Духовно – просвітницька діяльність Іова Залізо

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

    Рівненський державний гуманітарний університет

    Психолого – природничий факультет 
 
 
 

    Реферат на тему: 

    Духовно – просвітницька  діяльність Іова Залізо 
 
 
 
 

    Виконала

    студентка психолого – природничого ф-ту

    групи  ПСП – 51

    Каленюк Л. Т. 

    Перевірила:

    Тимочко І.Б.  
 
 

    Рівне 2011 

План 

Вступ

    1. Іов — чернець Угорницького монастиря

    2. Іов — ігумен Дубинського монастиря

    3. Іов Залізо в Почаївському монастирі

    4. Апологетична діяльність і літературна праця

    Висновок

    Література 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Вступ

    Під час страшної загрози самому існуванню українського народу, як окремої нації, під час жорстокої унії загорівся в Україні ще один блискучий світильник невгасимий, який тоді ясно горів і світив на всю Західну Україну, — це був преподобний Іов Залізо. Жив і працював він у страшний і жорстокий час гонінь на український народ від католиків та їхніх помічників уніатів, і він твердо й безбоязно боронив православну віру проти всяких наскоків уніатів, і цим прославився на всю Україну, а особливо на всю Волинь і Галичину. Усе своє довге життя (1551-1651рр.) Іов горів і світив, як блискуча невгасима лампада Православ’я всього українського народу.

    Іов — це головно ревний молитвеник за весь український народ, щоб Господь зберіг йому цілим його найбільший скарб — Віру Українську, Віру Православну, а підступну унію показав людям в її правдивій чорній істоті — і знищив.

    Преподобний Іов був у близьких стосунках зі скалою Української Віри, Святого Православ’я, з князем Костянтином Острозьким і Дубенським. Був це ревний молитвеник, голосний оборонець Української Віри батьків своїх; був це чеснотний чернець, який вірно й самовіддано служив Господеві. Афанасій Берестейський боровся проти уніатів усією своєю істотою, боровся нервово, забуваючи про все. Іов же, навпаки, був мовчальник, показував непорушну велич Православної Віри самим чеснотним життям своїм та поступованням, — він світив таким сильним Православ’ям, що унія гасла перед ним, як гасне темрява перед світлом. 
 
 
 
 
 
 

    

    Іов — чернець Угорницького монастиря

    Іов Залізо народився в Галичині на Покутті, десь біля 1551 року[2]. Народився на Станиславівщині в православній родині, яка свято берегла свою батьківську віру св. Князя Володимира, віру православну. Маленький Іван зростав у чеснотному оточенні, у пошані до Господа і його віри православної. З малих літ у дитини помічався нахил до релігійного життя.

    Дитина, певне, не раз бувала на прощах у своїм близькім монастирі, і рано бачила глибоку радість православних монастирів і їх небесну красу служіння Богові. І дитина рано забажала віддатися Господові цілком, і вступити в монастир.

    Тільки десять років мала дитина, коли вступила в Угорницький монастир послушником, і його там прийняли з любов’ю. Чому так рано дитина вступила до монастиря, нема відомостей, — можливо, що батьки його разом померли, а може їх татари захопили в полон або вбили, що тоді бувало нерідко. Це був десь 1561 рік. Це Господь захотів, щоб Іов Желізо віддався на службу Йому ще з дитячих років. Беручи це на увагу, стане ясним, чому малий монашок вибрав собі ім’я Іова Многострадального.

    Угорницький Спаський монастир, здається, тоді тільки повстав, але можливо, що він існував уже й до того. Монастир був Товмацького повіту біля Отинії, десь над Дністром, у Карпатах. Не виключено, що тут недалеко було й рідне село Івана Залізо, яке він так рано покинув. У цьому монастирі малий Іван бував, певне, не раз зі своїми батьками.

    Малого хлопця віддали в науку до екклесіарха (монаха-ключаря, що відав порядком Богослужб), і під ним він був два роки. Молоденький монашок був тихий і пильний, дуже добре вчився, та все мовчав і мовчав. І все пильнував усім послужити й усім догодити.

