Доба Відродження в Німеччині та Нідерландах

    Доба Відродження в  Німеччині та Нідерландах

Зміст

4.1. Загальна характеристика

4.2. Народні книги

4.3. Розвиток літератури  гуманізму

4.4. Література Реформації  й Великої Селянської війни

4.5. Ганс Сакс. Бюргерська  література після Реформації

4.6. Гуманізм в Нідерландах.  Еразм Роттердамський

4.1. Загальна характеристика

Культура гуманізму в  Німеччині та Нідерландах утвердилася  вже наприкінці XV ст. і протягом першого  тридцятиліття XVI ст. переживала період найвищого піднесення. Своєрідні  історичні умови, які склалися на той час, визначили особливості  літературного розвитку в цих  країнах.

Уже в XV ст. у Німеччині  існувало чимало багатих і сильних  міст, позначених розквітом торгівлі і культури. Але розвиток різних частин країни відбувався нерівномірно, зв'язок між ними був недостатній, тому економічне зростання окремих  частин не сприяло національному  об'єднанню і посиленню централізації. «В той час як в Англії і Франції  піднесення торгівлі і промисловості  привело до об'єднання інтересів  в межах всієї країни і тим  самим до політичної централізації, в Німеччині цей процес привів тільки до групування інтересів по провінціях, навколо суто місцевих центрів, і тому до політичної роздробленості, яка скоро особливо міцно закріпилася  внаслідок витіснення Німеччини  з світової торгівлі. В міру того, як відбувався розпад суто феодальної імперії, розривався і взагалі зв'язок між імперськими землями; володільці великих імперських ленів стали  перетворюватися в майже незалежних володарів, а імперські міста, з  одного боку, і імперські рицарі, з другого, почали укладати союзи  то одні проти одних, то проти князів або імператора» (1).

(1) Маркс К., Енгельс Ф.  Твори, т. 7, с. 331-332.

В умовах розпорошеності країни зростали могутність і свавілля феодальних князів, занепадало дрібне дворянство й рицарство. У неймовірно тяжкому  становищі опинилося трудяще  населення: селянські маси нещадно  експлуатувалися і феодальними  князями, і рицарями; відбувалося  швидке соціальне розшарування та зростання  кількості експлуатованих робітників у містах.

У країні відкрито господарював папський Рим. Католицькі князі церкви втручалися в світські справи, претендували на керівництво духовним життям країни, безсоромно оббирали її населення, викликаючи ненависть у всіх шарах німецького суспільства. В країні створилася сильна антикатолицька [204] опозиція, на грунті якої в 1517 р. спалахнув рух Реформації. В умовах гострого незадоволення  народних мас своїм соціальним становищем цей рух переріс у Велику селянську  війну 1523-1525 pp. Але Реформація тільки на першому етапі мала прогресивний характер. Німецьке бюргерство, налякане розмахом народної соціально-визвольної боротьби, признало владу феодальних князів, які розгромили народний рух  і утвердили своє панування, зберігаючи і надалі роздробленість країни. Протестантизм  утратив будь-які риси вільнодумства  і став не менш ханжеським і фанатичним, ніж католицизм. Уже з 30-х років  у Німеччині починається період засилля феодальної реакції.

Уже на початку XV ст. помітний перехід до літератури нового типу: вона проймається сміливим вільнодумством, наповнюється новим змістом, стає соціально  визначеною.

Початок гуманістичного руху в Німеччині припадає на середину XV ст. Другу половину віку визначають як період раннього гуманізму. У цей  час починається розповсюдження гуманістичної вченості. Університети починають звільнятися від впливу церкви, в них все більшого значення надається філології, зростає інтерес  до античності, до італійської ренесансної  культури. Величезне значення для  розвитку культури мав винахід книгодрукування  в середині XV ст. И. Гуттенбергом. Розпочалась  публікація перекладів з італійської  літератури (наприклад, у 1472 р. був виданий  німецький переклад «Декамерона»), а також творів античних авторів, що сприяло поширенню гуманістичних  поглядів і формуванню основ німецького гуманізму. Німецькі гуманісти опановують класичну латинську , мову, якою користуються і в своїх дослідженнях, і в  художній творчості.

