Виды составов преступлений

ЗМІСТ

Вступ

Актуальність теми дослідження. Людське суспільство, як і будь-яка інша складна система може функціонувати та розвиватися лише на основі певних правил, з – поміж яких обирається один з багатьох можливих варіантів поведінки того або іншого суб'єкта. Задля регулювання поведінки людей, об'єднань у суспільстві формуються певні правила поведінки, котрі орієнтуються на досягнення тієї чи іншої мети. Правила, що покликані регулювати життя суспільства, забезпечувати в ньому бажаний порядок і стабільність називаються соціальними нормами. Але невідворотно із встановленням правил поведінки виникають і такі поняття як злочин та злочинець.

Основою застосування кримінально-правових та кримінально-процесуальних норм є класифікація злочинів, а виділення окремих видів складів злочинів має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх суттєвих ознак, а в кінцевому рахунку – для точної кваліфікації злочину.

У зв'язку з цим, предметом курсової роботи є такі поняття як види складів  злочинів та значення їх для правильної кваліфікації, оскільки ці проблеми є  зараз доволі актуальними не тільки в науковій діяльності в галузі кримінального, але і в юридичній практиці.

Склад злочину (на початковому етапі  досудового слідства – кілька складів  злочинів) виступає як мета пізнання. У  процесі збирання доказів ними підтверджуються  елементи одних складів злочинів і спростовуються елементи інших. Склади злочинів, елементи яких не дістали підтвердження, "відпадають". Ті ж склади злочинів, які були доведені, ставляться у вину обвинуваченому. Тому кваліфікація злочину є важливим моментом не тільки при винесенні постанови про притягнення особи як обвинуваченого і складанні обвинувального висновку, а й під час розслідування і судового розгляду кримінальної справи.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є кримінальне законодавство України.

Предмет дослідження – види складів злочинів.

Метою курсової роботи є дослідження видів складів злочину.

Мета роботи передбачає виконання  таких завдань:

• визначити теоретичні засади дослідження видів складів злочину;
• дослідити види складів злочину;
• визначити значення видів складів злочину для правильної кваліфікації.

Теоретико-методологічною основою роботи є праці таких дослідників, як Коржанський М.Й., Кудрявцев В.Н., Навроцький В.О., Тацій В.Я, Устименко В.В. та ін.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів конференцій, спецкурсів.

Методи дослідження: історико-типологічний, метод теоретичного аналізу й систематизації, соціокультурний аналіз.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження видів складів  злочину

1.1. Поняття злочину та його  ознаки

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості – той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості – прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків  людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою [15].

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1. поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;
2. визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку [15].

Поняття злочину в кримінальному  праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається великого значення.

В історії кримінального права  поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення – соціальній чи правовій характеристиці злочину, – можна виокремити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення – відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінальне каране (злочинним є те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин – суспільно небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і  юридичну характеристику злочину (злочин – суспільно небезпечне і передбачене  кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про  те, яке з цих визначень є  більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі. що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально  точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу – воно дозволяє відповісти не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання, чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину [15].

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює: "Злочином є  передбачене цим Кодексом суспільно  небезпечне винне діяння (дія або  бездіяльність), вчинене суб'єктом  злочину".

Перше, що підкреслюється в цьому  визначенні, це характеристика злочину  як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен  бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать Інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння – свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), – не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 КК є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння [15].

Аналіз ч. 1 ст. 11 КК показує, що в  ній чітко закріплені три ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки – суспільна небезпечність і винність – є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Третя – передбачення діяння КК – формальна, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність.

Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка  визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає й обов'язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань кодекс визначає, "які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили". У цій нормі чітко відбивається нерозривний зв'язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину. Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності.

З урахуванням цих ознак можна  дати наукове визначення поняття  злочину: злочином визнається суспільно  небезпечне, винне, протиправне і  кримінальне каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна  ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам. які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це – об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння обумовлені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв'язком з тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві. У частині 1 ст. 11 КК суспільна небезпечність як обов'язкова ознака злочину тільки називається, її зміст закон не розкриває. Між тим порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних тощо) свідчить, що суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення є значно більшою. Не тотожні за своєю небезпечністю і різні злочини. Досить порівняти вбивство і крадіжку [15].

Оцінка суспільної небезпечності  діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує суспільно небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня виступають об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину: об'єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб вчинення злочину, форма вини, мотив і мета тощо. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об'єктивну, реальну небезпечність злочину – його тяжкість. Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона, по-перше, є основним об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє дати класифікацію злочинів за ступенем тяжкості; по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією з загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК).

Другою обов'язковою ознакою  злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність.

