Атмосфера і гідросфера в характеристиці геосистем

Міністерство освіти і науки  України

Вінницький  державний технічний університет 

                                                                                                           Ін ЕЕЕМ

                                                                                                           Факультет ЕЕЕ

                                                                                                            Кафедра ХЕБ

Реферат

на тему:

“АТМОСФЕРА І ГІДРОСФЕРА В ХАРАКТЕРИСТИЦІ ГЕОСИСТЕМ”

Вінниця 2003

1. Атмосфера

Атмосфера – газова оболонка Землі, яка постійно взаємодіє з іншими оболонками і Космосом. Маса атмосфери майже постійна і має приблизно вагу в 5,157·10¹⁵ т, в той час, як маса Землі складає 5,97·10²¹ т. Нижню межу атмосфери умовно проводять по поверхні Землі, верхню – вище 2000 км. До висоти 90-95 км атмосфера знаходиться в добре перемішаному стані практично з постійним газовим складом (гомосфера), тут виконуються закони променистості термодинамічної рівноваги. Вище ці закони порушуються. Тому поняття про температуру атмосфери на висотах більше за 100 км втрачає свій зміст. Для цих висот вже говорять про кінетичну температуру.

Атмосферу за температурними умовами  поділяють на тропосферу, атмосферу, мезосферу, термосферу та екзосферу (табл. 1).

Таблиця 1 Будова атмосфери Землі

Між основними шарами розміщені  перехідні шари – паузи (тропопауза, стратопауза,, мезопауза, термопауза). Атмосферу оточує земна (воднева) корона, яка сягає більше, ніж на 20 тис. км.

Крім цього, атмосферу ділять на нижню атмосферу (тропосфера і тропопауза), середню атмосферу (стратосфера, мезосфера, мезопауза) і верхню атмосферу.

Тропосфера простягається від  поверхні Землі до висот 7-8 км на полюсах, в помірних широтах до 10-12 км, над тропіками до 16,3 км, на екваторі до 16-18 км. В тропосфері температура повітря на кожні 100 м. Спадає з висотою на 0,65°С.

В тропосфері відбуваються основні  процеси перетворення променистої  енергії Сонця в кінетичну енергію атмосферних рухів, в скрите тепло водяної пари. Тут проходять основні переходи вологи, утворюються хмари і опади. В тропосфері виникають великомасштабні вихори – циклони і антициклони, проходять неперервний кругообіг води (випаровування – конденсація пари – утворення хмар і опадів, утворення поверхневого стоку рік і підземного стоку).

Нижній шар атмосфери товщиною 1,0 – 1,5 км (в тропічній зоні декілька більше) називають планетарним приземним шаром (ППШ), визначаючим фактором цього шару являється турбулентне тертя. В ППШ відбувається обмін теплом і вологою між підстиляючою поверхнею (поверхня суші і поверхня океану) і атмосферою. Найбільш активно ці процеси відбуваються в нижній частині ППШ, товщина якої складає 30-50 м. Цей шар називають приземним (приводним) шаром.

Перехідний шар – тропопауза – відділяє тропосферу від стратосфери. В стратосфері відбувається велика стійкість, яка допускає тільки дуже слабі вертикальні рухи і перемішування. Це має велике значення для розподілу в стратосфері малих газових домішок. Стратосфера взагалі дуже суха. На висоті 20 км над тропіками концентрація водяної пари складає всього 2 млн^-1 (по об’єму), а над полярними широтами – 5 млн^-1. Вище 35 км температура повітря помітно збільшується до висоти 50 км, де вона – порядка 270 °К (-3°С). Для стратосфери, яка досягає висот в середньому від 10-12 км до 60 км., характерна велика концентрація озону (О₃), який утворюється під впливом сонячної радіації через з’єднання молекул О₂ та атома О. Максимальна його концентрація (до 300 мкг/м²) досягає до висоти 20-26 км. Поглинаючи сонячну радіацію, озон впливає на температуру атмосфери (збільшує її).

Над стратопаузою до висоти 80 км розташована  мезосфера, в якій температура знижується з висотою і складає 160°К (113°С) в її верхній частині. Це сприяє конденсації водяної пари і утворенню на висоті близько 80 км мезосферних (сріблястих) хмар. В мезосфері вже може бути підвищення іонізації.

