Управління виробничою інфраструктурою підприємства

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ІНФРАСТРУКТУРИ ПІДПРИЄМСТВА.

1. . Теоретичні аспекти управляння інфраструктурою підприємства.

Результативність господарської діяльності підприємства визначається рівнем організації не тільки основних виробничих процесів. За умов постійного вдосконалення технічної бази виробництва все більшого значення набувають проблеми раціональної організації допоміжних та обслуговуючих процесів, тобто розвитку інфраструктури підприємства.  
Інфраструктура (від лат. infra — нижче, під та structura — побудова, розміщення) — комплекс цехів господарств і служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства в цілому.

Інфраструктура підприємства — це комплекс цехів, господарств і служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства в цілому. Інфраструктура — це своєрідний «тил виробництва», без якого неможлива його нормальна робота.

Розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури . До виробничої інфраструктури підприємства належать підрозділи, які не беруть безпосередньої участі у створенні профільної продукції, але своєю діяльністю створюють умови, необхідні для роботи основних виробничих цехів. Соціальна інфраструктура забезпечує задоволення соціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства. Виробнича інфраструктура суттєво впливає на економіку підприємства. За сучасних умов господарювання у сфері технічного обслуговування виробництва на різногалузевих підприємствахпрацює 45—50% загальної кількості персоналу. Це зумовлено не тільки великими обсягами робіт із обслуговування основного виробництва: багато допоміжних та обслуговуючих операцій мають такий характер, що їх дуже складно механізувати. 

Рис.1.1.  Складові елементи інфраструктури підприємства.

Розвиток виробничої інфраструктури відчутно впливає на підвищення ефективності роботи підприємства завдяки:

1. зменшенню витрат на виробництво продукції у процесі її руху по елементах інфраструктури (витрати при транспортуванні, вантажно-розвантажувальні роботи, зберігання, реалізація) за рахунок раціоналізації технології проведення робіт;
2. скороченню витрат робочого часу, пов’язаних із несвоєчасністю та некомплектністю постачання засобів виробництва;
3. зростанню мобільності виробничих ресурсів та скороченню необхідної величини запасів виробництва на різних етапах процесу руху товару (у виробника, у постачально-збутовій мережі «на колесах», у споживача) за рахунок зростання рівня забезпеченості послугами інфраструктури та прискорення доставки засобів виробництва споживачеві;
4. створенню умов для подальшого поглиблення поділу праці у суспільному масштабі;
5. скороченню часу простоїв у ремонті.

Для досягнення високих виробничо-господарських результатів важливо  створити комфортне соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат  у трудовому колективі й соціальну мотивацію праці, тобто сформувати активно функціонуючу соціальну інфраструктуру. Усе це безпосередньо впливає на рівень продуктивності праці та кінцеві результати діяльності підприємства. У цілому успішне господарювання в ринкових умовах неможливе без збалансованого розвитку як основного виробництва, так і виробничої та соціальної інфраструктур підприємства.

Організація і стан інфраструктури істотно впливають на економіку підприємства. На сучасних виробничих підприємствах, наприклад, у сфері технічного обслуговування основного виробництва, працюють 40-50 % його промислово-виробничого персоналу.

Виробничі та інфраструктурні об'єкти формуються, відтворюються і розвиваються у процесі капітального будівництва, яке вважається специфічним елементом інфраструктури підприємства. Капітальне будівництво — це процес створення нових, реконструкції, розширення і технічного переозброєння діючих виробничих та інфраструктурних об'єктів підприємства. До сфери капітального будівництва належать:

1. спорудження будівель і об'єктів виробничого та невиробничого призначення;
2. монтаж виробничого і невиробничого устаткування та інших засобів праці й соціальної діяльності;
3. проектно-пошукові та інші підготовчі роботи, пов'язані зі спорудженням нових об'єктів виробничого та невиробничого призначення;
4. капітальний і відновлювальний ремонти будівель і споруд виробничого та невиробничого призначення.

Основна мета і кінцевий результат капітального будівництва — уведення в дію нових виробничих потужностей. Для його здійснення на підприємстві планують обсяги капітального будівництва, розраховують витрати і кошторисну вартість капітального будівництва. Підприємства, для яких створюється капітальне будівництво, називають забудовниками. Для управління господарською діяльністю забудовник створює спеціальний апарат. На діючих підприємствах створюється відділ капітального будівництва, а новостворюваними об'єктами керує директор. Капітальне будівництво можна здійснювати двома способами: підрядним і господарським.

