Бойові дії на території України у першій світовій війні

В. М. Волковинський

БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКИХ  ЗЕМЛЯХ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Перша світова війна  готувалася досить довго найбільшими  європейськими державами, які об'єднались у Троїстий (у роки війни він  перетворився на Четверний) союз та Антанту. У першому об'єднанні центральне місце займали Німеччина й Австро-Угорщина, у другому - Англія, Франція та Росія. Почалася війна швидко і навіть несподівано. Приводом для цього послужив терористичний акт - убивство 28 червня 1914 р. у м. Сараєві членом сербсько-хорватської націоналістичної групи Гаврилом Принципом спадкоємця австро-угорсько-го престолу ерцгерцога Франца Фердінанда та його дружини - графині Хотек

-  під час офіційного  візиту до Сербії. Австро-Угорська  імперія оголосила організатором цього гучного теракту Сербію, яку вважала прибічницею створення на Ватіканському півострові великої слов'янської держави, що мріяла приєднати слов'ян, які жили на півдні імперії Габсбурґів.

23 липня Австро-Угорщина  пред'явила Сербії ультиматум  і почала готуватися до війни. У конфлікт було втягнуто провідні європейські держави ворогуючих військово-політичних об'єднань. Кожна з них мала свої Глобальні плани. Росія, як і інші держави Антанти, головним своїм ворогом вважала Німеччину, але у конкретній ситуації виступила захисником балканських слов'ян, насамперед Сербії. Дізнавшись про ультиматум, рада міністрів Російської імперії 24 липня оголосила мобілізацію в Київському, Одеському, Московському та Казанському військових округах. Таке рішення було ухвалене за розпорядженням Миколи II. Спочатку ця акція проводилася майже таємно, але після оголошення 28 липня Австрією війни Сербії, цар наступного дня підписав указ про проведення у названих округах загальної офіційної мобілізації. її розпочали проводити 31 липня. Цього ж дня німецький кайзер Вільгельм II надіслав австрійському імператорові Францу Йосифу телеграму, в якій зазначав, що його армія повинна зосередити свої головні сили не на Балканах, а проти Росії⁴. З перших днів війни українці активно залучалися Росією до участі в ній. Про це красномовно свідчать результати мобілізації» Лише в селах українських губерній з 1914 по 1917 рр. було призвано майже 2,8 млн осіб². У відсотковому відношенні військовослужбовці-українці переважали навіть росіян. У 1915 р. на тисячу кожної національності в царській армії перебувало росіян - 4, білорусів

- 5, українців - 8, німців - 10, євреїв - 11, поляків - 12. Якщо німці,  євреї та поляки вважалися "потенційно небезпечними" і вони зазнавали певних утисків, то українці прирівнювалися до росіян. "Малоросійське питання, - писав генерал А.І. Денікін, який служив і воював на українських землях, - не існувало зовсім. Малоросійська говірка, пісні, музика набули повного визнання і в жодному разі не викликали уявлення окремішності, сприймалися як своє, російське, рідне"³.

Росія готувалася до війни  з Німеччиною, яка з другої половини XIX ст. стала наймогутнішою державою Європи, а Австро-Угорщину не вважала серйозним противником. Коли йшлося про можливу війну з цією країною, російський уряд заявляв, що бажано було б приєднати до імперії українські землі у складі Австрії між існуючим кордоном і Карпатами. Але фактично це були теоретичні плани.

Генеральний штаб російської армії навіть не мав плану проведення мобілізації у разі війни з  імперією Франца Йосифа. Однак на території України розташувалися значні збройні сили - війська Київського й Одеського округів. Напередодні війни в Україні дислокувалося 36 піхотних і 6 кавалерійських дивізій, 11 саперних, 2 понтонні, 3 залізничні та 2 телеграфні батальйони ⁴.

Між Росією й Австро-Угорщиною  не було природних перешкод - великих

річок, гір тощо. Карпатський  хребет знаходився на австрійській території  і був серйозною перешкодою для  стрімкого наступу російської армії  вглиб Австро-Угорщини. Проте він  не давав змоги і військам цісаря здійснювати відповідні стратегічні й тактичні маневри. Бойові дії між австро-угорською та російською арміями мали відбуватися на українських землях, які входили до складу обох імперій.

