Багатопартійність і демократизація суспільства в Україні. 2

План.

1. Об'єктивні умови та суб'єктивні чинники.  
   становлення багатопартійності.
2. Реальний вплив політичних партій .
3. Класифікація політичних партій .
4. Партії у політичній системі України .
5. Політичні партії у передвиборчий період .

БАГАТОПАРТІЙНІСТЬ В УКРАЇНІ:  
СКЛАДНИЙ ШЛЯХ СТАНОВЛЕННЯ

1. Об'єктивні умови та суб'єктивні чинники  
   становлення багатопартійності

Важливим аспектом демократизації суспільного життя  в Україні є розвиток багатопартійності. Процес виникнення політичних партій почався на рубежі 90-х років. Саме через громадські рухи і партії до активної державотворчої діяльності залучилися значні прошарки населення, які зробили істотний внесок у формування засад демократії.

Але становлення  політичних партій і громадських  рухів проходить в екстремальних  умовах. Поглиблення економічної кризи, крах суспільних ідеалів спричинять стрімке зростання соціальної напруженості, девальвують в очах значної частини населення демократичні цінності.

Усунення з  політичної арени КПРС, заперечення  комуністичної ідеології ще недавно уявлялося багатьом остаточним прощанням з минулим, кроком у "світове співтовариство". Але монополія на владу змінилася владою монополій. Замість єдиної ідеології, що виконувала державницько-охоронні функції, з'явилось безліч нових теорій і доктрин, що претендують на універсальність.

Поряд з іншими факторами це на певному етапі  призвело, як свідчать проведені дослідження, до певної деполітизації суспільства. Більшість населення відчуває байдужість до політики і політиків. Склалася досить парадоксальна ситуація, коли тільки зареєстрованих політичних партій в Україні нараховується 31, але жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Серед головних причин цього явища слід виділити:

1) наявність  старої соціальної структури,  яка все ще знаходиться у стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не викристалізувалися перш за все через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації;

2) певну алергію  до самого терміну "партія" як важкої спадщини багаторічного монопольного панування КПРС;

3) зневіру багатьох  громадян взагалі у демократичних  інститутах як наслідок стрімкого  зниження рівня життя і зумовленого  цим зубожіння більшості населення; 

4) відсутність  у нашому суспільстві сталих  політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії;

5) доктринальний  характер більшості існуючих  політичних партій, які намагаються  не стільки зрозуміти і врахувати  особливості посттоталітарного  суспільства, скільки нав'язати  йому нову модель (доктрину) соціального розвитку.

Тому справжня багатопартійність в Україні  ще не сформувалась. До цього часу основою  існування політичних партій і громадських  рухів є здебільшого ідеологічні  посилання та відмінності окремих  осіб і груп у світогляді, а також  потреба у груповому спілкуванні, прагнення виразити особисте невдоволення тощо.

2. Реальний вплив політичних партій.

Поглиблення соціально-економічної  кризи в Україні, соціальна стомленість  і зневіра у можливості демократичних  структур ефективно вирішувати гострі суспільні проблеми безпосередньо позначаються на становищі і впливовості політичних партій. Численні розколи, що мали місце у 1992 році, зайвий раз свідчать про їх внутрішню нестійкість, залежність від волі різних фракцій, що діють у багатьох з них. Більшість зареєстрованих політичних партій поки що не стали міцними організаціями, здатними виражати корінні інтереси різних прошарків суспільства, вчасно помітити зміну в соціальних настроях і швидко зкоригувати свої дії. Вони не спроможні вести за собою маси, визначити соціальну базу і зробити свою діяльність соціально адресною.

Існують об'єктивні  причини цього. У результаті поглиблення  економічної кризи все більша частина населення опиняється за межею бідності. Фактично відбувається процес формування декласованого прошарку, для якого особисті проблеми вирішуватимуться вже не в рамках демократичних інститутів, а шляхом безпосереднього тиску на органи влади. Це, з одного боку, веде до розмивання існуючої політичної бази для багатопартійності, а з іншого провокує спроби обмежити права представницьких органів, посилити можливості виконавчої влади.

