Біографія Адама Сміта

Міністерство аграрної політики й продовольства України

Харківський національний аграрний університет імені В. В. Докучаєва

 

Кафедра економічної теорії

 

 

РЕФЕРАТ

На тему:

Біографія Адама Сміта

 

 

 

Виконала:

Студентка 2 курсу 1групи

Факультету “Менеджменту та економіки”

Спеціальності “Менеджмент організацій”

Побірохіна Аліна

Перевірила:

Шевченко С. В.

 

 

 

 

 

Харків, 2011

 

 

 

 

 

 

Зміст:

Вступ

1.Біографія Адама Сміта.

2.Економічне вчення Адама Сміта.

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ:

У своїй реферативній роботі я хочу розповісти про видатного англійського економіста, "батька економіки" і просто досить освічену і цікаву людину, якою був Адам Сміт. Саме у його працях і у працях його послідовників, зокрема Давида Рікардо, класична політична економія досягла найвищого розвитку.

Сміт з'явився тоді, коли існувала необхідність змінити економічну думку, повернути її в інше русло. Саме це він і зробив, написавши працю "Дослідження про природу та причини багатства народів" і утвердивши економічний лібералізм, трудову теорію вартості та інше. І хоча його погляди не були досконалими, але започаткували аналіз сфери виробництва, а не обігу.

Метою моєї реферативної роботи є висвітлення життєвого шляху Адама Сміта, поглядів проаналізувавши якими вони були. Саме на погляди класиків, зокрема Сміта, спираються і інші напрями політичної економії, наприклад, неокласичний, хоча він має і багато відмінностей. Можна сказати, що праця А. Сміта стала певним підґрунтям для вивчення економіки як науки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Біографія Адама Сміта

Точна дата народження Адама Сміта невідома. Відомо лише те, що він народився в червні 1723 року і був хрещений 5 числа цього місяця в невеликому містечку Керколді, розташованому неподалік від Едінбургу.

Батько Адама був митним чиновником. Він загинув за півроку до народження хлопчика. Мати – дочка великого англійського землевласника. Вона і виховувала сина.

У 14 років Адам Сміт вступає до престижного Університету Глазго, де відразу виявляється його величезний інтерес до навчання. Адам посилено вивчає етичні основи філософії під керівництвом відомого шотландського філософа Френсиса Хичстоуна. Не дивлячись на те, що Хичстоун став справжнім наставником для Адама Сміта, багато його теорій було згодом спростовано самим Адамом.

Наприкінці навчання в університеті Адам Сміт виграє стипендію для оплати навчання в знаменитому Оксфорді, куди він і поступив у 1740 році.

Після закінчення Оксфорду в 1746 році він повертається до Шотландії, де починає готувати і читати лекції з історії, риторики, філософії і економіки для студентів університету в Едінбурзі. Саме у цьому періоді свого життя Адам Сміт формує основу своєї економічної теорії, яка полягає в прагненні відобразити діяльність людини з трьох напрямів:

          - з точки зору моральності;

          - з державних  і цивільних позицій;

          - з позицій  економічних.

Популярність і загальне визнання його публічних виступів багатьма відомими науковими діячами того часу, призвели до того, що в 1751 році двадцятисемирічний лектор призначається професором логіки до Університету Глазго. А ще через рік він посідає посаду професора філософії моралі, яка вважається набагато престижнішою.

У 1758 році Адам Сміт призначається деканом, що поза сумнівом є визнанням його заслуг перед університетом. Весь вільний час він присвячує професійній діяльності. У коло його спілкування входять багато політиків, аристократи і діячі науки. Зокрема, серед його близьких знайомих - хімік Джозеф Блек, винахідник парового двигуна Джеймс Ватт, знаменитий філософ Девід Юм.

Під час роботи в університеті Адам Сміт публікує свою першу дійсно велику роботу «Теорія етичних відчуттів», яка пізніше ляже в основу «Дослідження про природу і причини багатства народів», - книги, що зробила його всесвітньо відомим і що поклала початок такої науки, як політична економія.

У 1763 році Адам Сміт отримує щедру пропозицію бути супроводжуючим у закордонній подорожі молодого графа Баклю - прийомного сина відомого, на той час, політика герцога Баклю. Сміт приймає пропозицію. Не останню роль при ухваленні позитивного рішення зіграла матеріальна сторона питання – Сміту було запропонована платня у розмірі 800 фунтів стерлінгів до кінця його життя, що значно перевищувало його гонорари в університеті.