Австро-Угорська армія  була найслабкішою з п'яти провідних держав Європи. До неї входили представники 11 народностей, які мешкали на території двоєдиної імперії. Спочатку вони служили у змішаних полках, а напередодні війни військові з'єднання формувалися за національною ознакою. З 102 австро-угорських полків 48 були сформовані зі слов'ян, у тому числі 9 з українців (у тогочасній Російській імперії їх називали "росіянами"). Загалом 8,7% особового складу австро-угорської армії становили українці. 75% офіцерів у збройних силах імперії Габсбурґів були німцями за походженням, а 25% солдатів були представниками інших національностей⁵. Українські кадрові полки в австро-угорській армії воювали практично на Сербському та Італійському фронтах. У бойових діях проти росіян брали участь лише 3 піхотні (58-й Станіславський, 89-й Городоцький і і 09-й Чортківський) та 2 стрілецькі (19-й Львівський і 35-й Золочівський) полки, в яких налічувалося близько 60—70 % українців ⁶.

1 серпня Німеччина  оголосила війну Російській імперії  у відповідь на оголошення останньою загальної мобілізації. На той час уже було організовано Північно-Західний (проти Німеччини) та Південно-Західний (проти Австро-Угорщини) фронти. Останній проходив по території України і мав довжину понад 400 км. Його командування знаходилось у Києві. На австро-угорському кордоні спочатку було тихо. Німеччина заявила, що розпочала війну з Росією, щоб захистити Австро-Угорщину від російської агресії. Але сама імперія Габсбурґів не оголошувала війни своєму східному сусідові. У Берліні почали навіть хвилюватися - чи взагалі Австро-Угорщина оголосить її Росії? Вичікували й росіяни, хоча на кордоні зі Східною Галичиною було сконцентровано значні сили й існував уже фронт, що мав вести бойові дії проти АвстрсвУгорщи-ни. Лише 6 серпня 1914 р. австрійський імператор Франц Йо_ірШщрголосив війну Росії, проти якої було зосереджено близько 50% його армії2оагалом же, у серпні 1914 р. в цісарських збройних силах, які складалися фактично з трьох армій — загальноімперської, австрійської та угорської, - налічувалося 1080 батальйонів, 465 ескадронів, 532 батареї, 180 інженерних рот - усього 1 500 000 солдатів, 2500 гармат і 1800 кулеметів⁷.

Головнокомандуючим арміями  Південно-Західного фронту було призначено командуючого Київським військовим округом ґенерал-ад'ютанта'М.І. Іванова. Начальником штабу фронту став генерал від інфантерії М.В. Алексєєв, який напередодні війни командував 13-м армійським корпусом. До складу Південно-Західного фронту входило 4 армії, які розташувалися з півночі на південь у такому порядку: 4-та (командувач - генерал від інфантерії А. Зальца), 5-та (командувач - ґенерал від кавалерії П.А. Плеве), 3-тя (командувач - ґенерал від інфантерії М. В. Рузський) та 8-ма (командувач - ґенерал від кавалерії О.О. Брусилов). На лівому фланзі фронту між Дністром і Прутом діяв так званий Дністровський загін під командуванням ґенерал-майора О.О. Павлова, основу якого становили 47-й Український та 48-й Одеський піхотні полки.

Слід зазначити, що верховними головнокомандуючими російської армії  впродовж Великої війни були Генерали, які воювали саме на українських землях - М. Алексєєв, О. Брусилов, Л. Корнілов і М. Духонін. На початку війни та після повалення самодержавства у березні 1917 р. цю посаду обіймав великий князь Микола Миколайович, а із серпня 1915 р. по лютий 1917 р. - сам імператор Микола II.

Незважаючи ла те, що на території України знаходилися  значні сили  В. М. Болковинський

російських військ, з  початком війни сюди були перекинуті військові формування з Московського та Казанського військових округів. З них було сформовано 4-ту і 5-ту російські армії. До кордону з Австро-Угорщиною було передислоковано значні кавалерійські сили, сформовані з донських, кубанських, терських та, як їх називали офіційно, кавказьких козаків.