Підрядний спосіб передбачає виконання будівельно-монтажних робіт постійно діючими спеціалізованими організаціями. При цьому складаються договори підряду, які є основою трудових і фінансових відносин між забудовником і підрядною організацією.

Господарський спосіб здійснення капітального будівництва передбачає виконання робіт безпосередньо забудовником. Ці роботи він виконує поряд з основною виробничою діяльністю власними силами і засобами.

Як зазначалося, необхідними умовами нормального перебігу виробничих процесів на підприємстві є постійне підтримування в робочому стані машин і устаткування, своєчасне забезпечення робочих місць сировиною, матеріалами, інструментом, енергією, а також виконання транспортних операцій. Усе це здійснює система технічного обслуговування виробництва, яка є центральною складовою виробничої інфраструктури підприємства.

Розглянемо структуру системи технічного обслуговування (рис. 1.2.).

Рис. 1.2. Система технічного обслуговування.

Машини й устаткування у процесі виробництва зазнають різних експлуатаційних навантажень і поступово зношуються. Час від часу постає потреба відновлення або заміни зношених частин устаткування. Цими операціями займається на підприємстві ремонтне господарство. Воно підпорядковується головному механіку підприємства. Відділ головного механіка розробляє систему планово-попереджувальних ремонтів і контролює їх виконання. Планові ремонти залежно від обсягу, складності та термінів проведення поділяються на поточні та капітальні. Поточний ремонт призначений для усунення дрібних неполадок устаткування, регулювання і профілактичних оглядів обладнання. Капітальний ремонт обладнання або транспортних засобів полягає у повному розбиранні спрацьованих вузлів і деталей, їх заміні, випробуванні під навантаженням. Мета капітального ремонту — відновити або підвищити початкові технічні характеристики і технологічні можливості виробничого устаткування.

Інструментальне господарство — це сукупність загальнозаводських і цехових підрозділів, що займаються придбанням, проектуванням, виготовленням та відновленням технологічного оснащення, його обліком, зберіганням і вчасним поданням на робочі місця. Інструментальне господарство підпорядковується головному технологу. Інструментальний відділ координує зазначені види робіт, організує поставку інструменту і пристроїв, які виготовляють спеціалізовані інструментальні заводи, проектує технологічне оснащення для власних потреб. Інструментальний цех виготовляє і відновлює інструмент загального користування. Придбаний, виготовлений і відновлений інструмент надходить до центрального інструментального складу, а потім розподіляється між цеховими інструментально-роздавальними складами, які безпосередньо обслуговують робочі місця.

На більшості виробничих підприємств процес виготовлення продукції супроводжується переміщенням різноманітних вантажів. Комплекс цехів, що займаються транспортуванням вантажів і виконують вантажно-розвантажувальні роботи, утворює  транспортне господарство  підприємства.

Склад цього господарства залежить від характеру продукції, типу і обсягів виробництва. На підприємствах з великими обсягами перевезень вантажів часто залучається залізничний, великогабаритний автомобільний, а іноді й річковий транспорт. На середніх і невеликих підприємствах, як правило, створюється єдиний транспортний цех. Очолює транспортне господарство начальник транспортно-технологічного відділу. До складу цього відділу входять технічне бюро, бюро організації перевезень, диспетчерська служба та ін. Сукупність транспортних операцій на підприємстві здійснюється трьома видами транспорту. Внутрішньоцеховий транспорт виконує транспортні операції в межах окремого цеху. Він здійснює зв'язки між робочими місцями, перевозить вантажі між цеховими дільницями, складами і технологічними лініями. Міжцеховий транспорт використовується для перевезення вантажів територією підприємства, між цехами і складами. Зовнішній транспорт забезпечує транспортування як сировини і матеріалів, які по лінії матеріально-технічного забезпечення потрапляють на підприємство, так і готової продукції до приймальних пунктів транспорту загального користування (залізничними станціями, аеропортами, водними портами). При плануванні роботи транспортного господарства визначаються вантажопотоки, тобто обсяг вантажів, що переміщуються на певну відстань за певний проміжок часу, обчислюють розміри і маршрути перевезень виходячи з виробничої програми і нормативів витрат матеріальних ресурсів на здійснення цих перевезень. Сума вантажопотоків, які здійснюють усі види транспорту, становить річний обсяг вантажоперевезень. Планування роботи транспортного господарства полягає в розробці річних (з розподілом за кварталами) і календарних (місячних, добових) планів, а також в оперативному регулюванні перевезень.

