Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Управління активами інституційних інвесторів

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни

«Ринок фінансових послуг»

на тему:

«Управління активами інституційних інвесторів»

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ З УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ ІНСТИТУЦІЙНИХ ІНВЕСТОРІВ 6

1.1. Інституційні інвестори як учасники фінансового ринку: поняття та характеристика 6

1.2. Управляння активами інституційних інвесторів як вид професійної діяльності 13

1.3. Генезис наукової думки з питань управляння активами інституційних інвесторів 18

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ДІЯЛЬНОСТІ З УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ ІНСТИТУЦІЙНИХ ІНВЕСТОРІВ В УКРАЇНІ 24

2.1. Загальна характеристика розвитку інституціональних інвесторів в Україні 24

2.2. Особливості професійної діяльності з управляння активами на вітчизняному ринку фінансових послуг 32

РОЗДІЛ 3. НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ДІЯЛЬНОСТІ З УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИХ ІНВЕСТОРІВ В УКРАЇНІ 40

3.1. Зарубіжний досвід з управляння активами інституціональних інвесторів та можливості його адаптації в Україні 40

3.2. Концептуальні основи розвитку послуг з управляння активами в Україні 45

ВИСНОВКИ 50

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 54

ВСТУП

Актуальність. Світова економіка є структурою, яка постійно еволюціонує. Матеріальну основу її розвитку забезпечує фінансова система. Одними з головних учасників цієї системи є інвестори, які приймають рішення про вкладення власних, позикових та залучених коштів в об’єкти інвестування. У сучасних умовах ринкової економіки за характером участі в інвестиційному процесі інвестори поділяються на індивідуальних та інституціональних.

Інвестиції є основою розвитку підприємств, окремих галузей та економіки країни в цілому. Від уміння інвестувати залежить розквіт чи занепад власного виробництва, можливості вирішення соціальних й екологічних проблем, сучасний рівень і потенційний динамізм фізичного, фінансового та людського капіталів.

Окрім крупних інвесторів, які здійснюють капітальні інвестиції в розвиток підприємств, суттєвим внутрішнім джерелом фінансових (портфельних) інвестицій у будь-якій країні є заощадження дрібних потенційних інвесторів, а найбільш поширеним та привабливим механізмом їх залучення до різних ланок економіки (державного сектору, корпоративного або банківського) є спільне інвестування як об'єднання коштів багатьох суб'єктів з метою їх розміщення у цінні папери, що є предметом діяльності спеціальних підприємницьких структур - інститутів спільного інвестування.

ІСІ є обов’язковими учасниками сучасного фондового ринку, що професійно трансформують вільні кошти бізнесу й заощадження домогосподарств в інвестиції. При цьому зміни ситуації на фінансовому ринку стають одним з головних показників зростання чи спаду в економіці.

З огляду на сучасні тенденції світового ринку цінних паперів, актуальним видається виявлення й аналіз причин, що лежать в основі підвищення ролі інститутів спільного інвестування як фінансових посередників

Аналіз економіко-історичних даних свідчить про істотне зростання ролі інститутів спільного інвестування, які зайняли домінуюче положення в сфері інвестиційної діяльності та накопиченні грошового капіталу. Крім того, існують якісні та кількісні підтвердження того, що сучасні соціально-економічні відносини не можуть ефективно розвиватися без участі цих інвесторів.

Вивченням механізмів функціонування інститутів спільного інвестування на сучасному етапі розвитку займаються такі зарубіжні вчені, як В. Шарп, Ф. Фабоцці, Ф. Девіс, Д. Кідуелл, Є. Жуков, В. Газман, В. Якімкін, О. Трегуб та інші. Розглядом окремих аспектів діяльності інститутів спільного інвестування займаються також українські економісти, серед яких: А. Оленчік, А. Пересада, О. Грищенко, В. Іванченко, О. Вересюк, В. Кабанов, З. Ватаманюк, А. Семенов, О. Чаусовський та інші.

Незважаючи на значні досягнення в дослідженні діяльності інститутів спільного інвестування, залишаються ще питання, які недостатньо або повністю не досліджені. До таких питань відносяться: періодизація етапів еволюції системи інституціональних інвесторів; класифікація організаційних форм ІСІ; теоретичний та статистичний аналіз ролі ІСІ у вирішенні виробничо-економічних, фінансово-інвестиційних та соціальних завдань.