Період зрілого Відродження  в Німеччині охоплює кінець XV-перше  тридцятиліття XVI ст. Гуманісти величезну  увагу приділяють філологічним дослідженням, вивченню античної культури. Антикатолицькі настрої викликають у них великий  інтерес до питань релігії і спонукають до перегляду текстів «священних книг» і до очищення їх від інтерпретації  католицькою церквою. Своєю діяльністю гуманісти значною мірою сприяли  релігійній реформації, яка невдовзі стане їхнім запеклим ворогом.

У цей період на основі гуманістичного світосприйняття відбувається стрімкий розвиток образотворчого мистецтва, вершину  якого становить творчість [205] одного з титанів Відродження Альбрехта  Дюрера. Картини і гравюри Дюрера, твори великих митців його покоління - Грюневальда, Гольбейна, Кранаха, Альтдорфера - пройняті ренесансним інтересом  до людини і реального світу, духом  визвольної боротьби. Саме вони і становлять найвище художнє досягнення німецького Відродження.

На цей же недовготривалий  період припадає і розквіт німецької  гуманістичної літератури. Напружене  соціальна й антикатолицька боротьба в країні зумовила войовничу антикатолицьку та антифеодальну спрямованість  німецької літератури. Провідну роль відігравала в ній сатира, основними  жанрами стали памфлети, пародії, комедії, сатиричні діалоги, епіграми. Джерелами їх були антична література, особливо сатиричні її жанри, національна  середньовічна література і фольклор.

4.2. Народні книги

Важливий напрям становила  демократична література, яка завдяки  розвитку книгодрукування набула значного поширення у формі «народних  книг». Виникали вони на основі різних джерел; в перших зразках таких  творів переказувались французькі рицарські  романи, в наступних - німецький героїчний  епос і середньовічні шванки. З  початку XVI ст. «народні книги», орієнтовані  на простонародні запити і смаки, набувають значної популярності. Найбільш цінними були книги викривального  сатиричного змісту. У статті «Німецькі  народні книги» Енгельс високо оцінив їх за дух опозиції, за багатство  вигадки, дотепність і правдиву поетичність.

Широко відомою стала  весела книга про Тіля Ейленшпігеля, вперше надрукована близько 1500 р. Вона містить майже 100 шванків, в яких розповідається про життя, пригоди  й витівки Тіля Ейленшпігеля. Вдаючи з себе дурника, виконуючи буквально  все, що йому говорять, Тіль спілкується  з представниками усіх соціальних кіл  та станів. Дотепний і кмітливий, великий  майстер веселого, а часто й  злого жарту, він потішається  над становими забобонами дворян, ненажерливістю духівництва, людською глупотою і довірливою простуватістю. Ейленшпігель, «кидаючи виклик середньовічному  суспільству, у блазенстві знаходить  свободу, яка для нього дорожча  над усе і підносить його над  сильними світу, їхніми звичаями й засадами. Він - втілення невичерпної народної енергії, винахідливості й вільнолюбності. його жарти і забави, попри весь їх цинізм, несуть у світ апофеоз  особистої ініціативи, розуму і любові до життя» (1).

До образу Тіля зверталися й письменники пізніших епох. Зокрема, бельгійський письменник XIX ст. Шарль  де Костер використав цей образ у  своєму романі «Легенда про Тіля Уленшпігеля  і Ламме Гудзака».

