Австралия i краiни океанii

АВСТРАЛІЯ І КРАЇНИ ОКЕАНІЇ: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

1. Географічне розташування і особливості заселення островів Океанії.

2. Геополітичне становище, клімат і природні багатства Австралії та Нової Зеландії.

3. Відкриття регіону європейцями і формування австралійської та новозеландської націй.

1. При поділі суші на частини світу найменший континент – Австралію (7,686 млн. кв. км) об’єднують із Океанією – сукупністю величезної кількості островів у центральній і південно-західній частинах Тихого океану загальною площею 1,26 млн. кв. км, що становить менше 2 % водної поверхні, де вони розташовані. Серед них і другий у світі за величиною (після Гренландії) острів Нова Гвінея (829 тис. кв. км) і коралові атоли, що ледве виступають з моря, причому з наближенням до Австралії острови крупніші й густіше вкривають океан. Більшість островів, особливо великих, розташовані у вигляді трьох широких концентричних дуг, які зі сходу охоплюють Австралію й майже паралельні гірському ланцюгові на східному узбережжі материка.

Першу дугу складають острови Нова Гвінея (західна частина острова – індонезійська провінція, східна – незалежна з 16 вересня 1975 р. держава Папуа-Нова Гвінея), Нова Каледонія (заморська територія Франції з 1956 р.) і Нова Зеландія (з 26 вересня 1907 р. – самостійний домініон Великої Британії), другу – архіпелаг Бісмарка (належить Папуа-Новій Гвінеї), Соломонові острови (незалежна держава з 7 липня 1978 р.), острови Санта-Крус (належать Соломоновим островам) і Нові Гебріди (з 30 липня 1980 р. – незалежна Республіка Вануату), третю – зовнішню – дугу – острови Каролінські (з 3 листопада 1986 р. – незалежні Федеративні Штати Мікронезії у вільній асоціації зі США), Маршаллові (з 21 жовтня 1986 р. – незалежна республіка у вільній асоціації зі США), Гілберта (з 12 липня 1979 р. – незалежна Республіка Кірібаті), Тувалу (незалежна держава з 1 жовтня 1978 р.), Фіджі (незалежні з 10 жовтня 1970 р., республіка з 6 жовтня 1987 р.), Тонга (незалежне королівство з 4 червня 1970 р.) і Кермадек (належать Новій Зеландії).

Геологи вважають, що острови усіх трьох дуг є рештками гірських хребтів давнього материка і більшість із них материкового походження, чим пояснюються складність рельєфу, особливості рослинного і тваринного світу та розмаїття племен, які там мешкають (лише в Папуа-Новій Гвінеї налічується 715 місцевих мов). Цікаво, що в деяких папуаських мовах зустрічаються російські слова, зокрема, у мові села Бонгу на Березі Маклая залізна сокира називається “tapor” (кам’яна сокира іменується традиційним словом “gitanpat”), кукурудза – “gugrus”, кавун – “arbus”. Це не випадково, оскільки в Бонгу жив і працював великий учений і мандрівник Микола Миклухо-Маклай (1846-1888 рр.), який походив з українського козацького роду на Чернігівщині й Київщині.

На північ і схід від цих дуг лише зрідка трапляються острови з унікальними геологією, флорою й фауною. Одні з них – вулканічного походження: Маріанські острови (співдружність у політичному об’єднанні зі США з 3 листопада 1986 р.), Гавайї (штат США), Самоа (західні острови – незалежна однойменна держава з 1 січня 1962 р., східні – залежна територія США), Таїті й Маркізькі острови (Територія Французька Полінезія). Інші – коралові: залежні новозеландські території острови Кука, Ніуе, Токелау всього на 1-7 м піднімаються над поверхнею води.

За населенням і його культурою Океанію поділяють на три області: Меланезію, Полінезію й Мікронезію (грецькою “несос” – остров). “Мелас” у перекладі з грецької означає “чорний”, тому Меланезією називають південно-західну частину Океанії, де острови населяють темношкірі народи з негритянськими рисами обличчя. “Полі” перекладається з грецької як “багато”, тому Полінезія займає найобширніший простір Тихого океану і включає величезну кількість різноманітних островів – від Гавайських на півночі до Нової Зеландії на південному заході та Пасхи на південному сході. Острови Мікронезії (від грецького “мікрос” – маленький) дрібніші, їх значно менше (Каролінські, Маршаллові, Гілберта острови), ніж в інших районах, і вони ближче всіх розташовані до Азії.

