Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Філософія Середньовіччя

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

РЕФЕРАТ

з предмету «Філософія»

НА ТЕМУ:

«Філософія Середньовіччя»

Київ – 2011

Зміст

Вступ………………………………………………………………….3

Загальні риси філософії доби Середньовіччя…………………..4
Основні етапи розвитку філософії Середньовіччя……………..6

2.1. Патристика……………………………………………………6

2.2. Схоластика……………………………………………………9

Пізньосередньовічна містика…………………………………... 12
Арабомовна філософія доби Середньовіччя……………...........14

Висновки……………………………………………………………..16

Список літератури………………………………………………….. 17

Вступ

Залежно від історіософської позиції, Середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продовженням античності (і тоді важко зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятною є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного коловороту (греко-римська цивілізація занепала, прийшли нові народи і розпочався новий цикл нової цивілізації).

Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального (традиційного землеробського) суспільства. А феодалізм ще не визнавав особи. Щоправда, європейський феодалізм перейняв від античності християнство, а християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована на особу, наділену свободою волі. (Релігія є носієм ідеї особистості). Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджується як духовна особа. Духовна особа – це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється з себе.

Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи знаком божественної премудрості, адресованим людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподільний, незмінний (трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові [11, с. 77].

Філософія в Середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужувала межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Крім того, філософія в епоху Середньовіччя не мала власної соціальної бази – особи, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення загалом. В іншій іпостасі воно тоді просто не могло б існувати.

Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язичницької мудрості – античної філософії. Одначе, вступивши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення.

Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.

Загальні риси філософії доби Середньовіччя

Тривалий історичний період, що почався зі зміцнення християнства (II ст.) і падіння в 476р. Західної Римської імперії, тривав аж до кінця Східної Римської імперії (Візантії), він був позначений взяттям Константинополя турками в 1453р. і був названий добою Середньовіччя. У філософському сенсі для цього періоду характерна істотна трансформація античної, переважно грецької, філософії. Найавторитетнішими для середньовічних філософів були вчення Аристотеля, Платона, Сократа, етика стоїків, досягнення Александрійської школи тощо [ 1, с. 62].

Логіка розвитку середньовічної філософії лежить у площині співвідношення філософії й теології. Саме в цьому відомому протистоянні філософії довелося витримати суворі випробування. Це протистояння мало місце в усіх трьох теїстичних культурах – іудейській, християнській та ісламській. Але найбільшого напруження воно досягло в християнстві на теренах Західної Європи. Основні суперечності розгорнулися навколо питання про тлумачення Старого й Нового Заповіту. До того ж філософія та теологія користувалися доволі різними установками та методами.

Теологія (від грец.; буквально богослов'я, учення про Бога) є авторитарною, догматичною, потусторонньою, містичною релігійною теорією. Навпаки, філософія є критичною, чуттєво-раціональною, метакритеріальною, закономірною, доказовою (не обов'язково релігійною) формою суспільної свідомості. Вона досліджує християнство, зокрема й Біблію, у межах онтології, гносеології, аксіології, філософської антропології та особливо філософії релігії. До речі, у середньовіччі теологів нерідко називали філософами, а філософів-теологами. Дуже часто філософію підміняли теологією. Щоб уникнути плутанини в цьому питанні сучасні дослідники радять: по-перше, чітко розрізняти теологічні й філософські тексти; по-друге, не відкидати теологічні тексти, а шукати в них філософський зміст.

Філософія Середньовіччя характеризується такими загальними рисами:

теоцентризмом, відповідно до якого джерелом будь-якого буття, блага й краси є Бог, а вищою метою життя людини є служіння йому, визначення свого особливого місця в світобудові;
монотеїзмом, завдяки якому філософські та богословські системи будуються на основі системоутворюючого поняття єдиного Бога;
креаціонізмом, тобто визнанням створювалось світу Богом з нічого, уявлень Творіння не стільки як фізичного, скільки сутнісного акту, під час здійснення якого Бог не має потреби ні у світі, ні в чому-небудь іншому;
провіденціалізмом, тобто таким розумінням історії, яке є здійснення заздалегідь передбаченого Богом плану спасіння людини;
символізмом, тобто наявністю чисельних сакральних текстів, істинний смисл яких глибоко прихований і потребує певних «технологій» для його розшифрування;

— переходом від циклічних до лінійних вимірів часу, пов'язаних з народженням, смертю та воскресінням Ісуса Христа, поділом історії на період, що передував Різдву Христовому, і тому, що був після Нього, на старозаповітну і новозаповітну частини [1, с. 63].