Однією з найцінніших  німецьких «народних книг» другої половини XVI ст. була книга про Иогана Фауста - ученого кінця XV-початку XVI ст. За свідченнями сучасників, Фауст  в 1509 р. одержав ступінь магістра в Гейдельберзькому університеті, а  в 1528 р. сам уже називав себе доктором наук. В народі він мав репутацію  мага і чародія, оскільки звертався  до «таємних наук», заборонених церквою. Про нього розповідали різні  незвичайні історії, які зрештою  переросли в легенду. Перша книжкова версія історії про Фауста була опублікована в 1587 р. франкфуртським друкарем Йоганом  Шпісом. Книга складається з трьох  частин. У першій розповідається про  молодість Фауста. Жив він у  місті Віттенберзі, вражав усіх самовпевненістю  й зухвалим розумом, які довели його до занять забороненими науками. Він  викликав нечисту силу і дійшов до того, що викликав біса Мефістофеля  і уклав з ним союз на 24 роки, який закріпив своєю кров'ю. Згідно з угодою, Мефістофель, залишаючись  для всіх незримим, повинен з'являтися до Фауста за його бажанням і виконувати всі його розпорядження. Фауст за це зрікся бога і віддав душу сатані. Починається «гріховне» життя Фауста, яке, однак, не приносить йому щастя. Фауста бентежить думка про пекло, він заводить про нього розмову  з Мефістофелем і висловлює бажання  подивитися потойбічний світ.

У другій частині «народної  книги» описуються подорож Фауста у  потойбічний світ, а також його мандри по різних країнах і навіть на сузір'я.

Третя частина розповідає про те, які «чудеса» творив Фауст. Наприклад, виконуючи волю імператора Карла V, він викликав тіні Олександра Македонського і його дружини, показав  студентам Єлену Прекрасну і  т. д. Зрештою прийшла розплата. Вранці того дня, коли минуло 24 роки з часу укладання угоди з Мефістофелем, друзі знайшли спотворене [207] тіло мертвого Фауста. Закінчується книга  моралізаторським заключенням автора: «Так завершується ця правдива історія  про чародійство доктора Фауста, з якої кожний християнин, особливо ж люди гордої, цікавої й упертої  вдачі, повинні навчитися бога боятися, а чаклунства, закликань та інших  діл бісівських уникати». Напевне, легенда  надрукована в опрацюванні протестантського пастора, бо повчальний тон пронизує усю книгу. Автор говорить, що Фауст  замість того, щоб вивчати священне писання, насмілився в гордині своїй  «викинути його за поріг» і зайнятися  медициною, астрономією і навіть магією. Фауст осуджується за гординю  й відступництво від бога, але, всупереч цій авторській тенденції, зміст багатьох епізодів легенди  відбивав і позитивне ставлення  до героя, захоплення його вченістю, вчинками, величними бажаннями. В книзі  проявилися й характерні для доби Відродження настрої та устремління: прагнення до знань, до всебічного розвитку особи, до звільнення людини від теологічних  обмежень середньовіччя. Головна сутність фаустівського сюжету - жага безмежного знання, допитливість, свобода духу - приваблювала багатьох письменників наступних епох і зумовила величезну  популярність образу Фауста.

4.3. Розвиток літератури  гуманізму

Наприкінці XV ст. під значним  впливом національної літературної традиції розвинулася творчість  страсбурзького гуманіста Себастіана Бранта (1457-1511). Він був доктором прав, деякий час працював професором Базельського університету, а потім - міським секретарем Страсбурга. Брант знав латинську  і грецьку мови, античну літературу, багато часу віддавав науковій і літературній діяльності. На відміну від багатьох німецьких гуманістів, він писав  не тільки латинською, а й німецькою  мовами. Найціннішим у його спадщині є сатирико-дидактичний твір «Корабель  дурнів» (1494).

У передмові до книги автор  визначив своє завдання - підтримувати мудрість і доброчесність, викорінювати глупоту й забобони в ім'я виправлення  людського роду. Тут же він з'ясовує і свій творчий задум. Стривожений  тим, що світ занурений в темряву  і заполонений дурнями, автор  вирішив усіх їх посадити на кораблі  й відправити в країну глупоти - Наррагонію. Доки вони заповнюють цей дурляндський флот, автор описує глупаків усіх