Подорож триває більше двох років. Маршрут пролягає через Тулузу, Женеву, де Адам Сміт зустрівся із знаменитим європейським філософом Вольтером, і Париж. У Парижі Адам Сміт зводить знайомство з багатьма європейськими філософами і вченими, ідеї яких він використовує в написанні «Дослідження про природу і причини багатства народів».

Книгу Сміт закінчує лише через 9 років після повернення до Шотландії. Всі ці роки Адам Сміт живе на самоті зі своєю матір'ю.

У «Дослідженні про природу і причини багатства народів» Адам Сміт розвиває ідею про працю, як головне джерело загальнонаціонального багатства. Детально розглядаються питання розділу праці і приватного підприємництва. Також жорстко критикується твердження про необхідність державного регулювання економіки країни.

Після публікації книги в 1776 році і так високий авторитет Сміта ще більш зміцнюється і через два роки, в 1778 році він призначається керівником митної служби Шотландії, якою він керує до самої своїй смерті в липні 1790 року.

2. Економічне вчення Адама Сміта

Адам Сміт — видатний англійський економіст мануфактурного періоду. У його працях і в працях його послідовника Д. Рікардо класична політична економія досягла найвищого розвитку.

Наслідуючи філософів-просвітителів, які за вихідний пункт своєї системи брали “соціальну людину”, Сміт ставить перед собою наукове завдання її комплексного дослідження. У своїх працях він розглядає окремі аспекти, сторони людської природи: моральні, громадські, економічні. У “Багатстві народів”, зокрема, Сміт досліджує “людину економічну”, однак не ізолює її від двох інших аспектів людської природи.

 Метод, який застосовує Сміт, можна назвати дедуктивно-індуктивним. Він аналізує як внутрішні закономірності економічних явищ, так і описує їхні зовнішні прояви. Працям Сміта притаманні системність, історизм і еволюціонізм. Щодо історизму, який заперечувався в марксистській літературі (на тій підставі, що Сміт трактує капіталізм як вічний спосіб виробництва), то він проявляється в тім, що Сміт визнає зміни звичаїв, інститутів, економічних категорій, неоднаковість таких у різних народів, і вважає, що вивчення й пізнання їх можливе лише в процесі еволюції.

 Суспільство Сміт розглядає як сукупність індивідів, що наділені від природи певними властивостями, які наперед визначають їхню економічну поведінку. Головними є такі, як трудове походження життєвих благ, схильність до обміну послугами або результатами своєї праці, егоїстичні інтереси — намагання поліпшити своє становище.

 Трудове походження життєвих  благ змушує людину жертвувати  заради них “своїм дозвіллям, свободою, спокоєм”. Схильність до обміну, “схильність міняти, вимінювати, обмінювати один предмет на інший” — одна з вирішальних ознак людської природи. Вона зумовлює те, що люди через поділ праці концентрують свою діяльність на якійсь певній її формі, що підвищує її продуктивність. Керуючись егоїстичними інтересами, пошуком особистої вигоди, людина оптимізує свої зусилля, а це обертається на вигоду для всього суспільства.

 Розвиваючи вчення основоположників  класичної політичної економії  про “природний порядок”, Сміт звільняє його від феодальних нашарувань. Він підкреслює, що за умов “природного порядку” (вільної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності людей керує “невидима рука”, тобто економічне життя людей підпорядковується об’єктивним закономірностям. У трактуванні “природного порядку” Сміт виходить з двох принципів: об’єктивної закономірності природи — дії об’єктивних законів природи — “невидимої руки” і “природної свободи” людини.

 Дія об’єктивних законів  спрямована на благо людини. Проте  благотворність дії об’єктивних законів не абсолютна. Вона передбачає певні соціальні умови, а саме — природну свободу людини, яка проявляється в можливостях кожної людини (за умов дотримання нею “законів справедливості”) вільно захищати власні інтереси. Лише за цих обставин природна поведінка людини збігатиметься з дією природних сил, “невидимої руки”, тобто із законами природи.

 У концепціях наступників  А.Сміта — Рікардо, Сен-Сімона  й особливо К.Маркса — саме  ця теза відсутня. У них залишилась  лише об’єктивна закономірність, що керує поведінкою людини.

 Ідею природного порядку  Сміт поширює і на діяльність  держави. Він є прихильником економічного  лібералізму, вільної гри господарських  сил, невтручання держави в економічне  життя. Але разом з тим Сміт  визнає роль держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ тощо. Він також висловлювався за державне регулювання норми процента й мінімуму заробітної плати.

