"Енеїда" Котляревського

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………….………3

РОЗДІЛ 1.ІСТОРІЯ НАПИСАННЯ «ЕНЕЇДИ»………………………………..4

РОЗДІЛ 2.ЛІТЕРАТУРНЕ ЗНАЧЕННЯ «ЕНЕЇДИ»…………………………...7

РОЗДІЛ 3.ЗНАЧЕННЯ «ЕНЕЇДИ»…………………...…………………...…12

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….….15

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………16

ВСТУП

Абсолютний момент художнього прогресу в розвитку національних літератур  особливо виразно проявляється у  перехідні історичні епохи, у періоди зміни історичних методів, літературних напрямів та стилів. Ці епохи є своєрідними «точками росту» літератур, коли довготривалі зміни оформлюються  у нову якість. Ця якість, як правило, з’являється у творчості яскравих, неповторних індивідуальностей. Щодо української літератури можна сказати, що саме творчість, Квітки-Основ’яненка, Шевченка,Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Стефаника та ряду інших письменників-класиків ставала щоразу новим кроком в художньому розвитку народу.

Також не можна не згадати  художнього генія народу Івана Петровича  Котляревського і його твір, який став першим у новій українській літературі, позначений духом яскравої творчої  індивідуальності. Для української  літератури ця поема ознаменувала цілу художню епоху, коріння якої сягають глибоко в народну і літературну традицію минулих часів. Саме «Енеїда» І.П.Котляревського, яка виявляє творчий зв'язок з минулими епохами, і видається багатьом українцям і взагалі не залежно від нації, тією ідеальною художньою моделлю, на якій можна простежити лінію художнього прогресу в українській літературі.[6]

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІЯ НАПИСАННЯ  «ЕНЕЇДИ»

У XVII–XVIII ст. широкої популярності набуває бурлеск. Спочатку  в Західній Європі, а  потім  і  в  Росії  з’являється  бурлескний  жанр,  пов’язаний  з пародіюванням високої, урочистої тематики. Особливо зручною  для  бурлескно-травестійного пародіювання виявилася  Вергілієва  “Енеїда”.  З’явився  цілий ряд “Перелицьованих “Енеїд” (Д. Лаллі, А. Блюмауера, М.  Осипова).

Бурлескно-травестійні твори  були широко представлені у XVIII ст. і на Україні. Так що треба дати визначення бурлеску.

Бурлеск — (фр. burlesque, італ. burla — жарт) стиль сатиричної літератури, в основі якого навмисна невідповідність між темою твору та мовними засобами, що створює комічний ефект.[3]

 У пародійних  різдвяних   і  великодніх  віршах-травестіях  об’єктами висміювання виступають біблійні мотиви тощо. Бурлеск і травестія в  розвитку українського історико-літературного процесу  в  цей  час,  безперечно,  мали позитивне значення. О. Білецький слушно зауважив, що бурлескна (жартівлива) література стала перехідною ланкою від шкільно-церковної схоластики,  що  не відповідала вже новим духовним потребам українського народу, до  світського, пізніше реалістичного письменства на Україні.

  Остаточного    удару    церковній    схоластиці    завдала    “Енеїда”  І. Котляревського. Приступаючи до  опрацювання Вергілієвої  “Енеїди”,  І. Котляревський використав тільки сюжетну канву античної епопеї. Певною  мірою  взірцем  для нього і була і “Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку” М. Осипова. Якщо  попередники  і  сучасники  І.  Котляревського,  звертаючись   до Вергілія, насамперед вдавалися до пародіювання  його  класичної  епопеї,  її образів, драматичних колізій тощо, то український  поет  свідомо  ставав  на інший  шлях  –  він  прагнув  до  “перелицювання”,  травестування  римського оригіналу, переосмислення його патетичної тематики  в  підкреслено  зниженій тональності.  При  цьому  І.  Котляревський  відмовляється   від   багатьох епізодів, образів і ситуацій першоджерела. І водночас уводить  нові  життєві картини, наближає його до української дійсності, надав всьому твору народно-національного колориту. “Енеїда” І.  Котляревського  безсумнівно  перевершує всі попередні травестії Вергілієвої епопеї, які “давно відійшли до історико-літературного архіву” (О. Білецький).[3]