категорій і видів як втілення найрізноманітніших моральних і  соціальних пороків: від дрібних  побутових вад до злочинів можновладців. Перед судом розуму, а не релігійних догм поставив він учених-педантів, невігласів-професорів, ледарів-студентів, астрологів, шарлатанів-лікарів, нероб, базік, розпусників, гультяїв, злих і  сварливих жінок, лихословів, рабів  моди, сутяг, підлабузників і т. д. Багато уваги Брант приділив критиці  користолюбства, жадоби до грошей, байдужості до суспільного блага. З осудом говорить автор про те, що князі дбають тільки про свої приватні інтереси, попи приймають духовний сан тільки заради ситого життя, що ченці жадібно  збагачуються, прикриваючись скаргами на свої нестатки. Автор уникає монотонності в описі глупоти і пороків  тим, що часто зображує їх у формі  побутових малюнків, живих епізодів, наче вихоплених з повсякденного  життя німецького міста. Ось, наприклад, який характер має розповідь про  нерозумних легковажних чоловіків, які надміру захоплюються модою:

Краса мужчини - борода.

А й він, як жінка, без стида [209]

На себе вихлюпне олію,

Понікуди оголить шию,

В обручках ходить, в ланцюгах,

Як той невільник в  кайданах.

Смолистий чуб зав'є в  кільце

Та ще розіб'є і яйце,

Убгає в кошика волосся,

Щоб краще в кучері вилося.

Той сушить голову в вікні,

Той проти сонця, на вогні.

        (Переклад  Ф. Скляра)

Усій книзі властивий  дидактичний тон. Викриваючи пороки, Брант водночас закликає до їх виправлення, висміюючи повчає, глупоті тут  же протиставляє розум, пороку - доброчесність. Наприклад, критикуючи необачних глупаків, які діють не думаючи, автор відразу  ж пропонує норму розумної поведінки:

Берись до діла з головою,

Обачним будь перед їздою.

...........................................

Діла ідуть тоді прекрасно,

Коли їх роблять своєчасно.

А хто все чинить хапкома,

Той тільки ноги полама.

        (Переклад  Ф. Скляра)

Нерідко повчання Бранта по-міщанськи  обмежені, але, зрозуміло, не вони визначають смисл книги.

На стилі Бранта позначилися  його знання класичної стародавності. У мові твору широко використовуються приклади й порівняння, взяті з  античних творів. Скажімо, критикуючи нестриманість любовних пристрастей, письменник згадує Дідону, Медею, Сапфо, Арістотеля, Вергілія, Овідія. Разом  з тим твір яскраво національний. Він написаний живою народною мовою, римованим віршем, узятим з  німецької поезії, насичений дотепами, прислів'ями.

Книга Бранта пройнята бажанням змінити життя німецького суспільства, зробити його гідним людини, сповнена передчуття грізних подій. «Безугавний  ураган жене у море rope-флот», бурхливі хвилі то підіймають кораблі до високих  хмар, то кидають їх у морські  глибини.

Сатира Бранта відразу  стала популярною, невдовзі по виданні  була перекладена на латинську, французьку, голландську, англійську мови. Вона здійснила  значний вплив на тогочасну німецьку літературу, особливо на творчість  поета-сатирика Томаса Мурнера (1475-1537).

Видатним німецьким письменником-гуманістом початку XVI ст. був Йоганн Рейхлін (1455-1522) -учений, [210] чия діяльність мала великий  вплив на розвиток гуманістичної  суспільної думки і літератури. Сучасники  надзвичайно поважали Рейхліна за глибину  й різносторонність знань, за непідкупну наукову чесність і принциповість. Він добре знав латинську, грецьку  та староєврейську мови. В останні  роки життя письменник займав посаду професора Тюбінгенського університету. На початку XVI ст. Рейхліну довелося очолити  боротьбу німецьких гуманістів з  реакційними богословами та схоластами. Приводом до сутички став виступ ученого  єврея-вихреста Пфефферкорна проти  єврейських релігійних книг. Він дістав від імператора Максиміліана дозвіл на їх знищення і запропонував Рейхліну бути причетним до цього. Рейхлін  рішуче відмовився, доводячи цінність єврейських книг для історії культури. Зав'язалася гостра полеміка, в якій узяли участь учені різних університетів. Теологи і схоласти, центром яких був Кельнський університет, підтримували Пфефферкорна, гуманісти стали на бік Рейхліна. Особливо войовничо  виступив проти Рейхліна теолог Кельнського  університету Ортуїн Грацій. Інквізиція вимагала засудження сміливого гуманіста  як єретика.