Зважаючи на це, актуальним є визначення важливих аспектів діяльності інститутів спільного інвестування.

Мета курсової роботи: дослідити теоретичні та практичні аспекти функціонування ІСІ в Україні та обґрунтувати напрямки їх розвитку.

Відповідно до мети робота має такі завдання:

У першому розділі:

розглянути поняття та роль інституційних інвесторів як учасників фінансового ринку;
розглянути управляння активами інституційних інвесторів як вид професійної діяльності;
дослідити генезис наукової думки з питань функціонування ІСІ;

У другому розділі:

дати загальну характеристику розвитку інституціональних інвесторів в Україні;
визначити особливості професійної діяльності з управляння активами ІСІ на вітчизняному ринку фінансових послуг;

У третьому розділі:

дослідити зарубіжний досвід діяльності інституціональних інвесторів та можливості його адаптації в Україні;
визначити концептуальні основи розвитку послуг ІСІ та їх нормативно-правове забезпечення.

Об'єктом дослідження є діяльність інститутів спільного інвестування в Україні.

Предмет дослідження: економічні відносини, що виникають в процесі функціонування ІСІ.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ З УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ ІНСТИТУЦІЙНИХ ІНВЕСТОРІВ

1.1. Інституційні інвестори як учасники фінансового ринку: поняття та характеристика

На сьогоднішній день можна нарахувати вже декілька десятків різноманітних видів інститутів які прийнято відносити до фінансових посередників. За специфікою діяльності, орієнтацією на окремі групи клієнтів та види фінансових активів, в які вони вкладають кошти, можна виділити такі основні групи фінансових посередників:

- торговці цінними паперами (дилери),

- банківські установи (комерційні та ощадні банки),

- інститути довірчого управління майном (трасти та трастові відділи комерційних банків),

- добровільні об’єднання індивідуальних заощаджень та приватного кредитування (на зразок ощадних та кредитних асоціацій, кредитних союзів, компаній приватного кредиту тощо),

- страхові компанії (компанії по страхуванню життя та пенсійного страхування),

- недержавні пенсійні фонди,

- інститути спільного інвестування (інвестиційні компанії та інвестиційні фонди).[7]

Починаючи з другої половини шістдесятих років в системі фінансового посередництва відбулися значні структурні зрушення, результатом яких сталася концентрація фінансової могутності в руках відносно невеликої кількості організацій, відомих під узагальненою назвою - інституційні інвестори.

Поняття “інституційні інвестори” використовується в економічній літературі іноді як синонім поняття “фінансовий посередник”. При цьому вживання терміну “інституційний інвестор” покликане підкреслити відмінність структури, про яку йде мова, від індивідуальних інвесторів, які володіють портфелями, всі доходи від яких належать безпосередньо їм.

Належне місце інституційних інвесторів на фінансових ринках забезпечується за рахунок наявності певних переваг у конкурентній боротьбі перш за все з банківським сектором за фінансові ресурси. Можна виділити наступні характеристики цих інститутів спільного інвестування., які дозволили їм зайняти свою нішу на ринку фінансового посередництва, та з початку 80-х рр. ХХ ст. зайняти провідні позиції на фінансових ринках розвинутих країн:

- по-перше, інститути спільного інвестування дають змогу індивідуальним інвесторам здійснювати інвестиції за надзвичайно гнучких умов, які враховують індивідуальні побажання буквально кожного інвестора. Серед найбільш важливих з цих умов – індивідуальний вибір співвідношення між ризиком та потенційною доходністю вкладень, практично абсолютна їх ліквідність, зниження до мінімального рівня розміру одиничного вкладу інвестора;

- по-друге, мінімальні законодавчі обмеження щодо діяльності в сфері спільного інвестування дозволяють інститутам спільного інвестування з одного боку - використовувати значно ширший у порівнянні з іншими фінансовими посередниками спектр фінансових інструментів, в які ці інститути вкладають кошти, а з іншого – застосовувати найрізноманітніші варіанти інвестиційної політики.

В сучасній економічній літературі дуже часто зустрічається термін «інституціональний інвестор», але досі не існує єдиного поняття щодо його дефініції. Деякі автори ототожнюють це поняття з інвестиційними інститутами, а ряд науковців асоціюють інституціональних інвесторів з фінансовими інститутами.

