Економічні концепції соціал-демократії

МІНІСТЕРСТВО  АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА  УКРАЇНИ

ТАВРІЙСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРОТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
 
 
 

Кафедра економічної теорії 
 
 
 

РЕФЕРАТ

на тему «Економічні концепції соціал-демократії» 
 
 
 
 
 

Виконала: студентка гр. 32 фк

Гьотте  І.В. 
 
 
 
 

м. Мелітополь

2011 р. 

       План:

       1. Суть реформізму;

       2. Економічні концепції Е. Бернштейна, К. Каутського, Р. Гільфердінга; 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Економічні  концепції соціал – демократії 

       1. Суть реформізму

     Сучасна соціал-демократія - це соціал-демократичні, соціалістичні і лейбористські партії, які входять в Соціалістичний інтернаціонал (заснований в 1951 р.). Ці партії сформувалися в результаті розколу соціал-демократичного руху, що склався в багатьох країнах Європи в останній третині XIX ст. Розкол остаточно оформився під впливом Жовтневої революції в Росії, революційних виступів робочого класу в Німеччині, Угорщині і низці інших країн. В результаті розколу разом з соціал-демократією, що виступила за перетворення суспільства виключно шляхом реформ, виникли комуністичні партії, що сповідали революційний марксизм. Обидві течії відразу ж вступили між собою в гостру політичну і ідеологічну боротьбу, яка різко пішла на спад лише в другій половині 80-х років унаслідок докорінних змін головним чином в СРСР, а також в інших колишніх соціалістичних країнах.

     В даний час соціал-демократія користується великим впливом не тільки в її "цитаделі" - Західній Європі, але і в Японії, Австралії, Новій Зеландії, Канаді, а також в десятках держав, що розвиваються. У багатьох країнах соціал-демократи або перебувають при владі, або мають значний досвід правління, що сприяло поліпшенню умов праці і побуту, загальному підвищенню рівня життя трудящих. Є підстави вважати, що господарська і політична діяльність соціал-демократів стала одним з найважливіших чинників глибокої демократичної трансформації капіталізму після другої світової війни, що відбулася еволюційно, за допомогою реформ.

     Сучасна соціал-демократія, захищаючи інтереси не якогось одного класу або соціального шару, є досить неоднорідною ідейно-аполітичною течією, яку підтримують робочі, службовці, інтелігенція, особи вільних професій, державні чиновники, прості товаровиробники, представники кругів реформістів буржуазії. Тому її економічні теорії не тотожні жодною з трьох традиційних систем політекономії (в даний час межі між ними частково розмиті) - буржуазній, дрібнобуржуазній і марксистській. Вони генетично зв'язані в тому або іншому ступеню з кожної з трьох систем, головним чином з першою. Разом з тим специфіка соціальної бази соціал-демократичного руху, що складається переважно з осіб найманої праці, його здатність виражати життєві інтереси трудящих (в області заробітної платні, соціального забезпечення, умов праці і т.д.), глибока внутрішня диференціація в партіях Соцінтерну обумовлюють відносне відособлення соціал-реформізму (Соціал-реформізм - це ідеологія і політика соціал-демократії, зокрема в області економіки) від концепцій власне буржуазної політекономії, причому ступінь їх відособлення може збільшуватися або зменшуватися залежно від конкретно-історичних умов.

     Своєрідність  соціал-демократичних концепцій  багато в чому пов'язана з існуванням трьох течій усередині партій Соцінтерну. Контури розмежування між  ними, правда, досить розпливчаті.

     Правореформістські ідеологи і політики, в значній мірі схильні ототожнювати інтереси суспільства з інтересами крупного капіталу, в своїх доктринах реформування і модернізації капіталізму видозмінюють постулати буржуазної політекономії з урахуванням специфіки складу і електорату вказаних партій. Їх відношення до марксизму, як правило, негативно. Багато з них, зокрема діяч Італійської соціалістичної партії А. Сабатіні, роблять акцент на "ідеологічній кризі марксизму", висловлюються за повне подолання марксистських парадигм.