    А в 12 літ, десь року 1563, молодий послушник Іван став проситися постригти його в монахи. Бажання небуденне для малого, але його сповнили, і Іван став Іовом. Чому власне назвали Іовом? Це слово староєврейське, і Словник 1627 р. Памви Беринди пояснює його так: “Тверд, любяй Бога, або боліючий, або вздихаючий, терпячий неупріязні”. Можливо, що молодий монашок уже перед тим багато натерпівся, пізнав горе, тому й назвали його Іовом. У всякому разі Іов усе життя своє не забував значення цього глибокого слова, і був справді твердий у своїй Православній Вірі та любив Бога. Ніколи не забував він і свого многостраждального біблійного праотця Іова, що твердо беріг Віру в Бога, не зважаючи на жодні терпіння.

    Іов був дуже чеснотним монахом, був “як Ангел”, каже його життєписець. Монаші обов’язки виконував пильно,— був слухняний, смиренний і повний мовчальник. Усі його любили, бо Іов усім смиренно корився. І ревно навчався Святого Письма, і читав книжки, які міг дістати.

    Коли Іов досяг повноліття, то його висвятили в диякони, а пізніше і в ієреї, і він став ієромонахом. Тепер священичі обов’язки та сам священичий сан ще більше споважнили Іова, — він пильнує жити чистим монашим життям. І слава про молодого чеснотного монаха стала ширитися по Галичині.

    Іов від юнацьких літ був аскетом: суворо постив і любив багато молитися. А тепер віддавався цьому весь. Бути справді з Господом стало ціллю життя Іова.

    Іов — ігумен Дубинського монастиря

    Слава про гарячого молитвеника та твердого православного о. Іова докотилася й до князя Острозького й Дубинського Костянтина. У його Дубні, у Дубинському Хрестовоздвиженському монастирі на острові дуже потрібний був освічений провідник, який сильніше попровадив би братію Христовою дорогою.

    І князь Костянтин звернувся до ігумена Угорницького монастиря відпустити до Дубна Іова для керівництва монастирем, “щоб показати зразок монаших подвигів братії Дубинського монастиря серед життя, повного попсування звичаїв через впливи папістів”, цебто уніатів. Угорницький Ігумен спершу не погоджувався відпустити високоосвіченого Іова, вказуючи, що він і в Уторниках дуже потрібний. Але вкінці таки погодився, і поблагословив Іову відійти на нове місце служби.

    І десь року 1584 Іов був обраний ігуменом Дубинського монастиря, — перед ним стелилося широке поле для більшої праці на Божій ниві, бо цей монастир був одним з великих монастирів. І 20 років Іов управляв Дубинським монастирем, навчаючи братію свою чеснотного спільножитного монашого життя, і собою показуючи їм найвищі приклади до православного подвигу. Ігумен сильно впливав на всіх, і Дубинський монастир духовно високо виріс, і став міцною фортецею Православ’я. А Польща свої переслідування Православ’я все збільшувала та ширила на всю Україну.

    Прийшов страшний 1596 рік з його ще страшнішою нечуваною зрадою, — Берестейською унією. На всю Україну прогремів голос Православного Собору і всіх кращих синів України з князем Костянтином Острозьким на чолі: “Не визнаємо унії, не визнаємо тепер і на віки вічні, бо це зрада Україні”… Уся Україна, усі українські православні монастирі серцем і душею сприйняли наказ свого Собору, і при унії була тільки купка відступників.

    І Іов перетворився в правдиве Залізо Православ’я, і став ревно навчати, як берегти й боронити Православну Віру. Він виголошував проповіді та слова, і скрізь і завжди він кликав “берегти свою совість та честь”, і відкидати підступну унію, не чинити Україні зради, бо вона й без того знеможена від поляків…

    Слава про залізного оборонця Української Віри проти унії все росла та росла, і ширилась не тільки по всій Волині, але й по всій Україні. І всі раділи, що Милосердний Господь послав Україні стовпа й скелю Православної Віри, а уніати кипіли злобою. До Дубинського монастиря приходили й приїздили православні зо всіх сторін порадитися, як боронитися проти зрадливої унії, приїздили часом з найдальших країв. І всіх Ігумен Іов підтримував на дусі, усім давав поради міцно боротися проти унії, міцно стояти за Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Віру України — Віру Православну.

