Архівознавство як наукова система та навчальна дисципліна

АРХІВОЗНАВСТВО ЯК НАУКОВА  СИСТЕМА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

Серед галузей науки і  навчальних дисциплін гуманітарного  циклу, роль і

значення яких неухильно  зростає, одне з чільних місць  посідає

архівознавство як система  наукових знань про архіви, архівну  справу, її

історію, теорію і практику.

  Словом «архів» у Стародавній Греції називали будинки вищих урядових

установ, де ухвалювалися і  зберігалися важливі державні акти. В сучасній

професійній лексиці поняття  «архів» має два основних значення: а)

соціальна інституція (спеціалізована і установа), що забезпечує потреби

суспільства у ретроспективній  документній інформації через архівні

документи, організовуючи  їх зберігання та користування ними; б)

сукупність документів, сформованих  в результаті діяльності установ,

підприємств, організацій, окремих  осіб. Архіви – скарбниці

історико-культурної . пам’яті  народу. Відповідно до Конституції  України

(ст. 54), і «культурна спадщина  охороняється законом. Держава  забезпечує

збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять

культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну  культурних

цінностей народу, які знаходяться  за її межами’4. Архіви є

інформаційними системами, де застосовуються новітні інформаційні

технології під час  опрацювання, класифікації, зберігання і використання

документів. Водночас архіви є установами державного управління і

багатьма своїми функціями  тісно пов’язані з різними  сферами державного

життя. Галузь життєдіяльності  суспільства, яка охоплює наукові,

організаційні, правові, технологічні, економічні та інші питання

діяльності юридичних  і фізичних осіб, пов’язані з  нагромадженням,

обліком, зберіганням архівних доку ментів та використанням відомостей,

що містяться в них, називають архівною справою.

Знання про архіви, як і самі архіви, зародилися давно, але  наукового

характеру вони набули в  країнах Західної Європи у XVIII ст., в  Росії та

Україні – в середині XIX ст. На зламі XIX-XX ст. виник термін

«архівістика». Спочатку його пов’язували з вивченням історії архівної

справи, збиранням і зберіганням  документів, а згодом до завдань

архівістики почали відносити розроблення наукових основ організації

роботи з документами, їх пошуку, відбору і публікації. В 1920-х роках

поряд з поняттям «архівістика» дедалі частіше стали вживати термін

«архівознавство», який відображав не лише прикладне, а й

теоретико-методологічне  призначення цієї галузі знань. Оскільки

архівознавство сформувалося в рамках історичної науки і виділилося в

окрему галузь у процесі  диференціації наук, тривалий час  його вважали

«допоміжною історичною дисципліною», а починаючи з 1970-х років -

спеціальною галуззю історичної науки. З розширенням сфери діяльності

архівів, збагаченням їх функцій та підвищенням ролі в

державно-політичному, науково-культурному  і духовному житті,

архівознавство набуло статусу  автономної наукової системи, тісно

пов’язаної з історичною та іншими науками. 

Зв'язок архівознавства з іншими науками  та навчальними дисциплінами

Архівознавство  як система знань, або комплексна наука про архівну справу, тісно  пов'язане також із іншими науками  і навчальними дисциплінами, насамперед з історією, правознавством, філософією, культурологією. Як структурна одиниця  спеціальних галузей історичної науки архівознавство є невід'ємним  від вузлових проблем всесвітньої  історії, зокрема історії порубіжних з Україною держав: Білорусі, Литви, Молдови, Польщі, Росії, Румунії, Словаччини, Туреччини, Угорщини, Чехії - країн, з  якими пов'язане історичне минуле українського народу, або країн, де живуть українці: Австрії, Аргентини, Болгарії, Великобританії, Казахстану, Канади, Німеччини, Сполучених Штатів Америки, Франції, Швеції та ін.

Численними артеріями  взаємопроникнуті архівознавство та історія України, української державності, культури, філософської думки, але найрельєфніше ці зв'язки окреслюються з такими галузями знань як українознавство, історичне джерелознавство, археографія, історична географія; з джерелознавчими дисциплінами - палеографією, дипломатикою, сфрагістикою, текстологією, метрологією, хронологією та ін.