 Поділ праці і гроші. Свій твір А. Сміт починає з розгляду поділу праці. Це не випадково, адже він — економіст мануфактурного періоду. На відміну від меркантилістів, які вважали, що багатство породжується обміном, і фізіократів, які зв’язували його із сільським господарством, Сміт чітко називає першоджерело багатства — працю. Вступ до свого твору він починає так: “Щорічна праця кожного народу становить первісний фонд, який доставляє йому всі життєво необхідні предмети і зручності, що споживаються ним протягом року і складаються завжди або з безпосередніх продуктів цієї праці, або з того, що одержується в обмін на ці продукти в інших народів”. Але кількість цих продуктів, продовжує Сміт, залежить від кількості праці, що функціонує у виробництві, і від майстерності робітника, рівень якої є результатом поділу праці. Вирішальним фактором зростання багатства й “загального добробуту” Сміт вважає поділ праці, який веде до “величезного збільшення продуктивності всіх різнобічних занять і мистецтв”.

 Зростання продуктивності праці внаслідок її поділу зумовлюється:

1) збільшенням вправності робітника;

2) збереженням часу, який витрачається  в процесі переходу від одного  виду праці до іншого;

3) винаходом і застосуванням  механізмів, які полегшують працю  і дають змогу одному робітникові  виконувати працю кількох.

 Надаючи величезного значення  поділу праці, Сміт, проте, не розумів  його причин. Поділ праці в  нього породжується схильністю  до обміну. “…Схильність до обміну  й була тим, що породило поділ  праці”. Насправді було навпаки: саме поділ праці є передумовою  обміну.

 Не можна погодитись із  зауваженнями критиків А.Сміта, що  він, нібито, плутає поділ праці  в мануфактурі і суспільстві. Справді, Сміт починає аналіз  з поетапного поділу праці  в мануфактурі з виробництва  голок і через фаховий поділ, аналіз економічних функцій класів виходить на суспільний поділ праці. Оскільки, за Смітом, саме можливість обміну веде до поділу праці, то міра останнього, пише він, завжди мусить обмежуватись розмірами ринку. Саме розвиток ринку, розвиток шляхів сполучення сприяють тому, що “промисли будь-якого роду починають природно розподілятися й удосконалюватися”.

 Поділ праці й обмін передбачають  наявність знаряддя обміну. Таким  знаряддям у Сміта є гроші. Виникнення грошей Сміт правильно  розглядає як об’єктивний процес, а не як результат домовленості виробників. У своїй праці Сміт подає надзвичайно цікавий матеріал щодо історії виникнення грошей. Він досить детально простежив цей процес і показав, що гроші — це товар, який відокремився від маси інших товарів в результаті розвитку обміну. Гроші, як і інші товари, мають вартість. Їх Сміт розглядає як засіб, що полегшує обмін.

 Визнаючи всі функції грошей, Сміт, проте, головною, визначальною  називає функцію грошей як  засобу обігу. Гроші він назвав  “великим колесом обігу” і  підкреслив, що вони відрізняються

 від товарів, які обертаються  з їхньою допомогою. На відміну  від меркантилістів, які золото  і срібло вважали носіями суспільного  багатства, Сміт підкреслював, що  дохід суспільства — це товари, а не гроші.

 Сміт вважає за доцільне  заміну золота і срібла паперовими грошима для здешевлення обігу. Найбільш придатні для цієї ролі банкноти. Загальна сума паперових грошей не може перевищувати кількості золотих і срібних грошей, які вони замінюють. Регулювання кількості паперових грошей в обігу повинні здійснювати банки.

 Теорія вартості. Передовсім нагадаємо, що Сміт, як і інші економісти тієї доби, користується терміном “цінність”, а не “вартість”. Цінність у нього має два значення: корисність і можливість придбання інших предметів. Перше він називає “цінністю у споживанні”, друге — “цінністю в обміні”. Це фактичне визнання споживної й мінової вартості. На парадоксі води й діамантів Сміт пояснює різницю між споживною і міновою вартістю. Речі, що мають велику цінність у споживанні, зазначає він, часто мають невелику цінність в обміні, і навпаки. “Нема нічого кориснішого за воду, але за неї навряд чи щось купиш і навряд чи одержиш щось в обмін. А діамант майже не має жодної цінності у споживанні, але часто в обмін на нього можна одержати дуже велику кількість інших благ”.