Австро-Угорщина розгорнула проти Росії (практично на українських землях) на лінії Сандомир - Перемишль - Станіслав - Чернівці чотири армії: 1-шу (командувач - генерал-полковник В. Данкль), 4-ту (командувач - Генерал піхоти Ауффенберґ), 3-тю (командувач - ґенерал-інспектор армії Р. фон Брудер-ман) та 2-гу (командувач - фельдмаршал Е.Бем-Ермолі). Австро-угорською армією не міг командувати 84-річний імператор Франц Йосиф. Спадкоємець престолу ерцгерцог Карл був далекий від політики і військової справи, тому верховним головнокомандуючим призначили іншого родича цісаря - ерцгерцога Фрідріха, який обіймав цю посаду номінально. Фактично ж австро-угорськими військами командував генерал піхоти граф Франц Кондрад фон Ґетцендорф.

Переважна більшість  українських солдат і офіцерів обох імперій виконували свій військовий обов'язок і воювали в арміях тих держав, де вони народились і жили, вважаючи супротивника своїм кровним ворогом. У російській Україні про це відверто заявив ЗО липня 1914 р. тодішній головний редактор журналу "Укракнска* жизнь", що виходив у Москві, Симон Петлюра. У статті-відозві "Війна та українці" він констатував, що українці мають виконувати свій обов'язок перед Російською державою і що серед них не існує "австрійської орієнтації". "Вороги Російської імперії, - писав він, - при переході кордону будуть, звичайно, намагатися прихилити українську людність на свій бік і різними політичними обіцянками та національними принадами посіяти неспокій серед неї. Українці не піддадуться провокаційним впливам і виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця"⁸.

На необхідності захищати свою батьківщину наголошував і  митрополит Української греко-католицької  церкви А. Шептицький у зверненні 21 вересня до українців, які мешкали  на території імперії Франца ЙоМфа: "Ми з Божої волі злучені з Австрійською державою і династією Габсбуріта, спільна наша доля і недоля. Коли військо нашого цісаря побідить - чекає нас краща і ліпша бу-дучність. До крові будьте вірні цісарю"⁹. Політичні партії воюючих країн або ж підтримували ведення ними бойових дій, або залишалися нейтральними. Лише російські більшовики виступили проти політики царизму й відверто заявили про бажання його поразки, а їх лідер - В.І. Ленін - закликав перетворити війну імперіалістичну на громадянську. До таких заяв народ ставився на початку війни скептично і вважав їх несерйозними.

У серпні 1914 р. у львівській газеті "Діло" з'явилося звернення  Головної української ради, в якому вперше проголошувалося про необхідність створення полків українських добровольців - українських січових стрільців (У СС). Бажаючих захищати Галичину від російських військ знайшлося багато, оскільки тут з 1911 р. активно діяли молодіжні військово-патріотичні скаутські організації, які готувалися до майбутніх боїв за незалежну єдину Україну. В другій половині серпня на збірні пункти прибуло близько ЗО тис. січових добровольців -переважно представників інтелігенції, студентів та учнівської молоді. Однак Габсбурґи побоювалися такого масового напливу українських добровольців і обмежилися створенням у 1914 р. невеликих загонів УСС, які здебільшого охороняли перевали в Карпатах.

Українці, які входили  до складу Російської імперії, також  були налаштовані войовничо щодо Німеччини та Австро-Угорщини і мріяли лише про перемогу.

40

І55И 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, № 4

Бойові дії  на українських землях

Війну між Австро-Угорщиною  й Росією українські політики Галичини га Наддніпрянщини, об'єднавши свої зусилля, пов'язували із здійсненням  їхнього ідеалу - створенням самостійної  Української держави. Для політичної орієнтації українського народу і захисту його національних інтересів, відновлення незалежної Української держави були створені: Головна українська рада, Союз визволення України, Загальна українська рада, Українська парламентарна репрезентація.