Мезопауза, яка знаходиться на висоті 85 км, відділяє мезосферу від термосфери, в якій температура починає різко зростати з висотою до 2000°К (1727°С) в періоди максимальної сонячної активності і до 1060°К (787°С) при малій активності (вночі відповідно до 1300-730°К). Висота термосфери досягає до 800 км.

В термосфері, на висоті більше 100 км, істотно міняється склад повітря: розпадаються всі молекули Н₂О і СО₂, і значна доля молекули О₂ дисоціює на атоми О. В цьому шарі збільшується іонізація частинок газів і утворюється шар іоносфери Е₁, а на більших висотах - шар Е₂. Рух частинок залежить тут від прилипливих сил, які утворюють своїм тяжінням Сонце та Місяць, особливо в низьких широтах.

Над термосферою, на висотах понад 800 км, знаходиться останній з поки що відкритих шарів – екзосфера, або шар розсіювання газів. Молекули легких газів, долаючи сили земного тяжіння і магнітного поля, відлітають з цього шару в космос за багато тисяч кілометрів від Землі.

За даними спостережень і теоретичними розрахунками температура в екзосфері з висотою зростає мабуть до 2000°С, гази тут настільки розріджені, що частинки їх, рухаючись з величезними швидкостями, пробігають сотні кілометрів без зіткнень, тобто практично майже не зустрічаються одна з одною.

Атмосфера є механічна суміш  різних газів. Сучасний склад атмосферного повітря Землі складався на протязі декількох сотень мільйонів років назад.

Формування сучасної атмосфери відбувалось у 4 етапи. В складі первинної атмосфери були присутні: пар води, Нітроген, Гідроген, метан, HCl, HF, H₂S. Під дією радіації відбувається радіоліз води з утворенням Оксигену, який витрачається на процеси окислення заліза.

Перший етап утворення атмосфери характеризується появою хемолітотрофних бактерій. Вони окислювали гази вулканічного походження і розпочали синтез органічних речовин.

Поява ціанобактерій – життя  у воді. Бактерії нормально розвивались  без Оксигену, але самі не синтезували О₂, який витрачався на окислення FeO і на нагромадження органічних речовин у воді.

Перехід до альгобактерій – новий  стрибок у накопиченні Оксигену і збільшенні біомаси.

Четвертий етап – перехід до життя  на поверхні земної кори. Ера фотосинтезу і остаточне формування атмосфери.

Усі гази і домішки, які входять  у склад атмосфери можна розбити  на п’ять груп:

1. Основні газові складові: азот (N₂), кисень (O₂), аргон (Аr). Знаходяться вони в атмосфері приблизно в постійному співвідношенні до висоти 100 км (табл. 3). Ці гази (крім кисню) порівняно інертні в радіаційному і хімічному відношенні.

2. Малі газові складові (МГС). В атмосфері МГС постійно присутні в невеликій кількості. Вони іноді дуже активні в різних реакціях і хімічних перетвореннях, дуже поглинають інфрачервону (ІЧ) радіацію. Тому МГС, особливо такі як О₂ і СО₂, відіграють велику роль у мінливості клімату. До МГС можна віднести також і дуже активну в радіаційному і хімічному відношеннях водяну пару.

3. Ненасичені і нестійкі молекули та атоми (у хімії іноді їх називають вільними радикалами), дуже активні, алі короткоживучі і малочисельні, які взаємодіють з іншими МГС. До них відносяться атомний кисень (О),гідроксил

(ОН-), пергідроксил (НО₂), оксид хлору (ClO) та деякі інші молекули і частинки.

4. Аерозоль – тверді і рідкі мілкі частинки, зважені в повітрі, дуже складного складу. Це краплини і кристали хмар, пилинки, які піднялись з поверхні Землі та викинуті вулканами, метеорний пил, частинки солей морської води, сажі, цементу й ін. Швидкість їх падіння (осідання) дуже мала, а відносна поверхня – велика.

5. Антропогенні домішки, які поступають в атмосферу в наслідок господарчої діяльності людини. Серед цих домішок велике значення має діоксид сірки (SO₂), продукт, який виділяється при спалюванні вміщуючого сірку кам’яного вугілля.

