Болонский процесс ступени, циклы

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДОНБАСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 

Кафедра: "Машин металлургійного комплексу та прикладної механіки" 
 
 
 
 
 

РЕФЕРАТ  

                       з предмету : "Вища освіта в Болонському процессі"

на тему: "Болонський процесс цикли, ступені, кредити" 
 
 
 
 
 
 
 

                                                                                          Виконав: ст.гр. ММК-06-мз

Кайдановська  О.С.

                                                                                         Перевірив: канд.техн.наук

Ізюмов  Ю.В. 
 
 
 
 

Алчевськ, 2011

Зміст

Вступ................................................................................................................................3

1. Ступені і  цикли вищої освіти....................................................................................4

1.1. Структура  ступенів "бакалавр-магістр-доктор". ................................................10

1.2. Визначення  ступенів..............................................................................................13

2. Система кредитів. І кредитно-модульна система.  .................................................15

2.1. Кредити ECTS і кредитно-модульна система......................................................15

Висновки.........................................................................................................................19

Література.......................................................................................................................20 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

      Болонський процесс, який розпочався у 29 країнах у 1999 році, і зараз охоплює вже 40 європейських держав, це - процес створення Європейського простору вищої освіти на засадах цілей, сформулбованних міністрами, відповідальними за вищу освіту, у Болонській декларації (1999) та подальших офіційних документах Болонського процесу - Празькому (2001) та Берлінському (2003) комюніке.

      Освітні системи країн-учасниць  Болонського процесу настільки  відрізняються, що не тільки процесс створення Європейського простору вищої освіти, а й навіть зближення цих систем викликає серьйозні труднощі, хоча майже за п'ять років прогрес позначився. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Ступені і цикли  вищої освіти.

      Ініціатори розбудови Європейського простору вищої освіти (ЕНЕА) намітили ряд цілей (зобов‘язань), які, на їх думку, є першорядними і мають бути досягнуті наприкінці поточного десятиріччя. Зобов‘язання, сформульовані у Болоньї (1999), об‘єднувалися головною метою – підвищенням привабливості і конкурентоспро-

можності європейської вищої освіти, спроможної приймати провідну участь в побудові Європи знань – більш досконалої Європи з її величезними інтелектуаль-ними, культурними, науковими і технологічними ресурсами. Система вищої освіти, яка склалася в Європі наприкінці минулого тисячоліття, вимагала змін, в тому числі і в плані доступності вищої освіти для всіх. Довгі одноциклічні про-

грами вищої  освіти спонукають велику кількість студентів припиняти навчання, не отримавши кваліфікації. Це є проблемою багатьох європейських країн. Пози-тивний досвід деяких країн, де запроваджена двоциклічна система вищої освіти (Велика Британія, США), свідчить про її переваги перед унітарною вищою осві-тою. Тому у Болоньї міністри прийняли зобов‘язання щодо запровадження дво-циклічної системи.

      Прийняття системи, заснованої на двох головних циклах: undergraduate and graduate. Доступ до другого циклу навчання повинен вимагати успішного завершення першого циклу тривалістю мінімум 3 роки. Ступінь, що здобувається після першого циклу, повинна відповідати європейському ринку праці, підтверд-жуючи певний рівень кваліфікації. Другий цикл повинен закінчуватися ступін-

ню магістра і / або ступінню доктора, як в багатьох європейських країнах.

      Експерти відзначають ще один суттєвий недолік освітніх систем європейських країн – недолік порівнянності структур кваліфікацій, що є вагомою перешкодою для працевлаштування випускників в інших країнах. З цього приводу у Болоньї міністри зобов‘язалися діяти у напрямі створення сумірних ступенів. Прийняття системи порівнянних ступенів, зокрема, за допомогою додатку до диплома, з метою полегшення працевлаштування громадян Європи і міжнародної конкурен-тоспроможності європейської вищої освіти. Проблеми циклів і ступенів є настільки взаємопов‘язаними, що їх важко розглядати окремо одну від іншої. І на самміті в Берліні (2003) міністри частково поєднують розгляд цих двох проблем.