Якщо давньогрецька філософія розвивалася на тлі античного рабовласницького суспільства, то філософська думка Середньовіччя набула свого розвитку в добу феодалізму (V– XV ст. ст.). Духовна атмосфера нового періоду була насичена всім багатством тогочасних знань, вірувань, філософських традицій Сходу та Заходу.

Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз з теологією, визнання Бога як найвищої першопричини, а існування довколишнього світу й людини – як результату його творення. Центром духовної культури та освіти стає християнська церква. Природно, що філософія була засобом вирішення тих чи інших проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осягнення Божих істин [12, с. 95].

Основні етапи розвитку філософії Середньовіччя

2.1. Патристика

Розвиток релігійної філософії Середньовіччя проходить два основні етапи: перший – патристичний (охоплює І – VIII ст.); другий – схоластичний (охоплює VIII – XV ст.). Своєю чергою, розвиток патристичної філософії поділяється на три періоди: 1) переднікейський (від І ст. до Нікейського собору, що відбувся у 325p.), характеризується апологетикою (від грец. — захисник тих чи інших поглядів), тобто зародженням і захистом патристики; 2) післянікейський (від 325р. до першої половини V ст.) – характеризується становленням і розвитком патристики; 3) стагнаційний (від другої половини V ст. до кінця VIII ст.) – характеризується зберіганням здобутих у попередній період досягнень патристики. Так само на три періоди поділяється схоластичний етап: 1) зародження й становлення (VIII – XII ст.); 2) розквіт (XIII ст.); 3) занепад (XIV – XV ст.) [1, с. 71].

Патристика (від лат. pater -— батько, йдеться про Отців Церкви, її засновників) шукає та фільтрує сумісні з християнським богослов'ям філософські досягнення доби античності. Щоб підпасти під класифікацію «Отців Церкви», треба відповідати чотирьом ознакам: святість, старожитність, пов'язаність з богослов'ям, досвідченість в апробації догматів віри та їх тлумачень.

У перший переднікейський період патристики відзначилися апологети, антигностики, Апостольські Отці Церкви, александрійські філософи. Іноді цей період називають апологетичним. В історико-філософській літературі чітко розрізняють західну (латиномовну) та східну (грекомовну) апологетики. Західні апологети рішуче відмовлялися від усіх наукових і релігійно-філософських ідей попередників християнства. Лише одну книгу вони визнавали істинною та достатньою – Новий Заповіт.

Характерним представником західної апологетики був Квінт Септимій Тертулліан (біля 160 – 230 pp.). Він був переконаний у тому, що філософія та християнське віровчення несумісні одне з одним. Будь-яке розумування, філософствування він впевнено називав єрессю й джерелом релігійних єресей. Критерієм істини, способом розрізняння є однаковість, одностайність, одноманітність і древність. У трактаті «Апологія» він стверджував, що після Ісуса Христа не потрібна допитливість, а після Євангелія немає необхідності в дослідженнях. Філософи, на його думку, є патріархами єретиків. Тертуліан погоджувався з апостолом Павлом, який стверджував, що мудрість світу є безумством перед Богом.

Характерним представником східної гілки апологетики був Климент Александрійський (бл. 150 – бл. 270 pp.). Він був сучасником Тертуліана, очолював Александрійську богословську школу і вважав себе справжнім гностиком. Філософію Климент називає пропедевтикою (від грец. — буквально попередньо навчаю, так називають підготовчий, вступний курс) до християнства, а філософську освіченість шляхом, що веде до істинного богошанування та благочестя. Слідом за стоїками він серед помітних ознак мудреця називає апатію (від грец.— нечутливість, одне з основних понять етики стоїцизму). Саме завдяки ній людина вподібнюється Богові.