На більшості островів Океанії здоровий і сприятливий для людини помірно жаркий клімат, лише в Меланезії, особливо на Новій Гвінеї, він вологий і з великим перепадом добових температур у горах. Тому багатство рослинного і тваринного світу зменшується в напрямку із заходу (на Новій Гвінеї лише райських птахів нараховується 50 видів) на схід, де немає ні змій, ні крокодилів, ні малярійних комарів.

Відстані між архіпелагами Океанії величезні, наприклад, від Соломонових островів до Маршаллових – 1,9 тис. км, від Маршаллових до Гавайських – 3,2 тис. км, а від Палау (незалежна республіка у вільній асоціації зі США з 1 жовтня 1994 р.) на північному заході до Пасхи на південному сході (крайні точки Океанії) – 12,75 тис. км. Але між окремими архіпелагами й ізольованими островами проходять постійні течії: уздовж екватора зі сходу на захід, а північніше й південніше від нього – у зворотньому напрямкові. Мешканці Океанії, передусім полінезійці, ще у давнину вивчили закономірності цих течій і навчилися їх використовувати, розселившись на гігантських просторах.

Прабатьківщину світло-коричневих, із хвилястим волоссям полінезійців намагалися відшукати в Індії, Давньому Єгипті, навіть у Європі. Згідно теорії відважного норвезького дослідника Тура Хейердала (1914-2001 рр.), Полінезія колись була заселена вихідцями з Південної Америки, оскільки у острівних богів і богів древнього Перу є схожі імена, як Тікі, подібні кам’яні скульптури та ін. На доказ своєї гіпотези Хейердал побудував за допомогою індіанців-кечуа на озері Тітікака бальсовий плот “Кон-Тікі” й у 1947 р. доплив на ньому до о.Пасхи.

Але дані лінгвістики і антропології свідчили передусім про спорідненість полінезійців із народами ПСА, тому нині найпереконливішою є гіпотеза новозеландського вченого Те Рангі Хіроа. Він дійшов висновку, що предки полінезійців у давнину мешкали в Індонезії, де й набули морехідних навичок. Але у V ст. їх звідти витіснили малайці, й древні мореплавці рушили на схід на подвійних човнах, куди вміщалися не лише воїни з жінками й дітьми, але і свині, запаси плодів та насіння. Добре знаючи зоряне небо, напрямок вітрів і течій, полінезійці розселились безкрайніми просторами Тихого океану, зберігши мовну єдність від Нової Зеландії до Гавайїв і Пасхи. Мікронезійці, зокрема жителі островів Гілберта, сформувалися в результаті змішання місцевого темношкірого низькорослого населення з мореплавцями індонезійських островів Буру, Хальмахера і Сулавесі.

До початку європейської колонізації у ХVІІІ ст. на островах Меланезії панував первіснообщинний лад, лише на Фіджі й Новій Каледонії влада вождів стала спадковою. Один із них – Токомбау в І пол. ХІХ ст. об’єднав фіджійські племена у Королівство Мбау на о.Віті-Леву й частині о.Вануа-Леву. У полінезійців суспільство поділялося на королів, знать, вільних общинників і рабів. Наприклад, на Таїті піддані при зустрічі з королем були зобов’язані на знак пошани скинути всю одежу, тим паче що зробити це було не важко. Порушника карали – на нього кидалися придворні й розривали його стегнову пов’язку на шматки. Полінезійці – мешканці Пасхи мали власну писемність “кохау ронго-ронго”, розшифровану ленінградським ученим Юрієм Кнорозовим. Не виключено, що нею володіли жерці й на інших островах.