Архівознавство  спирається на здобутки політології, етнології, зокрема в тих розділах, що стосуються історії політичних партій та рухів, їх документальних масивів, формування української нації, етносів та етнічних груп, пам'яток історії та культури. В результаті взаємодії цих наук започатковується архівософія, покликана осмислити філософію архівістики, феномен архівів у всесвітньо-історичному процесі й розвитку цивілізацій.

Різноманітні плідні зв'язки пов'язують архівознавство з  документознавством - спеціальною дисципліною, яка вивчає закономірності утворення документів і займається розробленням методів їх створення, принципів організації документообігу та побудови систем документації. Обидві науки мають справу з документами, але документознавство досліджує ті, які функціонують у сфері управління, а архівознавство - у сфері їх зберігання та використання як носіїв історичної пам'яті та інформації. Спираючись на здобутки документознавства, архівознавці глибше проникають у зміст документів, встановлюють їх походження і характер, ідентичність та інформаційну цінність[9, c. 14-15].

Важливими є зв'язки архівознавства з філологічними  науками, які вивчають письмові тексти і на основі їх змістовного, мовного  і стилістичного аналізу здобувають знання з історії духовної культури суспільства. Особливістю інформаційних  ресурсів України є те, що значна частина його документів представлена давньоукраїнською, церковнослов'янською, польською, російською, давньогрецькою, латинською, а також німецькою, англійською, тюркською, давньотурецькою, французькою та іншими мовами. Все це вимагає від працівників архівних установ знання сучасних і класичних мов - давньогрецької і латинської.

В архівній справі, в технологіях зберігання та консервації  документів, їх реставрації, перенесенні  на інші носії інформації архівістам доводиться мати справу з сучасними  здобутками природничих і технічних  наук, зокрема фізики, хімії, біології, вірусологи, математики, кібернетики  та інформатики. Важко уявити сучасне  архівознавство поза зв'язками з найновішими  інформаційними системами і технологіями. Досвід розвинутих західних держав свідчить про додаткові можливості для  архівної практики та архівознавчих  досліджень, які відкривають сучасні  комп'ютерні системи, особливо в науково-довідковій та інформаційній діяльності установ.

Отже, архівознавство, що є самостійною науковою системою і навчальною дисципліною, має тісні  зв'язки з багатьма галузями знань  і дисциплінами. Вони мають двосторонній та багатосторонній характер. Найвагоміші  здобутки досягаються на міждисциплінарному рівні досліджень. Досягнення архівознавства стають надбанням інших наук, що в свою чергу підносить його роль і значення в інтелектуальній  та прикладній сферах суспільства[2, c. 6-7].

1.3. Джерельна  база та історіографія архівознавства

Архівознавство  має багату й різноманітну джерельну  базу, що охоплює загальноісторичні  та спеціальні архівознавчі джерела. Основний масив їх складають історичні  джерела, які набувають архівознавчого характеру внаслідок специфіки  пізнання. Класифікацію писемних архівознавчих  джерел проводять за критеріями, прийнятими в сучасному історичному джерелознавстві.

До першої групи  джерел належать нормативні акти та інші Документи державних органів, політичних партій, громадських і релігійних організацій, творчих спілок, пов'язані  із заснуванням архівів, визначенням  їх профілю і структури. До цієї групи  належать документи органів управління архівною справою, адміністрації архівів.

Другу групу складають  твори, промови, виступи державних  і громадських діячів з питань архівної політики, діяльності архівних установ та праці відповідальних працівників архівної галузі всіх рівнів, які містять інформацію про реалізацію архівної Політики, діяльність відповідних  установ.

Третю групу становлять так звані масові джерела, насамперед матеріали преси, періодики. Серед  них пріоритетними є матеріали  архівної періодики, зокрема журналів "Архівна справа" (1926-1931), "Радянський архів" (1931), "Архів Радянської України" (1932-1933), "Бюлетень Центрального архівного управління УРСР", "Архіви України" (з 1965 p.), "Студії з архівної справи та документознавства" (з 1996 р.) та ін. Інформація, вміщена на сторінках історичної та архівної періодики про досвід роботи архівних установ, нові надходження до архівів, підготовку архівістів, спорудження архівосховищ і архівних комплексів, є джерелом для дослідження історії та організації архівної справи.