З удосконаленням техніко-технологічної бази виробництва, збільшенням потужності устаткування збільшується і споживання всіх видів енергії. Будь-які порушення в енергопостачанні можуть завдавати підприємству значних збитків. Для забезпечення безперешкодного енергопостачання на підприємстві функціонує енергетичне господарство, яким керує головний енергетик. До енергетичного господарства входять такі господарства:

1. електросилове — знижувальні підстанції, генераторні та трансформаторні установки, електричні мережі, акумуляторне господарство;
2. теплосилове — котельні, компресори, теплосилові мережі, водопостачання, каналізація;
3. газове — газогенераторні станції, газові мережі, холодильні та вентиляційні установки;
4. пічне — нагрівальні та термічні печі;
5. слабкострумове — власна телефонна станція, різні види зв'язку (селекторний, диспетчерський тощо);
6. енергоремонтне — технічне обслуговування, ремонт і модернізація енергообладнання.

Енергогосподарство визначає потреби в паливі та енергоносіях з урахуванням втрат у внутрішніх мережах, обгрунтуванням необхідного обсягу кожного виду енергії за рахунок як їх купівлі, так і за виробництва енергії власними генеруючими установками, проектування оптимальних режимів роботи виробничого устаткування, використання вторинних енергоресурсів, пошуку резервів економії паливно-енергетичних ресурсів. Для цього складається плановий енергетичний баланс. Звітний енергетичний баланс використовується для аналізу фактичного стану енергозабезпечення підприємства і контролю за використанням енергоресурсів.

Умовою ефективної діяльності підприємства є створення певних запасів сировини, матеріалів, палива, комплектуючих виробів, напівфабрикатів власного виготовлення тощо. Усі ці запаси зберігаються на різних складах підприємства, сукупність яких утворює його складське господарство. Структура складського господарства формується залежно від номенклатури споживаних матеріалів, типу і рівня спеціалізації та обсягу виробництва. На підприємстві можуть існувати три види складів:

1. матеріальні — для зберігання запасів сировини, матеріалів, палива та інших матеріальних цінностей, що надходять на підприємство ззовні;
2. виробничі — для зберігання напівфабрикатів власного виготовлення;
3. збутові — для зберігання готової продукції та відходів виробництва, що підлягають реалізації.

Організація складського господарства передбачає приймання, розміщення, зберігання, підготовку до виробничого використання, видачу і облік руху матеріальних ресурсів. Матеріали надходять на склади підприємства згідно з оперативними планами відділу матеріально-технічного постачання. Облік руху матеріальних ресурсів здійснюється за допомогою картотеки на складах підприємства і в бухгалтерії.

Підрозділи соціальної інфраструктури очолює заступник директора підприємства з кадрових і соціальних питань. Йому підпорядковуються відділи кадрів, технічного навчання, адміністративно-господарський і житлово-комунальний, які безпосередньо керують відповідними установами соціальної інфраструктури підприємства.

Для задоволення соціальних потреб працівників на підприємстві складають план його соціального розвитку — обгрунтовану фінансово та матеріально забезпечену систему заходів, спрямованих на вдосконалення соціально-культурного обслуговування, поліпшення умов праці й побуту всіх категорій працюючих. У цьому плані обов'язково мають передбачатися заходи поліпшення санітарно-гігієнічних умов праці (зниження рівня шуму, вібрацій, запиленості та загазованості повітря тощо), підвищення безпеки праці, що запобігають виробничому травматизму і професійним захворюванням, а також поліпшення житлових і побутових умов працівників підприємства, зміцнення матеріально-технічної бази об'єктів соціальної інфраструктури.

2.  Методи управління виробничою інфраструктурою підприємства.

Методологія як вчення про форми і методи пізнання, становить базу для побудови та розвитку будь-якої наукової дисципліни. Методологічні основи управління виявляються в сукупності базових методів, моделей і підходів управлінського впливу, які купують в залежності від специфіки об'єкта і суб'єкта управління ту чи іншу форму. У свою чергу, види використовуваних моделей і методів управління, що ведуть до досягнення поставлених цілей, визначають вимоги до відповідної системи менеджменту.

Таким чином, для вирішення питань формування ефективної системи управління інфраструктурою необхідно провести аналіз існуючих методів, моделей і підходів менеджменту.

Методи управління являють собою сукупність прийомів і способів впливу на об'єкт управління для досягнення поставлених цілей його функціонування. Залежно від характеру керуючого впливу в економічній літературі виділяють організаційні, адміністративні, економічні та соціально-психологічні методи.