Велике значення для  хімічних процесів в атмосфері мають  хлорфторметани (ХФМ), такі як ССІ₂F (фреон), ССІ₂F₂ (фреон - 12) та ін. Атоми хлору в стратосфері реагують з озоном і руйнують озоновий шар. У цьому – одна із причин сучасних побоювань про значне зменшення кількості озону в атмосфері в майбутньому десятиріччі, та зміни кліматичних умов на Землі.

В атмосфері відбуваються різноманітні колообіги речовин  та енергії. Атмосфера виступає ніби посередником між геосистемами. З атмосфери різні складові геосистем беруть поживні речовини, кисень для дихання живих організмів. Тобто для геосистем атмосфера має величезне значення.

2. Клімат і погода

Клімат – статистичний ансамбль стану, який проходити система океан, суша, атмосфера, біосфера (ОСАБ) за період часу в декілька десятиліть. Оскільки ця система глобальна то і клімат – поняття глобальне.

Клімат визначається трьома кліматоутворюючими факторами, які поділяються:

На зовнішні:

• астрономічні – світимість Сонця, положення орбіти Землі в Сонячній системі та характеристики орбітального руху Землі (нахил її осі до площини орбіти і швидкість обертання навколо осі);
• геофізичні – розмір і маса Землі, її власні гравітаційні і магнітні поля та внутрішнє тепло, яке визначає геотермічні джерела тепла та вулканізм;

Внутрішні:

• склад атмосфери, її маса, маса і склад океану; особливості розподілу суші та океану; рельєф поверхні суші; структура діяльного шару суші та океану.

Кліматоутворюючими факторами  являються: сонячна радіація, загальна атмосферна циркуляція, характер підстилаючої поверхні, вологообіг в атмосфері та антропогенна діяльність на Землі. Клімат характеризують тими самими метеорологічними елементами, що й погода, тільки взятими за багаторічний період. Методами кліматологічних досліджень є статистичний, комплексний, синоптично-динамічний та інші. Статистичний метод ґрунтується на обчислені середніх багаторічних показників клімату. В основу комплексного методу покладено вивчення комплексу кліматичних елементів, які об’єднані в типи і класи погоди. Наочним зображенням цього методу є графік структури клімату в погодах. Синоптично-динамічний метод вивчає клімат залежно від циркуляційних (синоптичних) процесів.

Кліматичні дослідження  ґрунтуються на масових спостереженнях метео-станцій. Застосовуючи методи математичної статистики, обчислювальні та графічні способи обробки метеорологічної інформації дістають різноманітні кліматичні показники. Вони є в кліматичних довідниках, атласах тощо.

Для вивчення типу клімату  використовують комплексні графіки, на яких наносять різні елементи: середню температуру і вологість повітря, кількість атмосферних опадів, екстремальні температури тощо. Будують кліматичні карти для окремих метеорологічних елементів, таких як температура повітря, радіаційний баланс, атмосферний тиск, опади тощо.

Як уже було сказано, на кліматоутворення в будь-якому  регіоні Землі впливають дуже багато факторів. У зв’язку з цим процес кліматоутворення на земній кулі відбувається дуже різноманітно. Ось чому з’явилась необхідність кліматичного районування та класифікації кліматів. Класифікація кліматів – це виділення їх типів за певними ознаками, або умовами виникнення. Серед багатьох класифікацій кліматів найбільш відома класифікація кліматів по В.П. Кеппену, в основу якої покладено режими температури і зволоження.

Також існує  менш відома ландшафтна класифікація клімату Л.С. Берга (класифікацію кліматів проведено на основі найхарактерніших ознак ландшафтів). Найбільше за всіх у кліматології класифікація ґрунтується на умовах циркулярної атмосфери, типах повітряних мас і їх переміщенні.

Погодою називається фізичний стан атмосфери над даною територією в даний момент або за певний проміжок години, визначений сукупністю значень метеорологічних величин і атмосферних явищ. У даному місці й у даний момент погода характеризується сукупністю значень метеорологічних величин: температура, вологість повітря, атмосферний тиск, швидкість вітру, хмарність та ін.

Безперервні зміни погоди у першу чергу зв’язані з процесом загальної циркуляції атмосфери. Зміни погоди можуть бути періодичними та неперіодичними.