Структура ступенів: прийняття системи, яка заснована  на двох основних циклах

     Звернемо увагу на три моменти – кількість циклів вищої освіти– два, їх назву – undergraduate and graduate, та назву кваліфікації, що здобувається після другого циклу: магістр і / або доктор.

      Якщо з назвами першого та другого циклів міністри не визначилися й досі, то з кількістю циклів, та назвою кваліфікації, що здобувається після завершального циклу вищої освіти міністри дійшли згоди на самміті у Берліні (2003).

      Міністри вважають потрібним вийти за межі сьогоднішнього усвідомлення двох циклів вищої освіти й додати докторський рівень, як третій цикл у

Болонському процесі. Як бачимо, у 2003 році дещо змінилося уявлення про

систему двох циклів: якщо у Болоньї ступінь доктора згадувалася лише як один з двох можливих здобутків другого циклу (магістр і / або доктор), то у Берліні

міністри погодилися, що ступені другого циклу (зауважте: множина!) лише дава-тимуть доступ до здобуття докторського звання. У підсумковому комюніке Бер-лінського самміту міністри ще раз підтвердили свої зобов‘язання виробити

загальну систему кваліфікацій для Європейського простору вищої освіти, у якій ступені першого циклу мають давати доступ, за Лісабонською конвенцією, до програм другого циклу, а ступені другого циклу даватимуть доступ до здобуття докторського звання. Усі міністри зобов‘язалися почати реалізацію системи двох циклів до 2005 року.

     Розбіжності у системах освіти європейських країн, як з‘ясувалося, є настільки суттєвими, що і через чотири роки після Болоньї, автори офіційних документів уникають давати назви ступенів першого циклу та відмовились від погоджених у Болоньї назв ступенів другого циклу, а реалізацію системи двох циклів планують

лише розпочати  через два роки.

     Отже, процес підготовки докторів, так би мовити, вивели за межі двоциклічної системи, надавши йому статусу третього циклу вищої освіти. Окрім того, у деяких документах Болонського процесу наголошується про можливість або необхідність введення у межах першого циклу введення попереднього освітнього циклу (без

надання кваліфікації вищої освіти). Введення подібного циклу суттєво сприятиме мобільності студентів. Про це мова йшла ще у документі Trehds-I, який підготувала група експертів до зустрічі міністрів у Болоньії 19.06.1999. До цієї проблеми міністри знов звернулися на Берлінському самміті (2003), доручивши експертам розглянути питання щодо того, яким чином і чи може більш коротка вища освіта бути зв‘язана з першим циклом структури кваліфікацій Європейсь-

кого простору вищої освіти. У вітчизняних публікаціях стосовно Болонського процесу, майже завжди, мова йде про "двоступеневу вищу освіту". В україн-

ській мові слово "ступінь" вживається як у своєму основному, так і переносному значеннях. В основному значенні слово "ступінь" застосовується для визначення певної кваліфікації – науковий ступінь (російською мовою – ученая степень, англійською – degree), а в переносному, як стадія, фаза. Якщо застосовувати переносне значення, то словосполучення "двоступенева вища освіта" не викликає заперечень. Але є велика вірогідність, що переважна більшість тих, хто є причетним до вищої освіти, зрозуміє цей термін в основному значенні. А це аж ніяк не кореспондується із зобов‘язаннями Болонської декларації щодо прийняття системи прозорих та порівнянних ступенів (множина) в системі двох циклів вищої освіти, які можуть зіставлятися за допомогою додатків до дипломів. Тому тре-

ба чітко розрізняти поняття циклу вищої освіти – бакалаврат, магістратура, докторантура (аспірантура) та ступенів (кваліфікацій) – бакалавр, магістр, доктор (PhD) тощо.