У 1798 р. “Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским” вийшла у Петербурзі коштом Максима Парпури без відома і згоди автора. Були опубліковані перші три частини поеми, в кінці — доданий адресований російському читачеві словник під заголовком “Собрание малороссийских слов, содержащихся в “Энеиде”, й сверх того еще многих иных, издревле вошедших в малороссийское наречие с других языков или и коренных российских, но неупотребительных”. У другому виданні “Енеїди” (1808), ініціаторами якого напевне були вже інші люди (слова “Иждивением М. Парпуры” на титульній сторінці відсутні), і заголовок словника, і сам словник передруковано без жодних змін. Скопійовані навіть явні помилки (божовильный замість божевільний, минія замість манія, чіпчиковать замість чимчикувать та ін.). Так само як і перше, це видання поеми було для Івана Котляревського несподіванкою. Воно ще раз нагадало авторові, яким нечуваним успіхом користується його твір, яку роль він відіграв і ще може відіграти в літературі і його житті. Адже 1808 р. був переломним для письменника. З 1796 р. Іван Котляревський перебував на військовій службі. В січні 1807 р. він був переведений у Псковський драгунський полк, дислокований у білоруському місті Ліда, а 23 січня 1808р. подав у відставку. З дуже обмеженими засобами для існування, без зв'язків, капітан у відставці опиняється на роздоріжжі. Треба було знайти якесь місце на цивільній службі. Його в рідній Полтаві довелося шукати в приймальнях столичних вельмож. Серед меценатів, які могли допомогти капітанові у відставці, був добре йому знайомий, багатий та впливовий Семен Михайлович Кочубей. Може, завдяки Кочубею, може, кому іншому Котляревський тільки через два з половиною роки після залишення військової служби (за формулярним списком — 3 червня 1810 р.) нарешті був призначений наглядачем (завідуючим) Полтавського дому виховання бідних дворян.

У цей неспокійний та невлаштований  період свого життя Котляревський  заходився коло видання свого  твору, додавши уже готову на той  час четверту частину. Певне, фінансував видання той же Семен Кочубей, бо на окремій сторінці посвята: “С. М. К-ю усерднейше посвящает сочинитель”. На титульній сторінці книжки читаємо: “Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий, Санктпетербург, в медицинской типографии. 1809 года”. На окремій сторінці “Уведомление” автора: “Энеида”, на малороссийский язык переложенная, в 1798 й 1808 годах была напечатана без моего ведома й согласия.[4]

РОЗДІЛ 2

ЛІТЕРАТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ  «ЕНЕЇДИ»

“Енеїда” — енциклопедія народного життя. Мало не кожна строфа поеми для тих, хто уміє ту енциклопедію читати, може розгорнутися в цілу наукову  розвідку про той чи інший аспект сучасної І. Котляревському дійсності. Письменник завжди дотримувався живої  правди життя, яка повнокровно струмує  в кожному рядку поеми. Зрозуміти  предмет, явище, подію, ім'я, назване  в поемі, — тільки половина справи. Друга, не менш важлива, — з'ясувати, в якому контексті твору, а  разом з тим і реальної дійсності, історичної доби постає все, що складає  зміст поеми. У ній не те що строфи, — рядка, жодного слова немає, вжитого просто так, для зв'язку між  епізодами. Все працює, все несе смислове навантаження, кожне слово — там, де йому належить бути. І в усьому — виняткове знання буття українського народу, його психології, його характеру.

Так як «Енеїда» бурлескна  травестія, то поема не може зовсім відірватися від сюжетної канви першотвору, одначе і в рамках даного жанру блискуче виявилися оригінальність, гнучкість і багатство композиційних засобів Івана Котляревського. По старій канві він сміливо вимальовує нові узори, по-своєму компонує матеріал, коли це зумовлено художньою доцільністю, самим духом відтворюваного життя, світоглядом українського народу тієї доби.

Візьмемо хрестоматійне  місце — картини пекла у  третій частині поеми, в яких Котляревський  далеко відступає від Вергілія. Грішники розміщені в пеклі за певною системою, за величиною гріхів. Разом з тим  пекло відбиває лад та ієрархію тогочасного  суспільства. Перелік гріхів, за які  карають людей у пеклі, їх градація залежно від суворості кари —  то власне кодекс моралі українського народу в дану історичну епоху. Цей  кодекс виражений у поемі так  глибоко й точно, поданий у  такому сконденсованому й систематизованому вигляді, що у всій нашій літературній спадщині минулого важко знайти подібний твір.

