Антична філософія. 5

Антична філософія (спершу грецька, а  потім римська) охоплює більш  ніж тисячолітній період із VI ст. до н. є. до VI ст. н. є., зародилася в стародавньогрецьких полісах (містах-державах) демократичної орієнтації і змістом, методами і метою відрізнялася від східних способів філософствування, міфологічного пояснення світу, притаманного ранній античній культурі. Формування філософського погляду на світ підготовлено стародавньогрецькою літературою, культурою (творами Гомера, Гесіода, гномічних поетів), де ставилися питання про місце і роль людини в універсумі, формувалися навички встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувалися відповідно до почуття гармонії, пропорцій та міри. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи й метафоричну мову міфології. Але якщо для міфу образ світу й справжній світ віддільні, нічим не відрізнялись і, відповідно, порівняні, то філософія формулює як свою основну мету: прагнення до істини, чисте й безкорисливе бажання наблизитися до неї. Володіння повною і визначеною істиною, за античною традицією, вважалося можливим лише для богів. Людина ж не могла злитися із «софією», оскільки смертна, скінченна, обмежена в пізнанні. Тому людині доступне лише невпинне стремління до істини, ніколи не завершене повністю, активне, діяльне, пристрасне бажання істини, любов до мудрості, що випливає із самого поняття філософія.

 Основні етапи розвитку для  давніх греків які жили в  період античної філософії новлення  цивілізації, світ – величезне зібрання різноманітних природних і суспільних сил та процесів. Як жити у такому світі? Хто править світом? Як узгодити власні можливості з таємними й могутніми силами природи? Що є буття і які його підмурки, початок? Буття асоціювалося з численністю постійно змінюваних стихій, а свідомість – з обмеженою кількістю понять, що стримували хаотичний прояв стихій. Пошук стійкого першопочатку в змінному кругообігу явищ неосяжного Космосу – основна пізнавальна мета стародавньогрецької філософії. Тому античну філософію можна зрозуміти як учення про «перші початки і причини». За своїм методом такий історичний тип філософії прагне раціонально пояснити буття, реальність як цілісність. Для античної філософії є значущими розумні докази, логічна аргументація, риторико-дедуктивна раціональність, логос. Перехід «від міфу до логосу» створив відомий вектор розвитку і духовної культури, і цивілізації Європи.

 У розвитку античної філософії  виділяється чотири основних  етапи.

 Перший етап – охоплює  VII-V стст. до н. є. і називається досо-кратівським. Філософи ж, які жили до Сократа, так і називаються -досократики. До них належать мудреці із Мілета (так звана Мі-летська школа – Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт із Ефеса, Елейська школа (Парменід, Зенон), Піфагор і піфагорійці, ато-місти (Левкіпп і Демокріт). У центрі ранньої – досократівської -грецької натурфілософії стояли проблеми фізики та Космосу.

 Другий етап – приблизно  із середини V ст. до н. є. – до кінця IV ст. до н. є. – класичний. Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропологічний поворот у філософії. Філософська спадщина Платона й Арістотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і органічним формулюванням основних – класичних – проблем, найповніше узагальнює і відображає досягнення класичної епохи грецької античності.

 Третій етап у розвитку  античної філософії – кінець IV—II стст. до н. є. – звичайно називають елліністичним. На відміну від попереднього, пов’язаного з виникненням значних, глибоких за змістом і універсальних за тематикою філософських систем, формуються різноманітні еклектичні конкуруючі філософські школи: перипатетики, академічна філософія (Платонівська Академія), стоїчна й епікурейська школи, скептицизм. Усі школи об’єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Арістотеля до формування проблем етики, моралізаторською відвертістю в епоху присмерку й занепаду елліністичної культури. Тоді популярна творчість Теофраста, Карнеада, Епікура, Піррона та ін.