Німеччина, яка планувала завдати удару на заході й досить швидко розгромити французькі війська, вимагала від свого союзника - Австро-Угорщини -активізувати бойові дії на російському фронті, щоб відволікти основні сили Росії і не дати їй змоги розпочати наступ на свою територію. Але, виконуючи прохання французького уряду, 17 серпня армії російського Північно-Західного фронту розпочали Східно-Прусську операцію. У два найближчі дні у наступ перейшли війська 8-ї та 3-ї армій Південяо-Західного фронту, які увійшли на територію Східної Галичини. Розпочалася 33-денна Галицька битва - одна з найбільш успішних для російської армії і в той же час кривавих бойових операцій. У боях з обох сторін брали участь вісім армій, понад 100 дивізій, більш як 1,5 млн солдатів та офіцерів. Росіяни й австро-угорці мали одну й ту ж мету -завдати першими супротивнику нищівної поразки, і вивести його з участі у Великій війні. Австрійські війська з метою зриву наступу росіян завдали превентивного удару, розгорнувши 17 серпня наступ на Кам'янець-Подільський. Місто мали захищати 7 рот ополченців, але вони без бою відступили, і його захопили австрійці. Командуючий фронтом М.І. Іванов був дуже наляканий таким ходом подій і наказав командарму О.О. Брусилову визволити захоплене ворогом місто. Однак останній дотримувався іншої думки - не розпорошувати сили, і не виконав наказу командування.

18 серпня війська 8-ї  російської армії, форсувавши  р. Збруч, увійшли на територію Східної Галичини, маючи завдання не допустити відступу австро-угорців за р. Дністер. При вступі цієї армії на територію Східної Галичини 0.0. Брусилов видав спеціальний наказ, в якому зазначалося: "Поздоровляю славні війська армії з переходом кордону. Наказую оголосити нижчим чинам, що ми входимо в Галичину, хоча і складову частину Австро-Угорщини, але це одвічна російська земля, населена, головним чином, російським же народом, для звільнення якого війна ведеться..."¹⁰. Слід зазначити, що переможний наступ 8-ї російської армії Брусилова був затьмарений невеликою поразкою. Коли росіяни готувалися форсувати р. Збруч, кавалерійська дивізія 11-го австрійського корпусу форсувала річку і вдарила по зведеній козацькій дивізії, яка від несподіваної появи ворога почала відступати. Австрійська кіннота без попередньої розвідки розпочала наступ, але була зустрінута шквальним артилерійським та кулеметним вогнем і, зазнавши серйозних втрат, відійшла за Збруч. Після того як ситуація стабілізувалася, командарм відразу ж звільнив з посади командира козацької дивізії за його прорахунки, які призвели до першої незначної поразки росіян у цій битві.

Війська генерала Брусилова наступали  у напрямку Галича між річками  Дністер і Прут. Коли австрійці  дізналися про наступ 8-ї російської армії, вони залишили Кам'янець-Подільський і не завдали йому ніякої шкоди. Назустріч військам Брусилова було направлено три кавалерійські дивізії та кілька піхотних бригад австро-угорської армії, але вони були розгромлені росіянами, які захопили Тернопіль. 19 серпня наступ на Львів розпочала 3-тя російська армія. Росіяни наступали з району Дубна (3-тя армія) і Проскурова (8-ма армія). Із запізненням їг 23 серпня - почали діяти 4-та армія, спрямована на Перемишль із завданням не допустити відступу ворога на захід до Кракова, і 5-та, що також наступала на Львів. Війська Рузського зустріли запеклий опір з боку австро-угорської армії. Незважаючи на її слабкі сторони, особовий склад успішно вів оборонні бої. На відміну від французів, австрійці швидко окопувалися, а кожний солдат мав при собі 5-6 м колючого дроту й у разі необхідності виставляв загородження. Зіткнувшись з таким опором, 3-тя російська армія зупинилась, а коли австрійці розпочали контратаку у районі міст Буська та Кам'янки-Струмилової, навіть трохи відступила. Угорська кавалерія прорвала російські позиції і призвела до втрат артилерії. Лише кинувши у бій резерви, війська Рузського врятували становище.

Австрійці перекинули свою 2-гу армію  із Сербського фронту в Галичину також  із запізненням. До того ж, щоб виконати свої союзницькі умови, австро-угорські війська, не акцентуючи увагу на бойових діях у Галичині, вирішили завдати удару по 4-й і 5-й російських арміях між річками Віслою та Бугом. Саме ці армії Південно-Західного фронту знаходилися найближче до Німеччини. Ця битва дістала назву Люблін - Холмської. Вона була однією зі складових Галицької операції.