    Преподобний Іов добре розумів, що для корисної боротьби з латинниками та уніатами найбільше потрібна належна освіта. І він, бувши ігуменом Дубинського монастиря, завжди пильнував, щоб у монастирі були потрібні книжки. А того часу їх можна було мати тільки рукописні.

    І ось ігумен Іов заклав у монастирі гурток письменних ченців і дав їм переписувати книжки не тільки для своєї потреби, але й для поширення по інших монастирях. Для свого часу це була велика культурна робота.

    Іов Желізо, як Ігумен Дубинський, багато зробив для свого монастиря, і монастир зріс на силах. Акафіст на честь Преподобному Іову каже про це: Іов “прославив Дубинського монастиря своїми великими трудами” (Ікос 1), і що він “у Дубинському монастирі був на відігнання єретичних затій” (Кондак 2), цебто затій уніатських.

    Ігумен Іов Желізо був близько знайомим з князем Костянтином Острозьким, був його духівником, і на нього опирався у своїй праці, як на непоборну скелю. Князь Острозький добре бачив Церкву Православну “отвсюду4 враги противящимися попираєму і нещадними волки без милосердія пожираєму”[3], і допомагав Українській Церкві всім, чим міг.

    Через тяжкі утиски католиків та уніатів Іов Залізо змушений був відійти з Дубинського монастиря. Життєписець Досифей подає, ніби о.Залізо пішов з Дубинського монастиря, нікому нічого не сказавши. Це твердження неясне. Костянтин Острозький ще з 1592 року одержав від короля Сигізмунда III право патронату на Волині, знав монастирі добре, і може це він піддав думку о. Залізу дати належний устрій і новозаснованому Почаївському монастиреві. Сам же о. Іов хотів перейти до цього монастиря, як спокійнішого.

    Іов Залізо в Почаївському монастирі

    Іов мріяв пожити в Почаївському монастирі хоч спочатку спокійно, згадати затишний Угорницький монастир і цілком віддатися молитвам до Господа. Ще з 1597 року він мріяв про Почаївський монастир, уже тоді “світлістю чудес премногих сіяючого”, коли туди була перенесена чудотворна ікона Божої Матері, Іов оселився на Почаївській горі, вибравши собі відповідну печеру. Тут можна було молитися на самоті. Усі Іова добре вже знали, і прийняли його в Почаєві з радістю.

    Та недовго міг Іов Желізо заживати спокою в своїй печері на Горі, яку він уже полюбив, — братія обрали його незабаром на свого ігумена, а Анна Гойська сильно його про це просила. І хоч як відмовлявся Іов, а проте вкінці змушений був погодитися, — і став ігуменом Почаївським, де сяяла своїми чудами Божа Мати. І відтепер Іов віддався їй всією душею, як найріднішій Матері своїй.

    І вже позостався Іов у Почаєві все дальше своє життя, аж до смерті (у 1651 р.). Пробув Желізо у цьому монастирі майже 50 років, і зробив тут надзвичайно багато, — це він поставив цей монастир на тверді ноги, це він його вже належно зорганізував за спільножитним Уставом. Іов запровадив у Почаєві правдиве спільножитне монаше життя, і Почаївський монастир став сяяти на всю Волинь своїм чеснотним життям, а Іов заслужив собі правдиву назву — Почаївський.

    А праця була велика й тяжка, і що далі, то ставала все тяжчою. Монастир кругом був оточений католиками, які все намагалися затягнути його в унію. Католики й уніати безперестанно зазіхали на Почаївський монастир, і все чинили йому прикрощі та підступи, а то й збройно нападали на нього та на його маєтки. Але Почаївський ігумен Желізо сильно й мужньо, боронив свій монастир та віру України, віру православну. І що сильніше й жорстокіше уніати нападали, то твердіше стояв на сторожі монастиря Іов Желізо.

    На цей час повмирали вже всі православні єпископи, а вибрати нових польська влада, що силою заводила унію, не дозволяла: приймайте унію, й будете мати єпископів. Тоді славний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний упросив Патріарха Єрусалимського Феофана, що переїздив через Україну, висвятити Україні Митрополита та п’ятьох єпископів. І Патріарх зробив це 1620 року, і Українська Церква ожила. Поляки й уніати горіли злобою, але нічого вдіяти не змогли, бо тоді ж козаки присягнули зброєю боронити свою віру проти наскоків уніатів.