 Четвертий етап у розвитку  античної філософії (І ст. до  н. є. -V-VI стст. н. є.) – період, коли вирішальну роль в античності став відігравати Рим, під вплив якого потрапляє Греція. Римська філософія формується під впливом грецької, особливо елліністичної. У римській філософії виділяються три напрямки: стоїцизм (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій), скептицизм (Секст Емпірик), епікуреїзм (Тит Лук-рецій Кар). У III—V стст. н. є. в римській філософії виникає і розвивається неоплатонізм, визначний представник якого є філософ Пло-тін. Неоплатонізм значно вплинув не тільки на ранню християнську філософію, але й на всю середньовічну релігійну філософію.

Досократівська антична філософія

 Слово "античний” в перекладі  з латинської означає «давній». Але у звуженому й усталеному  вживанні воно позначає початок  європейської культури та цивілізації,  греко-римський давній світ. Відповідно до "античної філософії" входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття "антична філософія" ширше від поняття "давньогрецька філософія", бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять чітко видно у розгляді етапів розвитку античної філософії.

^ Етапи розвитку античної філософії:

 – натурфілософський (фізичний) або рання класика (VII- V ст. до Р.Х.).

 – висока класика (V-IV ст. до. Р.Х.)

 – пізня класика або завершальний цикл античної філософії.

 До нього входять періоди:

 • елліністична філософія (ІV—1ст.до Р.Х.).

 • олександрійська філософія (І ст. до Р.Х.—V-VI ст.).,:

 • римська філософія (І—VI ст.).

Отже, на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець і філософствування, і філософської поведінки.

^ Особливості античної філософії:

 – Набула автономного (щодо інших сфер суспільного життя) характеру розвитку; завдяки цьому вона вперше отримала тут свою назву.

 – Посіпала відкритою та доступною: всі вільні громадяни, окрім жінок, мали право займатися філософією

 – Терпимо ставилась до  різних ідей та позицій (окрім атеїзму)

 – Була надзвичайно пластичною, тобто здатною набувати різних форм та виявлень

 – Була надзвичайно динамічною  у розвитку (саме тому. що приймалися  різні позиції і відбувалося швидке нарощування ідей, знань проблем)

^ Умови, що сприяли появі феномену античної філософії

 – географічно-кліматичні —розміщення Волконського півострова, де починався розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європа, Азія, Африка); сприятливий клімат: наявність різноманітних природних зон (гори. долини, ріки. морські затоки), що, врешті, створювало ефект своєрідної "природної лабораторії" для випробовування людської кмітливості, розумності та активності

 – культурно-історичні — Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати; сама вона у цьому плані була «цивілізацією другого порядку»

 – соціальні — високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності; існування полісної (невеличкі міста-держави) форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, культивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргументації та доведенню (у демократичних полісах найважливіші державні рішення приймалися на загальних зборах, де всі законні громадяни мали право висловити свою позицію)

 – відносна зрозумілість  античної міфології та її близькість до людини

 – талановитість, активність  та рухливість стародавніх греків

 Класичний характер розвитку  античної філософії виявився, зокрема,  у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.

^ Натурфілософія - це філософське  осмислення природи ("натури" - лат.).

 Грецькою мовою слово природа  звучить як "фізис ", тому  таку філософію у Стародавній  Греції називали "фізичною ", а  філософів цього періоду —  "фізиками". Світ природи з його масштабом, розмаїтістю та міццю найперше впадає в око допитливої людини, тому й думка, що осягає буття, розпочинається з осмислення природи. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як "все". Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити "есе"? Вона й повинна розпочати з деякого "початку", тобто з того, з чого може це "все" постати або початися: з "архе" — найпершого, або давнього.

 Отже, на першому етапі розвитку  античної філософії природа постала  як її об 'єкт, а першою проблемою  цієї філософії — проблема  пошуку вихідного початку буття  ("архе").

 Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624— 526 рр. до Р.Х.).

 Від нього до нас дійшло  дві тези: "Усе з води" та "Усе має душу". Філософом  Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку  про псршопочаток ("архе") світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води немає життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.

 Учень Фалеса —Анаксімандр (610—546 рр. до Р.Х.), стверджував, що "архе" саме по собі не схоже ні на що; це — "апейрон", невизначене та безмежне. Думка Анаксімандра була проникливою, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні "апейрона".