Рейхлін, підтримуваний гуманістами, мужньо відстоював свої погляди в  ряді публіцистичних праць. Цікавою  є видана ним збірка «Листи знаменитих людей» (1514), яка складається з  листів, написаних Рейхліну гуманістами  з приводу його боротьби проти  обскурантів, що набула резонансу у  всій Європі. Супротивників Рейхліна підтримали теологи Паризького університету, а на бік ученого стали гуманісти  Франції, Англії та інших європейських країн. Теологічна дискусія перетворилася  на запеклий бій між силами старого  світу мракобісів і новим світом гуманістичної культури і свободи  думки.

В ході полеміки навколо справи Рейхліна утворився гурток радикально настроєних гуманістів при Ерфуртському університеті. Вони гостро виступали  проти схоластики, відстоювали ідею національної єдності, вимагали звільнення країни з-під влади папського  Риму. Групою гуманістів Ерфуртського гуртка - Кротом Рубеаном, Германом Бушем, Ульріхом фон Гуттеном та ін. - і написаний  найвидатніший твір гуманістичної  літератури «Листи темних людей» (частина  перша - 1515 p., частина друга - 1517 p.).

Використавши прийом містифікації, автори побудували [211] книгу як збірник  листів, нібито написаних магістру Ортуїну Грацію його друзями й  однодумцями, богословами й риторами. Всі вони, на відміну від знаменитих кореспондентів Рейхліна, - люди вкрай  обмежені й забобонні, вороги всього передового й розумного, тобто обскуранти (obscuri viri - темні, невідомі люди). Вони схиляються перед Ортуїном Граціем і люто ненавидять Рейхліна й гуманістів, вважають їх єретиками й готові спалити  їх на вогнищах інквізиції.

У листах демонструється неймовірна тупість і невігластво обскурантів, тим більше комічні, що поєднуються  з похвальбою і самозакоханістю. Вони не знають і не хочуть знати  грецької мови, творів античних поетів. Один із кореспондентів, який має ступінь  магістра, понятття не має про Гомера, другий відносить Вергілія і Плінія до найновіших письменників. В одному з листів обскурант висловлював  здивування, що він не знайшов у  словнику дієвідмінювання слова  «наш» - «я нашу», «ти нашиш», «він, вона, воно нашить», тимчасом як інших слів було там вдосталь. Інший обскурант-граматик з обуренням писав, як його безпідставно висміяли світські поети, коли він так  мудро з'ясовував, що слово «патрицій» - це те саме, що «під тридцять», бо кожному  патрицію коли-небудь буває під тридцять років, що «повинний» - це той, хто має  слабість до вина тощо

Обскуранти показані як люди дивовижно забобонні. За характером і рівнем мислення, за уявленнями й  поняттями вони цілком середньовічні  й безнадійно відстали від часу й  нової культури. Вони постійно обурюються тим, що однодумці Рейхліна насмілюються заперечувати священні істини й схоластичні  догми і навіть сміються з папських індульгенцій, а їхніх продавців  називають шахраями, котрі не вірять у те, що поезія - це пожива диявола  і що збереглося волосся святої діви.

Безглузді й сміховинні проблеми, якими зайняті обскуранти, свідчать про убогість, нікчемність і порочність темних людей. У їхніх листах немає  жодної світлої, гідної думки. Якийсь Шафсмуліус (бараняча голова), що з'їв у пісний день яйце з зародком, розповідає, як невідступно  мучить його теологічне питання, чи не вважається таке зіпсоване яйце вже  куркою і чи не учинив він гріха, з'ївши м'ясо. Зовсім заплутавшись у  своїх «роздумах», він спочатку хотів  порадитись із членом римської курії, але, не довіряючи його знанням і  совісті, покладає [212] всі надії на мудрість Ортуїна Грація. В іншому листі сам Ортуїн Грацій докоряє  магістру Маммотректусу за його захоплення Маргаритою і пропонує надійний рецепт: як тільки згадається йому Маргарита, він повинен перехреститися, прочитати  «Отче наш» і вірш з псалтиря, у суботу двічі поститися і  після цього висповідатися, а  в неділю їсти свячену сіль і окроплятися  свяченою водою.