    А вороги й уніати лютували. Року 1623 19 червня сусід монастиря, польський пан Андрій Фірлей, каштелян Белзький, сам лютеранин (перекінчик з православних), з намови єзуїтів, наїхав на Почаївський монастир зі своїми гайдуками, й пограбував його, що тільки можна було забрати. Забрав навіть чудотворну ікону Божої Матері, цебто саму душу монастиря, і перевіз її у своє містечко Козин, до свого замку. Але Іов не впав на дусі, і почав шукати в Польщі правди. Це був найтяжчий йому час: він душею своєю зрісся з чудотворною іконою, вона одна стала йому провідною зорею і в житті, і в праці, — і її забрали…

    Але Іов діждався і кращих часів. Недалеко від Почаєва проживала благочестива родина, — Федір і Єва Домашевські. Ігумен Іов напевне добре з ними знався, бо вони багато давали пожертв на Почаївський монастир. А пізніше Іов вмовив їх поширити, малого манастиря, і року 1649-го вони поставили своїм коштом мурованого Собора на честь Пресвятої Тройці. Звичайно, у цьому була велика заслуга й самого Іова, і повстав величний Собор, як окраса всієї Волині. І це в той час, коли так лютувала унія, — Почаївський манастир був для неї найбільшою перепоною. Це тому, що вже вся Україна, під проводом Богдана Хмельницького, повстала проти унії, тому ніхто не насмілився перешкодити праці Федора Домашевського.

Апологетична діяльність і літературна праця

    Преподобний Іов набув собі широку богословську освіту, поважну для свого часу. Ще в Угорницькому монастирі він багато й постійно навчався, і набув собі все, що потрібне монахові. Можливо, що він навчався і від славного о. Іова Княгиницького. Час був такий, що треба було багато знати, щоб належно боротися з ворогами Православної Церкви, які зі всіх сторін стікалися до неї.

    У Дубинському монастирі, де Іов пробув 20 років, о. Желізо написав кілька творів проти католиків, уніатів та протестантів, які всі разом кидалися тоді на українську віру, віру православну. Але ближче цих творів не знаємо, — вони зберігалися в Дубинському монастирі та видані не були.

    Історик С.Соловйов розповідає в своїй “Історії Росії” (X т.), що ігумен Іов Залізо займався в Дубинському монастирі перекладом писань Св.Отців, а також переписуванням їх. Життєписець Досифей підкреслює, як чеснотність Іова, його довге переписування потрібних книжок, чим він здобув собі пошану та розголос.

    Деякі автори, пишучи про Іова, зазначають, ніби він заклав у Дубинському монастирі друкарню, — це не відповідає дійсності, бо в Дубні взагалі друкарні не було.

    Так само не було друкарні і в Почаєві, — 1618 року о. Ставровецький мав свою похідну друкарню, в якій і видав своє “Зерцало богословія”. І того ж року Ставровецький виїхав у Рахманів зі своєю друкарнею.” А “Зерцало богословія” Київський Собор заборонив, як неправославне.

    Напевно, копії зі своїх праць о. Іов Залізо забрав зі собою, відходячи в Почаївський монастир. Тут, у Почаєві, о. Залізо так само писав проповіді, науки, писав полемічні статті проти ворогів Православної Церкви. Писання Іова, — з широко задуманим планом та зі знанням справи. З усього видно, що о. Залізо був добрим богословом.

    Одна книга Іова довго береглася в архіві Почаївського монастиря, вона називалася: “Книга блаженнаго Іова Залізо, ігумена Почаевскаго, власною рукою єго писанная”. Довго цієї книжки ніхто не друкував, і тільки 1885 року її видав у Почаєві проф. Київської Духовної Академії Н.І.Петров під назвою: “Пчела Почаевская”, видав у перекладі, а не в оригіналі. У цій книзі ігумен Іов дає уривки з творів Св. Отців про Православну Віру, а також десять своїх повчань проти латинян, уніатів та протестантів, разом до 80 творів. Проф. Н.Петров вважає, що ці “проповіді ігумена Желізо, хоч і не цілком самостійні, проте займають почесне місце серед полемічної літератури кінця XVI і першої половини XVII століття”.