Ще перші європейські мореплавці відзначали привітний характер жителів Полінезії, їхню комунікабельність і красу жінок. Але в момент небезпеки, коли полінезійцям здавалося, що зневажають їхні святині й порушують звичаї, вони ставали мужніми й немилосердними воїнами. Сутичка з гавайцями коштувала життя знаменитому англійському мореплавцю Джеймсу Куку (1728-1779 рр.) – мешканці островів уміли дати відпір озброєному рушницями і гарматами ворогові, хоча мали на озброєнні лише палиці й списи.

2. Австралія – єдина держава у світі, що цілком розташована на одному континенті (включно з прилеглими островами, найбільший із яких – Тасманія) на стикові двох океанів – Тихого й Індійського. Від Європи її віддаляють біля 20 тис. км, від США – 11-15 тис. км, а від Індокитаю – 3,5 тис. км. Таким чином, Австралія виявилася суттєво віддаленою від основних джерел військової напруженості, і тому її практично не торкнулися війни ХХ ст. (за винятком японського бомбардування Дарвіна навесні 1942 р.). Одним із найсприятливіших факторів геополітичного становища країни зараз є також її відносна близькість до держав АТР, де поряд із Японією та Новою Зеландією Австралія – високорозвинена країна, а на північ від неї розташовується група динамічних нових індустріальних країн.

З усіх материків у Австралії найпростіші обриси берегової лінії, це найнижчий континент, 95 % території котрого має висоту менше 600 м, а найвища точка Австралійських Альп – гора Косцюшко – піднімається лише до 2230 м (г.Кука на новозеландському Південному острові має 3764 м, г.Джая на Новій Гвінеї – 5029 м). У країні випадає у 5 разів менше опадів, ніж у Африці, і у 8 разів менше, ніж у Південній Америці, 2/3 її території займають тропічні пустелі й напівпустелі, річок і озер мало, більшість з них заповнюється водою лише після злив, що трапляються не кожен рік, і зникає через пару тижнів, половина гідроресурсів країни зосереджена на Тасманії. Напроти, новозеландські річки повноводні й багаті електроенергією, на Північному й Південному островах чимало озер вулканічного, тектонічного й льодовикового походження.

Клімат на більшій частині континента тропічний із середніми літніми температурами + 20-28 і зимовими + 12-24 (найбільші морози бувають в Австралійських Альпах – до – 22), на наівденному заході й південному сході Австралії та островах Нової Зеландії клімат субтропічний і найсприятливіший для життя людини. Саме на вологому південному сході знаходяться житниці й сади Австралії, котра за виробництвом пшениці посідає 7 місце у світі, а за її експортом – 4-те. Щоправда, з огляду на кліматичні умови провідною галуззю сільського господарства як Австралії, так і Нової Зеландії є м’ясо-молочне тваринництво (Нова Зеландія виступає світовим лідером з експорту масла і на третьому місці з експорту сиру та м’яса), а за виробництвом і експортом шерсті Австралія впевнено продовжує займати 1 місце, Нова Зеландія – 2-е.

З легкої руки журналістів австралійський континент називають Зеленим, хоча в країні переважають буро-червоні й жовті тони випаленої на сонці пустелі, лише 6 % території вкрито лісами – вологими вічнозеленими на східному узбережжі, евкаліптовими (біля 600 видів) на південному заході й півдні та змішаними з гігантських евкаліптів (вище 150 м), вічнозелених буків і хвойних порід на Тасманії. Внаслідок господарської діяльності людини за останні 200 років лише в субтропічній зоні Австралії площа лісів скоротилася більш ніж утроє, але в країні налічується більше 500 національних парків і більше 270 території під охороною (5 % площі держави). Завдяки природоохоронним заходам вдалося зберегти двохтисячолітні сосни, на диво чисті ріки, не вражені господарською діяльністю. На новозеландських островах ліси збереглися у важкодоступних гірських районах і займають 23 % території.