До четвертої  групи джерел належать інструктивні та довідково-інформаційні матеріали, підготовлені архівними установами - службові інструкції, правила, путівники, довідники та інші, які дають цінну  інформацію щодо технології архівної роботи. З певною мірою умовності  до цієї групи можна віднести самі архівні фонди, облікову документацію, акти експертизи, каталоги і тематичні  картотеки, програмне забезпечення інформаційних систем тощо.

Джерельне значення мають і наукові праці з  історії, теорії та організації архівної справи, матеріали науково-практичних конференцій. Це п'ята група джерел, які є насамперед історіографічним джерелом архівознавства.

Як окрему, шосту, групу виділяють мемуари, спогади, щоденники і листування істориків, архівознавців, архівістів. Так, збереглися спогади М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Костомарова, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, В. Романовського та ін. істориків, епістолярій видатних архівознавців.

Комплексно використовуючи джерела всіх указаних груп, архівознавство збагачується новими знаннями, узагальненнями, теоретичними положеннями, поповнюється маловідомими фактами з історії  та практики архівної справи[1, c. 23-25].

Архівознавство, що є порівняно молодою наукою, має  широку історіографію. її можна трактувати як галузь знань про історію і  закономірності розвитку архівознавчих  досліджень, еволюцію її теоретико-методологічних принципів та повноту дослідження  проблем архівної справи.

Завдання її як предметно-проблемної історіографії полягає в тому, щоб дати відповіді на такі питання:

• які проблеми архівознавства досліджено з достатньою повнотою?

• які архівознавчі питання висвітлено частково, неповно  або невірно?

• які проблеми не порушувалися і не досліджувалися?

Аналіз відповідей на ці питання, їх синтез становлять історіографію  архівознавства, оскільки дають цілісне  уявлення про витоки архівознавчих  знань, основні етапи і здобутки їх розвитку, достовірність і повноту  дослідження теоретичних і практичних аспектів архівної справи, дозволяють прогнозувати подальші дослідження.

До завдань історіографії  архівознавства належить вироблення наукової періодизації розвитку архівознавчих  знань, виявлення найвагоміших наукових концепцій, з'ясування персонального  внеску вчених у розвиток архівної науки, створення їх творчих біографій.

Трансформація знань  про архіви у науку відбувалася  в середині та другій половині XIX ст. Цей процес проходив майже од-ночасно на українських землях, які були в складі Російської та Австро-Угорської імперій. Історія українського архівознавства тісно пов'язана з традиціями Києво-Могилянської академії, Університету Св. Володимира й Київської археографічної комісії (1843-1921), київської, харківської та львівської наукових історичних шкіл. Збирання давніх актів, підготовка і публікація "Архива Юго-Западной России" (1858-1914), "Актов, относящихся к истории Западной России" (1844-1853), "Джерел до історії України-Руси" (1895-1924) та ін. супроводжувалися розробленням теоретичних та методологічних питань архіві-стики. Наголос робився на джерелознавчих та археографічних аспекти архівної справи. Відпрацьовувалися методики пошуку, відбору, оцінки, описування давніх актів, принципів їх публікації, вироблявся понятійно-категоріальний апарат архівознавства. Біля витоків української архівістики стояли таки видатні вчені, як М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, О. Левиць-кий, М. Іванишев, М. Владимирський-Буданов, В. Антонович, М. Грушевський, О. Грушевський, В. Романовський та ін.

Вагомим є внесок в українську архівістику та джерелознавство В. Антоновича. Як один з подвижників української ідеї, В. Антонович утверджував в українській історичній науці традицію Документалізму. Він особисто підготував 9 томів "Архіву Південно-Західної Росії" (так офіційно називались українські землі), до яких увійшло понад 2 тис. документів і пам'яток, започаткував в Університеті Св. Володимира лекційний курс з джерелознавства, брав участь у виданні "Київської старовини", на сторінках якої оприлюднювалися архівні документи з авторськими коментарями.