Тут перш за все  жертвами стають ті політичні партії, які розраховували на середні  прошарки. Політичні партії, що намагаються  представляти інтереси робітників і  селян, все більше постають перед явищем радикалізації своєї соціальної бази, необхідністю враховувати його, що у свою чергу спонукає їх до більш рішучих дій по відношенню до органів влади, особливо у питаннях соціального захисту населення.

Згідно з  дослідженням НІСД, проведеним влітку 1993 р., лише 5,5% опитаних погодилися з тим, що саме політичні партії визначають політико-економічний розвиток України, і тільки 5,4% згодні довірити проведення реформ в Україні лідерам нинішньої політичної опозиції. Слід відзначити, що порівняно з попереднім дослідженням, яке провів НІСД наприкінці 1992 року, чисельність потенційних абсентеїстів майже не змінилась (тоді їх було 25%).

Щодо громадян, які б віддали голоси за представників  тієї чи іншої партії (зважаючи на те, що респонденти могли вибрати декілька відповідей), то за "зелених" віддали б свої голоси 16,1%, національно-демократичні партії та рухи - 9,4%, комуністів - 7%, соціалістів - 5,9%, автономістські партії та рухи - 3,6%, соціал-демократів - 2,3%, партії іншого спрямування набрали менше 2% голосів. 19,6% опитаних заявили, що вони ще не визначились, а 46,1% підкреслили, що насамперед у своєму виборі вони будуть орієнтуватися на особистість кандидатів.

Таким чином, політичний плюралізм в Україні розвивається повільними темпами. Одна з причин цього, як відзначалось, - негативний образ партій у масовій свідомості. Переважна більшість населення - 63% - вважають, що політичні партії в Україні являють собою перш за все об'єднання людей, що прагнуть влади. Безумовно, прихід до влади законним шляхом є метою всякої політичної партії. Але тривожить те, що 34% опитаних вважають партії організаціями, які далекі від реальних проблем народу, і тільки 17% - такими, що відстоюють його інтереси; 20% навіть бачать у партіях організації, що виконують волю мафії, і тільки 17% вважають, що це організації, діяльність яких сприяє розвитку демократії і політичній стабільності в Україні. 11% впевнені, що діяльність партій дестабілізує становище в державі.

Цікаво, що думають  про політичні партії прибічники тих чи інших партій. Крайні позиції тут займають прибічники Ліберальної партії. Серед них 81% вважають, що партії бажають перш за все влади, і 30% - що партії далекі від народу. Найбільш романтично настроєні прибічники націонал-радикалів, 41% яких вважає, що партії відстоюють інтереси народу. Найбільш позитивно населення ставиться до Партії зелених: цілком позитивно або позитивно - 41% (у жовтні 1992 року - 40%) опитаних, не знають про таку партію - 22% (у жовтні 1992 року - 26%). Як і раніше, повагу до цієї партії визначають, скоріше за все, не стільки її діяльність, скільки ідеї, проголошені нею, які особливо цінуються в суспільстві після чорнобильської катастрофи. Далі йде Народний рух України, про позитивне ставлення до якого заявили 25% (у жовтні 1992 року - теж 25%) опитаних, у той же час 11% (у жовтні 1992 року - 14%) він невідомий. Вважаємо, що свій авторитет ця партія набула за рахунок минулих заслуг, нинішньої активної політичної діяльності та критичного ставлення до сучасних реалій.

Майже стільки - 24% (раніше 21%) - позитивно ставляться до Демократичної партії України. Але деякі особливості у відповідях дають змогу передбачити, що частина з тих, хто її підтримав, більше орієнтуються на безперечно привабливу назву партії, ніж на знання її програми та основних принципів діяльності. При близькості показників щодо позитивного ставлення (25% і 24%) тих з них, хто цілком позитивно ставиться до Руху, - 7,6%, а до ДПУ - тільки 4,4%. В той же час негативно і різко негативно ставляться до першої організації 28%, а до другої - тільки 8,5%.