Мав рацію сучасник зачинателя нової української літератури етнограф І. Кулжинський, коли писав: “Борг справедливості вимагає, щоб ми склали подяку панові Котляревському за його “Енеїду”. Ми певні, що ся прекрасна пародія [тільки не пародія, а травестія — О. С.] дійде до наступних поколінь і нею будуть займатися так, як тепер займаються рунічними написами або стародавніми медалями, які зберіг безпощадний час”.[6]

У поемі безліч художніх секретів, які автор майстерно продемонстрував . В картинах пекла — одна художня ідея, в інших, порівняно простих епізодах, — інакша, теж підказана відтворюваним життям. Скажімо, наїдки на численних обідах троянців завжди називаються в такому порядку, в якому їх подавали на стіл. Інший порядок — у переліку наїдків праведників у раю. Це переважно дитячі ласощі. Спочатку залежно від їх популярності названі покупні ласощі, базарні (“Сластьони, коржики, стовпці”; III, 118 3), потім — доступніші дітям, натуральні — з городів, садів, поля, лісу. Останні названі в такому порядку, в якому протягом весни — літа — осені ними ласують діти (“Часник, рогіз, паслін, кислиці, Козельці, терн, глід, полуниці”; III, 118).

Складніший випадок: на бенкеті  у Дідони починають грати музики. Першим — інструмент нижчої тональності — бандура, за нею послідовно вступають все голосніші — сопілка, дудка, скрипка. Кожному інструментові, його мелодії відведений рядок, звукова інструментовка якого відбиває дану мелодію. Наступний накладається на попередній, коли той уже подав голос. Подібне спостерігається в народній музиці.

Або ще такий приклад. Біля входу в пекло різні людські  хвороби вишикувані під командою смерті залежно від їхньої небезпеки, причинюваних людям втрат: від чуми, яка, скажімо, у XVIII ст. більше скосила людей, ніж усі війни за цей час, до порівняно з нею невинної бешихи (III, 45). Зображені на щиті Енея персонажі українських народних казок розміщені й відповідно названі залежно від їх популярності — від Івасика-Телесика до нині зовсім забутого, взятого з перекладних лицарських романів Марципана (V, 45).

Вергілієва епопея відповідно до її  урочистого  стилю,  патетики  була

написана  гекзаметром;  І.  Котляревський  же,   “перелицьовуючи”   римський оригінал,  пише  свою  “Енеїду”  чотиристопним   ямбом.   Звідси   загальний дзвінкий, грайливий, бадьорий тон повіствування його поеми. Цікаво, що  саме І. Котляревський першим  в  новій  українській  поезії  здійснив  остаточний перехід до силабо-тонічної системи віршування.

За веселою бурлескною розповіддю про мандри троянців дуже виразно розкривається тема неподільності  образів життя і смерті, посейбіччя і потойбіччя.

 З цієї теми безпосередньо  витікає ще одна — тема гріха  та його спокутування, яка подається  докладно у картинах пекла  та раю, куди потрапляють люди  після смерті за Господнею волею. Але, розвиваючи цю тему, Котляревський показує парадоксальність людських взаємин з Богом: той самий рай перетворюється на шаржований відгомін людського безладдя та гріховності:

 Тут чистий був розгардіяш:

 Лежи, спи,  їж, пий, веселися,

 Кричи, мовчи,  співай, крутися, 

 Рубайсь —  так і дадуть палаш.[2]

З опису пекла i раю ми дiзнаємося про типовий склад тогочасного українського суспiльства:

Були невiрнi й християни,

Були пани i мужики,

Була тут шляхта i мiщани,

...Були i штатськi, i воєннi,

Були i панськi, i казеннi,

Були миряни i попи. [2]

“Енеїда” — також енциклопедія культури сміху українського народу. Сміх за своєю природою протилежний  однозначності, сталості, заданості. Найбільші  труднощі для укладача коментаря  становить не так великий обсяг  матеріалу, що потребує пояснення, як його бурлескно-іронічна природа, невичерпно-винахідливе, підступно-тонке комічне обігравання, несподіване змішування дійсності  й вигадки, високого й низького, серйозного й нісенітниці, нарешті, зумовлений жанром травестії двоїстий характер зображуваного. Як у подвійних, накладених одна на одну кольорових картинках, від  непомітної на око зміни ракурсу  антична богиня перетворюється в  старосвітську українську молодицю, воїни Вергілія — в запорізьких  козаків.