Створення національної архівістики продовжив учень В. Антоновича - видатний український історик, політичний та державний діяч М. Грушевський. З його ініціативи було реформовано Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові, створено при ньому Археографічну комісію і започатковано видання "Українсько-Руського архіву". М. Грушевський утвердив в українській історичній науці дух відповідального і поважного ставлення до джерела, прищепив своїм численним учням інтерес до пошуку і збирання джерел, залучив їх до опрацювання архівних фондів Варшави, Відня, Женеви, Москви, Санкт-Петербурга, які мали великий документальний шар джерельної інформації з історії України. Отже, другу половину XIX ст. можна розглядати як перший етап становлення і розвитку українського архівознавства, якому в XX ст. попри всі суперечності судилося сформуватися як окремій галузі знань, а згодом набути статусу наукової системи[7, c. 10-12].

У XX ст. простежується  кілька етапів дальшого розвитку українського архівознавства, які за хронологічними рамками співпадають з основними  періодами розвитку української  історичної науки, а також історії  архівної справи. Рубіжною віхою другого  етапу, що охоплює перші три десятиріччя, стала Українська національно-демократична революція 1917-1920 pp., під час якої відродилася Українська держава, згодом знищена більшовиками. Національне державотворення дало поштовх виробленню державної політики в архівній галузі, розробленню проекту Національного архіву, офіційному заснуванню Національної бібліотеки, Української академії наук та Історичної секції в її структурі.

Зі встановленням  радянської влади в Україні почалася націоналізація архівів і зрештою  було проведено архівну реформу  на засадах централізації. Після  включення України до складу СРСР на її територію було остаточно поширено схему архівного будівництва  РФСРР. Політика коренізації (або "українізації") спочатку позитивно позначилася на розвитку архівної справи і архівознавства. В цей період закладалися наукові основи створення єдиного Державного архівного фонду України, розроблялася і впроваджувалася українська архівна термінологія, вироблялася методика описування фондів, експертизи цінності документів. Помітну роль у розвитку архівної науки відігравав журнал "Архівна справа" та інші фахові видання. Важливою подією цього етапу був вихід у світ книги В. Романовського "Нариси з архівознавства: Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архівах" (1927), яка стала першим навчальним посібником з архівознавства. Другий етап розвитку українського архівознавства завершився згортанням політики "українізації", дедалі глибшою ідеологізацією всіх наук на принципах партійно-класового підходу і революційної доцільності використання джерел, що знайшло офіційне закріплення у листі Й. Сталіна до журналу "Пролетарская революция" (1931).

Третій етап (1930-і - початок 1950-х років) пов'язаний з  остаточним утвердженням тоталітаризму  в СРСР. У цей час ще більше централізовувалася архівна система, яка підпорядковувалася Наркомату внутрішніх справ, було максимально звужено доступ до архівів. Масові репресії торкнулися працівників архівної галузі, істориків та архівознавців. Остракізму і звинуваченням в "українському буржуазному націоналізмі" було піддано посібник "Архівознавство. Елементарний підручник" (Харків, 1932 ). Разом з тим створення Кабінету архівознавства при Укрцентрархіві, публікація на сторінках "Радянського архіву" та "Архіву Радянської України" статей науковців і практиків, загалом націлених на обґрунтування централізації архівної справи, її закритості, протиставляння радянської архівної системи західноєвропейським, певною мірою сприяли удосконаленню архівних технологій. У 1940-х pp. до радянської архівної системи було включено архіви західних областей України, Буковини, Бессарабії, Закарпаття, які увійшли до УРСР. Значних втрат архівна справа зазнало під час Другої світової війни. У повоєнні роки було здійснено деякі заходи щодо відбудови архівів, повернення з евакуації документальних ресурсів, кадрового оновлення галузі, що позитивно вплинуло на архівознавчі дослідження. Важливою подією було відкриття на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка кафедри архівознавства (1944), згодом - історико-архівного відділення та аспірантури. Низку актуальних проблем архівної практики та архівознавства було порушено на сторінках "Науково-інформаційного бюлетеня Архівного управління МВС УРСР".