Рис. 1.1. Характерні ознаки інституційних інвесторів

Видатний вчений І.О. Бланк [6] в своїй роботі дає визначення інституціонального інвестора як фінансового посередника, що акумулює кошти індивідуальних інвесторів і здійснює інвестиційну діяльність, спеціалізовану, як правило, на операціях з цінними паперами. А.Г. Загородній під інвестором інституційним розуміє фінансову організацію, що залучає кошти населення і вкладає основну їх частину в цінні папери. Це інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, страхові компанії, пенсійні каси тощо. Ці два поняття визначення інвестиційних інвесторів досить схожі між собою, але вони не включають такий важливий тип інститутів як банки, тому це визначення терміну не є досить повним [12].

На думку М.В. Стирського, головною характеристикою інституціонального інвестора є те, що структура портфеля цінних паперів ідентична базі розрахунку фондового індексу. Він впевнений, що таких інститутів в Україні не існує.

З. Герасимчук [10] ототожнює інституціональних інвесторів з банками довгострокового кредитування, які відіграють важливу роль у побудові вітчизняної економіки та функціонують на засадах забезпечення державної гарантії повернення внесків.

Найбільш переконливою є визначення терміну «інституціонального інвестора» Г.І. Іванова [13], який розуміє його як кредитно-фінансовий інститут, котрий виступає утримувачем акцій, а також організація, основною ціллю якої є інвестування власних коштів чи коштів інших компаній, якими вона володіє як довірена особа. (Наприклад, пенсійні фонди, інвестиційні компанії, банки, страхові компанії та т.д.).

Інші автори ототожнюють інституціональних інвесторів з фінансовими інститутами. До фінансових інститутів науковці відносять комерційні банки та біржі. Також автори поділяють їх на дві групи: інвестиційні інститути та некомерційні інститути. Інвестиційні інститути являють собою юридичні та фізичні особи, які здійснюють операції з цінними паперами в цілях вилучення прибутку. До інвестиційних інститутів відносяться: пайовий інвестиційний фонд, фінансовий брокер, інвестиційний консультант, інвестиційна компанія та інвестиційний фонд.

Враховуючи вище назване, можна скласти єдину картину розуміння інституціональних інвесторів та надати їх класифікацію.

Інституціональний інвестор – це юридична або фізична особа, яка є фінансовим посередником, що забезпечує діяльність механізму ринку цінних паперів, а також з його допомогою здійснюється перерозподіл фінансових ресурсів від суб’єктів, які мають грошові ресурси, до тих осіб, котрі потребують цих грошових коштів для здійснення намічених проектів.

В Україні існує багато інвестиційних інститутів, але найбільшого розвитку досягли банки, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди та інші. Представимо класифікацію у вигляді рис.1.2.

Ріст активної діяльності та чисельності інституційних інвесторів на ринках розвинутих країн спостерігається з 70-х років XX століття і пов’язаний із значним ростом та структурними змінами ринків капіталу. Ринки країн, що розвиваються пішли також шляхом збільшення інституціалізації заощаджень і розвитку ринку капіталу. В більшості країн, що розвиваються активи під управлінням інституційних інвесторів стрімко зростають. Це пов’язано із реформами пенсійного забезпечення та зростанням популярності взаємних фондів, а також із розвитком діяльності страхових компаній. Розвиток інституційних інвесторів позитивно впливає на розвиток локальних ринків цінних паперів, а фондовий ринок в свою чергу впливає на інституційних інвесторів.

Маючи широкі можливості вибору варіантів вкладення коштів, інституційні інвестори не обмежують себе виключно фінансовими активами, доступними на внутрішніх ринках власних країн. Розвиток інформаційних технологій і послаблення регулюючих обмежень з боку держави сприяли процесу глобалізації на світовому фінансовому ринку.

Тенденція до формування світового інвестиційного середовища та інтеграції національних ринків капіталу призвела до того, що інвесторам надана можливість інвестувати в зарубіжні активи. Особливо це стосується країн великої сімки

Рис. 1.2. Класифікація інституціональних інвесторів

(Великобританії, США, Німеччини, Японії, Канади, Франції, Італії).