Як і в  жовтні 1992 року, близькі за показниками  позитивного ставлення Українська республіканська партія - 16%, Соціалістична  партія - 15%, Українська селянська демократична партія - 13%, Партія демократичного відродження України - 13%. Нинішні показники по цих партіях практично повторюють минулорічні, лише для соціалістів збільшилися на 2%. Але всі партії стали більш відомі. Про існування соціалістичної і республіканської партій не знають 23 - 27% (у жовтні 1992 року - 30 - 34%), інші три партії невідомі для значно більшого числа людей - 38 - 39% (у жовтні 1992 року - 45 - 47%).

Звертає на себе увагу ще один цікавий показник - кількість респондентів, які ставляться негативно чи різко негативно  до тієї чи іншої партії (руху). Тут на першому місці Союз комуністів України (СКУ) - 38%. Далі йдуть Народний рух - 28% і Соціалістична партія - 20%. У минулорічному опитуванні СКУ не значився, і тоді перші два місця з такими ж показниками посідали Рух і соціалісти.

Слід відзначити результати відносно "молодих" політичних партій, створених і зареєстрованих лише в кінці 1992 - на початку 1993 років - Партії праці і Української партії справедливості, позитивне та дуже позитивне ставлення до яких виказали відповідно 13% і 11%, а негативне та різко негативне - 11% і 7% респондентів. Ці партії розраховують посісти місця у лівому центрі і потенційно можуть його посилити.

Стабільність  позитивних оцінок центристських сил  свідчить не стільки про свідому  підтримку програмних цілей центристських угруповань, скільки про намагання значної частини населення дистанціюватися від політичних крайнощів.

Опитування  показало й певну необізнаність  населення з перипетіями політичної боротьби та політичними взаємовідносинами. Відомо, що УРП і ДемПУ, які мають досить високий рейтинг, стали провідними силами у створенні Конгресу національно-демократичних сил. Але позитивне і цілком позитивне ставлення до КНДС висловили лише 11% (у жовтні 1992 року лише 8%) респондентів, тобто вдвічі менше, ніж до ДемПУ, і на третину менше, ніж до УРП.

Християнсько-демократична партія України набрала 10% позитивних голосів. Ця партія постійно докладає зусиль для налагодження міжконфесійного  миру і злагоди у середовищі віруючих. Виступаючи проти втручання держави  у міжцерковні суперечки, спираючись на багатий досвід близьких до неї християнсько-демократичних партій Заходу, вона потенційно може розширити свій вплив у суспільстві, якщо їй вдасться уникнути пасток різноманітних ухилів.

Про позитивне  ставлення до Соціал-демократичної партії і Української національної асамблеї заявили по 8% респондентів, до Громадянського конгресу - 7%. До Ліберальної партії позитивно ставляться 5% (раніше 3%) респондентів, негативно - 10%, не знають її 43%. Ці дані ще раз доводять, що без напруженої роботи по структуризації партії, налагодженню її контактів з населенням за місцем проживання, без зв'язків з представниками трудових колективів важко стати дійсно впливовою організацією, маючи навіть великі фінансові можливості.

Про байдуже  ставлення до кожної з партій заявили від 26% до 42% опитаних, що відповідає в цілому минулорічним показникам. Найбільше байдужих виявилося по відношенню до УРП і СДПУ - 42%, а найменше - до Партії зелених - 27%, Союзу комуністів - 27%, Української партії справедливості - 31%.