     Центристська  (помірне) течія, що відображає погляди середніх шарів суспільства, часто примикає до позицій правого крила, але проявляє порівняно велику готовність до реформ тред-юніоністського характеру.

     Ліві  соціал-демократи, виражаючи настрої частини робочого класу, службовців і інтелігенції, нерідко докладно і досить логічно критикують капіталізм, виявляють прагнення до антикапіталістичних перетворень, посилаючись на ті або інші положення марксизму. При цьому вони підкреслюють, що "реальний соціалізм" в СРСР і інших країнах будувався відповідно до доктрини сталінізму, але в докорінній суперечності з суттю учення К. Маркса.

     У 50-60-і роки керівництво партій Соцінтерну проводило політику деідеологізації, що фактично означала запозичення і адаптацію буржуазних переконань, зокрема в області політичної економії, де вона багато в чому солідаризувалася з кейнсіанством. Проте за останні два десятиліття відносне відособлення соціал-демократичних доктрин знов посилилося.

     Правда, зміст цього процесу в 70-і і 80-і роки був неоднаковим. У середині 70-х років спостерігалося посилення лівих поглядів в багатьох партіях Соцінтерну. Соціал-демократія висунула радикальні моделі реформ в області економіки і якості життя, що помітно відрізнялися від кейнсіанських уявлень. У 80-і роки під тиском неоконсервативних сил зрушення вліво припинилося, а в деяких партіях (особливо в соціалістичних партіях Італії, Португалії і Іспанії) навіть змінився протилежним рухом. Проте, оскільки в буржуазній політекономії на авансцену висувалися неоконсервативні течії, що стоять правіше за кейнсіанство, відносне відособлення соціал-демократії від пануючих шкіл буржуазної політекономії в даний час виражено виразніше, ніж в 50-60-і роки.

     Методологічно соціал-реформізм має багато загального з буржуазною політекономією і філософією: прагнення до синтезування органічно не зв'язаних і навіть конкуруючих переконань, технологічний детермінізм, уявлення про домінування сфери обігу над виробництвом (мінова концепція) і т.д. Разом з тим його методологія не позбавлена значної своєрідності. Так, в буржуазній політекономії, особливо в кейнсіанстві, широко застосовується абстрагування від соціальних аспектів процесу відтворення і зосередження на аналізі кількісних, функціональних взаємозв'язків останнього, щоб обійти суперечності класів і суспільних груп. Даний методологічний прийом одержав в західній літературі назву "соціальний вакуум". Соціал-демократи не можуть користуватися цим прийомом, бо трудящі, які їх підтримують, вимагають відповіді на гострі соціально-економічні питання. Тому в економічних переконаннях соціал-демократів завжди присутній аналіз соціальних проблем, пов'язаних з взаєминами і суперечностями між працею і капіталом. Ліві ж соціал-демократи намагаються частково використовувати марксистську методологію, елементи класового підходу. Соціал-демократи висловлюються за третій шлях - між капіталізмом і "реальним соціалізмом". Останній вони незмінно піддавали різкою і непримиренній критиці. Разом з тим соціал-демократи вітали перебудову в СРСР, пов'язавши з нею надії на демократизацію радянського суспільства, яка благотворно позначилася б на обстановці у всьому світі. Соціал-демократії притаманна суперечність між її функціями "реформатора" і "менеджера" капіталізму, що накладає відбиток на її економічні концепції і знаходить віддзеркалення в колізіях між теорією і практикою партій Соцінтерну. З одного боку, нерідко висловлюється критичне відношення суспільної системи, що існує на Заході. Так, в новій, Берлінській (1989) програмі SDPG "фундаментальний історичний досвід" інтерпретується в тому сенсі, що "ремонту капіталізму недостатньо. Необхідний новий економічний і суспільний устрій". З іншого боку, партії Соцінтерну, особливо в періоди їх перебування у влади, прагнуть зберегти стабільність процесу відтворення капіталу, задовольнити запити приватного бізнесу. Це виражається, наприклад, в правовій підтримці і заохоченні приватної власності, в наданні підприємцям значних податкових пільг і субсидій, а часом і в акціях відносно профспілок. Така лінія одержує відповідне теоретичне обґрунтування.