З середини 1950-х  років окреслився четвертий етап історії архівознавства, який тривав до розпаду СРСР. Його початок пов'язаний з хрущовською "відлигою", критикою культу особи Й. Сталіна, активізацією історичних досліджень, що не могло  не позначитися на архівній системі. Залишаючись під повним партійно-державним  контролем, архівна справа сформувалася в окрему галузь, якою керувало Головне  архівне управління при Раді Міністрів  СРСР (1966). Підготовка фахівців архівної справи зосереджувалася у Московському державному історико-архівному інституті, який разом зі Всесоюзним науково-дослідним  інститутом документознавства та архівної справи був своєрідним "законодавцем" і центром науково-теоретичної роботи в галузі архівознавства. На цьому етапі архівознавство набуло виразнішого статусу науки і навчальної дисципліни, було опубліковано низку праць і посібників3.

У 1960-1980-х роках  помітно розширилася тематика архівознавчих  досліджень в Україні, вийшли праці  з історії, теорії і практики архівної справи4, було захищено кілька кандидатських  дисертацій. Посилилась увага до науково-дослідної  роботи в центральних державних  архівах, зріс науково-теоретичний  рівень публікацій на сторінках науково-інформаційного бюлетеня "Архіви України" (з 1965 р.). На стан наукових досліджень негативно  впливала обстановка авторитаризму, застою, орієнтація на суто прикладну тематику, провінціоналізм[6, c. 91-93].

Проголошення у  серпні 1991 р. державної незалежності України, нова хвиля національно-культурного  відродження, демократизація країни, її входження у світове співтовариство започаткували п'ятий етап розвитку архівознавства, пов'язаний з потребою суспільства і держави в новому осмисленні ролі архівів, значення історико-архівознавчих, джерелознавчих та археографічних досліджень, прийняттям Закону України "Про національний архівний фонд і архівні установи" (1993, нова редакція - 2001), з реформуванням архівної системи України, її демократизацією. Важливою віхою в розвитку архівознавства стало заснування 1994 р. галузевої наукової установи. Помітними подіями в науковому житті архівів були наукові конференції "Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи" (1996), "Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917-1921 pp.)" (1997), архівознавчі читання в Національному університеті імені Тараса Шевченка, заснування нових часописів: "Студії з архівної справи та документознавства", "Архівіст", "Константи", "Пам'ятки" та ін.

Важливі теоретико-методологічні  проблеми архівознавства, особливо камеральної  археографії, висвітлено в монографії Г. Боряка5, де архівні фонди розглядалися як складова загальнонаціональних інформаційних  ресурсів, обґрунтовувалися шляхи створення  Археографічного реєстру національної спадщини України. Збагаченню знань  з історії архівної освіти і науки  сприяли дослідження І. Матяш  у 2002 р. побачила світ фундаментальна колективна праця "Нариси історії архівної справи в Україні".

Таким чином, архівознавство є комплексною системою знань, яка, з одного боку, органічно входить  в історичну науку, а з другого, - інтегрує в собі низку спеціальних  знань з теорії, історії і практики архівної справи, державного будівництва, документознавства, інформаційних систем. Архівознавство має свій предмет і об'єкт дослідження, спирається на різноманітну джерельну базу, застосовує широкий спектр дослідницьких методів, тісно пов'язане з іншими науками, навчальними дисциплінами. Як самостійна навчальна дисципліна архівознавство займає важливе місце в системі підготовки не тільки професійних архівістів, але й істориків, правників, філологів, культурологів, фахівців системи державного управління[12, c. 7-9].

Вступ

Актуальність теми. Серед галузей науки і навчальних дисциплін гуманітарного циклу, роль і значення яких неухильно зростає, одне з чільних місць посідає  архівознавство як система наукових знань про архіви, архівну справу, її історію, теорію і практику.