 Третій представник мілетської  школи Анаксімен (585—525 рр. до Р.Х.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить  невизначений, але доступний для  сприйняття, необхідний для життя  і рухливий. На думку Анаксімена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері  інших питань, наприклад Фалес  був видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток —  розроблення ідей про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реаільності.

 До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що "все подібне до числа або пропорції". Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570—бл. 500 рр. до Р.Х.). Як Піфагор прийшов до ідеї числа як вихідного виміру всього, що існує? Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що "все" є щось "одне", то тоді світ ("есе") стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, та", а кількісні, усе можна виміряти числом.

 Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення, а також відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов'язане з речами, є невидиме само по собі, тобто абстрактне. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття, як "космос", "гармонія", "філософія". Давні джерела переповідають, що саме Піфагор уперше назвав себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).

 Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора — Геракліт Ефеський (544—483 рр. до Р.Х.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.

Оскільки до Геракліта вже були створені філософські вчення, відмінні між собою, то він вважав за необхідне  в розумінні світобудови перенести акцент із питання «Що?» (Що є світ? Що є початком світу?) на питання «Як?» (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?).

 Питання «Що?» і «Як?» від  часів Геракліта Ефеського стають  основними питаннями пізнання (у тому числі й наукового), що перебувають в органічній єдності між собою.

 На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: "Усе тече, усе змінюється". Розгортаючи свої думки, Геракліт дає відповідь на запитання, що саме тече, як тече, куди тече. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом виходить, що світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню — до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія: "Весь цей Космос... є нічим іншим, як вогнем, що мірами спалахує та мірами згасає". Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світового закону — "логосу ". «Логос» — це слово, мовлення, хід думки, і, отже, — розумний порядок. Саме логос визначає міри поєднання протилежностей у світі: "Війна — всьому батько".

^ Будова світу (За Гераклітом Ефеським)

 Закон світового руху – Логос (Рух “мірами” від протилежного до протилежного)

 Земля (статична, холодна, волога) – Вода – Повітря – Вогонь (світли, рухливий, гарячий, сухий) – Повітря – Вода – Земля

^ Отже, Геракліт є засновником  діалектичного мислення, мислення, яке намагається різноманітність сущого звести да певної його внутрішньої енергетики.

 У реальному світі логос проявляє себе у вигляді блискавки — особливої дії особливого вогню (згадаймо, що Зевс керує світом за допомогою блискавки). Геракліт пояснював дією вогняної стихії усе, у т. ч. душу людини (особливий, сухий і чистий вогонь) і роботу інтелекту (просвітлення, "спалахи" при усвідомленні й т. ін.).

 Після Геракліта філософські вирішення питання про світобудову розвивалися через поєднання питань "Що? "і "Як?".

 Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натура філософії слід звернути на чотири школи.

^ Елейська школа (за назвою  міста Елея). Найвідоміші представники  Парменід (540— 450 рр. до Р.Х.) та  Зенон (490—430 рр. до Р.Х.). Парменід  стверджував, що за належної  уваги до процесу мислення  ми змушені будемо визнати: "Лише  буття є. а небуття узагалі немає". Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні згодом (у німецького філософа Г. Гегеля) дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.

 Зенон спрямував свої зусилля  на захист ідей Парменіда через  розроблення оригінальних задач-головоломок  ("апорії Зенона"), які доводили немислимість руху і змін.

* ^ Школа атомізму. Найвідоміший  давньогрецький атоміст Демокріт (480—390 рр. до Р.Х.) виходив із тези, що "ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо". Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу — атом (неподільний); його існування — запорука нсзнищснності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх — усе, що існусі А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ.

^ Основні положення атомістичної теорії походження:

 – вся природа складається з атомів;

 – атоми мають кількісні  властивості і не мають якісних;

 – властивістю атомів є  рух;

 – атоми відрізняються один від одного формою, місцем знаходження;

 – атоми рухаються в порожнечі,  яка, як і атоми, є матеріальною.