20 серпня 1-ша австрійська армія  розпочала наступ на позиції  4-ї російської армії у районі  м. Красника. Це був жорсткий  зустрічний бій, що тривав 23-24 серпня, в якому росіяни відступили  майже до Любліна. Щоб уникнути  оточення 4-ї армії, російське командування перекинуло на правий фланг значні додаткові військові сили під командуванням Генерала П.О. Лечицького, з яких у серпні 1914 р. була сформована 9-та російська армія. Командуючого 4-ю армією Генерала Зальца замінили Генералом О.Є. Евертом. Одночасно з цим 4-та авст-ро-угорська армія завдала удару по 5-й російській армії під Комаровим (Тома-шевська битва), яка змушена була також відступати до Любліна, Холма та Во-лодимира-Волинського і зазнала значних втрат. Проте успішні дії російських 3-ї та 8-ї армій у Галичині змусили австро-угорців зупинити переможний наступ і навіть перекинути свою 4-ту армію на допомогу 2-й і 3-й арміям. На південному фланзі російського Південно-Західного фронту війська 3-ї та 8-ї армій у боях на р. Гнила Липа (ліва притока Дністра), що тривали з 26 по ЗО серпня, потіснили війська 3-ї і частково 2-ї австрійських армій у напрямку до Львова. Одночасно з цією битвою почався зустрічний бій військ 3-ї російської та австро-угорської армій на р. Золота Липа. Разом з армією Рузського бойові дії вели й війська Брусилова. У Галичині росіяни мали значну перевагу в живій силі над австро-угорцями, які зосередили свої війська на Люблінсько-Холмській ділянці фронту. На Золотій Липі дванадцятьом піхотним дивізіям 3-ї російської армії протистояли вісім австро-угорських, а проти десяти дивізій армії Брусилова діяло три австрійські. 27 серпня австро-угорські війська перейшли до оборони, а наступного дня почали відступати. У результаті цих боїв виникла загроза оточення російськими військами австро-угорських, і вони почали

поспішний відхід.

Паралельно з наступом російських військ на територію Галичини на кордоні з Буковиною, починаючи з 6 серпня, зав'язалися бої місцевого значення російської та австрійської прикордонної охорони. Це був другорядний театр воєнних дій. Підступи до Чернівців захищала 43-тя австрійська стрілецька дивізія (командувач - фельдмаршал фон Георгенег). 23 серпня в районі с. Рідківці відбулася перша на території Буковини битва між австро-угорськи-ми і російськими військами (Дністровський загін). Останні зазнали невдачі і на деякий час залишили край у спокої. Проте стрімкий наступ 3-ї та 8-ї російських армій у Галичині змусив австрійців у ніч з ЗО на 31 серпня залишити Буковину, висадивши при цьому в повітря 2 металеві і дерев'яний мости через р. Прут. Незважаючи на епізодичні місцеві бої, яких упродовж серпня 1914 р. відбулося майже 80, 2 вересня о 18 годині Чернівці були без бою взяті росіянами. Бургомістр С. Вайсельберґ здійснив акт передачі Чернівців російському командуванню. Тоді ж Генерал-лейтенант Т. Арутюнов на сходах перед магістратом оголосив Чернівці назавжди російським містом і водночас наклав на міщан контрибуцію як відплату за аналогічні дії австро-угорських військ під час зай-

42

ИХіУ 0/50-5247. Укр. іст. журн., 2004, № 4

оиииьг игг  на українських землях

няття ними півмісяця  тому Кам'янця-Подільського. Сума контрибуції  спочатку становила 600 тис. руб., але згодом, завдяки зусиллям митрополита В. фон Ренти, росіяни зменшили її до 300 тис. руб. Врешті-решт вони відмовилися прийняти її, тобто зробили так, як і австрійці в Кам'янці-Подільському ^и. Незважаючи на такий гуманний акт з боку командування, з 2 по 8 вересня на околицях Чернівців відбувалися масові пограбування російськими нижчими чинами, особливо козаками, місцевого населення. На Буковині під командуванням підполковника місцевої жандармерії Є. Фішера розпочалася своєрідна партизанська боротьба.