 Для з’ясування основних  правил, що визначають мінову  цінність товарів, Сміт ставить  три завдання:

1) визначити справжнє мірило  мінової цінності, тобто визначити  справжню ціну всіх товарів;

2) показати, з яких частин вона  складається;

3) з’ясувати, через які обставини  відбувається відхилення ринкової  ціни від природної.

 Мінову, або природну, цінність  товару Сміт, як і Петті, визначає  через працю. “Праця, — писав  він, — є справжнє мірило мінової  цінності всіх товарів”. Але на  відміну від Петті, який вважав, що праця створює вартість лише в галузі видобутку золота і срібла, і фізіократів, котрі зв’язували цей процес із сільським господарством, Сміт стверджує, що праця є основою цінності в усіх сферах виробництва. Він говорить про рівноцінність усіх видів праці. Сміт розрізняє кваліфіковану й просту працю і зазначає, що кваліфікована праця в одиницю часу створює більше цінності, ніж праця проста, некваліфікована.

 У творах Сміта дивовижно  переплетені два погляди на  цінність — суб’єктивний і об’єктивний. Суб’єктивний полягає в тім, що, на його думку, робітники оцінюють свою працю як жертву, як вимушену відмову від свободи й відпочинку. Водночас він оцінює працю об’єктивно як основу багатства. Проте саму працю він не аналізує як субстанцію вартості, а звертає головну увагу на мінову вартість, тобто на кількісний бік вартості.

 Отже, у трактуванні теорії  вартості Сміт не був послідовним. Він заявляє, що трудова теорія  справедлива лише для “раннього, примітивного” суспільства. Коли  ще працю не було поділено, вона могла бути мірилом для обміну.

 З розвитком поділу праці  ситуація змінюється. По-перше, обмін  стає необхідним, тому що дає  змогу одержувати найрізноманітніші  товари. По-друге, як зазначає Сміт, багатство особи — це її  можливість одержувати продукти чужої праці в обмін на свій продукт. За цих умов мінова цінність товару для товаровиробника буде визначатись кількістю чужої праці, яку він може одержати в обмін на одиницю свого товару.

 Товаровиробник, обмінюючи свій  товар на якийсь інший, одержує, з власного погляду, більше праці, ніж віддає. Те саме відбувається і з супротивною стороною. Тобто кожний учасник обміну одержує більше праці, відносно своїх можливостей щодо виробництва одержуваного товару, ніж віддає. Тут ми знову маємо справу з поняттям суб’єктивної цінності, проте Сміт виводить його не з принципу корисності (австрійська школа), а з принципу праці.

 Отже, перше з поставлених  питань Сміт розв’язує цілком  однозначно. Основу цінності товару  становить праця, уречевлена в  товарах, які одержують з допомогою обміну на даний товар.

 Як же вирішує він питання  про окремі складові ціни товару? На перший погляд, нелогічною  є сама постановка такого питання. Які можуть бути складові ціни, якщо вона визначається працею?

 Річ у тім, що Сміт чітко  бачив різницю між обміном  товарів у первісному суспільстві  і за умов простого товарного  виробництва, коли виробники обмінювалися  працею, уречевленою в товарах, і  обміном за умов капіталізму, коли відбувається обмін живої  та уречевленої праці. Робітники стають продавцями товару “робоча сила”, а капіталісти — його покупцями. Щоправда, Сміт вважав, що робітники продають свою працю, що, так само, як і інші товари, має “справжню й номінальну ціну” (номінальна й реальна заробітна плата). За цих умов, пише Сміт, порушується закон еквівалентного обміну. Робітник віддає більше живої праці, ніж одержує уречевленої. Цінність, яку робітник додає до матеріалів, складається з двох частин: заробітної плати і прибутку капіталіста. Третьою складовою цінності, за Смітом, є рента. Отже, як пише Сміт, “три першооснови будь-якого доходу, як і будь-якої мінової цінності, — це заробітна плата, прибуток і рента”. Відтак цінність Сміт визначає доходами.

 Визначення цінності як суми  доходів свідчить про те, що Сміт, проявивши геніальну непослідовність, заклав основи теорії факторів виробництва, яка в ХІХ ст. стала панівною.

 Щодо третього завдання, то  воно зводиться до з’ясування  причин відхилення ринкової ціни  від природної. Природна ціна  у Сміта — це, по суті, грошове вираження цінності. Природна ціна включає повну величину ренти, праці і прибутку. Ринкова ціна — та, за якою продається товар.