Обскуранти проявляють інтерес  до любовних пригод Ортуїна Грація і розповідають про власні скотські розваги, причому весь час посилаються  на священне писання і знаходять  там виправдання своїй розпусності.

Обскуранти б'ються над  вирішенням і таких «важливих» питань: чому проповідники співають голосами грубшими, ніж інші люди; хто святіший - св. Фома чи св. Домінік; чи збереже  Пфефферкорн вірність християнській  вірі тощо. Один із кореспондентів вихваляє якогось поета і називає його вірші вельми поетичними на тій підставі, що нічого в них не зрозумів, що поет цей богослов і не знається з Рейхліном. Інший обскурант догідливо сповіщає, що надсилає Ортуїну Грацію книжку, в якій того обізвано ослом, і виражає  готовність і далі робити подібні  послуги. Дядько Ортуїна Грація - кат - хвалить свого небожа за його вчинки, пишається його славою. Він називає  Ортуїна Грація, кельнського інквізитора  і Пфефферкорна світильниками, які  несуть світло католицької віри, та виражає упевненість в тому, що коли б їх усіх разом прив'язати  до стовпа і підкласти купу сухих  дров, то вийшов би з того добрий світильник усьому світові.

Обскуранти відзначаються  користолюбством. Вони огинаються навколо  папської курії у Римі, видурюючи  і всілякими шахрайствами здобуваючи собі вигідні бенефіції.

Судження й розповіді  обскурантів пройняті непримиренним  ставленням до світських поетів і  гуманістів, до нового способу мислення загалом. «Темні» люди заклинають Ортуїна  Грація стійко продовжувати свою боротьбу проти Рейхліна, заборонити світським  поетам писати на богословські теми і  «заносити серп свій на чуже жниво»; вони вихваляють богословів Паризького університету, які підтримали кельнських схоластів. Обскуранти без кінця  нарікають на поширення вільнодумства  в університетах, на занепад престижу богословів, на засилля світських  поетів і гуманістів, скаржаться на студентів, які більше не поважають  богословів [213] і ходять на лекції не до них, а до світських поетів. Лихим  словом згадують вони Еразма Роттердамського, Ульріха фон Гуттена й інших  гуманістів, називають їх дітьми диявола. «Темні» люди мріють викоренити світську поезію по всій Німеччині і заткнути роти гуманістам, а то й спалити  їх як єретиків.

У другій частині книги  обскуранти висловлюють своє захоплення першою її частиною, всерйоз сприймають її як ортодоксально богословську й  радіють її появі, шлють поздоровлення  Ортуїну Грацію. Гуманістичні автори скористалися ще одним проявом тупоголовості  й фанатизму реальних схоластів: вони дотепно обіграли справжню помилку  однодумців кельнського професора, які дійсно вітали першу частину  «Листів темних людей», відразу не розібравшись в містифікації.

Друга частина книги глибша, гостріша за першу. В ній особливо нещадно викриваються розпусність  і зажерливість католицького духівництва, торгівля індульгенціями. Про папський Рим говориться як про кубло всіляких пороків, а папська курія зображується як торжище, де всі справи вирішують  тільки гроші.

Викривальний зміст книги  поглиблюється системою художніх засобів, побудованою на пародіюванні стилю  схоластів і комічному обігруванні  їхньої епістолярної манери. Гуманісти  неодмінною ознакою культурної людини вважали вправний стиль, добре володіння  класичною латинською мовою. Великого значення в своїй творчості вони надавали листам, дбали про їхній  зміст, нерідко перетворювали їх у вчені трактати. Мистецтво листування гуманісти цінили дуже високо. Приватні листи видатних гуманістів робилися надбанням всіх і розповсюджувалися  в прогресивних колах. «Темні» люди зовсім базпорадні в епістолярному  мистецтві. їхня мова - неймовірно зіпсована  латина - це блискуча сатира на їхню цілковиту  некультурність і неінтелігентність. Про мовно-стилістичні особливості  «Листів» М. М. Бахтін писав: «Листи темних людей» - прекрасний образ мови. Ця сатира - складний навмисний мовний гібрид. Мова темних людей (середньовічна латина) пародіюється, тобто певним чином  згущується, утрирується, типізується  на фоні коректної і правильної латини гуманістів. Водночас за латинською мовою  темних людей відчутно проявляється їхня рідна німецька мова: вони вживають синтаксичні конструкції, властиві німецькій мові і наповнюють [214] їх латинськими словами, крім того, вони буквально перекладають на латину специфічні німецькі вирази; інтонація  у них груба, німецька. З точки  зору темних людей, це гібрид не навмисний: вони пишуть, як уміють. Але цей латино-німецький  гібрид навмисне утрирувано і освітлено  пародіюючою волею авторів сатири» (1).