Так, стара нянька Амати — жінки царя Латина, за аренду хутора, в якому “ставок був, гребля і садок”, давала “чиншу до двора”, тобто платила цареві податок. Повідомляється, з чого складається той чинш:

Ковбас десятків з три  Латину,

Лавинії к Петру мандрик,

Аматі в тиждень по алтину,

Три хунти воску на ставник;

Льняної пряжі три півмітки,

Серпанків вісім на намітки

І двісті валяних гнотів. (IV, 76)[2]

Процес зведення на землю  ы осміяння Котляревським богів  Олімпу, що в римській міфології  виступають уже переважно постатями  сакральними, має складний, неоднозначний  характер. В «Енеїді» знижений світ античних богів співіснує із таким  же світом земних героїв. Характерно при  цьому, що, виступаючи в іпостасях  української людності, вони мають  справу одночасно як з античними  богами, так і з служителями  християнського релігійного культу. Однак, за винятком опису пекла, попи і дяки подані цілком нейтрально, без  будь-якої іронії та криття. Котляревський у зображенні олімпійських богів рішуче відходить від Вергілія і мовби повертається до ранньої міфології, де в ставленні до богів наявна первісна суміш піднесеного і грубого, смішного, а то й непристойного фарсу.

Комізм твору посилюється  і таким засобом, як  бурсацька  “тарабарщина” - чудернацька  “вивернута”  мова   шляхом   неприродного   поєднання   різних складових частин, окремих слів (“Борщів як три не поденькуєш, на  моторошній засердчить”),  майстерним   нагромадженням   слів   однорідної   семантичної структури.

Звертаючись до народної творчості, фольклорних поетичних прийомів, епітетів, порівнянь, до засобів створення  комічного ефекту (іронія, гротеск, гіпербола тощо), І. Котляревський  значно підсилював зневажливий, “низький”  стиль бурлеску при зображенні небесних і земних «державців»: якщо у Вергілієвій “Енеїді” бог Нептун поважно мчався в колісниці, то у І. Котляревського він, “миттю осідлавши рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась”; “Борей недуж лежить з похмілля...”; “Зевес тоді кружав сивуху і оселедцем заїдав...” та ін.

     Однією з  xapактерниx ознак новаторства І. Котляревського в “Енеїді” є її тісний органічний зв’язок з фольклором, українським народним гумором.

РОЗДІЛ 3

ЗНАЧЕННЯ «ЕНЕЇДИ» В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Багато літературних критиків приходила до висновків, що нова українська література, яка була розпочата І.Котляревським, за своїми жанровими і художніми  ознаками належала до глибокої давнини  уже в час своєї появи. Аргументація дуже «проста». Якщо пародійні і  травестійні поеми, зокрема на Вергілієву «Енеїду», до початку ХІХ століття і «перелицьована» «Енеїда» Котляревського  - тільки талановита спроба підживити  «спрацьовані штампи», а сам Котляревський  тільки талановитий епігон. Але постає питання : чому саме цей «епігонський»  твір набув такого значення в становленні  нової української літератури, і  чому він до цього часу користується таким широким успіхом як в  українського, так і російського  читача?

У передмові до російського  видання «Енеїди» Котляревського (1961 р.) О.І.Білецький поставив головне  питання:чому «Енеїда», незважаючи на те, що сам жанр травестії відійшов у далеке минуле, коли інші травестії  твору Вергілія стали давно лише історико-літературним фактом, цікавим  тільки для спеціалістів, продовжує  жити і сьогодні. О.І.Білецький писав: «Традиційною стала думка про те, що значення травестованих поем, у тому числі й пародій на «Енеїду», між іншим, - у боротьбі її авторів проти традицій французького класицизму. Але в українській літературі класицистські традиції майже не мали місця. У цьому випадку достоїнства поеми бачать у її гуморі, народності, реалізмі. Гумор взагалі вважається однією з особливостей українського «національного характеру». Ці утерті оцінки, що стали фактично загальними місцями, не пояснюють нам ні причин виняткового успіху Котляревського, ні природи його образно-словесного пізнання дійсності.»[1]

Достовірне зображення побуту, ряду суттєвих сторін суспільного буття  в їх історичній змінювальності, протистояння індивідуальних і суспільних інтересів – важливі риси саме нової літератури в «Енеїді». Персонажі в поемі розкриваються у своїх зовнішніх діях, а не в сфері переживань. В «Енеїді» немає типізації, зв’язаної із соціальною природою явищ, тих типових характерів, які є похідними від типових суспільних обставин, причиново зв’язаних з особистою долею персонажів.