У цій ознаці відбивається найважливіший  принцип кримінального права  – принцип суб'єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності  вини, що випливає зі ст. 62 Конституції  України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 КК є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність  об'єктивного і суб'єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним  ставленням особи до нього, так і  зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв'язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином.

Обов'язковою ознакою злочину  є також його протиправність. Протиправність як формальна ознака злочину означає передбачення його в кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов'язана із суспільною небезпечністю: вона є суб'єктивним вираженням об'єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кримінальна протиправність – юридична, правова оцінка суспільної небезпечності, закріплена в законі. Саме суспільна небезпечність, її ступінь визначає об'єктивні межі протиправності. За цими межами питання про криміналізацію діяння поставати не може. Виділення законом кримінальної протиправності як обов'язкової ознаки злочину являє собою конкретне вираження принципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільно небезпечне діяння, яке передбачено законом як злочин. Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів. Тому, якщо навіть діяння становить небезпеку для суспільства, але не передбачене законом про кримінальну відповідальність, воно не може розглядатися як злочин [15].

Звідси випливає найважливіше положення  про неможливість застосування кримінального  закону за аналогією до діяння, що прямо  в ньому не передбачене. Частина 4 ст. 3 КК прямо вказує, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією забороняється.

Слід зазначити, що кримінальні  кодекси України 1922 і 1927 років Допускали  аналогію закону, яка означала, що у  разі відсутності в Кримінальному  кодексі вказівок на окремі види злочинів, покарання застосовується за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі за важливістю і характером злочини, з урахуванням правил Загальної частини. Введення в ці роки аналогії мало усунути прогалини в кримінальному законі, що пояснювалося неможливістю передбачити в тих умовах у КК вичерпний перелік злочинів. Хоча аналогія в перших КК і обмежувалася якоюсь мірою обов'язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і передбаченого кримінальним законом) за об'єктивними ознаками, вона відкривала простір суб'єктивному розсуду правозастосовних органів в оцінці діяння як злочину і, зрештою, часто призводила до порушення закону. Тому необхідність зміцнення законності вимагала виключення аналогії з кримінального кодексу та утвердження принципу: немає злочину без вказівки на те в законі. Це й було зроблено вже в ст. 7 КК України 1960 p., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у цьому кодексі не містилося. Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший принцип законності: "Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення". Частина 4 ст. 3 КК цілком відповідає цьому положенню Конституції України.

З ознакою протиправності пов'язана  четверта обов'язкова ознака злочину – його караність. Під караністю розуміють погрозу застосування покарання за злочин, що міститься в кримінально-правових санкціях. Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності і протиправності діяння. Діяння тому і є кримінально караним, що воно суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин [15].

У той же час діяння, за яке в  законі передбачене кримінальне  покарання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку  його вчинення за нього не буде призначене покарання (наприклад, після закінчення строків давності, за амністією й ін.). Ще в 1961 р. В.В. Сташис справедливо писав, що "зовсім неправильно ототожнювати караність як ознаку злочину із застосуванням покарання в будь-якому випадку його вчинення. Караність слід розуміти як встановлення в законі за вчинення певного діяння кримінально-правової санкції, яка дає можливість застосування в належних випадках (а не завжди) покарання" [15].

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок, що тільки наявність сукупності розглянутих чотирьох ознак – суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності – характеризує діяння, вчинене суб'єктом злочину, як злочин.

1.2. Відмінність злочину від інших правопорушень

Злочин – не єдиний вид правопорушення. Тому виникає питання про місце злочину в системі правопорушень, відмежування його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових. Питання це не лише теоретичне: той або інший вид правопорушень тягне за собою різну за суворістю відповідальність, різні обмеження для особи, яка його вчинила. Тому правильне визначення виду правопорушення має велике практичне значення не лише для охорони суспільних відносин, але й для захисту прав осіб, що їх вчинили.

Аналіз поняття злочину показує, що саме його суспільна небезпечність, її ступінь розкривають сутність злочину як виду правопорушення. Тому в кримінальному праві обґрунтовано визнається, що саме суспільна небезпечність  є тим критерієм, що має бути покладений в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Однак щодо питання, яким чином вона виконує цю розмежувальну функцію, серед науковців немає єдності.

Існують два різних підходи до вирішення  цього питання. Одні юристи, відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, шо лише злочин має суспільну небезпечність, що це специфічна соціальна властивість лише злочину. Інші правопорушення не є суспільно небезпечними: їм притаманна лише така властивість, як суспільна шкідливість. Тобто відповідно до такої точки зору має місце якісна різниця в соціальній природі злочину й інших правопорушень: злочин за своєю природою – це суспільно небезпечне діяння, а іншим правопорушенням така соціальна властивість не притаманна, бони є лише суспільне шкідливими, тобто здатні заподіювати шкоду окремим державним, суспільним, особистим інтересам. Таким чином, відповідно до цієї точки зору, злочин та інші правопорушення – якісно самостійні види правопорушень не лише за правовою природою, ознакою протиправності, але й за їх соціальним змістом – матеріальною ознакою [15].

