не тільки позитивний розмір доходу, а й передбачуваний дохід. Спекуляція полягає в здійсненні операцій з фінансовими активами, але в ситуаціях, коли їх майбутня вартість і рівень очікуваного доходу вельми ненадійні. Однак у разі більш високого ступеня ризику від спекуляцій можна очікувати більш високий дохід.

Щодо фінансових інвестицій, то залежно від терміну їх обігу, який визначає мету інвестування і ліквідність, їх слід поділяти на довгострокові і поточні (рис. 1.2), як це пропонується в національних положеннях (стандартах) бухгалтерського обліку (П(С)БО).

Відповідно до П(С)БО 2 «Баланс» довгостроковими фінансовими інвестиціями є фінансові інвестиції на період понад один рік, а також всі інвестиції, що не можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент. Поточні інвестиції — це фінансові інвестиції термінам, що не перевищує одного року, які можуть бути вільне реалізовані у будь-який момент (крім інвестицій, які є еквівалентами грошових коштів). У свою чергу, інвестиції можуть бути класифіковані як еквіваленти, якщо вони вільно конвертуються у відповідну суму грошових коштів, характеризуються незначним ризиком зміни вартості та мають короткий строк погашення, наприклад протягом трьох місяців.

Рис. 1.2. Види фінансових інвестицій

Як правило, еквіваленти грошових коштів утримуються для погашення короткострокових зобов'язань, а не для інвестиційних цілей.

Залежно від видів придбаних цінних паперів фінансові інвестиції можна поділити на чотири групи — пайові, боргові, похідні та товаророзпорядчі.

Пайові фінансові інвестиції: засвідчують право власності підприємства на частку в статутному капіталі об'єкта інвестування, виступають у вигляді пайових цінних паперів (акцій) або внесків до статутного капіталу інших підприємств, мають необмежений строк обігу, тримаються підприємством з метою отримання доходу у вигляді дивідендів або придбані з метою перепродажу та отримання доходу за рахунок зростання ринкової вартості інвестицій.

Боргові фінансові інвестиції мають боргову природу, виступають як боргові цінні папери або договори (контракти) з об'єктом інвестування, наприклад, такі, що засвідчують відносини позики, мають обумовлений термін обігу, утримуються підприємством до їх погашення з метою отримання доходу у вигляді відсотків або придбані з метою перепродажу й отримання доходу за рахунок зростання їхньої ринкової вартості.

Похідні фінансові інвестиції — це інвестиції, що здійснюються за допомогою укладання договорів на поставку конкретних активів у визначений строк у майбутньому на раніше погоджених умовах. Базовими активами таких строкових контрактів є різноманітні фінансові інструменти.

Товаророзпорядчі фінансові інвестиції виступають як цінні папери, які надають їх держателю право розпоряджатись майном, указаним у цих документах.

Відповідно до Закону України «Про інвестиційну діяльність», за формою власності ресурсів інвестування фінансові інвестиції мають поділятися на:

приватні, що здійснюються громадянами, недержавними підприємствами, організаціями та установами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями (іншими юридичними особами), заснованими на приватній та колективній власності);
державні, що здійснюються органами влади та управління України, АР Крим, місцевих Рад народних депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів;
іноземні, які здійснюються іноземними громадянами, юридичними особами та державами. Ці інвестиції можна класифікувати на прямі, портфельні та інші іноземні інвестиції (торговельні кредити, кредити міжнародних фінансових організацій, кредити урядів іноземних держав під гарантії уряду України; банківські вклади тощо);
спільні, що здійснюються громадянами та юридичними особами України, інших держав.

У сучасних умовах за формою власності ресурсів доцільно класифікувати інвестиції на державні, недержавні та змішані. При цьому останні передбачають фінансування з різних джерел (державних і недержавних). Приватну форму інвестицій у Законі доцільніше назвати недержавною, оскільки вона включає інвестування, що здійснюється юридичними особами, заснованими на приватній та колективній власності.

За регіональною ознакою існують фінансові інвестиції: •S внутрішні— вкладення у фінансові активи суб'єктів господарювання даної держави;

S закордонні— вкладення коштів у фінансові активи інвестування за межами території даної держави;

S іноземні— вкладення іноземних юридичних, фізичних осіб, іноземних держав, міжнародних урядових і неурядових організацій.

З викладеного вище можна зробити висновок, що економічне значення фінансових інвестицій полягає передусім у їх тому, що інвестор спроможний реалізувати свою стратегію на фінансовому ринку. Розв'язання цього завдання здійснюється за допомогою обігу різних фінансових інструментів, які є об'єктами фінансового ринку і створюють об'єктивне підґрунтя його існування.

1.2. Інструменти фінансового інвестування

Фінансовий ринок — це місце, де зустрічаються ті, у кого в процесі господарської діяльності виникає потреба в коштах для розширення діяльності, і ті, у кого є нагромадження, що можуть бути використані для інвестування. Таким чином, саме на цьому ринку відбувається переливання коштів від тих, хто має їх надлишок, до тих, хто потребує інвестицій.