Тваринний світ Австралії та Нової Зеландії унікальний та виключно багатий, більша його частина є ендемічною. На континенті відсутні копитні, примати і хижаки (за винятком дикої собаки дінго, завезеної переселенцями), тут збереглася більшість мешкаючих на Землі сумчастих (162 види, в тому числі біля 50 видів кенгуру), а також найдревніші зі ссавців – яйцекладні єхидна і качконіс. Для герба Австралійського Союзу були вибрані кенгуру і страус ему, оскільки ці тварини ніколи не відступають назад, а стрибають лише вперед, чим і символізують прогрес у розвитку країни. В країні встановлений пам’ятник гусіні, котра була завезена з Аргентини й протягом 10 років знищила майже всі кактуси, що вкрили родючі землі. Фауна Нової Зеландії є найдавнішою у світі, вона бідна на ссавців, але тут представлені унікальні види нелітаючих птахів (наприклад, ківі) та рептилій (зокрема, ящірка гатерія, що вимерла в інших частинах світу). Окремі новозеландські острови перетворені у заповідники для птахів, яких налічується 23 види.

Австралія – одна з найбагатших мінеральними ресурсами країн світу: за покладами вугілля (116 млрд. т) вона знаходиться на 4-му місці в світі після США, Росії та КНР, причому вугілля Ньюкаслського басейну – одне з найвисокоякісніших і дешевих за собівартістю видобутку в світі. Австралія посідає 1-е місце у світі із запасів урану і 3-е місце за родовищами залізної руди (15,8 млрд. т) після Бразилії та КНР, поблизу Перта й на західному узбережжі півострова Кейп-Йорк розташовані другі у світі після Гвінеї за обсягом (біля 6 млрд. т) запаси бокситів. Австралії належить провідне місце у світі за покладами золота й алмазів (на північному заході країни). Видобуваються в країні й сапфіри, але особливо Австралія славиться шляхетним опалом, котрий вважається національним каменем.

3. Першими людьми, котрі переселилися в Австралію близько 40 тис. років тому з ПСА, були аборигени (в перекладі – “корінні жителі”), які в антропологічному відношенні представляють особливу австралоїдну расу. Від негрів вони відрізняються хвилястим волоссям і широким обличчям з похилим лобом та могутнім надбрів’ям. На момент прибуття європейських колоністів приблизно півмільйона аборигенів, об’єднаних у численні племена, були розкидані на величезній території, розмовляли на багатьох діалектах 6-ти мовних груп і вели кочовий спосіб життя, оскільки лише переходячи з місця на місце могли вижити під час періодичних посух. Аборигени не мали постійних поселень і жител, домашніх тварин і задовольнялися небагатим домашнім інвентарем.

Заселення новозеландських островів почалося у Х ст. з Центральної Полінезії народом маорі, протягом чотирьох століть вони освоїли регіон, віддалений від історичної батьківщини на 1 тис. км. Опанувавши Північний острів і північну частину Південного, маорі зайнялися землеробством і вирщуванням овочевих культур. Жили маорі в очеретяних хижах, а одежу виготовляли з дикого новозеландського льону й собачих шкір. Змішавшись із місцевим австралоїдним населенням, маорі набули деяких рис, що відрізняють їх від полінезійців.

Хоча китайські, малайські, індонезійські й арабські мореплавці, можливо, відвідували північне узбережжя Австралії до 1000 р., Старий Світ дізнався про цей континент лише на початку ХVІ ст. До того середньовічні картографи передбачали, що такий материк існує й назвали його Terra Australis Incognita, що в перекладі з латинської означає “невідома південна земля”. Пощастило її відкрити голландському капітану Віллєму Янсзону в 1606 р. (західне узбережжя півострова Кейп-Йорк), а в 1642-1644 рр. австралійське узбережжя докладніше обстежив його земляк Абел Тасман, який довів, що Австралія – єдиний масив суші. Він же у 1642 р. відкрив два острови на південний схід від Австралії, які назвав за найменуванням однієї з нідерландських провінцій Новою Зеландією.

У 1769 р. новозеландські острови дослідив Дж.Кук, який на узбережжі однієї з бухт підняв англійський прапор, наступного року він обстежив східне узбережжя Австралії, оголосив його англійським володінням і назвав Новим Південним Уельсом (нині – один із 6-ти австралійських штатів). Але англо-австралійці звикли відраховувати свою історію з прибуття “Першого флоту” – 11 парусників під командуванням капітана А.Філіппа, які 26 січня 1788 р. (цей день відзначається як День Австралії) увійшли в майбутню сіднейську бухту з партією каторжників на борту і заснували перше поселення.