      Міністри освіти в Болоньї зобов‘язалися запроваджувати двоциклічну вищу освіту, а в Берліні доповнили структуру вищої освіти третім циклом, здобутком якого має бути докторський ступінь. Стосовно ж кількості або назв сту-

пенів (у межах  двоциклічної освіти), то з цього  приводу жодних

домовленостей не було.

     Таким чином, з урахуванням змін, які відбулися у розумінні двоциклічної системи, структуру вищої освіти можна представити так, як це показано на рис.1.1. 
 
 
 
 
 
 

Рис.1.1. "Болонська" структура системи вищої освіти з "Берлінськими"

доповненнями.

      Цікаво порівняти "Болонську" систему з чинною структурою вищої освіти України. Цю структуру важко зобразити на площині, оскільки вона дуже

перевантажна  наявністю паралельних гілок (доступ до аспірантури дає не тільки кваліфікація магістра, а й кваліфікація спеціаліста, причому спеціалісти мають доступ і до кваліфікації магістра), застосуванням таких понять, як “Освітній рівень”, “Освітньо-кваліфікаційний рівень”, наявністю чотирьох рівнів вищої освіти, чотирьох рівнів акредитації вищих закладів освіти, до яких віднесено технікуми, тощо.

      Навіть у спрощеному зображенні (рис.1.2), на якому не показа-

ні заклади  ІІ рівня акредитації та відмінності  закладів ІІI та ІV рів-

нів акредитації  структура вітчизняної системи  вищої освіти суттєво

відрізняється від "Болонської".

Рис. 1.2. Спрощений  вигляд структури вищої освіти України (без закладів ІІ та ІІІ рівнів акредитації):

БСО – базова середня освіта, ПСО – повна середня освіта, НВО – неповна вища освіта, БВО – базова вища освіта, ПВО – повна вища освіта. 

     Безумовно, чинну систему вищої освіти України у найближчий час чекають серйозні зміни. В першу чергу це стосується пошуку місця технікумів в її

структурі.

      Найпростіший шлях – перейменування технікумів у коледжі з наданням їм права підготовки бакалаврів – здається найпростішим лише на перший погляд. Технікуми були переведені до системи вищої освіти без жодних змін у системі підготовки техніків, яких перейменували у молодших спеціалістів. Але ж найважливішою ознакою вищого закладу освіти є поєднання навчання з наукови-

ми дослідженнями. Принцип нероздільності навчання з науковими дослідження-ми – один з фундаментальних принципів, проголошених Великою Хартією Університетів. А чи відбуваються наукові дослідження у технікумах? З певненіс-тю можна сказати – ні. І де-факто і де-юре, бо згідно зі статтею 47 Закону України «Про вищу освіту» викладачі технікумів - це педагогічні працівники – особи,

які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах першого і другого рівнів акредитації професійно займаються педагогічною діяльністю. Таким чином, якщо хтось з викладачів технікумів і займається науковими дослідженнями, це є його особистою справою, хоча й заслуговує схвалення і всілякої підтримки.

      Інша справа – викладачі університетів, академій тощо. Їх Закон іменує науково-педагогічними працівниками – особами, які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації професійно займаються педагогічною діяльністю у поєднанні з науковою та науково-технічною діяльністю.

      Таким чином, технікуми не повинні бути у структурі вищої освіти, їх треба повернути до системи середньої професійної освіти, яка повинна надавати доступ до вищої освіти поряд з повною загальною середньою освітою. Якщо в Україні буде прийнята система ступенів "бакалавр –магістр – доктор (PhD)", то структуру національної системи вищої та спеціальної професійної освіти можна буде представити так, як це зображено на рис 1.3.

Рис. 1.3. Можлива  структура вищої та спеціальної професійної освіти України

БСО – базова середня освіта, ПСО – повна середня освіта, СПО – спеціальна професійна освіта. 

        В цій структурі ми свідомо уникаємо таких понять, як базова та повна вища освіта, бо бакалаврат слід розглядати не лише, як підготовчий щабель для здобуття ступеня магістра, а й як вагомий інструмент, що сприяє зайнятості на ринку праці в сучасних умовах.