Періодичні зміни погоди – це добові і річні зміни, зумовлені  обертанням Землі навколо своєї осі й Сонця. Усі вони повторюються через певні проміжки часу. Тому метеорологічна величина має свій добовий і річний хід. Поряд з регулярними періодичними змінами погодних процесів часто відбуваються значні неперіодичні зміни. Ми знаємо, як інколи різко може змінюватися температура повітря, чи атмосферний тиск протягом доби (настає прохолодна погода або потепління). Причиною таких змін погоди є перенесення холодних повітряних мас у тепліші регіони і теплих повітряних мас у холодніші, проходження розділяючих їх атмосферних фронтів, переміщення й еволюція над даною територією циклонів і антициклонів.

Над тропічними широтами зміни погоди значно менші, тому що умови атмосферної циркуляції більш стійкі і циклонічна діяльність слабша, ніж у помірних широтах.

Наглядне уявлення про  стан погоди у даний час на великій  території дає синоптична карта. Синоптична карта – це географічна карта, на якій умовними знаками записані результати одночасних спостережень на багатьох метеорологічних станціях.

Результати метеорологічних  та аерологічних спостережень передаються  у вигляді зашифрованих телеграм, які складаються із п’ятизначних цифрових груп. Кожному метеорологічному елементові, явищу в групі відведено постійне місце. Порядок груп суворо визначений. Однакові букви в групі свідчать про кількість знаків, відведених даному елементові. Для наочного уявлення про розподіл атмосферного тиску на рівні моря на картах погодь проводяться через кожні 5 гПа ізолінії рівного тиску – ізобари, а також ізолінії баричних тенденцій – ізотенденцій, які проводять через 1гПа.

У результаті проведення ізобар виявляються  області, обмежені замкнутими ізобарами. Це області низького (циклони) або високого (антициклони) тисків. На основі карт погоди наносять траекторії циклонів і антициклонів, виявляють місця утворення фронтів. На картах погоди символами вказуються всі метеорологічні явища (грози, тумани, облогові дощі і т.д.). Зони дощів туманів зафарбовуються певними кольорами: дощі – зеленими, тумани – жовтим.

Складені так синоптичні карти  використовуються для передбачення погоди. Сучасні методи прогнозу погоди – синоптичний, чисельний та за місцевими  ознаками. Двома першими користуються в системі гідрометеорологічної служби, третій метод використовується обмежено для невеликої території. Синоптичний метод аналізу і прогнозу атмосферних процесів і розумів погодь ґрунтується на використанні синоптичних карт і допоміжних засобів.  Застосовується метод фізичної екстраполяції (визначення величин за межами їх відомих значень) і правило провідного потоку (переміщення приземних баричних систем у напрямі загального переносу повітря в середній тропосфері) на рівні 3-5 км. Цей напрям співпадає з напрямом ізогібс карт баричної топографії АТ-700 або АТ-500 гПа.

Звичайно компонентом ландшафту  вважається лише визначена сукупність властивостей й процесів атмосфери, яка називається кліматом. Уявлення про клімат вимагає свого ранжирування в залежності від територіальних масштабів проявлення кліматичних процесів та їх співвідношень із загальною, регіональною і локальною диференціацією епігеосфери. Це знайшло своє вираження в таких поняттях, як макроклімат, власне клімат, місцевий клімат (чи мезоклімат), мікроклімат.

С. П. Хромов показав, що розподіл клімату  на категорії різного територіального масштабу безпосередньо витікає з підрозділу самих географічних комплексів на таксономічні одиниці різного порядку, оскільки клімат є один з компонентів геокомплексу й значною мірою ним обумовлений. За основну кліматологічну одиницю С. П. Хромов прийняв клімат ландшафту, який він пропонує називати просто кліматом (власне кліматом). Клімат урочища, що представляє собою осо-бливу локальну варіацію клімату ландшафту, є місцевим кліматом, а клімат фації — мікрокліматом. Під макрокліматом розуміється сукупність кліматичних рис даної географічної області чи зони, тобто вищих регіональних комплексів.

Повне уявлення про клімат ландшафту складається, таким чином, із двох складових: 1) фонового клімату, що відображає загальні регіональні риси клімату, які визначаються географічним положенням ландшафту в системі регіональної диференціації, тобто величиною одержуваної інсоляції, атмосферною циркуляцією, гіпсометричним і бар’єрним положенням, а також впливом усіх інших компонентів; 2) сукупності локальних (мезо- і мікро-) кліматів, властивих різним фаціям й урочищам, фоновий клімат є деяке інтегральне поняття, що не зводиться до суми локальних кліматів і не може бути виведений з них. Уявлення про фоновий клімат базується на даних метеоспостережень, які мають у значній мірі умовний характер, але забезпечують порівнянність усіх ландшафтів у кліматичному відношенні. Спостереження кожної метеостанції характеризує насамперед місцевий клімат, тобто клімат того урочища, у якому станція розташована.