     Прагненням  зберегти широкий простір для  маневру між працею і капіталом  багато в чому визначаються уявлення соціал-демократії про демократичний  соціалізм як програмну мету. Вона уникає детальних жорстких дефініцій бажаного суспільного пристрою, обмежуючись його найбільш загальним, етичним визначенням, гносеологічно висхідним до неокантіанства і бернштейніанства. "Демократичний соціалізм є міжнародним рухом за свободу, соціальну справедливість і солідарність. Його мета полягає в тому, щоб добитися міжнародного порядку, при якому можна буде укріпити ці основні цінності, а кожна людина дістане можливість вести повнокровне життя і повністю розвинути свої особисті якості і таланти, користуючись гарантіями людських і цивільних прав в демократичному суспільстві", - мовиться в Стокгольмській декларації принципів Соцінтерну (1989). При цьому "основні цінності" (свобода, справедливість і солідарність) оголошуються рівнозначними для соціал-демократів, тоді як ліберали і консерватори віддають пріоритет першій з них в збиток двом іншим. Таке визначення демократичного соціалізму робить акцент на загальнолюдських інтересах, прийнятних як для тих, що працюють по найму, так і для підприємців.

     В той же час слід підкреслити, що основоположна  межа економічної ідеології партій Соцінтерну - глибока прихильність справі соціального захисту трудящих, формуванню всесторонньо розвиненої системи соціального страхування (по безробіттю, хворобі, втраті працездатності по віку або унаслідок нещасного випадку і т.д.). Соціал-демократія теоретично розробляє і активно запроваджує в життя (правда, не завжди послідовно) такі проекти реформ, які віддають пріоритет задоволенню життєвих потреб осіб найманої праці, що нерідко викликає гостру критику з боку буржуазних економістів і політиків, особливо неоконсервативних. Здійснення подібних реформ дозволяє вказаним партіям поширювати свій вплив на широкі верстви населення більшості країн Заходу. 
 

       2. Економічні концепції  Е. Бернштейна, К.  Каутського, Р. Гільфердінга

      Основний  зміст соціалістичних ідей протягом усієї історії залишався тим самим, але під впливом змін у розвитку економічної бази суспільства змінювалась теоретична основа соціально-економічної трансформації, визначалися нові її орієнтири. У другій половині XIX століття відбулось формування двох основних напрямів теорії побудови соціалістичного суспільства: марксизму та соціал-реформізму.

      Марксизм, як економічна теорія і політика радикальної  перебудови суспільства, згодом розколовся на дві течії: ревізіонізм і ортодоксальний марксизм, перша з яких еволюціонувала у реформізм, а другу в чистому вигляді було апробовано в кількох країнах світу.

      У середині XIX ст., коли в капіталістичному способі виробництва відбувались суттєві зміни і, як наслідок, загострювались соціальні суперечності, виникали робітничі об'єднання, партії та рухи. Карл Маркс синтезував соціалістичні ідеї і класичну економічну теорію в одне ціле, намагаючись підвести наукову базу під власну теорію класової боротьби. В основу його доктрини було покладено ідею докорінного знищення капіталістичного ладу і побудови нового, справедливого суспільства без експлуатації, гноблення і насильства.

      Економічна  й політична платформа побудови соціалістичного суспільства, викладена К. Марксом та Ф. Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії», передбачала революційне (деспотичне) скасування інституту приватної власності, передачу її об'єктів у власність суспільства, створення планової, центрально-керованої економіки, встановлення соціалістичної форми розподілу суспільного продукту.