 Сміт детально аналізує фактори, які впливають на відхилення  ринкової ціни від природної. За умов природного стану (вільної конкуренції) ринок працює як своєрідний регулятор природного тяжіння руху товарних потоків до стану ринкової рівноваги. Попит і пропозиція стають факторами встановлення ринкової ціни. Людське втручання у вигляді різного роду привілеїв, монополії, регламентів порушує природний стан. Воно, пише Сміт, призводить часто до результатів, протилежних тим, на які сподівались, і стримує зростання продуктивності праці. Щоправда, якась група або клас можуть мати вигоду від такого втручання, проте воно завжди зашкоджуватиме стратегічному завданню — економічному зростанню. Отже, Сміт постійно звертається до принципу природної свободи, до дії “невидимої руки”.

 Класи і доходи. Сміт прямо зазначає, що три складові ціни є видами доходів трьох різних категорій персоніфікованих економічних функцій, що відповідають трьом факторам виробництва: праці, капіталу й землі. Власники кожного із цих факторів утворюють відповідні класи: найманих робітників, підприємців і землевласників. Це основні класи суспільства, їхні доходи є первинними. Усі інші групи і прошарки отримують вторинні доходи внаслідок перерозподілу.

 Заробітна плата — це продукт праці, природна винагорода за неї. Коли виробник працює власними засобами виробництва і на своїй землі, він одержує повний продукт праці. За умов капіталізму найманий робітник отримує лише частину цінності, яку праця додає до матеріалу, що обробляється, іншу частину одержує власник капіталу як прибуток. Отже, Сміт бачив не принципову, а лише кількісну різницю між доходом простого товаровиробника і найманого робітника.

 Сміт визначає “нормальний”  рівень заробітної плати кількістю  засобів існування робітника  і його сім’ї. Нормальний рівень  заробітної плати підтримується  стихійним ринковим механізмом  і залежить від попиту і  пропозиції на ринку праці. Зниження заробітної плати до фізичного мінімуму загрожує робітникам вимиранням, а її значне підвищення, на думку А. Сміта, веде до зростання народжуваності, збільшення пропозиції робочої сили на ринку, посилення конкуренції. Відтак заробітна плата зрештою знову почне знижуватися.

 Провідну роль у визначенні  заробітної плати відіграють  капіталісти, які можуть, пише Сміт, змовитись і очікувати сприятливих  умов найму робочої сили, чого  не можуть робітники. Сміт був  прихильником високої заробітної  плати і вважав, що вона сприятиме зростанню продуктивності праці.

 Прибуток у Сміта теж має  трудове походження. Він писав, що  “цінність, яку робітники додають  до матеріалів, зводиться… до  двох частин, одна з яких оплачує  їхню винагороду, а друга —  прибуток їхнього наймача на весь авансований ним фонд матеріалів і заробітної плати”. Тобто прибуток — це різниця між заново створеною вартістю і заробітною платою, результат неоплаченої праці. Сміт заперечує тим, хто називає прибуток оплатою праці з нагляду й управління. Цей прибуток, зазначає Сміт, не схожий на оплату праці, він має інші джерела й визначається величиною капіталу, що використовується у виробництві.

 Праця з нагляду й управління  на двох підприємствах, пояснює  Сміт, може бути однаковою, а прибуток  абсолютно різним, тому що він залежить від величини авансованого капіталу. До того ж функцію управління можна доручити “якомусь головному службовцю” і винагорода за працю у такому разі набере форми звичайної заробітної плати.

 З прибутку Сміт виводить  і процент як похідний прибуток. Величина процента і його рух визначаються нормою прибутку, яка з розвитком промисловості й торгівлі має тенденцію до зниження. Зниження норми прибутку, а отже і процента, Сміт розглядає як прояв економічного здоров’я нації, котре забезпечується природним порядком. Протидіє такому порядку будь-яка монополія. Тому Сміт є непримиренним противником різних монополій і привілеїв.

 Земельна рента у  Сміта — це плата за користування землею. Її причиною він називає приватну власність на землю. Сміт відрізняє ренту від орендної плати, в яку включається і процент на вкладений капітал. Рента, підкреслює він, не зв’язана з витратами капіталу, оскільки їх, як правило, здійснює орендар. Що ж до землевласника, то він користується вигодами капіталовкладень, тому що за відновлення орендного договору вимагає підвищення плати.

 Виходячи з позицій трудової  теорії вартості, Сміт ренту (також  і прибуток) розглядає як відрахування  від праці робітника. Інше трактування  походження ренти зв’язане у  Сміта з його теорією витрат виробництва. Рента в цьому разі є природною винагородою за користування землею, подібно до того, як прибуток є природною винагородою за капітал, а заробітна плата — природною ціною праці. Рента поряд з прибутком і заробітною платою формує цінність. А це означає, що земля, як і праця, є джерелом цінності.