Другий післянікейський період розвитку патристики пов'язаний з формуванням догматики християнства. Прийняття офіційної догматики Церкви на Нікейському соборі вимагало від тогочасних філософів і богословів не стільки апологетики, скільки систематизації богословсько-філософських принципів християнського віровчення, вмілого та осмисленого використання досягнень античних філософів. У цей період у деяких послідовників християнства виникають хибні погляди щодо тлумачення природи Христа, Пресвятої Трійці. Так, Сабелій називає Отця, Сина й Святого Духа іменами Божих ознак, Несторій визнає лише чоловічу природу Христа, Арій наділяє Його лише якістю пріоритетного творення Бога, Фотій надає Йому лише статусу прийомного Сина Бога. Тому боротьба з такими єретиками (від грец. — відступники від догматів пануючої церкви, послідовники єресі) була найважливішім завданням цього періоду розвитку патристики. Проте, у цей час було дуже легко потрапити у стан єретиків, бо догмати християнської віри перебували у стані становлення, а рішення чергових Вселенських Соборів не збігалися з досягнутими домовленостями на попередніх Соборах (наприклад, Нікейський Собор прийняв догмат про монофізитську (божественну) природу Христа, а Халкедонський – догмат про дуафізитську (Боголюдську) природу Ісуса Христа.

Найбільш системно вирішив питання відносин християнської теології та філософії Аврелій Августин з Нумідії (354 – 430 pp.), єпископ, богослов і філософ, перший перекладач Біблії на латину. Саме йому вдалося створити теологічну теорію, що аж до ХШ ст. приймалася християнським світом як зразкова. Його метод осмислення матеріалу дуже простий: під час аналізу будь-якої проблеми він «замикає» її неодмінно на Бога. Космос, особистість, суспільство – усі вони символізують Бога, вічного, Усемогутнього й Всеблагого. Бог як справжнє буття вічне, а все інше – тимчасове. Бог є вищою сутністю. Тільки Йому притаманне незалежне та самостійне існування, а все інше без необхідності, тобто без Божої волі, не існує.

Осмислюючи природу людини, Августин наголошує не на почутті або розумі, а на свободі волі. Наявність у людини волевиявлення пояснює існування зла в світі. Воля Божа спрямовує людину до добра як мети. Августин називав головною чеснотою людини не справедливість, як вважали грецькі філософи, а любов до Бога. Августин та Кападокійські Отці Церкви (Василій Великий, та Св. Григорій Нісський) піднесли патристику на найвищий рівень. Після них подальший розвиток патристичної філософії фактично зупинився [2, c. 112 ].

Третій стагнаційний період патристики. Застій філософської думки був пов'язаний з великим переселенням народів (гуннів, вандалів, аланів, варварів, франків). Вони зруйнували Римську імперію та поділили її на окремі держави. Варварські правителі цих держав знищили також умови для розвитку філософії. Головним завданням філософів і богословів цього періоду було збереження досягнутого у попередній період.

Аніцій Манлій Северин Боецій (480 – 524 pp.), перший міністр готського короля Теодориха, перекладач на латину й коментатор творів Аристотеля та Порфирія. Він докладно розробив концепцію «Семи вільних Мистецтв» (мінімуму знань освіченої людини). До першої групи цих знань входили гуманітарні мистецтва так званого «тривіуму» – граматика, риторика, діалектика; до другої групи входили природничі мистецтва так званого «квадріуму» – арифметика, геометрія, астрономія й музика. У перших монастирських і парафіяльних школах, що виникли в IX ст., викладання велося за системою Боеція.

Серед східних Отців Церкви найвідомішим був І. Дамаскін (бл. 675 – 753 pp.). Його твір «Джерело знання» вважався класичним підручником філософсько-теологічної системи грецького православ'я впродовж VIII – XII ст., основою схоластичної системи Фоми Аквінського [1, с. 76].