     Заслуговує також серйозного обговорення запровадження базового циклу в межах першого циклу вищої освіти, що має сприяти збільшенню можливостей вибору студентами майбутньої професії. 

1.1.Структура  ступенів "бакалавр  – магістр –  доктор"

      Ця структура має багатовікову традицію, яка була започаткована ще у середньовічних європейських університетах, які виникли у Європі наприкінці ХІ століття. Першим університетом був Болонський університет, який постав на базі правничої школи, заснованої, як вважають, у 1088 році (статус університету йому було надано спеціальною хартією, яку оприлюднив у 1158 році імператор

Фридрих І Барбаросса). Болонський університет був дуже популярним закладом освіти, про що свідчить велика кількість учнів, які там навчались. Наприклад, у ХІІІ столітті кількість учнів Болонського університету сягала 10 тисяч. Інші найстаріші університети Європи: Кембрідж (1209), Окфорд (2-а половина ХІІ – початок ХІІІст.), Паризький – Сорбонна (1215), Саламанкський (1218), Лісабон-

ський (1290), Празький – Карлів університет (1348), Краковський (1364), Віденьський (1365), Гейдельбергський (1386).

      Перші середньовічні університети являли собою корпорації студентів-школярів (школяр – по латині scolarius) та викладачів-магістрів (магістр – по латині magister – начальник, наставник), звідки пішла й назва цих закладів – Universitas magistrorum et scolarium. Студенти та викладачі (колеги) мешкали у гуртожитках –колегіумах, коледжах, де відбувалися й заняття, які мали форму ле-

кцій та диспутів.

      Типовий середньовічний університет складався з чотирьох факультетів – підготовчого (факультет мистецтв) та трьох вищих –правничого, медичного та теологічного. На факультеті мистецтв, який згодом отримав назву філософського, викладали так звані сім вільних мистецтв, які поєднувалися у тривіум (trivium) – граматика, риторика, діалектика (логіка) та квадривіум (quadrivium) – арифме-

тика, геометрія, астрономія, музика. Після оволодіння курсом тривіума та складання відповідного іспиту школяру присуджувався ступінь бакалавра

мистецтв (слово "бакалавр" походить від пізнолатинського "baccalarius", яким називали дворову прислугу, підвасалів – від "baccalaria" – маєток, володіння).

Після оволодіння курсом квадривіума – ступінь магістра мистецтв (magister artium

liberalium). У дореволюційній  Росії ступінь магістра існувала на всіх факультетах, крім медичного. Ступінь магістра присуджувалася випускникам університетів після складання усних іспитів (особи, що витримали іспити, називалися магіст-рантами) та публічного захисту дисертації, схваленої факультетом.

      Випускникам правничого, медичного та теологічного факультетів після захисту дисертацій присуджувався ступінь доктора відповідних наук (доктор права, доктор медицини, доктор теології). Згодом ступінь доктора стали присуджувати і випускникам філософських факультетів (доктор філософії). Ступінь доктора наук вперше стала присуджуватися Болонським університетом у 1130 році. В дореволюційній Росії ступінь доктора наук присуджувалася особам, які мали ступінь магістра та захистили докторську дисертацію.

      Середньовічні університети були автономними від держави, міських властей та церкви, мали свою юрисдикцію, яка регулювалася статутами.

      Таким чином, в університетах історично склалися два цикли підготовки – перший – початковий (undergraduate) та другий – завершальний (graduate). Пер-ший цикл дає змогу отримати ступінь бакалавра, другий – магістра. Після завершення повного курсу вищої освіти за допомогою аспірантури (post graduate) здобувається ступінь доктора наук (доктора філософії).

       Саме цю структуру циклів вищої освіти, не конкретизуючи назв ступенів (окрім докторського звання) пропонують документи Болонського процесу.