В елементах клімату найбільше  яскраво виражена континуальність  епігеосфери. Усі кліматичні показники змінюються поступово й у межах території окремого ландшафту варіюють у певному діапазоні. Тому, як правило, вони не можуть бити виражені одним числом й вимагають вказівки інтервалу значень. У зв’язку з цим виникає серйозне і зовсім не зачеплене дослідженнями питання про допустимі межі територіальних коливань температури повітря, кількості опадів й інших елементів клімату в межах одного ландшафту. Поки ще залишається неясним той поріг територіального діапазону основних кліматичних характеристик, за яким варто говорити про новий ландшафт (для вищих — зональних — єдностей багато таких порогів вже встановлено). По цій причині кліматичні показники дуже рідко використовуються для визначення границь ландшафтів.

3. Гідросфера

З загальної площі поверхні нашої  планети, рівної приблизно 510 млн. км², близько 361 км², тобто 71 %, приходиться на гідросферу. Якщо врахувати й підземні води, то виявиться, що водна оболонка практично покриває майже всю Землю й являє собою найбільш обширну арену життя. Вся гідросфера входить у біосферу.

Гідросфера представлена Світовим океаном, а також атмосферними, поверхневими й підземними водами материків та островів (табл. 2). Так, загальна кількість води на Землі оцінюється в 1386 млн. км³, що складає 0,023 % маси нашої планети. 97,5 % її міститься в Світовому океані й солених озерах, 2,5 % (35 млн км³) загальної кількості приходиться на прісну воду, що міститься в ріках, озерах, болотах, водоносних шарах під землею, льодовиках й атмосфері. У колишньому СРСР запас прісних вод досягав 40,5 тис. км³.

По дуже приблизним підрахункам, запас води в руслах рік земної кулі складає 2120 км³, в озерах – 176000 і болотах – 11500 км³, що дає сумарний об’єм поверхневих вод у розмірі 189620 км³. Річний об’єм річкового стоку складає приблизно 46800 км³.

Дані про ресурси річкового  стоку на території СНД приведені у таблиці 3. Як видно, вони розподіляються дуже нерівномірно.

У порівнянні з запасом води Світового  океану води суші представляють дуже малу частину, однак їхня роль у житті людини велика.

Гідросфера характеризується великим  різноманіттям явищ і процесів. Фізичні, хімічні й біологічні їхні характеристики вивчаються багатьма науками – гідрологією, гідрохімією, гідробіологією, екологією, географією та ін.

 Таблиця 3 – Ресурси річкового  стоку і водозабезпеченість території

Гідросфера представлена в ландшафті  дуже різноманітними формами і знаходиться в неперервному кругообігу, переходячи з одного стану в інший. В. І. Вернадський, розглядаючи природні води як своєрідні мінерали, розробив їх класифікацію з урахуванням фізичного стану (газоподібна, рідка, тверда вода), концентрації солей (води прісні, солоні, розсольні), характеру водоймищ (води озерні, річні, болотні та ін.) і хімічного складу розчинених речовин. По класифікації В. І Вернадського, таких мінералів на 3емле вийшло близько 500, але при подальшому вивченні ця цифра, на його думку, досягне 1000-1500.

Розмаїтість природних вод тісно  зв’язано з ландшафтом. У кожному  ландшафті спостерігається закономірний набір водних скупчень (текучих вод, озер, боліт, ґрунтових вод й ін.), й усі їх властивості – режим, інтенсивність кругообігу, мінералізація, хімічний склад і т. д. – залежать від співвідношення зональних і азональних умов та від внутрішньої будови самого ландшафту, від складу його компонентів і морфологічних частин.

В океані виділяється кілька типів  областей з різними екологічними умовами.

Насамперед  розрізняють товщу  води – пелагіаль, область поширення  пе-лагічних тварин, і дно океану – бенталь заселену бентосом тобто  організмами, що живуть на ґрунті чи в  товщі ґрунту.