2.2. Схоластика

Схоластика (від лат. shola – школа, навчання) – другий з основних етапів розвитку середньовічної філософії, який характеризувався тісними зв'язками між християнським богослов'ям і філософією, створенням науково-схоластичного методу пізнання й доведення, спробами подолати суперечності між наукою та релігією. Її було сформовано у період абсолютного панування християнської ідеології в усіх сферах суспільного життя Західної Європи і пристосовано до широкого вивчення людьми основ християнського світогляду.

Схоластика є спадкоємицею традицій християнської апологетики, її представники намагалися створити чітку систему християнського світогляду з ієрархією сфер буття, на вершині якої знаходиться церква. Головне для схоластів – узгодження з авторитетом церкви тих чи інших положень, якими вони оперують. Творчі потенції схоластів розчиняються у сфері формально-логічних пошуків [5, с. 137].

Перший (ранній) період схоластики називають періодом її зародження та становлення. Він пов'язаний зі створенням наприкінці 800р. могутньої франкської імперії Карла Великого з династії Каролінгів. Священна Римська імперія охоплювала майже всю Західну Європу. Для управління нею необхідні були освічені люди, тому імператор сприяв організації численних шкіл для навчання чиновників і священнослужителів. Центрами освіти стали школи, університети при церквах і монастирях. Прагнучи до політичної та духовної єдності імперії, Карл Великий закріпив вживання латини у богослов'ї, філософії, науці, системі освіти. На зразок Платонівської Академії при його дворі було створено наукове товариство. Головною фігурою у ньому був Алкуїн (730 – 804 pp.), засновник західноєвропейської схоластики. Саме він започаткував схоластичний метод як раціональний спосіб систематизації релігійної віри, науки, освіти. Проблема універсалій, загальних понять, їх співвідношення з речами, окремим, одиничним стає традиційною для схоластики.

У період зародження схоластики виникають також дві єресі. Одна з них називалася тринітаризмом і визнавала лише троїстість Бога, ігноруючи його єдність. Інша мала назву антитринітарізм і визнавала єдність Бога, ігноруючи його троїстість. Ортодоксальна позиція в цьому питанні полягала в тому, щоб сумістити одиничність і трьохликість Бога. Філософський аспект прблеми троїстості – це співвідношення одиничного, особливого та загального. У межах цієї проблеми виникають питання, чи існує загальне в окремому, одиничному й особливому, чи поза ним; чи існують окреме, одиничне, особливе у загальному; чи існують реально тільки загальне або тільки одиничне; що є первинним: загальне чи окреме? У спробі відповісти на ці питання схоласти поділилися на реалістів і номіналістів.

Реалісти (від лат. realis – суттєвий, дійсний) вважали, що реально існують загальні поняття (універсали). Причому аристотеликі виходили з того, що загальне існує реально в окремих речах, а платоніки з того, що загальне існує до речей і поза ними.

Номіналісти (від лат. nomina – ім'я) доводили, що загальне існує після речей у свідомості. До того ж найбільш радикальними серед них були ті, які вважали реально існуючими тільки поодинокі речі, а загальні поняття (універсалії) лише існуючими в людському розумі як імена речей. Помірковані номіналісти (концептуалісти) знаходили існування загального не лише в слові як імені речі, а й у його понятті (концепті) [1, с. 78].

Система видатного філософа-схоласта Іоанна Скота Еріугени (810 – 877 pp.) належить до неоплатонізму. У ній містяться деякі елементи патристики. Головна теза схоластики Еріугени така: справжня релігія є водночас і справжньою філософією, й навпаки, сумніви стосовно релігії є запереченням філософії. За переконанням цього філософа, між Одкровенням і розумом немає суперечності, тому розум зобов'язаний витлумачити істину, що захована в Святому Письмі під різними образами. Він розглядав діалектику як знаряддя розуму, яке є мистецтвом зіштовхувати протилежні погляди в розмові для знаходження істини.