Як економічна категорія фінансовий ринок забезпечує економічні відносини між суб'єктами економіки з приводу реалізації вартості та споживної вартості, відтвореної у фінансових активах. Аналіз цього ринку як сфери торгівлі фінансовими активами є усталеним серед представників різних наукових шкіл, і в основі економічної категорії «фінансовий ринок» лежать такі поняття, як «фінансові активи», «фінансові інструменти», «фінансові послуги», «фінансове посередництво» тощо.

Фінансові активи — це специфічні активи, тобто законні вимоги власників цих активів щодо отримання певного доходу в майбутньому. Наприклад, у системі національних рахунків вони визначаються як об'єкти, що мають вартість і знаходяться у власності економічних суб'єктів, від яких слід очікувати в майбутньому одержання прибутку або інших доходів. У цілому, термін «актив» (об'єкт власності) можна використовувати для визначення предмета угоди, дво- чи багатосторонньої, коли його конкретний різновид не має окремого суттєвого значення. Ціна на будь-який актив відображає збалансування пропозиції й попиту на нього залежно від ринкової кон'юнктури.

Згідно з українським чинним законодавством, фінансові активи складаються з коштів (грошей), цінних паперів, боргових зобов'язань та прав вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів. Тож для формування фінансових активів важливого значення набуває якісний стан інструментів, які представляють на ринку ці активи.

Фінансові інструменти є різноманітними фінансовими документами, що обертаються на ринку і мають грошову вартість. Вони поділяються на різні види залежно від способів, цілей, методів, форм нагромадження коштів і відіграють найбільшу роль в організації фінансового ринку.

У сучасній економічній літературі наведено багато визначень фінансових інструментів, основними з яких є такі:

фінансовий інструмент — це узаконений сертифікат, що належить його власнику та засвідчує вкладення коштів або майна з метою одержання доходу виключно за рахунок господарської діяльності інших;
фінансовий інструмент — це будь-який документ, пов'язаний з виникненням права на грошові або інші цінності, що не можуть бути реалізованими або переданими іншій особі без наявності подібного документу;
фінансові інструменти — це будь-які грошові документи, включаючи цінні папери чи операції з ними;
фінансові інструменти — це контракти, результатом яких є поява певної статті в активах одного суб'єкта і статті в пасивах іншого суб'єкта інвестування;
фінансові інструменти — це різноманітні форми фінансових зобов'язань (для короткострокового та довгострокового інвестування), торгівля якими здійснюється на фінансовому ринку. Вони включають грошові кошти і цінні папери.

Інструменти фінансового ринку є інструментами фінансового інвестування, оскільки передбачають одержання доходів у вигля ді відсотків, дивідендів і курсової різниці. Однак наведені вище визначення фінансових інструментів не повною мірою відповідають напрямам здійснення фінансових інвестицій, які мають включати інвестиційні операції з цінними паперами (традиційними та похідними), депозитні операції компаній і вкладення у статутні капітали юридичних осіб. Вони також не враховують і мету здійснення цього інвестування.

Під інструментарієм фінансового інвестуваннями слід розуміти сукупність грошових документів, що засвідчують вкладення коштів у цінні папери (традиційні та похідні), банківські депозити, статутні капітали юридичних осіб з метою одержання прибутку (доходу) і/або зростання вартості капіталу.

Залежно від строку обігу фінансових інструментів більшість дослідників сегментують фінансовий ринок на грошовий ринок і ринок капіталів. На грошовому ринку здійснюються переважно короткострокові (від одного дня до одного року) депозитно-ощадні операції, що обслуговують головним чином рух оборотного капіталу фірм, короткострокових ресурсів банків, установ, держави і фізичних осіб. На ринку капіталів продають і купують довгострокові кредитні ресурси, а також цінні папери зі строком обігу більше року (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Структура фінансового ринку за строками обігу фінансових інструментів

Грошовий ринок не тотожний ринку короткострокових інструментів, а ринок капіталів оперує не тільки довгостроковими активами. Метою руху фінансових активів (не тільки грошей) у короткостроковому періоді є забезпечення ліквідності ринку, а в довгостроковому — забезпечення потреб у розміщенні (інвестуванні) коштів. Для вирішення цих проблем можуть бути використані активи будь-якого виду — безвідносно щодо їхньої строкової характеристики.

1.3. Інвестиційні якості цінних паперів

Інвестиційні якості цінних паперів виявляються у взаємодії з грошовим обігом і кредитом. Тому перш ніж визначити ці якості, необхідно дослідити їх зв'язок з банківським кредитом і визначити сутність цінних паперів як грошових документів.

Банківські позички, що надаються в грошовій формі:

дають можливість знизити обмеження щодо обсягів наданих кредитів і строків користування позичкою. Це досягається за рахунок мобілізації тимчасово вільних грошових коштів широкого кола вкладників;
дають можливість на професійному рівні оцінити кредитоспроможність позичальників з метою забезпечення своєчасного повернення позичок;
мають масовий характер, що зменшує їх вартість для виробників.