Бенталь підрозділяють на супралітораль, літораль, сублітораль, батіаль, абіссаль. Супралітораль – узбережжя океану, розташоване вище літоралі, тобто  вище рівня води в найвищий  приплив, але ще піддане епізодичному впливу океанічних вод при нагонах і штормах. Тут живуть як наземні, так і морські організми.

Літораль – прибережна зона морського  дна, що осушується в час відливу.

Сублітораль – прибережна частина  океану, яка безпосередньо примикає до літоралі і розташовується на глибинах від 40-50 м до 200 м. Мілководдя океану, що розташовуються головним чином у межах океанічного мілководдя, називаються неритичною областю. Для неї характерні: велика рухливість води, мінливість температури, значне проникнення світла, велика розмаїтість рослин і тварин.

Рис. 1. Екологічні області океану

Батіаль розташовується на материкових схилах на глибинах 200-2000 м між неритичною областю й абіссаллю. Абіссаль – область найбільших морських глибин, що перевищують 2000 м, що відповідає ложу Світового океану. Характеризується надзвичайно повільним пересуванням води від полюсів до екватора, постійно низькими температурами (близько 0°), практично повною відсутністю світла.

У товщі води – пелагіалі –  виділяють епипелагіаль – освітлені  шари води до глибини 200 м і глибоководну пелагіаль. Остання у свою чергу  підрозділяється на батіпелагіаль, що лежить на глибинах 200-2000 м, і абіссопелагіаль – глибше 2000 м.

4. Моря, річки та озера  України

Україна має густу сітку річок. На півночі країни річок більше, сітка їх густіша, річки повноводніші. На півдні багато сухих долин і балок. В Україні 11 річок мають довжину більше 500 км – Дніпро, Десна, Дністер, Сіверський Донець, Пд. Буг, Прут, Псел, Сейм, Прип’ять, Горинь та Інгулець. Більше 100 річок мають довжину більше 100 км. На кожний кв. км. території України припадає 0,21 км² течії річок.

Найбільшою річкою в Україні  є Дніпро, що є основною водною артерією країни. Також значні розміри мають Дністер, Південний Буг.

Сіверський Донець – найбільша  річка в східній частині України. Вона бере початок на південних схилах Середньо-Руської височини, тече з півночі на південь, потім повертає на південний схід, обходить з півночі Донецький кряж,  проривається крізь нього і впадає в Дон. Довжина Сіверського Дінця 1053 км. У межах України річка тече на протязі 700 км. Долина в Сіверського Дінця широка. Лівий берег його низовинний, лучний.

Ріки України містять великі запаси енергії. За радянської влади  на них побудовано велику кількість гідроелектростанцій. У їх числі Каховська і Кремен-чуцька ГЕС; здійснюється будівництво гідроелектростанцій у Дніпродзер-жинську і Києві).

Величезні водоймища гідроелектростанцій  на Дніпрі і численні ставки на інших ріках складають істотно нові риси природних краєвидів республіки. Важливі особливості природи України становлять озера та болота. Великі і численні озера розміщені у північній частині України, на Поліссі та в приморських районах. Середня частина України не має великих озер. Окремі дрібні водойми отут зустрічаються лише в заплавах.

Найбільше з природних озер України  – Свитязь. Воно розміщене в північно-західній частині Волинської області. Серед інших природних водоймищ України – найбільші поліські озера і лимани в степу. Уявлення про розміри деяких природних озер та лиманів дають такі цифри: Свитязь – 27,5 км²; Ялпуг – 23,0 км²; Тилігульський лиман – 99,5  км².

Переважна більшість озер України  має прісну воду. Більшість приморських  озеро-лиманів солоні. Солону воду мають  також деякі озера серед пісків на терасах Дніпра, як Солоне озеро на Херсонщині, група Слов'янських озер у Донецькій області, Сиваші на Запоріжжі та солоні лимани в Криму.

Незрівнянно більше в межах України, у порівнянні з природними, штучних  озер – водоймищ і ставків. Штучні озера за розмірами набагато більші за природні. Заболочені землі становлять близько 3% всієї території України. Найбільш заболочена північна частина України у межах Полісся та Лісостепу. У Степу, південніше 49° пн. ш., болота зустрічаються рідко.

Чорне море. Головні ріки півдня України  впадають у Чорне море. Невелике за своїми розмірами Азовське море становить ніби затоку Чорного моря.