Російське командування, незважаючи на успіхи своїх військ, мало досить невиразне уявлення про сили і плани противника, не могло збагнути зміну його стратегічних і тактичних задумів. Так, м. Львів росіяни вважали справжньою фортецею з великим гарнізоном, а тому планували штурмувати його силами військ двох своїх армій - 3-ї та 8-ї. Проте на той час львівська фортеця була фактично ліквідована, з усіх її фортів знято гармати, тому австрійське командування вирішило відвести без бою свої війська на захід від Львова.

І австрійці, і росіяни  активно використовували для  розвідки кавалерійські роз'їзди та нову на той час техніку - літаки. На початку війни на Південно-Західному фронті було 60 літаків. 2 вересня авіарозвідка доповіла командуванню 8-ї армії, що колони австро-угорських військ прямують до львівського вокзалу, звідки один за одним відходять на захід військові ешелони. Невдовзі аналогічну інформацію було отримано й від кавалерійської розвідки та мешканців Львова, які залишали місто разом з австро-угорськими військами.

Попри очевидні факти, командарми М. Рузський та О. Брусилов не наважувалися ввести свої війська у Львів. Лише командуючий 9-м армійським корпусом 3-ї російської армії Генерал-лейтенант Д.Г. Щербачов (майбутній реальний командувач Румунським фронтом) запропонував невеликими загонами входити у місто і таким чином переконатись у достовірності інформації, що ворог залишив Львів без бою. З вересня війська 3-ї російської армії взяли Львів, а 8-ї - Галич. Микола II сприйняв цю звістку як величезний успіх російської армії і записав у своєму щоденнику: "Вдень отримав радісну звістку про взяття Львова й Галича! Слава Богу! Безмежно щасливий цією перемогою і радію перемозі нашої дорогої армії"¹².

Австро-угорське командування на початку вересня 1914 р. здійснило  перегрупування своїх сил, які відійшли від Львова лише на ЗО км і зайняли оборону на р. Верщиці поблизу м. Городка. У район Львова було перекинуто 4-ту і зміцнено 2-гу та 3-тю армії. З 5 по 12 вересня відбулася Городоцька битва. У боях з австрійцями особливо відзначилися 48-ма піхотна дивізія під командуванням Л.Г.Корнілова, 4-та залізна стрілецька дивізія на чолі з А.І. Денікіним та 12-та кавалерійська, командиром якої був О.М.Каледін. Австрійці зробили спробу розбити 3-тю й 8-му російські армії. Вони досягли деяких успіхів, але три російські армії (9-та, 5-та і 4-та), які діяли на правому крилі фронту, перейшли у контрнаступ. 5-та армія, що просувалась у напрямку Рави-Руської, могла вийти у тил 4-й австрійській армії. Австро-угорське командування припинило бойові дії і почало відводити свої війська за р. Сан, а на початку вересня - до р. Дунаєць. 17 вересня 3-тя російська армія оточила австрійську фортецю Перемишль з гарнізоном близько 130 тис. солдатів та офіцерів, але через нестачу снарядів штурмувати її росіяни не наважилися.

На 13 вересня російські  війська вийшли на рубіж р. Віслока за 80 км від Кракова, а 5-та кавалерійська дивізія під командуванням майбутнього гетьмана Української Держави П.П. Скоропадського взяла м. Сандомир. 25 вересня авангард російських військ прорвався через Ужоцький перевал у Карпатах і вийшов на територію Угорщини, де й був зупинений австро-угорськими військами. Карпатський хребет мав форму вигнутої у бік Росії підкови довжи-

В. М. Волкоеинський

ною 400 км і глибиною 100 км. У горах, висота яких сягала від 1000 до 3000 м, було 9 перевалів. Через них і можна було проникнути на Угорську рівнину. У 20-х числах листопада російські війська перейшли кілька гірських хребтів і викликали паніку в австро-угорців. Однак героїчний опір, насамперед угорських частин, змусив росіян з великими труднощами 28 листопада відступити у рівнинні райони Східної Галичини.

Населення останньої  сприймало прихід російських військ так, як в усі часи й у всіх країнах  зустрічали люди прихід окупантів. При  тій техніці, яка була на озброєнні  в усіх європейських державах, під  час бойових дій гинуло мирне населення, зазнавали руйнування міста та села, що знаходились у фронтовій смузі. Так, під час наступу військ 8-ї армії у серпні 1914 р. повністю згоріло м. Гусятин, а на Буковині - Дитинець. Початок війни припав на період жнив і урожай ніхто не збирав, у той же час горіли поля - і це було справжнім лихом для

галицьких селян.