Більшість партій невідомі для 30 - 50% опитаних. Найбільш "загадкові" Українська партія справедливості - 49%, Громадянський конгрес - 48%, Ліберальна партія - 43%. З цього ряду випадають: Рух - не знає 11% опитаних, Союз комуністів - 19%, Партія зелених - 22%, Соціалістична партія - 23%. Але якщо у жовтні 1992 року середній показник тих, хто вказав, що йому невідома партія, становив 40%, то тепер - 34%, що свідчить про поступове розширення впливу політичних партій.

3. Класифікація політичних партій

У політичній науці  напрацьовані різні підходи для  аналізу сучасних партій. Застосування цих принципів при розгляді українських  політичних партій дає можливісь  об'єктивно оцінити їх нинішній стан. Візьмемо перший критерій - довготривалість  дії організації. Це дає змогу відрізнити партії від клієнтелістських груп, фракцій, клік, камарилій, які щезають разом із своїми засновниками і натхненниками. Залежність дій деяких із українських партій і рухів від своїх керівників досить значна (наприклад, УРП, НРУ, ВНРУ, КНДС, УКРП, ЛПУ). Але короткий термін існування самих партій не дає можливості однозначно їх оцінити.

Другий критерій - повномасштабність організації, що включає і місцевий рівень, відрізняє  партію від звичайної парламентської чи політичної групи, яка існує лише на національному рівні і не має постійного зв'язку з організаціями місцевого рівня. До таких розгалужених організацій відносяться перш за все Народний рух України, УРП, СПУ.

Третій критерій - прагнення прийти до влади - дає  можливість відрізнити партію і групу тиску. Безпосередня мета партії - досягнення влади чи участь у її здійсненні. В той час як групи тиску намагаються впливати на владу, залишаючись за її межами. Яскравий приклад цього - процес створення Партії праці фактично за безпосередньою участю Українського союзу промисловців і підприємців або виникнення Української партії справедливості при активній підтримці Союзу афганців.

Четвертий критерій - пошук народної підтримки, особливо шляхом виборів, - дає змогу протиставити партії політичним клубам. У сучасному політичному житті України з боку різних впливових сил помітна тенденція скористатися певними можливостями юридичного та фактичного статусу як партій, так і клубів (у більш широкому розумінні - рухів).

Незважаючи на чітку організаційну структуру та права безпосередньої участі у виборчих кампаніях, інші "привілеї" політичних партій, останні мають й істотні вади. Головна з них - неможливість створити свої осередки на підприємствах, у державних установах. Тому політичні партії нерідко намагаються створити своєрідні тандеми "партія - рух", що давало б їм можливість через своїх прибічників у громадських організаціях постійно активно впливати безпосередньо на трудові колективи. Це явище, зокрема, відбивається в блокуванні з політичними партіями таких організацій, як "Просвіта", "Меморіал", незалежними профспілками. Найбільш чітко воно проявилося у боротьбі навколо створення Всенародного руху України.

Дійсно, у нинішніх українських  партій і рухів поки що немає чіткого  зв'язку з жодною соціальною групою. Вони спираються на фрагменти різноманітних соціальних верств, але в першу чергу на міське населення, інтелігенцію. Багатопартійність не має широкої масової бази, слабкі зв'язки партій з молоддю, представниками найманої праці, які залишаються в основному поза сферою партійного впливу. Тому значною мірою нинішній плюралізм в Україні є поверхневим і не завжди може розглядатися як індикатор процесів, що відбуваються у суспільстві. Понад те - часом багатопартійність може давати перекручене враження від цих процесів.

Разом з тим не можна  не відзначити певне регулююче значення політичного плюралізму на суспільне  життя. Навіть у своєму зародковому  стані він полегшує формування в  Україні зв'язків і відносин громадянського суспільства, сприяє усвідомленню окремими соціальними групами своїх прагнень, отже і їх самостановленню. Зрозуміло, сама система ранжування інтересів - регіональних, соціально-професійних, функціональних - виносить на поверхню безліч конфліктів. Але розв'язання їх у рамках демократичних інститутів певною мірою охороняє суспільство від прямої конфронтації.