Необхідність  повернення до двоциклічної освіти продиктована, звичайно, не прихильністю до традицій, а, в першу чергу, потребами сучасного ринку праці, а також індивідуальними потребами студентів і академічними потребами закладів

освіти. Важливою перевагою структури ступенів "бакалавр – магістр" є те, що ця структура є визнаною в багатьох країнах світу.

      У багатьох європейських країнах ще й досі існує одноциклічна вища освіта, яка не встигає задовольняти потреби ринку праці, що неухильно зростають.

Наявність короткого першого циклу, на думку фундаторів Болонського процесу, має дозволити більш швидке поповнення ринків праці європейських держав.

 Про це, а  також про інші аспекти впровадження коротких циклів вищої освіти, йшла мова на семінарі з проблем ступеня бакалавра в Гельсінкі 16 – 17 лютого 2001 р. До речі, на цьому семінарі здобуток першого циклу ототожнювався зі ступенем бакалавра, а другого – зі ступенем магістра.

      На гельсінкському семінарі було зафіксовано, що ступінь "бакалавр" є кваліфікацією вищої освіти, для здобуття якої необхідно 180 – 240 залікових кредитів (ECTS). Термін навчання на здобуття цього ступеня має складати 3 - 4 роки. Було також зазначено, що ступінь "бакалавр" можна здобути як у традиційних університетах, так і у професійно-орієнтованих закладах вищої освіти. Головна перевага бакалаврських програм полягає в їх індивідуальній

гнучкості, сприяє мобільності, а також взаємодії навчання з працею. Добре сплановані програми бакалаврського ступеня зменшать кількість відрахувань студентів і допоможуть цим студентам у просуванні на європейському ринку праці. Програми бакалаврського ступеня можуть і повинні мати різну орієнтацію та бути багатопрофільними, щоб відповідати індивідуальним та академічним потребам, а також вимогам ринку праці. Для збільшення прозорості важливо, щоб специфічна спрямованість, профіль і результати навчання щодо здобуття певної кваліфікації були включені в назву ступеня і пояснені в Додатку до Диплома, що видається студенту. Інформація з різних навчальних програм повинна бути відкритою, щоб студенти могли свідомо вибирати ту чи іншу програму.

      На семінарі відзначалося, що навіть ті бакалаврські програми, що є проміжни-ми і передбачають продовження навчання, мають бути самостійними. Їх не слід сприймати як частину тривалішого навчального плану, оскільки деякі студенти можуть змінити напрям навчання або продовжити його в іншому навчальному закладі. Було підкреслено, що в деяких сферах ступінь "бакалавр" не може бути

самостійною кваліфікацією  для набуття повної професійної компетентності. Хоча й у цих сферах проміжні кваліфікації мають право на існування. В усіх сферах програми бакалавра та магістра повинні мати механізми спадкоємності як у межах одного й того самого сектору вищої освіти, так і між різними секторами.

      На семінарі в Гельсінкі відзначалася важлива роль фактору міждисциплі-нарності в структурі "бакалавр – магістр". Недостатньо лише реформувати структуру вищої освіти. У Європі відчувається гостра потреба в прозорості і порівнянності взаємозамінних ключових умінь і очікується, що випускники з дипломами бакалавра і магістра різних спеціальностей будуть володіти такими уміннями. Над розробкою таких загальних настанов повинні працювати всі

європейські інститути  вищої освіти і їх мережа, що включає професійні і інші зацікавлені організації.

      На закінчення сформулюємо коротко переваги структури "бакалавр – магістр":

• структура "бакалавр – магістр" стала світовим стандартом і сприяє визнанню європейських ступенів в Європі і світі;

• структура "бакалавр – магістр" сприяє задоволенню індивідуальних освітніх потреб студентів;

• структура "бакалавр – магістр" сприяє задоволенню  академічних потреб закладів освіти;

• структура "бакалавр – магістр" сприяє задоволенню потреб ринку праці. 

1.2.Визнання  ступенів.