На довгі десятиліття Австралія стала місцем каторжних робіт, засуджені іноді втікали з-під охорони, піднімали бунти, а часом, відбувши до кінця покарання, облаштовувались на континенті, що став новою батьківщиною. У 1827 р. британський уряд офіційно проголосив про встановлення суверенітету над усім континентом, і у Австралії з’явилися перші вільні поселенці. Тоді ж колоністами були відкриті багаті пасовиська на схід від Великого Водороздільного хребта, що дало початок розвитку вівчарства, Австралія стала головним поставником шерсті для метрополії. Для забезпечення робочою силою великих вівчарських ферм Лондон приступив до здійснення заходів щодо збільшення вільної іміграції з Великої Британії, а оскільки розвиток тваринництва вимагав розширення пасовиськ, почалося витіснення з цих земель корінного населення, а нерідко і його винищення.

“Золота лихоманка”, котра почалася у 1851 р., викликала нову хвилю імміграції, причому вже з різних континентів, у результаті чого до початку ХХ ст. чисельність населення Австралії зросла у 7,5 разів до майже 4 млн. чол., тоді Австралія вже забезпечувала 40 % світового видобутку золота. 1 січня 1901 р. 6 британських колоній (Новий Південний Уельс, Тасманія, Західна Австралія, Південна Австралія, Вікторія і Квінсленд) об’єдналися в Австралійський Союз, що отримав статус домініона Великої Британії з власною конституцією. У 1931 р. за Вестмінстерським статутом (офіційно закріпив рішення Імперської конференції 1926 р. про незалежність домініонів у внутрішніх і зовнішніх справах) Австралія отримала повну самостійність від метрополії й стала членом Британської Співдружності націй.

На референдумі 1999 р. так і не була схвалена пропозиція щодо зміни статусу Австралії й перетворення її із члена Співдружності, очолюваної британським монархом, у незалежну республіку. Офіційно главою федеративного (6 штатів і 2 території – Столична й Північна) Австралійського Союзу залишається на сьогодні королева Єлизавета ІІ, представлена генерал-губернатором (з 11 серпня 2003 р. – Майкл Джеффрі), що призначається за рекомендацією австралійського уряду.

Урядова програма іміграції, відома як політика “за білу Австралію”, дозволила збільшити населення країни на кінець Другої світової війни лише до 7 млн. чол., проте лейбористський уряд Чифлі спекулював на побоюванні австралійців, що за відсутності такої програми континент затоплять вихідці з Азії. Претендентам на переселення з Великої Британії відмовляли навіть з огляду на загар, набутий під час відпочинку на Середземномор’ї. Але післявоєнний економічний бум і брак абсолютно “білолицих” білих британців спричинили поширення іміграційних переваг спершу на скандинавів, а потім і на вихідців з Італії, Греції, Югославії, Туреччини та Лівану.

З початку 60-х рр. ХХ ст. намітилася певна лібералізація щодо імігрантів з Азії, через десятиліття Австралія почала приймати біженців із В’єтнаму, і оскільки третина всіх імігрантів відтоді прибувала з Азії, на зміну настирливому бажанню примусити всіх “нових австралійців” асимілювати австралійську культуру й англійську мову прийшло усвідомлення необхідності визнати багатоманітність культур. На 1967 р. населення країни досягло 12 млн. чол., на 1990 р. – 17 млн., на середину 2000 р. – 19,5 млн. чол. – темп зростання, котрий перевищив лише Ізраїль. Успішний прийом стільких мільйонів, послаблення позицій расистів і більша терпимість є одним із найважливіших досягнень новітньої історії Австралії. Незважаючи на депресію, на початку 90-х рр. ХХ ст. країна мала другий за величиною ВНП на душу населення в АТР після Японії: 16444 амер. дол. проти 33857 амер. дол.