«Енеїда» Котляревського почала складатися ще в атмосфері  старих уявлень про оригінальність художнього твору щодо фабули, сюжету, типів, образності. Однак в ній, як у творі вже нової літератури, намічається перехід від ідейно-естетичної обробки відомої літературної версії до творення нової художньої структури, опертої на національне життя  і народну національну традицію. При видимих генетичних зв’язках з чужим сюжетом в «Енеїді» в його інтерпретації з’являється прив’язаність до історичних умов буття свого етносу, спонтанність і суб’єктивізм, які тут слід розглядати як активне авторське начало. Це помітно не тільки в загальній ейдентичності поеми щодо реалії епопепії римського автора, а, зокрема, у зміні суспільного характеру художнього канону Останній втрачає стару ідеологічну наповненість (не тільки співвідносно з «Енеїдою» Вергілія, а й пануючими нормами в класицизмі), набирає більш рухливого характеру та вбирає в себе ідеологічний зміст народної культури і народного світосприйняття. Рішуча «пере канонізація» іде в напрямі активного освоєння фольклорної поетики (у формі народної мови  як мови літературної), що було в тих умовах великим кроком вперед до демократизації і народної літератури. [7] Яскравим прикладом органічного сприйняття народної культури є використання в «Енеїді» пластичної енергії фантастично-пригодницької казки, що в принципі відкривало літературі дорогу до розвитку реалістичної оповідної прози.

Названі головні риси ідейно-естетичної структури «Енеїди» засвідчують  не наявність в ній якихось  механічно з’єднаних та неріувноважених частин, не «надужиття бурлеском», не неузгодженості та суперечності, а складний процес синтезу традицій та новаторства. Вони є сутнісними рисами поеми і свідчать про народження в українській літературі нової якості на її шляху до художнього прогресу.

Безсмертя «Енеїди», її глибокий слід в українській літературі нового часу зумовлювалися реалізмом, народністю мови, прогресивністю поглядів Котляревського. Найважливіші думки Котляревського – його патріотизм, співчуття до закріпаченого селянства («Мужича  правда єсть колюча, а панська у  всі боки гнуча»), гіркі спостереження  над становищем людини в класовому  суспільстві («Буває щастя скрізь поганцям, а добрий мусить пропадать») і т.д. – висловлені в чіткій афористичній формі, що й надає поемі особливої художньої виразності.

М.Зеров казав: «Перший відомий нам твір нового українського письменства - «Енеїда» Котляревського - переносить нас на саму межу XVIII та XIX століть. Дві історичні доби виразно позначаються на ній: стара Гетьманщина з її старосвітським життям, і та нова Україна, що настала з губернськими установами та поширенням на українське шляхетство жалуваної грамоти дворянству. І не тільки «Енеїда», сам Котляревський теж був продуктом переходової доби,- з живими симпатіями до колоритного минулого він сполучав уважне прислухання до нових культурних і літературних смаків, що йшли з російських центрів».[3]

Іван Франко звеличив історичну  роль «Енеїди», як першого твору  нової української літератури, порівнявши виступ Котляревського із пробудженням орла, що, піднявшись з скелі, одвалив  снігову брилу, яка перетворилась  на могутню лавину («Котляревський»).

ВИСНОВКИ

Виникнувши на ґрунті  реальної  української  дійсності  і  життєдайних фольклорних джерел, творчо  успадкувавши  художні  досягнення  російської  і світової  культури,  “Енеїда”  високо  піднесла  національну  самосвідомість народних  мас,  їх  гуманізм  і  патріотизм,   їх   одвічні   прагнення   до справедливості і добра на землі.

Важливість і довготривалість  функціонування «Енеїди» Котляревського не вичерпується тільки її історико-літературним значенням як твору, що у себе попередні здобутки народної художньої культури і письменства та разом з тим знаменував новий крок в розвиткові української літератури на засадах реалізму і   народності. Як художнє узагальнення певного історичного етапу розвитку суспільства, його гуманістичних ідеалів поема Котляревського і сьогодні дає нам естетичну насолоду, зберігаючи принадність своєрідного і неповторного взірця, допомагаючи у нашій боротьбі за розкріпачення людства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Білецький О.І. Зібрання праць у п’яти томах. Т.2./О.І.Білецький – К.: «Наукова думка», 1985. – 113 с.
2. Котляревський І.П. Повне зібрання творів/І.П.Котляревський - К., 1969., 329 с.
3. Махновець Л. Сатира і гумор української прози XVI — XVIII ст./Л.Махновець - К.: «Дніпро», 1964. — 276 с.
4. Стешенко І. «Енеїда» Котляревського і Котельницького в порівнянні з іншими текстами/ І.Стешенко – К., 1951, 28 с.
5. Шамрай А.П. Перший твір нової української літератури/А.П.Шамрай – К.: «Радянська Україна»,1951. – 5, 40 с.
6. Шубравський В.Є. Від Котляревського до Шевченка (Проблема народності української літератури)/В.Є.Шубравський, - К.: «Наукова думка», 1976. – 58 с.
7. Яценко М.Т. На рубежі літературних епох/ М.Т. Яценко – К.: «Наукова думка», 1977. – 275-277 с.