Використання організаційних методів дозволяє створювати необхідні умови для функціонування і розвитку системи: вони забезпечують проектування, організацію, формування управлінських та виробничих структур [72]. Розвиток системи забезпечується її перетворенням, зміною її елементів відповідно до змін внутрішнього і зовнішнього середовища.

Організаційні методи включають в себе методи структуризації, композиції, орієнтації. Структуризація в процесі управління передбачає визначення складу підрозділів, їх структури, об'єднання однорідних елементів на основі виконуваних завдань. Використання методу композиції припускає проектування загальної структури системи, що враховує виробничі, управлінські та інформаційні взаємозв'язки. Метод орієнтації на увазі управління системою у взаємозв'язку з елементами зовнішнього і внутрішнього середовища [72]. Ці три методи є основою організаційного проектування - моделювання системи, що включає вибір типу виробничої структури, проектування ділового процесу в просторі і в часі, проектуванні організації праці, допоміжних і обслуговуючих процесів [31].

Адміністративні методи спрямовані на вирішення поставлених перед інфраструктурними підрозділами оперативних і тактичних завдань. Розпорядницьке вплив полягає в можливості керуючого особи / підрозділу безпосереднього організовувати роботу підлеглих (Накази, розпорядження). Організаційно стабілізуючі методи пов'язані з регламентацією, нормуванням та інструктуванням, які визначають функціональні, посадові та структурні обмеження керуючого впливу [91]. Дисциплінарні методи засновані на організації системи покарань та дисциплінарних вимог у процесі управління.

Економічні методи пов'язані з впливом на об'єкт управління за допомогою використання економічних чинників. Дані методи в  контексті управління колективом припускають, насамперед, матеріальне стимулювання як окремих співробітників, так і структурних підрозділів [72, 86, 91].

Використання економічних методів також пов'язане із застосуванням методів збалансованого компенсаційного управління економічними параметрами при розвитку економічних систем [35]. Дані методи припускають управління системою на основі визначення величин коректив одних економічних параметрів (піддаються зміні в рамках даної системи) при виниклих відхиленнях інших параметрів, обумовлених факторами, на які система вплинути не може.

Соціально-психологічні методи спрямовані на формування соціально-психологічного клімату в колективі, організаційної культури, заснованої на цінностях, поділюваних усіма співробітниками організації / підрозділу; пов'язані з нематеріальним стимулюванням, підвищує самореалізацію і самовираження співробітників.

Відповідно до загальними функціями менеджменту типові методи управління інфраструктурою мають такий вигляд:

1. Методи вироблення стратегії полягають у формуванні довгострокових шляхів розвитку інфраструктурного комплексу, спрямованих на безперебійне і гнучке забезпечення ділового процесу, у відповідності зі стратегією розвитку всього підприємства.
2. Методи планування пов'язані з розробкою перспективних і поточних планів щодо забезпечення і обслуговування ділового процесу відповідно до цілей інфраструктури; включають методи по визначенню потреби в обслуговуванні і вишукування ресурсів їх задоволення.
3. Методи організації функціонування - способи створення і підтримки в працездатному стані організаційних і виробничих підсистем інфраструктури на основі методів їх раціональної організації, розподілу обов'язків серед виконавців структури управління та ін.
4. Методи обліку, контролю та аналізу містять дії щодо своєчасному виявленню змін у зовнішньому середовищі і на підприємстві, контролю за реалізацією розроблених організаційних заходів, збору та обліку необхідної інформації та ін. Особливе місце в даній групі займають методи оцінки ефективності, що дозволяють охарактеризувати ступінь результативності як самого об'єкта управління, так і системи менеджменту.
5. Методи координації та регулювання пов'язані з координацією робіт окремих ланок відповідно до розроблених планів раціоналізації інфраструктури, пов'язування в часі виконання різних робіт, уточнення і коректування планів.

Аналіз літератури дозволяє дати класифікацію методів управління інфраструктурою підприємства за різними класифікаційними ознаками (Табл. 1).

Таблиця 1.

Класифікація  методів управління інфраструктурою

 Принципи управління виробничою інфраструктурою підприємства.

Застосування даних методів управління залежить, насамперед, від підходу, контексту, в якому вони застосовуються. Типи підходів до управління  представлені на рис 2.

Рис.