Інша точка зору виходить з єдності  соціальної природи всіх правопорушень  – їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між злочином та іншими правопорушеннями визначають за ступенем суспільної небезпечності. Специфіка злочину виявляється саме в підвищеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. А тому відмінність злочину від інших правопорушень відрізняється кількісною, а не якісною характеристикою.

Така точка зору є більш обґрунтованою, оскільки будь-яке правопорушення заподіює шкоду (чи містить у собі загрозу  заподіяння шкоди) певним суспільним відносинам, що й визначає його соціальну і  правову природу як правопорушення. Але ступінь суспільної небезпечності різних видів правопорушень різна, а злочини в системі правопорушень – найбільш небезпечні. Це обумовлено і важливістю об'єкта, посягання на який визнається злочином, і характером і тяжкістю шкоди, способом вчинення діяння, формою і ступенем вини, мотивами і метою, а також всіма іншими об'єктивними і суб'єктивними його ознаками. Такий висновок підтверджується порівняльним аналізом злочинів та інших правопорушень, зокрема найбільш близьких до злочинів адміністративних деліктів [15].

Відповідно до ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення "адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачена адміністративна відповідальність". Частина 2 ст. 9 КпАП передбачає, що "адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності". Виходячи з цього, можна виділити такі ознаки адміністративного правопорушення: 1) протиправність – правопорушення прямо передбачено в Кодексі України про адміністративні правопорушення; 2) винність – воно повинно бути вчинене умисно або з необережності; 3) правопорушення посягає на охоронювані законом об'єкти; 4) адміністративна караність – адміністративними правопорушеннями можуть бути визнані тільки такі діяння, за які передбачені заходи адміністративного стягнення. Заходами адміністративного стягнення є: попередження, штраф, сплатне вилучення предмета, що є знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, грошей, отриманих внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину (права керувати транспортними засобами, права полювання), виправні роботи, адміністративний арешт [15].

Порівняння понять адміністративного  правопорушення і злочину дозволяє визначити їхні спільні ознаки. Багато спільного й в характері заходів впливу (штраф, позбавлення спеціального права, виправні роботи – передбачені в ст. 24 КпАП як заходи адміністративного стягнення, а в ст. 51 КК – як види кримінального покарання). Однак порівняння близьких за характером діянь адміністративних правопорушень і злочинів чітко показує їх відмінність у ступені суспільної небезпечності, а відповідно, і різний ступінь суворості однойменних заходів впливу.

Насамперед наголосимо на тій обставині, що особлива важливість ряду об'єктів, наприклад, основ національної безпеки України, життя, здоров'я людини, виключає визнання посягань на них адміністративними правопорушеннями. Тому державна зрада, вбивство, тяжке тілесне ушкодження можуть вважатися лише злочинами. Посягання ж на інші об'єкти, наприклад, власність, громадський порядок, господарську діяльність, можуть бути як злочинами. так і адміністративними правопорушеннями. Однак у цих випадках їх правову природу визначають тяжкість шкоди, небезпечність способів, форма і ступінь вини, мотиви, мета, повторність та інші ознаки. Так, наприклад, ст. 164 КпАП передбачає відповідальність за "заняття господарською діяльністю без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), якщо його отримання передбачене законом", а стаття 202 КК визнає це діяння злочином, якщо воно було пов'язане з отриманням особою доходу у великих розмірах. Порушення вимог законодавства про працю передбачене в ч. 1 ст. 41 КпАП як адміністративне правопорушення. Якщо ж таке правопорушення було грубим, то воно є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність на підставі ст. 172 КК.

1.3. Поняття складу злочину

У боротьбі зі злочинністю найважливіше досягти ефективності цієї боротьби і не допустити порушення закону. Тому головне у притягненні до кримінальної відповідальності – мати для цього законні підстави і дотримуватись кримінального закону.

Згідно зі ст. 2 КК України до кримінальної відповідальності може бути притягнута лише та особа, яка винна у вчиненні злочину, передбаченого законом суспільно небезпечного діяння.

У цьому законоположенні є визначені  кримінальним законом підстави кримінальної відповідальності: кримінальній відповідальності підлягає лише особа, яка винна у  вчиненні злочину.

Але як це визначити? Як встановити, що саме ця певна особа вчинила злочин? Чим і як виміряти чи виважити її дії?

Для цього у кримінальному законі встановлюються, визначаються чіткі, певні  ознаки суспільно небезпечних дій, які вчинила особа, і сукупність яких утворює підстави кримінальної відповідальності.