Росія вважала, що прийшла  в Галичину і на Буковину назавжди і вирішила відразу ж перетворити  їх на одну зі своїх Губерній. 21 серпня було створено ґене-рал-ґубернаторство Галичини на чолі з генерал-лейтенантом Г.О. Бобринським, яке перебувало спочатку в Бродах, а потім переїхало до Львова. Знаючи про існування тут самостійницьких українських організацій, створення національних формувань українців і про їх участь у бойових діях у складі австро-угорської армії, царська окупаційна адміністрація розпочала боротьбу з прогресивним українством. ЗО серпня 1914 р. було видано наказ про арешт видатного українського історика М.С. Грушевського, якого війна застала у Галичині. Вченому вд&дося перебратися до Києва, де у грудні 1914 р. його було заарештовано ніби за допомогу в організації Легіону січових стрільців у Галичині, які воювали на боці Австро-Угорщини, а також за звинуваченням у шпигунстві на користь імперії Габ-

сбургів¹³.+

На початку XX ст., як і раніше, належність до якоїсь нації визначалася насамперед тим, яку віру сповідують люди. На західноукраїнських землях домінувала греко-католицька віра, тому всі українці, які її сповідували, були ворогами в очах російських солдатів і офіцерів - переважно православних. Але таку політику відкрито проголошувала й російська окупаційна адміністрація. "У східній Європі є тільки три релігії: православна, католицька й жидівська. Уніати ж - зрадники православ'я, ренегати і єретики, їх силою треба вернути на праведний шлях...", - так констатував тимчасовий правитель на окупованих російською армією землях Галичини Г.О. Бобринський ^и.

У зв'язку з цим масового характеру набуло переслідування уніатів  у краї. Лише через київські в'язниці пройшло 12 тис. галичан, депортованих углиб Росії. Особливих переслідувань зазнало греко-католицьке духівництво. 18 вересня 1914 р. було заарештовано й вивезено спочатку до Києва, а потім у Росію, митрополита А. Шептицького. Незважаючи на те, що цією акцією займалася жандармерія, до арешту глави Української греко-католицької церкви доклав руку й командуючий 8-ю армією О. Брусилов¹⁵.

Тоді, коли російські  війська успішно громили ворога в Галичині, на лівому фланзі Півдеяно-Західного  фронту, у Буковині, австро-угорські війська завдали їм нищівної поразки. 20 жовтня 1914 р. війська двоєдиної імперії під командуванням генерала кавалерії фон Гіфланцера-Балтіна та полковника Фішера форсували р. Сірет і визволили Чернівці. Це виявилося цілковитою несподіванкою для всіх, насамперед для російського командування та цісаря Франца Йо-сифа. Командарм О. Брусилов перекинув у Буковину додаткові сили і наказав генерал-лейтенанту Т. Арутюнову будь-якою ціною розгромити австро-угорців і повернути Чернівці назад, Майже місяць тривали запеклі бої на території Буковини, але переважаючі сили росіян досягли успіхів у боях у басейнах річок Черемош, Прут, Сірет і 27 листопада 1914 р. о 14 год. ЗО хв. вдруге вступили в Чернівці.

44

/55ЛГ 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, №4

Бойові дії на українських землях

На рубежі 1914-1915 рр. на Південно-Західному фронті наступило  затишшя. Щоправда, восени першого року Великої війни на боці Німеччини та Австро-Угорщини виступила Туреччина. Сухопутні бої з її армією велися на Кавказі, але через Дарданелли у Чорне море вона пропустила своїх союзників -німців, які ввели крейсери "Ґебен" і "Бреслау". 30 жовтня ці бойові кораблі відкрили вогонь по Севастополю, Одесі та Феодосії. Над Україною нависла не ■ безпека ще й з боку Чорного моря. Його узбережжя аж до румунського кордону охороняла створена з військ Одеського військового округу 7-ма армія (командуючий - Генерал від артилерії В.М. Нікітін).