Таким чином, вплив глобалізації фінансових ринків на інституційних інвесторів виявляється в зростанні міжнародних інвестицій і трансграничній пропозиції ними своїх послуг.

Спробуємо систематизувати чинники, що впливають на розвиток інституційних інвесторів у розвинених країнах. Такий підхід видається логічним, оскільки становлення й розвиток інституційних інвесторів на ринках, що розвиваються, багато в чому повторює досвід розвинених країн.

Умовно чинники, що справляють вплив на розвиток інституційних інвесторів, можна розділити на дві групи: внутрішні та зовнішні.

Як внутрішні можна розглядати чинники, що відображають особливості структури й організації роботи інституційних інвесторів, а також ефективність послуг, які надають інституційні інвестори.

Інституційні інвестори зробили диверсифікацію доступною для дрібних інвесторів. Наприклад, вони можуть запропонувати можливість інвестицій у великі й неподільні категорії активів, такі як права власності, які просто недоступні для дрібних інвесторів.

У розвинених країнах податкове законодавство забезпечує клієнтів інституційних інвесторів податковим режимом, який є не гіршим, ніж для «прямих» інвесторів у цінні папери. Як правило, звільняються внески й доходи від активів, що входять у портфелі інституційних інвесторів. Податкові системи мають свої особливості, але найбільш вдалою, із точки зору індивідуального інвестора, є система, коли оподатковуються тільки виплати, які здійснюють інституційні інвестори своїм клієнтам (дрібним інвесторам).

Наприклад, у США при дотриманні ряду умов такі інститути колективних інвестицій, як взаємні фонди й об’єднані інвестиційні трасти мають можливість не платити податок на дохід корпорацій. При цьому інвестори фондів платять податок тільки при отриманні виплат із фонду у формі дивідендів і відсотків і при продажу цінних паперів фонду.

Надійність функціонування інституційних інвесторів є необхідною умовою довіри населення до цих фінансових посередників. Досвід розвинених країн дозволяє зробити висновок, що надійність інституційних інвесторів досягається за рахунок розвиненої системи регулювання. Як правило, регулювання здійснюється на трьох рівнях: на рівні держави, на рівні саморегульованих організацій, на рівні внутрішніх систем регулювання інституційних інвесторів.

Оскільки інституційні інвестори практично в усіх країнах є об’єктом законодавчого регулювання, спрямованого на захист інтересів дрібних інвесторів, інвестори можуть бути впевнені, що інститути належним чином управлятимуть їхніми коштами й будуть захищати їх.

Ефективне регулювання, якому довіряють багато інвесторів, створює сприятливі умови, за яких інститути можуть із успіхом просувати свої послуги на ринку.

Зовнішні чинники, що впливають на розвиток інституційних інвесторів, визначаються чинниками, що формують попит населення й компаній на послуги інституційних інвесторів. До них можна віднести:

– кризу солідарних пенсійних систем і розвиток накопичувальних пенсійних систем;

– зростання добробуту населення;

– конкуренцію.

В Україні все ще спостерігається слабкий рівень розвитку інституційних інвесторів, але залученні ними активи з кожним роком поступово зростають. Історично ключові позиції займають банківський та страховий сектори фінансового ринку, однак, необхідність у довготривалих інвестиційних ресурсах та соціальна необхідність у реформуванні пенсійної системи спонукали нашу державу до прийняття у 2003 році Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення». Вказаний закон дав змогу запровадити третій рівень пенсійної системи і стимулював розвиток одного із видів інституційних інвесторів, а саме недержавні пенсійні фонди.

Подальший розвиток інвестиційної діяльності інституційних інвесторів на ринку цінних паперів в Україні пов’язаний з удосконаленням нормативної бази, зокрема щодо системи обліку та реєстрації прав власності на цінні папери та захисту інвесторів. Інституційні інвестори можуть стабільно функціонувати тільки в разі наявності стійкої пропозиції вільних коштів і попиту на них, що мають форму попиту на цінні папери і, відповідно, пропозиції. Основним джерелом коштів, які надходять на ринок цінних паперів, є заощадження населення.

Отже, поступові інституціональні перетворення в економіці України стимулюватимуть розвиток ринку цінних паперів.