 Проте рента відрізняється  від інших ціноутворюючих факторів  — прибутку й заробітної плати. Вона не зумовлена жодною жертвою (як праця й капітал) з боку  власника землі. Відрізняється рента  від прибутку й заробітної плати і як складова ціни. Останні конституюють ціну, а рента є її функцією. “…Рента, — писав Сміт, — входить до складу ціни продукту інакше, ніж заробітна плата і прибуток. Висока або низька заробітна плата і прибуток на капітал є причиною високої або низької ціни; більший чи менший розмір ренти є результатом останньої”.

 Є у Сміта й елементи  фізіократичного трактування земельної  ренти як результату дії сил  природи, що їх землевласник надає  у користування фермеру. Праця  в сільському господарстві, писав він, продуктивніша, бо тут поряд з людиною працює природа.

 Сміт бачив різницю в родючості  й місцезнаходженні земельних  ділянок і її вплив на величину  ренти. Розглядав він також залежність  ренти від капіталовкладень. Проте  у Сміта ще немає розуміння понять диференційної й абсолютної ренти. Водночас він визначає монопольну ренту (хоч і не вживає цього терміна), що виникає тоді, “коли кількість землі, котра може бути пристосована під якусь особливу культуру, занадто незначна для задоволення реального попиту”. Оплачує її споживач.

 Учення про продуктивну й непродуктивну працю. Сміт, на відміну від попередників, не обмежується галузевим визначенням продуктивної й непродуктивної праці. У нього продуктивною є будь-яка праця, незалежно від того, до чого її прикладають. Проте Сміт зберігає ієрархію галузей стосовно їх продуктивності. На перший план він ставить сільське господарство, потім промисловість і торгівлю. Але не це головне в його вченні про продуктивну й непродуктивну працю.

 Сміт визначає продуктивну й непродуктивну працю не лише залежно від того, де вона застосовується, а й від того, що виготовляється з її допомогою. У нього є два підходи до визначення продуктивної та непродуктивної праці. Перший підхід — ціннісний. Продуктивною працею є та, що створює цінність. Непродуктивна праця цінності не створює. Так, праця мануфактурного робітника додає цінності матеріалам, які він обробляє. Водночас праця слуги не додає цінності ні до чого. На купівлю продуктивної праці витрачається капітал, а непродуктивної — дохід.

 Другий підхід до визначення  продуктивної і непродуктивної  праці зв’язується з її матеріалізацією, уречевленням. Продуктивна праця  — праця робітника, яка закріплюється  і реалізується в якомусь предметі  або товарі, що придатний на  продаж. А праця слуги не закріплюється і не реалізується в товарах. Його послуги зникають в момент їх надання. Згідно з таким визначенням продуктивної праці вся сфера нематеріального виробництва оголошувалась непродуктивною. До цієї сфери Сміт відносить діяльність держави, її чиновників, церкву, армію, флот тощо.

 Такий підхід Сміта до  визначення продуктивної і непродуктивної  праці був підданий критиці  багатьма його сучасниками, які  ширше трактували продуктивну  працю. Економісти класичної школи  навпаки — сприйняли такий підхід. З певними застереженнями сприйняв його і Маркс.

 Сміт надавав великої ваги  поняттям продуктивної та непродуктивної  праці, оскільки він зі збільшенням  кількості продуктивної праці  зв’язував зростання національного  багатства країни.

 Капітал у Сміта — це головна рушійна сила економічного прогресу. Під капіталом він розуміє запас продукції, що приносить прибуток, або за допомогою якого працею створюються нові блага. Запаси певної особи, писав він, поділяються на дві частини. “Та частина, від якої вона чекає одержання доходу, називається її капіталом. Друга частина — це та, яка йде на безпосереднє її споживання”.

 Капітал він поділяє на  основний і оборотний. До основного  капіталу належать машини й  різні знаряддя праці, промислові  й торговельні будівлі, склади, будівлі на фермах, “поліпшення землі” (розчищення, осушення, удобрення), “людський капітал” — капіталізована цінність “придбаних і корисних здібностей усіх жителів, або членів суспільства”. Віднесення Смітом людського капіталу до основного логічно випливає з того, що капітал у нього — це виготовлені матеріальні ресурси, а здібності робітників до праці також “виготовлені” за допомогою використання матеріальних ресурсів.