Нині у політичному  житті України існує п'ять основних напрямків диференціації політичних організацій. По їх ставленню до: 1) ідеї державної незалежності; 2) історичного  періоду перебування України у складі Росії і СРСР; 3) самої нинішньої Росії і СНД; 4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму; 5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ.

Тому сьогодні вже не можна  користуватися лише лінійним виміром при намаганні класифікації політичних партій. Дихотомія "праві - ліві" ще може спрацьовувати у сучасному світі в умовах, коли в суспільстві досягнуто консенсусу з основних принципових питань його буття, коли має місце порозуміння в таких важливих питаннях, як: що є дана держава, чи визнаються легітимними її владні органи, чи сформований на основі підтримки переважною більшістю населення стратегічний курс її соціально-економічного розвитку, чи знайдені шляхи та механізми національно-культурного згуртування її громадян тощо. В іншому випадку спроба класифікувати вимагає пошуку місця політичної партії у багатовимірному "просторі".

Звичайно, така ситуація зайвий раз показує всю умовність  даного завдання, створюючи враження своєрідної проблеми відбиття у політології відомого принципу невизначеності Гейзенберга. Але це лише є черговим свідченням того, що реальне політичне життя різноманітніше і складніше від будь-якої схеми. Тому, класифікуючи сучасні політичні партії України, можна визначити їх чотири основні спрямування: націонал-радикальне, націонал-демократичне, соціал-комуністичне та центристське (прагматичне).

Для націонал-радикалів і  націонал-демократів головним чинником їх діяльності є розбудова незалежної української держави і все, що пов'язане з цим завданням. Саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядкувати інші важелі суспільного буття (економічні, соціальні, духовні та інші). Розділити ж радикалів і демократів національного гатунку можна перш за все за методами досягнення поставлених цілей (радикальних чи еволюційних). До перших можна віднести Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України" (ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН), Українські консервативну республіканську і національну консервативну партії (УКРП і УНКП), Організацію українських націоналістів в Україні (ОУНУ), Українську національну асамблею (УНА), Українську народну самооборону (УНСО).

До націонал-демократів в  першу чергу можна віднести Українську республіканську партію (УРП), Народний рух України (НРУ), Демократичну партію України (ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ), Ліберально-демократичну партію України (ЛДПУ), політичне об'єднання Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), Всенародний рух України (ВНРУ). До цих же партій з найбільш принципових питань все частіше примикають Партія демократичного відродження України (ПДВУ) і Соціал-демократична партія України (СДПУ).

При всій різноманітності  політичних партій України визначальну  роль серед них відіграють організації національно-державницького напрямку (від радикалів до лібералів). Ідея розбудови держави стала центральною і для соціал-демократів, і для прихильників ОУН. Це певною мірою дає можливість замортизувати політичні протиріччя, уповільнити процес подальшого розмежування у партійному середовищі.

Проте самодовліюча ідея незалежності в її крайньому вираженні все  більше входить у протиріччя з  об'єктивними економічними та геополітичними інтересами України, що негативно позначається на рівні життя населення. За цих умов національна ідея піддається помітній девальвації. Її постійне реанімування потребує наявності образу ворога (зовнішнього і внутрішнього). Для націонал-радикалів зовнішнім ворогом є Росія. Їх тиск і сприяння симпатиків з числа політиків у владних структурах певною мірою обумовлює складнощі, що виникають в україно-російських відносинах. Як внутрішній ворог визначаються "комуністичні, імперські сили". Тим самим Рух, КНДС та інші організації, що з ними блокуються, значно звужують свою соціальну базу, стрімко втрачають електорат.