1.2. Управляння активами інституційних інвесторів як вид професійної діяльності

Як правило, портфель інституційного інвестора перебуває в професійному управлінні. Отже, прибутковість портфеля повинна бути такою, щоб її вистачало і на оплату гонорару інвестиційного менеджера, і на забезпечення інституційному інвестору прийнятного доходу, який він би отримав без залучення інституційного керуючого. Інвестиційний менеджер може бути як внутрішнім по відношенню до керованої інвестиційної компанії, так і зовнішніх. Багато інституційних інвесторів наймають інвестиційні компанії для управління своїми активами. Менеджери таких компаній намагаються досягти інвестиційних цілей клієнтів, а ефективність їх діяльності часто залежить від обсягу активів, переданих в управління. До організацій, які потребують в управлінні активами, належать страхові компанії, депозитні інститути та інвестиційні компанії.

Діяльність з управління активами інституційних інвесторів - професійна діяльність учасника фондового ринку - компанії з управління активами, що провадиться нею за винагороду від свого імені або на підставі відповідного договору про управління активами інституційних інвесторів.[2]

Ліцензію на провадження професійної діяльності на фондовому ринку - діяльності з управління активами інституційних інвесторів (діяльності з управління активами) можуть отримати:

компанія з управління активами;
професійний адміністратор недержавних пенсійних фондів, юридична особа, що здійснює адміністрування недержавних пенсійних фондів відповідно до Закону України "Про недержавне пенсійне забезпечення";
банк - щодо активів створеного ним корпоративного пенсійного фонду відповідно до Закону України "Про недержавне пенсійне забезпечення".

Діяльність компаній з управління активами регулюється такими нормативно – правовими актами:

- ЗУ «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»[3];

- ЗУ «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»[2];

- Цивільний кодекс України[1];

- ЗУ "Про недержавне пенсійне забезпечення"[4];

- нормативно-правових актів Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку з цього питання.

Компанія з управління активами - господарське товариство, яке здійснює професійну діяльність з управління активами ІСІ на підставі ліцензії, що видається Державною Комісією з цінних паперів і фондового ринку. Як господарське товариство КУА створюється і функціонує відповідно до Цивільного кодексу України та ЗУ «Про господарські товариства».

Діяльність з управління активами ІСІ провадиться компанією з управління активами на підставі ліцензії, що видається Комісією в порядку, встановленому законодавством, за поданням відповідної саморегулівної організації на ринку цінних паперів, яка об'єднує компанії з управління активами.

Поєднання діяльності з управління активами інституційних інвесторів з іншими видами професійної діяльності на фондовому ринку забороняється, крім випадків, передбачених законом. (11, п. 5, розділ 1).

Умови отримання ліцензії на діяльність з управління активами визначені у Ліцензійних умовах провадження професійної діяльності на фондовому ринку - діяльності з управління активами інституційних інвесторів (діяльності з управління активами), затверджених рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 26 травня 2006 р. N 341.

Діюче законодавство України забезпечує достатньо високий рівень захисту Інвесторів, що є учасниками ринку інститутів спільного інвестування (ІСІ).

На законодавчому рівні права Інвесторів ІСІ захищені Законом України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)". [3]

Державним регулятором ринку ІСІ виступає Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), що здійснює моніторинг виконання законодавчих норм та вимог з боку Компаній з управління активами (КУА).

З метою недопущення зловживання КУА коштами інвесторів запроваджено розмежування функцій управління активами спільного інвестування та їхнього зберігання. З цією ж метою відокремлене зберігання та облік активів інвестиційних фондів від майна самої КУА.

Для зберігання грошових коштів та здійснення розрахунків за операціями, пов'язаними з управлінням інвестиційним фондом, відкривається окремий банківський рахунок, а для обліку прав на цінні папери, що перебувають в активах інвестиційного фонду, - окремий рахунок у цінних паперах у зберігача.

Зберігач (юридична особа, яка має відповідну ліцензію ДКЦПФР- як правило, це банк):

• здійснює контроль за відповідністю операцій з випуску, продажу, викупу й анулювання цінних паперів ІСІ регламенту, проспекту емісії цінних паперів ІСІ та діючому законодавству;

• щоквартально перевіряє правильність розрахунків вартості чистих активів ІСІ, зроблених КУА;

• контролює проведення розрахунків за операціями з активами ІСІ і рух цінних паперів, які належать до активів ІСІ;

• інформує ДКЦПФР про будь-які дії КУА, що не відповідають проспекту емісії цінних паперів ІСІ або порушують регламент ІСІ, закон чи нормативно-правові акти Комісії;

• може вимагати скликання позачергових зборів акціонерів корпоративного інвестиційного фонду при необхідності [3].