(1) Бахтин М. Вопросьі  литературьі и зстетики.- М.: Худож.  литература, 1975, с. 444.

Обскуранти пишуть безтолково, але з комічною претензією на образність і вченість. Вони прикрашають свої листи напрочуд безпорадними віршами, що рясніють помилками, наводять раз-у-раз  і, звичайно, недоречно цитати з священного писання й творів латинських авторів, до того ж перекручують їх, починають  свої листи сміховинними побажаннями  й звертаннями.

«Листи темних людей» - видатний і відважний твір гуманізму, який завдав відчутного удару престижу католицької  церкви й богословській реакційній ідеології.

Ульріх фон Гуттен. Найвидатнішим  німецьким письменником-гуманістом є Ульріх фон Гуттен (1488-1523)-людина діяльної і гарячої вдачі, чия  літературна діяльність тісно пов'язана  з суспільною боротьбою. Походить Ульріх фон Гуттен [215] з рицарської родини. В юності він шість років провів у монастирі з волі батьків, які  хотіли зробити з нього священнослужителя. Але теологія й убозтво чернецького  оточення відштовхнули обдарованого юнака, і в 1505 р. він утік з монастиря  і зайнявся вивченням гуманітарних наук і літературною творчістю. Він  учився в різних університетах Німеччини, деякий час вивчав юриспруденцію  в Болоньї, але через матеріальні  нестатки не зміг закінчити повний курс навчання і вступив до війська  імператора Максиміліана.

Гуттену довелося багато подорожувати по Німеччині, побував він також  у Відні і двічі в Італії. З 1515 р. почалась його активна політична  діяльність, і він невдовзі став значною постаттю в лавах рицарської опозиції. Гуттен виступав проти свавільних деспотичних феодальних князів, .проти  втручання католицького Риму у німецькі справи, він відразу прийняв Реформацію, завзято пропагував ідею національної єдності Німеччини. Керівну роль у русі за об'єднання він призначав  рицарству, яке, на його думку, було єдиним прошарком німецького суспільства, здатним об'єднати країну для боротьби з папським Римом. У 1519 р. Гуттен подружився з Францем фон Зікінгеном, який стояв на чолі дрібнодворянського політичного  руху, спрямованого проти духівництва  й феодальних князів. Метою цього  руху було встановлення «дворянської демократії», тобто панування рицарства  на чолі з імператором. Це була історично  невиправдана ідея відживаючого класу. К. Маркс відзначав, що за сміливими  гаслами єдності і свободи, по суті, ховалася «мрія про стару  імперію і кулачне право»(1). Розпочате  Зікінгеном і Гуттеном рицарське  повстання (1522-1523) не підтримали ні селяни, ні міста, і воно було розгромлене  князями. Зікінген загинув, а Гуттен, рятуючись від переслідувань, покинув  Німеччину. Шукаючи притулку у Швейцарії, він зупинився на острові Уфнау  на Цюріхському озері, де скоро і  помер.