      Ці  ідеї набули надзвичайної популярності наприкінці XIX і особливо на початку XX ст., що не тільки сприяло територіальному поширенню марксистської ідеології, а й забезпечило її суттєвий вплив на програми інших партій і рухів. Марксизм став панівною ідеологією робітничого руху, знайшов відображення в програмах соціал-демократичних партій. Майже всі робітничі партії Західної Європи декларували як кінцеву мету робітничого руху — побудову соціалізму.

      Усупереч  зусиллям революційних марксистів об'єднати в межах II Інтернаціоналу робітничий рух в одну силу і спрямувати його на боротьбу за скасування приватної власності та влади капіталу, він розпався на кілька напрямів, частина з яких зберегла ортодоксальну марксистську спрямованість, інша, що спиралася на профспілковий рух, формувалась на теоретичних засадах соціал-реформізму.

      Соціал-реформісти, сприйнявши основну ідею марксизму  про побудову нового, соціальне справедливого суспільства, не погоджувались з марксистською програмою революційної його побудови.

      Ревізіоністи, навпаки, — формально визнавали марксизм, були згодні з його основними постулатами, але постійно піддавали критиці, уточнювали та переглядали окремі його ідеї. Ревізіоністську течію в марксизмі, що сформувалась наприкінці XIX ст., репрезентували лідери II Інтернаціоналу: Карл Лібкнехт, Роза Люксембург, Дмитро Благоєв (ліве крило) та Едуард Бернштейн, Карл Каутський, Рудольф Гільфердінг, Отто Бауер, Отто Шмідт (праве крило).

      Родоначальником правого крила ревізіонізму став Е. Бернштейн (1850—1939), який 1899 p. видав книжку «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії». Зміст її відображав нове розуміння суті робітничого руху, відмінності його нової програми, стратегії і тактики від марксистських.

      Е. Бернштейн доводить практичну непридатність  обґрунтованої К. Марксом теорії вартості, а відтак і теорій ціни, заробітної плати, додаткової вартості. Він заперечує постулат К. Маркса щодо абсолютного і відносного зубожіння пролетаріату в умовах капіталізму, указуючи на нові тенденції в економічному розвитку суспільства. Автор доводить, що з розвитком капіталізм зазнає глибокої трансформації, створюються умови для поліпшення якості життя, зростає сукупна частка доходів робітничого класу у валовому національному продукті.

      Він зосереджується на аналізі нових  можливостей, які відкриває капіталізм, а саме: дальше поглиблення процесу  усуспільнення виробництва, спеціалізації та кооперації; поділ праці, що створює умови для корпоратизації; формування корпоративних капіталів через продаж акцій підприємств, інвестування заощаджень; зростання можливості участі трудящих в управлінні виробництвом.

      Бернштейн стверджує, що корпоратизований капітал є об'єктивною основою демократизації і соціалізації власності через її акціонування. Критикуючи теоретико-економічні постулати марксистської теорії, Бернштейн переглядає основну ідею марксистського вчення — про необхідність революційного перевороту як основної передумови побудови соціалістичного суспільства. Він обґрунтовує теорію «демократизації капіталу», яка, на його думку, повністю спростовує марксистську ідею революційного трансформування власності. Бернштейн вважає, що завдання усуспільнення власності можна вирішити еволюційним шляхом, без установлення диктатури пролетаріату.

      Цікавими  були його підходи до проблем колоніалізму. Бернштейн виправдовував колоніальну політику розвинених країн, наголошуючи на особливій місії цивілізованих народів, які прискорюють розвиток колоніально-залежних країн. Йому належить термін «колоніальний соціалізм».

      Важливим  висновком Бернштейна, який категорично  не сприймали ортодоксальні марксисти, було твердження про те, що комунізм не є кінцевою метою історичного розвитку людства, а форми віддаленого майбутнього непередбачувані.