Зберігач не має права розпоряджатися активами інвестиційного фонду - він забезпечує виконання операцій з активами ІСІ та контролює дотримання КУА, що управляє активами інвестиційного фонду, норм законодавства, регламенту та інвестиційної декларації інвестиційного фонду.

У випадку, якщо КУА дає зберігачу будь-яке розпорядження щодо операцій з активами фонду, що суперечать законодавству, зберігач не має права виконувати таке доручення. Зберігач повинен діяти виключно в інтересах інвесторів. Якщо він виявляє порушення з боку КУА, то зобов'язаний повідомити про це Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР).

Але на цьому контроль за діяльністю КУА не закінчується. Щорічно КУА повинна проходити аудиторську перевірку. Аудиторській перевірці підлягають ведення бухгалтерського обліку і складання звітності щодо активів інвестиційних фондів, якими управляє КУА; перевіряється також склад і структура активів ІСІ тощо.

Завдяки такій організації роботи КУА та ІСІ гроші інвесторів захищаються від нецільового використання, а також дозволяють захистити активи ІСІ від проблем, пов’язаних із фінансовим становищем самої КУА. Тому навіть банкрутство КУА (як господарюючого суб’єкта) не є загрозою для активів ІСІ (активи інвестиційного фонду можуть бути передані в управління іншій КУА; на активи ІСІ не розповсюджуються вимоги та зобов’язання КУА).

Основними органами, які здійснюють контроль діяльності КУА з боку інвесторів є Наглядова (Спостережна) рада ІСІ, а також, збори акціонерів (для корпоративного інвестиційного фонду). Наглядова рада формується з інвесторів, які придбали цінні папери ІСІ. Зокрема, до компетенції цих органів належать такі питання як підписання і розірвання договорів з КУА (затвердження відповідних рішень та договорів); затвердження укладених КУА договорів щодо активів ІСІ, сума яких перевищує встановлену в регламенті ІСІ мінімальну вартість; затвердження договорів з аудитором (аудиторською фірмою), зберігачем, реєстратором (депозитарієм) на обслуговування ІСІ.

Контроль з боку держави здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР).

Регулювання діяльності КУА відбувається також в рамках її членства у саморегулівній організації професійних учасників ринку цінних паперів (для КУА такою організацією є Українська асоціація інвестиційного бізнесу – УАІБ.

Зберігач, Аудитор та Оцінювач є незалежними від КУА компаніями. Відповідно до законодавства їм заборонено придбавати інвестиційні сертифікати (акції) фондів які вони обслуговують в якості професійних учасників ринку.

Інвестор як співвласник активів інвестиційного фонду, законодавчо наділений досить широкими повноваженнями, спрямованими на контроль діяльності КУА.

Так, серед іншого, Інвестор фонду має право:

- створювати Наглядову раду фонду, яка контролює діяльність КУА в частині управління активами відповідного Фонду (на умовах, передбачених Регламентом фонду);

- на основі рішень Наглядової ради і Загальних зборів акціонерів (інвесторів) вносити зміни до Інвестиційної декларації та Регламенту фонду;

- проводити рішення про заміну Аудитора, Зберігача Компанії з управління активами у випадках, передбачених Регламентом фонду;

- отримувати регулярну інформацію про діяльність КУА відповідного фонду.[3]

Розглянути всі можливі варіанти побудови відносин між КУА та ІСІ, враховуючи значну диверсифікацію класифікації самих типів, видів та підгруп ІСІ – буде довгим та невдячним завданням.

Актуальним для ІСІ – є питання пов’язаності між КУА, ІСІ, учасниками/акціонерами і менеджментом сторін та тими активами (в першу чергу: акцій і корпоративні права), які ІСІ тримає у своїх активах. Хоча критерії пов’язаності ІСІ відрізняються від встановлених Антимонопольним комітетом України, але зміст статті 3 Закону – може суттєво ускладнити побудову корпоративної структури сторонам.