На цьому  тлі помітно активізують свою діяльність політичні угруповання  соціал-комуністичної орієнтації (Соціалістична  і Комуністична партії України, Союз комуністів України, Фронт трудящих). Вони виступають принциповими опонентами націонал-радикалів і націонал-демократів перш за все у питаннях вибору напрямків соціально-економічного розвитку України, у ставленні до механізмів співпраці з колишніми республіками СРСР. Програмні документи і практична діяльність цих організацій свідчать про їх переважну зорієнтованість на пріоритет колективних форм власності і господарювання в економіці і досить прагматичний підхід до міждержавних стосунків у межах СНД. Ці партії майже єдині серед тих, хто послідовно намагається зберегти наступництво у соціально-політичному розвитку України з її недалеким минулим. До того ж оцінка його помітно змінюється у свідомості багатьох громадян. Це дає можливість організаціям соціал-комуністичної орієнтації зберегти непогані шанси на посилення свого впливу у владних структурах у майбутньому, перш за все на сході та півдні.

Виступаючи  за дійові соціальні гарантії, зміцнення  співробітництва у рамках СНД, партії соціал-комуністичного гатунку певною мірою відображають зміни у настроях населення. Але не можна сказати, що за умов еволюційного розвитку подій в Україні саме вони зможуть стати домінуючою політичною силою. Вони мають дуже великий тягар помилок і провалів своїх попередників у минулому, вельми значною стала дискредитація комуністичної і соціалістичної ідеї серед "мовчазної більшості" населення. Але вони і надалі будуть сприйматися громадською думкою як реальна альтернатива певним колам представників націонал-радикального і націонал-демократичного напрямку в їх намаганнях підкорити соціально-економічне життя спрощено-ідеалістичній концепції розбудови незалежної української держави.

Взагалі подальше протистояння між "незалежниками" й "інтегристами" (прибічниками зміцнення  СНД) може призвести до розколу республіки не стільки за національною, скільки за регіональною ознаками. При цьому під дезінтеграцію України буде підведено міцне соціально-економічне обгрунтування. Вже зараз прихильники інтеграції у рамках СНД звертають увагу на те, що розрив господарських зв'язків, катастрофічне поглиблення економічної кризи значною мірою є наслідком насилля політики над економікою, принесення останньої у жертву ідеї національної незалежності. Не випадково, якби референдум про незалежність проводився найближчим часом, то найбільше проголосувало б за її підтримку в Галичині (81,8% опитаних), у центральних областях (67%), на Закарпатті (57,1%), Буковині (53,5), у Києві (51,5%) та на Волині (50%), найменше - у Криму (18,1%), на Слобожанщині (34,4%), Запоріжжі (36,1%), у Донбасі (38%), Причорномор'ї (38,7%), а по масиву опитаних - лише 46,8%.

У більш широкому плані посилення дезінтеграції  України може знову поставити  питання про єдність української  нації, загострити політичне протистояння вихідців із сходу і півдня, з  одного боку, і представників Галичини - з іншого. Така перспектива підштовхує деякі політичні сили по-новому поглянути на спільність історичної долі трьох східнослов'янських народів, спробувати знайти політичний варіант їх розвитку у рамках союзу держав.

Демократам  в Україні не вдалося органічно ув'язати принципи демократії з національним грунтом, з історичними імперативами розвитку української державності. Саме це стало вирішальним фактором, який призвів до глибокої кризи демократичного руху. Понад те, виявилося, що антикомуністичну опозицію не можна однозначно трактувати як класичну демократичну силу. Ця помилка обернулася дискредитацією самої ідеї демократії. Адже немала частина тих, хто вважався демократами, не тільки показали свою неспроможність у національно-державницькому питанні, але й не витримали іспитів владою, перетворившись на відвертих представників авторитарного, бюрократичного режиму.

Тому цілком природно, що процес становлення багатопартійності  в Україні набув у 1991 - 1993 рр. двох найбільш характерних рис:

1) виникнення  політичних партій східно- і південнорегіонального походження (Ліберальна партія, Громадянський конгрес, Партія праці, Партія економічного відродження Криму);

2) оформлення  у політичні партії досить  впливових лобістських угруповань  піприємців, керівників державних і орендних підприємств, колективних селянських господарств та інших (ті ж Ліберальна партія і Партія праці, Селянська партія, Українська партія справедливості, Українська партія солідарності і соціальної справедливості).