* ^ Школа еволюціонізму. Розробив  її ідеї Емпедокл (483—423 рр. до  Р.Х.), який вважав, що всі процеси  світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода я земля). та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові Подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любо» та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній пере­буває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).

 • ^ Школа ноології, або концепції  всесвітнього розуму. Розробив її  Анаксагор (500—428 рр. до Р.Х.), на  думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомсомсрій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу, Але конкретне поєднання гомсомсрій зумовлене дією світового розуму — нуса, або Нооса; саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. акад. В. Вернадськии використає термін "ноон" для позначення ноосфери — тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини. Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення - від простого => до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики => до диференційованої, від неусвідомленого => до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

Платон

(427-347 pp. до н. е.)

«Нема нічого сильнішого за знання; воно завжди її у всьому пересилює і задоволення, і все можливе»

 Значне місце в філософії  належить знаментому античному  фі­лософу Платону. Платон народився  у знатній аристократичній сім'ї. Серед предків його батька — цар Кодр. Мати пишалася сво­єю родовідністю із Солоном. Перед Платоном відкривалася перс­пектива політичної кар'єри. Спершу Платон опинився серед учнів Сократа не тому, що його привабила філософія сама по собі, а щоб краще підготуватися до політичної діяльності. Згодом Платон демонстрував інтерес до політики, про що свідчить розроблене ним у ряді діалогів і трактатів («Горгій», «Держава», «Політика», «Закони») вчення про ідеальну державу та її історичні форми. Брав активну участь у сицилійському експерименті втілення ідеалу правителя — філософа в період правління Діонісія в Сіракузах. Той вплив, який справив Сократ своїм вченням, способом життя, привів до того, що не політика, а філософія стала справою життя Платона, а улюбленим заняттям - перша в світі Академія.

Сократ дав Платону не тільки зразок віртуозної діалектики, спрямованої  на пошук точних визначень і понять, але й поставив ключову проблему невідповідності понять одиничних  проявів. Сократ бачив у дійсності  прекрасні речі, справедливі вчинки, але й бачив у світі речей безпосередні зразки прекрасного. Платон постулював існування таких зразків у вигляді самостійного первісного царства деяких ідеальних сутностей, передбачав, що за невидимими межами чуттєвого світу, в «розумному місці» («topos noetos»), є особливий клас предметів, ідей, своєрідна проекція яких і є загальні поняття, ідеї об'єктивні, не залежать від часу і простору, вічні, недоступні чуттєвому сприйняттю і осягаються лише розумом. Ідеї є суттю речей, тобто те, що кожну з них робить тим, чим вона є.

Досократики не змогли вийти із кола причин і початку фізичного порядку (вода, повітря, земля, вогонь, гаряче —  холодне, згущення розрідження тощо), до кінця пояснити чуттєво сприймане  за допомогою чуттєвого ж. «Друга навігація» (вираз Платона) зробила  ставку в пошуках першопочатків  і першопричин не на фізичну, а  на метафізичну, інтелігібельну, умоосяжну  реальність, що, за переконанням Платона, і с істинне, абсолютне буття. Будь-які речі фізичного світу мають свої вищі й останні причини в чуттєво несприйманому, невидимому світі ідей (ейдосів), або форм, і тільки через причетність до цих ідей існують. Слова кініка Діогена проте, що не бачить ні «чашності» (ідеї чаші), ні «стольності» (ідеї стола), спростовували так: «Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, щоб бачити стольність і чашність, у тебе немає розуму». Світ ідеальний - це не просто інший світ порівняно з чуттєво фіксованим земним буттям, що відрізняється від нього, немов причина від наслідку, оригінал від копії, як загальне (незмінне, безсмертне) від одиничного (змінного, смертного), духовне від тілесного. Духовне і тілесне протистоять один одному, також ціннісне: потойбічне царство ідей божественне, мудре, досконале, підноситься над неповноцінним, примарним світом чуттєвих об'єктів. Діоген Лаертський зазначав, що ідея (idea) Платона — це не тільки загальне, рід (genis), начало (arche), причина (dition), але й образ (eidos), зразок (paradeihma). Ідеї стають як джерело буття речей, як ідеальний зразок, споглядаючи який Деміург створює світ чуттєвих речей. Світ ідей виступає як ідеальний світ, стає метою земного буття. Завдання людини — наблизитися до справжнього світу — світу ієрархічно розташованих ідей, верховне місце серед яких належить ідеї Блага. «Ідея Блага, — за словами Платона, — причина всього правильного й прекрасного. У сфері видимого ідея Блага породжує світло і його володаря, а в сфері усвідомлюваного — сама володарка, від якої залежать істина й розуміння, і її повинен споглядати той, хто хоче діяти свідомо у приватному і в суспільному житті».