Австро-німецьке командування готувалося завдати удару по російських військах, які захопили Східну Галичину, з району Карпат. Для цього у січні 1915 р. було створено Південну армію з трьох німецьких і п'яти австрійських дивізій під командуванням німецького генерала О. фон Лінзінгена. Першочерговим завданням цієї армії було витіснити росіян з Карпат і деблокувати оточений Перемишль, а потім наступати на Станіслав. Під Перемишлем стояла 11-та російська армія (командуючий - генерал від інфантерії А.М. Селіванов). Вона не мала важкої артилерії для зруйнування мурів фортеці та й сил, щоб взяти її штурмом. Тому росіяни викопали окопи навколо Перемишля і розпочали його блокаду.

О. Брусилов вирішив наступати широким  фронтом у Карпатах (від Дук-линського  перевалу до Білогруда), завдаючи основних ударів на Гуменне і Медзі-Лаборце. На правому фланзі 8-му армію прикривали війська 3-ої армії, яку у вересні очолив Генерал від інфантерії Р. Радко-Дмитрієв. На лівому допоміжний удар на Ужгород завдавав 7-й армійський корпус (далі - АК), а ще лівіше - кавалерійські з'єднання, що знаходилися за Дністром, мали через карпатські перевали наступати на Мукачеве і Хуст. Російських військ виявилося замало, щоб наступати на такому широкому фронті. Австро-угорські війська не змогли належним чином підготуватися до операції й 23 січня 1915 р. розпочали наступ. Головні австрійські та російські удари планувалися точно назустріч один одному. Для командування російської армії стало очевидним, що ворог наступає від Медзі-Лаборце через Карпати - на Санок і Перемишль. Гарнізон фортеці перебував у критичному стані. Комендант Генерал Кусманек передав по радіо своєму командуванню, що коли не прийде допомога, Перемишль капітулює¹?.

22-24 січня 1915 р. австро-німецькі  війська розпочали наступ, завдаючи  ударів з Ужгорода на Самбір  та з Мукачевого на Стрий.  Кінцевою метою цього наступу  був вихід на лінію Перемишль - Стрий, а потім просування військ у напрямку Львова. Командуючий Південно-Західним фронтом Іванов відразу ж запросив підмоги.

Російська армія 25 січня розпочала  силами 8-го АК (командуючий -генерал А.М. Драгомиров) наступ на лівому фланзі. Під натиском противника вона змушена була відступати до річок Дністер та Прут. Розпочалися жорстокі зустрічні бої. Під час проведення Карпатської операції ставка російської армії фактично не мала єдиного плану. Наступ Південно-Західного фронту здійснювався у трьох напрямках - на Берлін, у Карпати з проривом на територію Угорщини й у Буковину. Останній театр бойових дій, на думку самих австрійських військових, був більш оточений увагою уряду, ніж галицький. Російські загони у лютому 1915 р. під тиском австро-угорців відійшли на лівий берег Прута, а 17 лютого без опору в черговий раз здали столицю Буковини - Чернівці. 20 лютого австрійці взяли Станіслав. Командуючий Південно-Західним фронтом М. Іванов зрозумів, що такі методи ведення війни на буковинських землях не дають бажаних результатів, і 1 березня 1915 р. створив із передислокованих з Польщі військ 9-ту армію під командуванням Генерала від інфантерії П. Ле-чицького. Росіяни знову перехопили ініціативу і вже 4 березня повернули назад Станіслав та форсували Дністер у районі Заліщиків.

Незважаючи на спроби австро-німецьких  військ деблокувати Перемишль, який 6 місяців перебував в облозі російських військ, вони закінчувалися невдачами. Тоді комендант фортеці Кусманек вирішив 20 березня з Гарнізоном прориватися до своїх. Але російські війська оточили гарнізон щільним кільцем окопів і відкрили такий ураганний вогонь, що австро-угорці повернули назад. 22 березня гарнізон, який налічував 120 тис. осіб, капітулював. Для австрійців та німців це був сильний моральний удар, оскільки і Вільгельм, і Франц Йосиф вважали Перемишль кращою фортецею в Європі, а ерцгерцог Фердінанд любив говорити: "Мій Перемишль досить надійно захищає дорогу в Карпатські перевали" ¹⁷. У полон потрапило 9 Генералів, 2500 офіцерів. Це була остання перемога росіян у 1915 р. її святкували по всій Російській імперії.