Вся сукупність встановлених кримінальним законом ознак, які характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин, називається складом злочину [11].

Визначення поняття складу злочину  вказує на те, що:

1. Ознаки складу злочину встановлюються лише кримінальним законом, ні в якому іншому законодавчому акті ознаки злочину міститися не можуть (крім випадків прямо і безпосередньо визначених кримінальним законом у так званих нормах із бланкетними диспозиціями, наприклад, у ст. 203 КК – заборонені види господарської діяльності визначаються в постановах Уряду, у ст. 286 КК – правила безпеки руху затверджуються Кабінетом Міністрів України і т. ін.).
2. Склад злочину утворює лише певна кількість встановлених кримінальним законом ознак, тобто склад злочину може бути лише там і тоді, де і коли є повна сукупність ознак злочину, які встановлені законом [11].

Склад злочину – це завжди повна  сукупність його ознак. Не може бути неповного  складу злочину. Неповність чи відсутність  хоча б однієї із ознак, встановлених чи передбачених законом для певного злочину, стверджує відсутність цього злочину, тобто такого злочину немає, не існує.

Якщо встановлено і доведено, доказано, що вчинене містить 99,99% встановлених законом ознак якогось злочину, то це, безперечно, свідчить про те, що такого складу злочину в діях особи, яка вчинила такі дії, немає.

Склад злочину – це тільки 100% встановлених законом ознак, тільки при такій  їх кількості можна стверджувати, що дії особи містять установлений кримінальним законом склад злочину.

Найчастіше порушується кримінальний закон тоді, коли непевно і неповно  встановлюються всі ознаки складу злочину, і дуже часто вироки про засудження скасовуються за відсутністю в діях особи складу злочину'. Безпідставно, наприклад, було притягнуто до кримінальної відповідальності Ц. за ч. 3 ст. 154 КК 1960 р. (за спекуляцію в особливо великих розмірах). Протягом двох років Ц. купив у громадян і перепродав через комісійні магазини два автомобілі ВАЗ, одержавши при цьому певну наживу.

Президія обласного суду, розглянувши  справу Ц., зазначила, що відповідно до ст. 7 КК 1960 р. злочином визнаються дії, які заподіяли шкоду конкретним суспільним відносинам. Об'єктом спекуляції є відносини, що забезпечують нормальну  діяльність державних або кооперативних організацій торгівлі товарами за встановленими цінами, а тим самим – і додержання матеріальних інтересів покупців. У справі Ц. доведено, що він купував автомашини не в системі державної або кооперативної торгівлі, а у громадян за договірними цінами, з оформленням угод через комісійні магазини. За таких обставин ні державній чи кооперативній торгівлі, ні покупцям шкоди не заподіяно [23].

Згідно з законом, відповідальність за спекуляцію можлива лише за наявності попередньої скупки з метою наживи товарів, на які встановлено державні роздрібні ціни, на підприємствах торгівлі та в інших організаціях, що реалізують товари населенню. Суд визнав, що Ц. купував автомобілі для власного користування, причому обидва вони мали дефекти, які було усунуто після ремонту.

Як власник автомобілів, відповідно до ст. 86 Цивільного кодексу України, він мав право розпорядитися  ними на свій розсуд. Отже, купівля підсудним  у громадян автомобілів та наступний  їх продаж за завищеною порівняно  з купівельною ціною не містять складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 154 КК України 1960 р., зазначила президія обласного суду.

3. Тільки вся сукупність установлених  кримінальним законом ознак може  характеризувати певні суспільно  небезпечні дії як злочин.

Ніякі інші державні органи чи посадові особи не можуть видавати кримінальні закони, а тому і не можуть (не правомочні) встановлювати ознаки складу злочину. А це означає, що визнавати ті чи інші суспільно небезпечні дії злочином можна лише тоді, коли ці дії містять всі ознаки складу злочину. Тобто, вчинення особою будь-яких суспільно небезпечних дій, які не містять всіх ознак, встановлених кримінальним законом, означає, що в її діях складу злочину немає. А відсутність в діях особи складу злочину означає, що вона злочину не вчинила [11].

Отже, все наведене дає обґрунтування  для висновку, що склад злочину  є єдиною, необхідною, законною і  достатньою підставою кримінальної відповідальності. Єдиність складу злочину як підстави кримінальної відповідальності полягає в тому, що інших підстав кримінальної відповідальності немає.

Необхідність складу злочину як підстави кримінальної відповідальності в тому, що без наявності складу злочину кримінальна відповідальність згідно з законом не може настати, неможлива. Законність складу злочину як підстави кримінальної відповідальності в тому, що вона встановлена законом (ст. 2 КК) і виключає сваволю при вирішенні питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності, дає можливість доказувати обґрунтованість притягнення до кримінальної відповідальності або спростувати її.