Словом "архів" у Стародавній Греції називали будинки  вищих урядових установ, де ухвалювалися і зберігалися важливі державні акти. В сучасній професійній лексиці  поняття "архів" має два основних значення: а) соціальна інституція (спеціалізована установа), що забезпечує потреби суспільства  у ретроспективній документній інформації через архівні документи, організовуючи їх зберігання та користування ними; б) сукупність документів, сформованих в результаті діяльності установ, підприємств, організацій, окремих осіб. Архіви - скарбниці історико-культурної пам'яті народу. Відповідно до Конституції України (ст. 54), "культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами"1. Архіви є інформаційними системами, де застосовуються новітні інформаційні технології під час опрацювання, класифікації, зберігання і використання документів. Водночас архіви є установами державного управління і багатьма своїми Функціями тісно пов'язані з різними сферами державного життя.

Галузь життєдіяльності  суспільства, яка охоплює наукові, організаційні, правові, технологічні, економічні та інші питання діяльності юридичних і фізичних осіб, пов'язані  з нагромадженням, обліком, зберіганням  архівних документів та використанням  відомостей, що містяться в них, називають  архівною справою.

З розширенням сфери  діяльності архівів, збагаченням їх функцій та підвищенням ролі в  державно-політичному, науково-культурному  і духовному житті, архівознавство набуло статусу автономної наукової системи, тісно пов'язаної з історичною та іншими науками.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси архівознавства як науки.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд  задач:

• визначити предмет, об'єкт і методи архівознавства;
• охарактеризувати зв'язок архівознавства з іншими науками та навчальними дисциплінами;
• дослідити джерельну базу та історіографію архівознавства;
• проаналізувати систему архівних установ України.

Наукова новизна  роботиполягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема архівознавства як наукової системи і навчальної дисципліни.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси архівознавства.

Предметом дослідженнявиступає розгляд архівознавстваяк науки.

1.Архівонавство  як наука і навчальна дисципліна

Серед галузей наук і навчальних дисциплін гуманітарного  циклу, роль і значення яких неухильно  зростає, одне з чільних місць  посідає архівознавство, як система  наукових знань про архіви, архівну  справу, її історію, теорію і практику.

Словом «архів»  у Стародавній Греції називали будинки  вищих урядових установ, де ухвалювались і зберігались важливі державні акти.

В сучасній професійній  лексиці поняття «архів» має 2 основних значення:

А) соціальна інституція, що забезпечує потреби суспільства  у документній інформації через архівні документи,організовуючи їх зберігання і користування ними;

Б) сукупність документів, сформованих в результаті діяльності установ, підприємств, організацій, окремих  осіб.

Архіви є скарбницями  історико-культурної спадщини народу, що охороняється законом. Це також інформаційні системи, де застосовуються новітні  інформаційні технології для опрацювання, класифікації, зберігання та використання документів.

Архіви – це ще й установи державного управління і, тому тісно пов’язані з різними  сферами державного життя.

Архівна справа –  галузь життєдіяльності суспільства, яка охоплює наукові, організаційні, правові, технологічні, економічні та ін. питання діяльності юридичних  і фізичних осіб, пов’язані з  накопиченням, обліком, зберіганням  архівних документів та використанням  відомостей, що, містяться в них.

Знання про архіви, самі архіви, зародились давно, але  наукового характеру набули в  країнах Західної Європи у 18 ст. В  Росії та Україні – в середині 19 ст.

На межі 19-20 ст. виник  термін «архівістика». Він був пов'язаний з вивченням історії архівної справи, збиранням і зберіганням документів, розробкою наукових основ організації роботи з документами, їх пошуком, відбором і публікацією.

В 1920-х роках поряд  з цим поняттям, стали вживати  термін «архівознавство», що відображав не лише прикладне, а й теоретико-методологічне  призначення цієї галузі знань.

Архівознавство  сформувалось в рамках історичної науки, довгий час його вважали «допоміжною  історичною дисципліною». З 1970-х рр. – спеціальною галуззю історичної науки.

В сучасний період архівознавство набуло статусу автономної наукової системи, в результаті розширення сфери діяльності архівів, збагаченням  їх функцій та підвищенням ролі в  державно-політичному, науково-культурному  і духовному житті суспільства.