    Ця книга довгі роки зберігалася в Почаївському архіві (№127), але 1932 року була забрана до митрополичого дому у Варшаві, і там пропала.

    Писав о.Іов Желізо тодішньою українською літературною мовою з домішком церковних слів. Писав просто й зрозуміло, місцями пригадуючи писання його сучасника, Івана Вишенського. На жаль, твори о.Желізо не видані в оригіналі, але із сильно виправленою мовою на церковний стиль. Це змінює о.Іова, бо він був чистим українцем і писав українською мовою.

    У Дубенській обителі та її околицях він своїм словом і прикладом  підтримував дух народної відданості Православній вірі, а тому його обитель  у той час була одною з твердинь Православ'я на Західній Україні. При сприянні та покровительстві князя Дубенського ігумен одразу ж виступає на захист гнобленого Православ'я. Преподобний розумів, що першим засобом має бути церковна просвіта в дусі чистої віри, а тому докладає усіх зусиль до переписування та поширювання книг духовно-релігійного змісту. З цією метою він зібрав навколо себе ціле братство, яке за його вказівками вивчало та перекладало слов'янською потрібні книги та переписувало їх для поширення у великій кількості.

    У XVI столітті в Західній Україні поширювалися різні протестантські погляди (зокрема соцініанські), які проповідували монотеїзм в іудейській формі і ставили Мойсейові книги вище Євангелія. Ці єретики відкидали догмат Святої Трійці, Божество Ісуса Христа, втілення та викуплення, а також Пріснодівство Божої Матері і християнські Таїнства. Ця єресь прийшла і на Волинь, де проживав єресіарх Ігнатій Косой. Там він мав чимало громад із своїми школами, вчителями та проповідниками. Природно, що преподобний Іов не міг бути байдужим спостерігачем діяльності сектантів. У його книзі знаходимо апологетичні тлумачення найважливіших догматів Православ'я — про Св. Трійцю, про Божество Іісуса Христа, про істинну Божественну та людську природу Його, про Пресвяту Богородицю, про хрещення та все те, що відкидалося єретиками.

    Однак, борючись з протестантськими сектами, Преподобний не випускав з поля зору і латинство. В слові на Великий четвер зустрічаємо його виступи проти католиків, які відправляють таїнство Євхаристії на опрісноках, зневажаючи цим приклад Самого Христа та передання всієї Церкви. Видання слав'янської Острозької Біблії, цієї величної пам'ятки просвіти XVI ст., не обійшлося, зрозуміло, без порад та благословіння Преподобного. Обороняючи Православ'я від іновірців, преподобний Іов насамперед пильно виконував також свої обов'язки настоятеля монастиря, дбав про зовнішнє та внутрішнє впорядкування його життя, що знаходилось у крайньому занепаді не тільки в Хрестовоздвиженському, але й у всіх південно-західних монастирях того часу. Сучасник преподобного Іова, ігумен Троїце-Сергієвої Лаври, старець Артемій, писав наступне: «о общежительном чине обретохом писано от святих, яко прежде многих лет разрушися таковое жительство». Намагаючись відновити порядок у монастирі Преподобний звернувся до Студійського уставу, який засновники монастиря поклали за взірець. Зрозуміло, що при тодішньому становищі спільножитнього устрою Преподобний помітив багато відхилень від основного уставу ввіреного йому монастиря.

    Преподобний Іов, звичайно, перш за все піклувався про піднесення духу монашеського життя в монастирі та найбільшого його наближення до того високого прикладу, який було покладено за основу. З турботою про духовність обителі Преподобний звертає також увагу на підняття внутрішнього духового життя у ввіреній йому обителі. За статутом настоятель кожну седмицю декілька разів повинен був повчати братію або сам, або через кого-небудь іншого. Так, наприклад, у перші шість тижнів Великого посту, за винятком субот і неділь, у Хрестовоздвиженському монастирі для братії проводились читання з «Лєствиці» преподобного Іоана Синайського. Між рукописами обителі збереглася ця книга сучасна преподобному Іову, з вказівками читань із неї протягом шести седмиць Великого посту на кожний день тижня, за винятком субот і неділь. Після Лазаревої суботи повчальні читання не припинялися, але вже набували іншого характеру, — складалися зі святоотецьких і власних слів, бесід Преподобного, висвітлюючи найважливші моменти та таємниці глибин нашого покаяння. Сам Преподобний ревно виконував усі вимоги статуту, являючи собою взірець монашеського життя.