 За допомогою діалектичної  тріади «Єдність- Розум- Світова душа» Платон формулює концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв'язку множинний світ ідей, об'єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття. Основа всякого буття і всієї дійсності — єдине, що тісно зв'язане, переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по той бік» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине, як організуючий і структуруючий принцип буття, має межі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність безлічі безформних елементів, надаючи їм форму: сутність, порядок, досконалість, вища цінність. Єдине, за Платоном, є: по-перше, принцип (сутність, субстанція) буття; по-друге, принцип істинності й пізнаванності, адже лише те, що визначене — усвідомлюване, пізнане; по-третє, принцип цінності, оскільки саме обмеження спричинює порядок і вдосконалення.

 Друга основа буття - Розум  — є породженням Блага, однієї  із здатностей Душі. Розум не  зводиться Платоном тільки до  дис­курсивного судження, а й має також інтуїтивне осягнення суті речей, але не їх становлення. Платон підкреслював чистоту Ро­зуму, відмежовуючи його від усього матеріального, речового і того, що перебуває в становленні. Одночасно Розум для Платона не є якоюсь метафізичною абстракцією. З одного боку, Розум втілений у Космосі, у правильному й вічному рухові Неба, і це Небо бачимо своїми очима. З іншого — Розум є живою істотою, максимально узагальненою, гранично впорядкованою, доскона­лою та прекрасною. Розум і життя взагалі не розмежовуються Платоном, оскільки Розум теж є життя, але взяте в граничному узагальненні. Третьою іпостассю буття, за Платоном, — є Світова душа, що виступає як начало, яке об'єднує світ ідей із світом речей. Душа відрізняється від Розуму і від тіл принципом саморухання, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча й знаходить своє кінцеве існування саме в тілах. Світова душа — суміш ідей і речей, форми й матерії.

 З'ясування структури ідеального  світу дозволяє зрозуміти походження і структуру чуттєвого сприйняття фізичного космосу. Платон вважає, що порядок і міру вносить у світ Розум — деміург, який із любові до Блага взяв за взірець світ ідей, зліпив як майстер із доступної сировини чуттєво сприйняті речі. Структурні компоненти появи світу є: модель (ідеальний світ), копія (фізичний світ), Творець, зодчий, який створює копії відповідно до моделі. Модель — зразок вічна, вічний також Творець, але чуттєвий світ, продукт деміурга, народжений і тілесний, внаслідок чого із Хаосу породжується Космос, якому деміург надає досконалу форму сфери. Космос постає як досконала гармонійна істота, що є за своєю структурою божественний Розум, Світова душа й Світове тіло.

 Як же людина, за концепцією  Платона, може залучитися до  ідеального світу, сподіваючись досягнути бажаного Блага? Пла­тон дуалістично розглядає людину, протиставляючи в ній тіло її душу. Суть людини — розумна душа, а тлінне тіло — «темниця для душі». Завдяки розумній душі перед людиною відкривається можливість наблизитися до світу вічних, довершених, справжніх ідей. Душа, за Платоном, має подібну до нього природу і тому може пізнати буття. Оскільки людські душі породжені деміургом разом із Світовою душею, то мають початок, недоступний смерті, як недоступне їй все, що безпосередньо створено деміургом.