Уся літературна творчість  Ульріха фон Гуттена мала войовничий публіцистичний характер. Він писав  епіграми, промови, послання, сатиричні  діалоги, вірші. В посланнях і  промовах письменник-гуманіст закликав Німеччину до єдності, викривав сваволю  князів, засуджував міжусобні війни, його гнітять повсякденні чвари, князівський розбій, пожежі, витоптані  військами ниви. Для Гуттена князі - це вовки, яким доручено охороняти  овець. Він [216] обурюється відсутністю  у них патріотичних почуттів, висміює  їхню дворянську пихатість. У дусі гуманістичних  ідей письменник закликає поважати людину не за її титул, а за вчинки: «Кожний  ціниться лише тією мірою, в якій він  виявляє себе у справах». Гуттен зневажливо ставиться до титулів  і вчених звань. Уже в одному з  його кращих ранніх віршів «Nemo» (ніхто) висловлено думку, що тільки людина без  становища і титулу - Nemo - володіє  істинно гуманістичною мораллю.

Найкращими творами Ульріха  фон Гуттена, крім «Листів темних людей», є сповнені викривального  пафосу сатиричні «Діалоги» (1520) і  «Нові діалоги» (1521), написані за зразком  твору Лукіана. Основний зміст цих  творів становить нещадна критика  католицизму й папського Риму, його політики пограбування й духовного  поневолення Німеччини. Через усі  діалоги проходить ідея звільнення країни з-під влади папи і католицької  церкви.

Перша збірка складається  з п'яти діалогів. Найбільш глибоким і довершеним з них є «Вадиск, або римська трійця». Діалог відзначається  чіткою і продуманою побудовою сюжету. Співбесідниками в ньому виступають Гуттен і його друг Ернгольд. Гуттен оповідає про зустріч зі своїм  приятелем Вадиском, який нещодавно  повернувся з Риму. Святе місто  вразило Вадиска своєю порочністю, й він розповів про ці пороки, дотепно згрупувавши їх тріадами. Гуттен передав ці тріади Ернгольду. Кожну з них вони широко коментують, підкріпляють різноманітними фактами, наповнюючи формули Вадиска конкретним життєвим матеріалом. Таким чином, широкий  і різноманітний зміст діалогу  групується навколо тріад, що й надає  сюжету організованості.

У тріадах дається узагальнений сатиричний образ католицької церкви і папського Риму. Три речі охороняють гідність міста: авторитет папи, мощі святих і торгівля індульгенціями. Ті, хто побував у Римі, виносять звідти нечисту совість, зіпсований шлунок і порожній гаманець. Трьома речами торгують у Римі: Христом, духовними  посадами й жінками. У цьому місті  й на умі у кожного три речі: коротке богослужіння, старовинне золото і веселе життя. Про три речі не люблять говорити правду у Римі: про папу, про індульгенції, про  гріхи, які приносять прибутки. Три  речі приносять прикрість папському  середовищу: однодушність християнських  державців, розсудливість народу і  те, що обмани [217] папістів виходять назовні. Тільки вимушено у Римі дотримують слова, допомагають ближньому і  уступають дорогу. У діалогах перелічується  ще багато римських пороків, супротивних  розуму, християнській вірі, поняттям добра і моралі. В Римі так мало хорошого, що Вадиск не міг з нього  скласти навіть тріаду.

У широких коментаріях  і відступах співбесідників найголовнішим  є засудження пограбування Німеччини  Римом та жадоба до багатства й  розкоші католицьких священнослужителів і самого папи. Автор докладно розповідає про хитрі й вигадливі прийоми, до яких вдається Рим, щоб обдерти  Німеччину, придушити в ній сміливу  думку, перешкодити прозріванню  людей і тримати їх у покорі. Величезні багатства Риму приносить  торгівля індульгенціями. Цим завдається не тільки матеріальна шкода населенню, а й велике моральне зло - адже індульгенції звільняють людей від обов'язку робити добро, дозволяють їм бути злими і  підлими. Широко використовувався Римом  продаж права на порушення церковних  законів. За гроші можна купити дозвіл не поститися, обійти які завгодно закони, набути право на володіння п'ятнадцятьма  парафіями і в жодній не виконувати обов'язків священика. Гут-тен багато розповідає про злодійство папи, його курії і легатів. Рим не знає меж  у прагненні до розкішного життя. Священнослужителі не тільки самі носять розкішне вбрання, а й мулів своїх  прикрашають золотими вудилами й  пурпуровими чапраками.