    Преподобний також і сам займався складанням книг. Він робив виписки з творів святих отців і складав повчання та бесіди. Така діяльність ігумена, його слава та святість приваблювали до себе віруючий народ та робили його широко відомим. «Сего ради, — оповідає Досифей, — начаша вся окрестния страны совирдясь, чєстию и похвалами стужати ему». Це було не до душі смиренному інокові, бо не того він шукав, прийшовши до монастиря ще в ранні роки.

    Тому  в преподобного Іова виникає бажання  залишити Дубенський монастир і шукати собі іншого місця для подвигів, подалі від слави людської. На той час князь Острозький, змагаючись з католицизмом, бажав перетворити усі монастирі на своїх землях у спільножительні за уставом святого Василія Великого, що скасовувало можливість самітницького життя, до якого з дитинства прагнула душа Іова. Тому-то і пішов він на гору «от древле светлостию чудес многих сияющую», бо бажав спасатися тут в тиші безмовного пустельництва. 
 
 

Висновок

    Значення Преподобного Іова Почаївського в історії Української Церкви величезне, — власне це він сильно обороняв Православ’я саме тоді, коли на нього зі всіх сторін жорстоко кидались і католики, і уніати. Своїм глибоко чеснотним та праведним життям і своїми чудами по смерті ігумен Іов став широко відомий в народі, і всі брали з нього приклад, і твердо стояли в Православній Вірі. Преподобний Іов був ревний і твердий православний, — і він сіяв скрізь по Волині й по Галичині міцну прив’язаність до Православної Віри. І що цих земель не змогли цілком захопити уніати, це ми завдячуємо головно великим впливам преподобного Іова як живого, так і спочилого. Він сильно стримував уніатський похід, і цим спас Україну, як православну націю.

    Народ численними натовпами ходив на прощу до Почаївського монастиря, і оповідання про чуда, які відбувались від мощів преподобного, розносилися не тільки по всій Волині й Галичині, але й по всій Україні, а навіть і по всій Росії. І за тяжких часів уніатського гоніння це власне голосна слава Іова тримала всіх при Православ’ї, це вона давала українському народові бадьорого духа витримати ці гоніння до кращих часів.

    Преподобний Іов був міцно пов’язаний з Чудотворною Іконою Божої Матері, і чуда творили вони обоє, і народ так само міцно пов’язав їх. І це довго берегло Почаївський монастир в Православ’ї, і тільки 1721 року він попав у полон уніатів. Іов широко знаний в народі власне як твердий і безкомпромісний борець за Православ’я проти унії, а це і всіх українців робило такими ж.

    Належно оцінити працю преподобного Іова можна тільки на тлі тодішнього часу, на тлі історії, — при жорстокім гонінні на Православ’я він був крицевим прикладом стійкості для всієї України. Преподобний Іов — це чисто український святий, який усе довге трудяще життя своє міцно боронив саму душу свого народу, — його віру українську, віру православну. 

    Література

    1. За матеріалами: Іларіон (Огієнко), митроп. Преподобний Іов Почаївський.- Вінніпег, 1957. З деякими змінами і виправленнями.

    2. Деякі дослідники, — за Пом’яником, що зберігається в Почаєві, — подають, що батько Іова звався Іван, а мати Агафія, що жили вони недалеко від Коломиї. Родина була заможна й шляхетна. Життя Іова, написане його учнем Досифеєм. подає тільки: “Родом бі от преділ Покутських, в землі Галицькой, от родителей правовірних і христолюбивих”. У той час прості селяни звичайно прізвищ не мали, а мали їх тільки шляхтичі. Батьки Іова прізвища мали, Желізо, а це піддає думку, що вони були шляхтичі.

    3. Слова князя до передмови Біблії 1581 року.

    4. Агапіт, 17. Йов Почаївський, 18. Ігор Святославич, 19. Лев Данилович // Золота книга української еліти. — К., 2002. -Т. 1 — С.44, 658, 676; Т. 2. — С.22, 464.

    5. Н. Й. Петров. Пчела Почаевская 
 

Духовно – просвітницька діяльність Іова Залізо