      Визнання ступенів в країнах ЄС здійснюється на засадах Лісабонської

Конвенції з  визнання (1997), яка дає наступні визначення:

- Кваліфікація з вищої освіти

Будь-яке звання, диплом або інше свідоцтво, що видане компетентним органом і засвідчує успішне закінчення програми з вищої освіти.

- Оцінка (індивідуальних кваліфікацій)

Письмова оцінка компетентним органом іноземних кваліфікацій, присвоєних окремій особі.

- Визнання

Формальне підтвердження  компетентним органом якості іноземної освітньої кваліфікації для цілей доступу до навчання та/або здійснення фахової діяльності.

      Таким чином, в країнах ЄС розрізняють два види визнання – академічне, яке надає право доступу до подальшого навчання і професійне, яке дає право власни-ку кваліфікації займати ті, чи інші посади.

     Академічне визнання здійснюється університетами, згідно з принципом їхньої автономії, за допомогою мережі агенцій , функція яких полягає в інформуванні суб‘єктів визнання та сприяння ефективному і справедливому визнанню

кваліфікацій  на інституційному, національному і європейському рівнях.

    Процедура професійного визнання в країнах ЄС суттєво залежить від категорії професії, на яку претендує фахівець, який отримав кваліфікацію в іншій країні. Всі професії в країнах ЄС поділяються на дві категорії – регульовані та нерегульовані.

     Регульована професія відноситься до професій, діяльність з яких деяким способом регулюється законом або адміністративними правилами. Дана професія може бути регульована в одній країні і нерегульована в іншій. Відповідно, діяльність з нерегульованих професій не обмежується законом і адміністративни-ми правилами.

      Професійне визнання кваліфікацій з нерегульованих професій здійснюється виключно ринком праці.

      Регульовані професії у свою чергу поділяються на дві категорії – так звані "автоматичні" і ті, до яких здійснюється загальна схема визнання.

     Визнання кваліфікацій з першої з названих категорій професій в країнах ЄС здійснюється автоматично, якщо кваліфікацію фахівець здобув в іншій країні ЄС.     Таких професій всього сім:

• доктор;  • фармацевт; • акушерка; • ветеринар;

• дантист; •  медсестра;   • архітектор.

      Визнання кваліфікацій з інших регульованих професій здійснюється за так званою "загальною схемою", суть якої полягає в тому, що визнання кваліфікацій, здобутих в інших країнах, здійснює компетентний фаховий орган на підставі заяви індивідуума, який претендує на здійснення фахової діяльності з конкретної регульованої професії. Інформаційну допомогу індивідууму в цьому пови-

нні надавати агенції NARIC-ENIC. При позитивному вирішенні питання визнання компетентним фаховим органом претендент може здійснювати діяльність з професії, відносно якої він подавав заяву. Отримане визнання претендент не може здійснювати в інших цілях.

      Таким чином, ефективне визнання (академічне та професійне) кваліфікацій у Європейському просторі вищої освіти має здійснюватися за допомогою:

• запровадження  системи порівнянних ступенів;

• активної роботи агенцій NARIC-ENIC;

• ратифікація  Лісабонської конвенції всіма країнами Болонського процесу;

• запровадження  додатків до дипломів. 

2. СИСТЕМА КРЕДИТІВ  І КРЕДИТНО-МОДУЛЬНА  СИСТЕМА

2.1.Кредити  ЕСТS і кредитно-модульна  система

      Запровадження кредитної системи, подібної до ECTS, є одним з ключових питань Болонського процесу. Зауважимо, що кредитна система, як система виміру навчального навантаження, та кредитно-модульна система організації навчально-го процесу – зовсім не синоніми. Якщо кредитно-модульна система організації навчального процесу потребує докорінної перебудови організаційних засад

навчання, то кредитна система оцінювання трудомісткості навчання може існува-ти і в межах традиційної лекційно-семінарської системи організації навчального процесу. На наш погляд, перебудова організаційних засад навчального процесу має здійснюватися дуже обережно, поступово, особливо у технічній освіті.