Переваги банківського кредитування пов'язані з його властивістю нагромаджувати в банку заощадження від дрібних до великих. Ці заощадження знаходять своє виробниче спрямування через те, що їх власники є кредиторами банку і сприяють переміщенню ресурсів за допомогою механізму кредитування у сфери господарства, що потребують додаткових коштів. Однак при цьому власники коштів втрачають контроль за їх використанням, оскільки це право переходить до банку. Подібна ситуація спричиняє низку проблем:

банківський кредит не може забезпечити зацікавленість інвестора у раціональному використанні ресурсів, оскільки останній не може впливати на використання грошових коштів. Можливість власнику коштів стати безпосереднім інвестором в об'єкт фінансування дають тільки вкладення коштів у цінні папери;
оперативна ліквідність вкладених коштів у разі банківського кредитування практично малоймовірна. Разом з тим цілком реальним є швидке перетворення цінних паперів у гроші і навпаки;
широкий вибір фінансових інструментів значно прискорює, полегшує і спрощує доступ суб'єктів господарювання до додаткових коштів;
природне прагнення інвесторів до максимальної ефективності вкладеного капіталу спонукає до зацікавленості в цьому всіх учасників процесу відтворення. Тому нагальною є потреба участі в цьому процесі цінних паперів, особливо з високими інвестиційними якостями.

У сучасній економічній літературі не існує єдиного розуміння сутності цінного паперу.

Відомий дослідник цінних паперів М. А. Агарков зауважує, що теоретичне осмислення поняття цінних паперів розпочалося з 1870 р. у Німеччині. Наприкінці XIX—на початку XX ст. під цінним папером розуміли документ, пред'явлення якого є необхідним для здійснення втіленого в ньому права. Ступінь цього вті лення може бути різним. Це право може мати: зобов'язальний характер (облігації, векселі); майновий з одночасним зобов'язанням (товаророзпорядчі цінні папери); членський (акції).

Відтоді законодавче та наукове тлумачення сутності цінних паперів не змінилося. Так, зважаючи на всю різноманітність сучасних визначень цінного папера, більшість авторів практично завжди основними його ознаками вважають документарність і засвідчення певних прав його власника. Для прикладу можна навести кілька визначень:

цінний папір означає законодавчо визнане свідоцтво права на одержання очікуваних у майбутньому доходів за конкретних умов;
цінні папери — грошові або товарні документи, які дають їх власнику майнові права та право на одержання певних грошових сум, доходів;
цінний папір — це передусім грошовий документ, що засвідчує майнове право або відносини позики власника документу відносно особи, яка випустила цей документ.

Таким чином, цінні папери є юридичною категорією, тому вони визначають такі права: володіння цінним папером; засвідчення майнових та обов'язкових прав; право управління; задоволення передачі або одержання власності.

Новий закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» дає таке визначення цінних паперів: цінні папери — документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.

1.4. Процес управління фінансовими інвестиціями

Процес управління фінансовими інвестиціями має такі етапи:

1) постановка цілей інвестування;

формування основних напрямів інвестиційної політики з урахуванням нормативних обмежень;
вибір портфельної стратегії;
вибір активів, що будуть включені до портфеля;
оцінка ефективності інвестицій.

1. Постановка цілей інвестування. Головними цілями інвестора є дохідність, безпека вкладень, зростання капіталу і ліквідність.

Дохідність являє собою можливість отримання інвестором певних доходів у майбутньому, які складаються з дивідендів або відсотків з цінних паперів (поточна дохідність) і курсової різниці (додаткова дохідність). Основним показником для визначення дохідності тих або інших цінних паперів є ставка дивіденду компанії, що порівнюється із середньою відсотковою ставкою за довгостроковими вкладеннями населення та депозитами підприємств. Коли відношення цих показників менше одиниці, то дохідність таких паперів буде недостатньою. Дохідність фінансових інструментів за певний період часу можна визначити шляхом відношення загальної суми доходу до ціни придбання даного інструменту.

Рис. 1.8. Класифікація ризиків інвестування

2. Формування основних напрямів інвестиційної політики. Зазвичай цей етап починається з розроблення схеми розміщення активів, яка передбачає розподіл портфеля між різними категоріями активів з метою збереження капіталу у разі негативних змін ситуації та одержання переваг у разі сприятливих. Ця схема ґрунтується на тому, що дохідність портфеля залежить радше від структури розміщення активів, ніж від самих інвестицій. Так, дослідження довели, що дохідність портфеля більше ніж на 90 % визначається схемою розміщення активів і менш ніж на 10 % — вибором конкретних цінних паперів. Більше того, як установили вчені, у разі розміщення коштів у різні класи інвестиційних інструментів більшою мірою скорочується вплив ризику порівняно з вкладенням в одну категорію активів.