Характерно, що всі вони намагаються уникнути суперечок з приводу ставлення до незалежності України. Визнаючи її самоцінність, ці партії зосереджують свою увагу перш за все на проблемах соціально-економічного розвитку, реалізації прав громадян України.

Незважаючи  на те, що та ж Ліберальна партія проголошує необхідність реалізації "універсальних ліберальних цінностей", вона, як і інші згадані організації, може бути віднесена скоріше до партій-прагматиків, що сповідують методологію політичної індукції, ніж до партій доктринальних, зорієнтованих на політичну дедукцію. Саме цей своєрідний пошук навмання шляхів реалізації інтересів певних соціальних верств міцно пов'язує прагматиків з проблемами реального життя міцніше, ніж політиків-доктринерів. Невипадково, що саме Ліберальна партія України уклала угоду про співпрацю з шахтарськими страйккомами, взявши на себе ряд соціально-економічних зобов'язань, які звичайно виконують державні органи.

Привертає увагу  те, як стрімко зростає число прибічників  Української партії справедливості та Партії праці. Набуває розголосу досить еклектичний за своїм складом Громадянський конгрес України. Зрозуміло, певною мірою стабільність позитивних оцінок центристських сил свідчить не стільки про свідому підтримку програмних цілей центристських угруповань, скільки про намагання значної частини населення дистанціюватися від політичних крайнощів. Але, все ж таки, в той час, коли прагматики все більше оволодівають політичним центром, націонал-демократичні партії поступово радикалізуються, що є логічним наслідком їх неспроможності висунути реальну програму соціально-економічних перетворень. Це, зокрема, проявляється в активізації у їх стані таких організацій, як ДСУ, УНА, УНСО, ОУН, КУН та ін.

Безумовно, кінець 1993 року і 1994 рік будуть вирішальними для України. Історичний результат залежатиме від того, чи політичні сили, в тому числі і органи державної влади, будуть і надалі сперечатися, що саме є незалежність України і хто їй найбільше відданий, чи, нарешті, зрозуміють, що реальна політична влада залишиться за тими, хто зможе на ділі вплинути на соціально-економічний розвиток, хто згуртує прагматиків, здатних підняти економіку з руїни. Саме у цій площині лежать найбільші виклики національній безпеці України.

4. Партії у політичній системі України

Незважаючи  на відносну багаточисельність і широту політичного спектра, партії в Україні ще не стали головними осередками, де акумулюється політичний потенціал суспільства. Політична еліта концентрується в основному у Верховній Раді, у профспілках, в організаціях промисловців і підприємців, фермерів і членів колективних господарств. Значна частина майбутньої політичної еліти ще не заявила про себе, поки що займає пасивну позицію.

Вкрай негативні  наслідки для всієї партійної  системи має перманентне протистояння представницької і виконавчої влади. Безпосередньо зв'язані з парламентською діяльністю, політичні партії не можуть бути осторонь у боротьбі різних гілок влади. Дискредитація Верховної Ради України, що має місце в останні місяці, об'єктивно знижує і без того невисокий авторитет політичних партій, демократичних процедур взагалі.

Загострення соціально-політичної обстановки в Україні негативно  впливає на стосунки політичних партій з так званими групами тиску (профспілками, спілками підприємців  тощо). У профспілках, не дивлячись на їх наявну кризу, зосереджений потужний політичний потенціал. Частина профспілкового руху політизувалася, але можна передбачити, що основна боротьба за вплив у профспілках ще попереду. Слід враховувати, що зростання напруженості в соціальній сфері може призвести і до дискредитації профспілок, в першу чергу ФПС України і подальшого посилення ролі страйкових комітетів. Тому найбільш далекоглядні політичні угруповання вже зараз активно шукають шляхи налагодження стосунків із страйккомами.