      Від поглядів Бернштейна соціал-демократи  «відхрещувались» кількадесят років, але нині за ним усе більше визнають заслугу засновника теорії і політики соціальних реформ.

      На  соціал-реформістських позиціях стояли також К. Каутський та Р. Гільфердінг, хоча вони й намагались відмежуватись  від берштейніанства.

      К. Каутський (1854—1938) у працях «Соціальна революція» (1902) та «Шлях до влади» (1909) обґрунтовує невідворотність епохи соціальної революції як об'єктивно зумовленого явища, підготовленого всім попереднім розвитком людства. Монополізація виробництва як закономірний етап розвитку капіталізму, на його думку, усуспільнює економіку і привносить до неї планове начало, а тому немає необхідності в практичних революційних діях та завоюванні влади збройним шляхом, достатньо парламентських методів боротьби за контроль над економічною владою.

      Аналізуючи  сучасні йому процеси — монополізацію виробництва, імперіалізм як економічний переділ світу між союзами капіталістів, колоніальну політику розвинених держав, він стверджував, що ці явища є об'єктивними і свідчать про поступальний розвиток світової економіки, яка в перспективі стане картелізованою, позбудеться міждержавних суперечностей. На цій «ультраімперіалістичній» стадії розвитку капіталізму, коли великі галузеві монополії зіллються в єдиний всесвітній картель, виникнуть умови для планомірного регулювання господарства у світовому масштабі, що, власне, і означатиме соціальний переворот.

      Каутський засуджував війну, виступав за мирне  вирішення всіх проблем. Його теорія «ультраімперіалізму» закликала до реформізму як засобу суспільної перебудови.

      Р. Гільфердінг (1877—1941), соратник Каутського, лідер і теоретик II Інтернаціоналу. У своїх працях, написаних в цілому з марксистських позицій, зокрема у «Фінансовому капіталі» (1910), він аналізує головні зрушення, що відбулися в економіці та політиці капіталізму наприкінці XIX — поч. XX ст.: виникнення і розвиток системи капіталістичного кредиту, поширення акціонерних товариств як особливої форми монополізації капіталів, існування таких економічних явищ, як статутний та фіктивний капітал. І хоча в цій книжці проблема непримиренності класових інтересів ставиться все ще дуже гостро, глибокий і всебічний аналіз фінансового капіталу дав авторові змогу зробити цілий ряд уточнень, що мали свідчити про об'єктивну неминучість зміни економічної ролі держави. Він вважав необхідним і об'єктивно обґрунтованим втручання держави у фінансову сферу з метою макроекономічного її впливу на циклічність розвитку економіки, запобігання кризовим явищам. Такий вплив, на його думку, створює передумови для суспільного контролю виробництва, яке повністю залежить від грошово-фінансової сфери, а отже, дає можливість управляти розвитком соціальної сфери.

      З початком першої світової війни Гільфердінг, як і Каутський, закликає до еволюційного, реформістського вирішення соціально-економічних  проблем, посилаючись на те, що монополістичний капіталізм сам формує умови для економічних трансформацій, для становлення ери «організованого капіталізму».

      У Гейдельберзькій програмі СДПН 1925 p., теоретичну частину якої написав Гільфердінг, марксистській програмі революційної економічної перебудови суспільства протиставляється ідея свідомого формування «економічної демократії» — основи соціально справедливого ладу.

      Ідеї  Бернштейна, Гільфердінга та Каутського зацікавили не тільки соціал-демократів, а й деяких марксистів. Так, у працях марксистів О. Бауера і К. Шмідта помітна еволюція їхніх поглядів від радикалізму до реформізму.

      Після перемоги революції в Росії ревізіоністи відмежовуються від Жовтневої революції, називаючи її помилкою, а її організаційні форми — реакційними. Пізніше ревізіоністські доктрини трансформувались у реформістські і стали основою багатьох соціал-демократичних програм.