 Пізнання світу ідей для людини є досить скрутним, адже пе­редбачає обмеження тілесних задоволень. Поряд із розумною має і нерозумну частину душі, яка ділиться на афективну (емоційну, пристрасну) і чуттєво-хтиву, тісно зв'язану з плотськими бажаннями. У діалозі «Федон» Платон зазначає, що в тому разі, коли душі вели спосіб життя, винятково зв'язаний з тілами, пристрастями, хтивістю й насолодою, то в момент смерті не мо­жуть повністю відокремитися від тілесного. Тому такі душі блу­кають певний період, кружляючи навколо могил, подібно до привидів. Ті ж душі, які жили за законами доброчинності, вті­люються в тіла гідних людей або симпатичних тварин. Платон — прибічник ідеї метапсихозу (переселення душ у різні живі істоти), що бере початок у ерфіків і піфагорійців. Кращі душі дістаються прихильникам мудрості й краси, музи й любові, а гірші потрапляють у тіла тиранів.

Пізнання, за Платоном, виступає як спогад, пригадування первісного існування душі в світі ідей. У пам'яті людської душі, вважає Платон, ще з періоду її безтілесного занебесного існуван­ня немовби закладені ідеї Блага, Краси, Помірності, Справедливості та ін. Призначення людини — пригадати те, що вже побачене (його душею), але виявилося забутим, витісненим чуттєвими, тілесними бажаннями. Тому-то людина має шукати й пізнавати, тобто пригадати все істинне, досконале и прекрасне. до чого залучена її розумна душа. Пізнання — пригадування — виявляється і моральним очищенням. Збіг у самоосягненні, самопізнанні Істини, Добра й Краси приводить людину до досяг­нення Блага.

 У повсякденному житті люди  звичайно задовольняються такою  формою чуттєвого пізнання, як думка, гадка (doxa), що займає проміжне становище між неуцтвом і науковим знанням (episteme). У свою чергу, чуттєве знання (гадку) Платон розпо­діляє на уявлення й на вірування, а наукове знання на математико — геометричне (guanoia) і власне філософське, тобто чисте споглядання ідей (tesis). Мистецтво, за Платоном, не тільки розкриває істину, але й приховує її. Риторика є відвертою фаль­сифікацією істини, що безсоромно використовують політики й демагоги. Лише філософія як безкорисливе й діалектичне праг­нення до істини, як любов до мудрості, як алогічний і еротичний порив душі надає можливість їй пригадати все первісне буття серед мудрих і прекрасних богів. Платонівськнй Ерос — сила, яка повертає душам їх давні крила і вабить у позанебесні далі, до Блага й Абсолюту. Тематика Еросу й любовна аналітика надає філософії Платона не тільки відомий шарм, але й насамперед дозволяє інтерпретувати вічну загадкову спрямованість людини до істини — Добра Краси.

 Соціально-філософська концепція Платона розпочинається з пошуку оптимально прийнятної форми державного співжиття людей, (ідеальної держави), де найповніше реалізується його (життя) головний принцип - принцип справедливості. Справед­ливість філософ розглядає у найрізноманітніших вимірах: як здатність віддавати кожному належне; як мистецтво приносити користь друзям та шкоду ворогам; як уміння нікому ні в чому не шкодити; як те, що є корисним сильнішому, тощо. Через плетиво суперечливих визначень Платон поступово формулює висновок про те, що справедливість є такий стан суспільного життя, в якому кожен, займаючись своєю справою, отримує належне. Психологічні та моральні аргументи, на думку Платона, не розв'язують проблеми. Останнє є можливим лише через набли­ження дожиття, що досягається розв'язанням таких питань, як поділ праці, розмежування людей на соціальні верстви, відносини власності, організація влади тощо.

Саме поділ праці, згідно з Платоном, є головною причиною розмежування людей  у суспільстві на соціальні верстви. Для кожної з них — ремісників, воїнів, правителів — поняття справед­ливості с різним. Водночас загальна справедливість пануватиме там, де кожен займатиметься своєю справою: ремісник — пра­цюватиме, воїн — захищатиме державу, правителі — керувати­муть нею.