Процесний підхід передбачає безперервну взаємозв'язок управлінських функцій, які об'єднуються процесами прийняття рішень та обміну інформацією [128]. Всі виконувані на підприємстві завдання розглядаються в контексті належності до конкретного бізнес-процесу і управління здійснюється шляхом впливу на складові частини процесів з урахуванням наявних зв'язків між ними. Відповідно до стандарту ІСО 9001- 2001 процесний підхід в управлінні - це систематична ідентифікація та менеджмент застосовуваних процесів в організації [2]. До методів процесного управління відносять методи планування ресурсів виробництва (MRP), реінжинірингу бізнес-процесів (BRP), АВС функціонально-вартісний

аналіз та інші [23].

Системний підхід пов'язаний з розглядом керованого об'єкта як сукупності взаємопов'язаних компонентів, що змінюються залежно від стану зовнішнього середовища і внутрішніх причинно-наслідкових зв'язків.

Системний підхід до управління є найбільш поширеним, оскільки майже всі об'єкти управління являють собою відкриті імовірнісні системи.

Даний підхід дозволяє враховувати впливи від прийняття управлінського рішення у всіх елементах системи, а також застосовувати універсальні методи оцінки ефективності розвитку систем. При ситуаційному підході обґрунтованість застосування відповідних методів управління визначається конкретною ситуацією. Даний підхід припускає, що кожному типу управлінських ситуацій, станом зовнішньої середовища і розв'язуваної задачі відповідають свої оптимальні вимоги до засобам і інструментам управління [128]. Отже, рішення по застосуванню відповідних впливів управління повинні прийматися на підставі проведення ситуаційного аналізу.

Комплексний підхід заснований на розгляді проблем управління в їх взаємозв'язку з використанням декількох наук, що вивчають ці ж проблеми. Комплексність в даному випадку проявляється в сукупності прийомів управління, веде до міждисциплінарної інтеграції управління [74, 137].

Логістичний підхід заснований на розгляді керованого об'єкта як сукупності матеріальних і нематеріальних потоків і запасів. Реалізація даного підходу пов'язана з оптимізацією схем управління рухом матеріальних та інформаційних потоків, здійсненням комплексу заходів щодо оптимізації величини замовлення і рівня запасу інфраструктурної продукції, планування найбільш вигідних маршрутів руху товарів, ресурсів, інформації [64, 83, 135].

Ризиковий підхід передбачає врахування ризиків при формуванні та управлінні системою. Даний підхід орієнтований на виявлення всіляких факторів ризиків, оцінку можливих негативних подій та їх наслідків у керованій системі і формування моделі управління, спрямованої на уникнути ризикових подій або мінімізацію збитків від їх реалізації. З урахуванням значення інфраструктури в діяльності промислових підприємств управління підсистемами забезпечення на основі врахування ризиків, з точки зору автора, є одним з факторів підвищення ефективності його функціонування. Будь незначний збій в інфраструктурних процесах може призвести до серйозних втрат в основному виробництві, пов'язаних зі зниженням якості продукції, простоєм устаткування, збільшенням тривалості виробничого циклу і іншим. Наприклад, в інструментальній підсистемі виробничої інфраструктури реалізація ризику конструктивних недоробок виробів основного виробництва, що тягне за собою необхідність переробки технологічної оснастки, може викликати втрати на деяких підприємствах до 30-40% [30].

Тим не менш, аналіз літератури [26, 28, 75] дозволяє зробити висновок про те, що в рамках управління підприємством ризики інфраструктурних підсистем, як другорядних по відношенню до основного виробництва, практично не аналізуються ні у виробничому, ні в соціальному забезпеченні і не використовуються при формуванні відповідної стратегії обслуговування.

Враховуючи наявність патології «прихильність пасивного ризику» в системі менеджменту промислових підприємств, що виражається саме в відсутності націленості на активне управління факторами ризику, представляється необхідною розробка загальної моделі управління інфраструктурою саме на основі ризикового підходу. Крім цього, виявлені в першому розділі цього дослідження яскраво виражені системні ознаки інфраструктури промислового підприємства, дозволяють обґрунтувати доцільність застосування також системного підходу в управлінні.

Інтеграція ризикового і системного підходів дозволить здійснювати управлінський вплив на елементи інфраструктурного забезпечення, знаходяться у взаємозв'язку один з одним, з іншими підрозділами підприємства і з зовнішнім середовищем, з урахуванням виявлення та обліку негативних ризикових подій. Таким чином, повинна досягатися мінімізація ймовірності відхилення інфраструктурного процесу від запланованого.

У широкому сенсі модель - це подання об'єкта, системи або ідеї в деякій формі, відмінній від самої цілісності [72]. У даній роботі під моделлю управління автором розуміється описана на формалізованому мовою сукупність уявлень про систему управління, яка відтворює її структуру, основні принципи і види методів управління.