Але корінне населення тривалий час мешкало в резерваціях – віддалених пустельних частинах континенту, куди сторонні не допускалися, навіть у переписах населення аборигени не враховувалися. Лише в 1957 р. Північні території почали визнавати громадянство за аборигенами-метисами і чистими аборигенами, котрі самі могли потурбуватися про себе. Проте політика “за білу Австралію” в дійсності робила на аборигенів деморалізуючий вплив, тільки в 1967 р. корінні мешканці були визнані громадянами країни й отримали право на вільне пересування. Лейбористський уряд Гоу Уїтлема, котрий прийшов до влади в грудні 1972 р., порвав зі сталою традицією й почав надавати уваги потребам аборигенів, обіцяючи відкрити для них школи й захистити їхні земельні права від претензій гірничовидобувних компаній.

Наступного року в результаті доброї волі виник Національний консультативний комітет аборигенного населення, а через двадцять років, у 1992 р., черговий лейбористський уряд Поля Кітінга розгорнув новий план із поліпшення умов отримання житла, освіти й медичного обслуговування аборигенами, та, передусім, постарався забезпечити справедливіше ставлення до них з боку поліції й судів. Білих австралійців було зобов’язано консультуватися з представниками груп аборигенів щодо заходів і дій, котрі їх торкалися.

Нині населення Австралії на 88 % мешкає у містах і складається на 82 % з англо-австралійців, на 7 % - з англійців, на 2 % - з італійців, на 1 % - з греків, на 7 % - з азіатів і на 1 % - з аборигенів.

Нова Зеландія була проголошена англійською колонією у 1804 р., а у 1839 р. перші білі поселенці заснували на Північному острові Веллінгтон, що став столицею країни. Новій Зеландії була відведена роль сільськогосподарського придатку Великої Британії, тому в країні, як і в Австралії, розвивался традиційні галузі англійського господарства: вівчарство й розведення великої рогатої худоби. На сьогодні в Новій Зеландії (3,82 млн. чол.) налічується більше 60 млн. овець, біля 10 млн. великої рогатої худоби і не менше 0,5 млн. свиней, не випадково країна контролює 25 % світового ринку молочної продукції.

Корінне населення – маорі – на час появи перших європейських поселень налічувало 200 тис. чол. і чинило жорсткий опір у боротьбі з переселенцями за землю. Але на відміну від аборигенів Австралії до маорі в далекому Лондоні ставлення було досить прихильним. 6 лютого (національне свято в сучасній Новій Зеландії) 1840 р. згідно договору Вайтанги вожді маорі поступалися своїми правами і повноваженнями англійській королеві Вікторії, а взамін отримали гарантії володіння землями, лісовими та рибальськими угіддями й права та привілеї британських підданих. Це давало маорі міцну юридичну базу для опротестування незаконних захоплень земель, що продовжуються й нині. У 1867 р. маорі було надано право на окреме проведення виборів і 4 місця зі 120-ти в однопалатній Палаті представників, нині маорі та їхні нащадки змішаної крові за наявності відповідного бажання можуть бути занесені в окремий виборчий список.

До 1872 р. на Північному острові маорі вели збройну боротьбу з колонізаторами, але всі так звані маорійські війни закінчилися поразкою корінних жителів. Тоді ж на Південному острові було знайдено золото, після чого почалася “золота лихоманка”, що спричинила різке збільшення потоку імігрантів. Для підтримки середніх і дрібних фермерів та стимулювання їхньої діяльності у 90-х рр. ХІХ ст. британський уряд запровадив закони про примусовий викуп крупних землеволодінь державою й подальший продаж землі дрібним фермерам. 26 вересня 1907 р. Нова Зеландія отримала статус домініона (але без власної конституції), у 1931 р. – право на самостійність у внутрішніх і зовнішніх справах, у 1947 р. – повну незалежність від Великої Британії, котра формально представлена генерал-губернатором (з 4 квітня 2001 р. – Сильвія Картрайт).

На сьогодні новозеландці європейського походження становлять 74,5 % населення, маорійці – 9,7 %, нащадки переселенців з інших тихоокеанських островів – 3,8 %, азійці – 7,4 %. Нова Зеландія стала країною співіснування різних культур, де практично відсутня расова дискримінація.

http://www.edu.playex.org/index.php?option=com_content&task=view&id=206&Itemid=88888969