Розквіт схоластики пов'язаний з другим періодом її розвитку. Найвидатнішим філософом цього часу й усієї доби схоластики є член ордену домініканців Фома (Тома) Аквінський (1125 або 1126 – 1274 pp.). Він був знатного походження – народився у графський родині, отримав богословську освіту в Паризькому та Кельнському університеті під керівництвом Альберта Великого. Головними працями його є «Сума теології», «Сума проти язичників», «Сума філософії». Ф. Аквінський був визнаний католицькою церквою п'ятим учителем церкви, князем філософії, янгольським доктором, офіціальним католицьким релігійним філософом.

Теологія Фоми Аквінського виходить з необхідності розрізняти три шляхи пізнання Бога: по-перше, – інтуїтивне, надприродне пізнання, що передбачене для нашого майбутнього життя; по-друге, – пізнання через віру в нинішньому житті; по-третє, – пізнання через природний розум.

На думку вченого, буття Бога може бути апостеріорне від лат. a posteriopi – залежно від досвіду доведене розумом на основі існування світу як творіння Бога. Він наводить п'ять подібних доведень. Фома Аквінський побудував ієрархічну структуру порядку речей і предметів віри та знання. Найвище місце у цій ієрархії посідає Бог-творець. Слідом за Аристотелем він описував Бога як першопричину й кінцеву мету сущого, як «чисту форму», «чисту актуальність», або буття. Незважаючи на свій монархізм, Фома Аквінський гостро критикував абсолютизм, деспотизм і тиранію. Світській владі підкоряються лише тіла людей, а їхні душі підвладні духовній владі – Церкві.

Занепад схоластики – це третій період її розвитку, детермінований боротьбою між прихильниками томізму й скотизму, формуванням містичних течій. Найвагомішим критиком томізму був Іоанн Дуне Скот (1274 – 1308 pp.), прибічник «золотої середини» між августинізмом і томізмом. Він критикував Фому Аквінського за його характеристику теології як науки й відрізняв філософію як сферу раціонально-теоретичного знання від теології як сфери ірраціонально-практичного знання, ставлячи філософію вище за теологію. Скот стверджував, що сутність буття ґрунтується на індивідуальному, а не на загальному (спочатку існує одиничне, а потім загальне). Він був поміркованим реалістом, вірив у свободу волі, вважав, що буття не відрізняється від сутності.

Згідно з поглядами Скота, людина уявляється не лише як творіння Бога, а й як частина природного комплексу, вона має душу, що характеризується автономною, незалежною від розуму, вільною волею.

Третій період розвитку схоластики позначений також працями Уїльяма Оккама (1280 – 1349), францисканця, професора Оксфордського університету, послідовного номіналіста. Думки для нього – це знаки, якими людина замішує об'єкти. Будь-яка наука має справу зі знаками й одиничними речами. Природне пізнання не йде далі знаків. Універсали існують лише після речей і лише в розумі, вони позбавлені об'єктивного існування. Як прибічник емпіризму, Оккам вимагав позбутися в науці чисельних «субстанціональних форм, натур, прихованих якостей та інших вигадок реалістів, якими вони намагалися пояснити незрозумілі явища.

Пізньосередньовічна містика

Філософія Середньовіччя розпочалася з антираціональних інтуїцій неоплатонізму й звершилась містикою. Найбільш послідовним і цікавим виразником її був виходець з німецького лицарського роду Хохгеймів Иоганн Екгарт, або Майстер (Учитель) Екгарт (бл. 1260 – 1327 чи поч. 1328). Він отримав блискучу філософську та теологічну освіту, був членом ордену домініканців, займав у ньому високі посади. Своє вчення він протиставив нудним схоластичним міркуванням, які вели паству та її пастирів до зневіри. Він повертався до «апофатичного» богослів'я та неоплатонівського пантеїзму, згідно з яким Бог присутній у всьому, але жодне творіння, жодна істота не помічає Його Розум, не сприймає Бora, проте, стверджує містик, у душі є сила, яка сприймає Його.

Найбільш оригінальними є уявлення Екгарта про душу. Згідно з ними людина здатна пізнати Бога, оскільки в глибинах її душі існує нестворена частина, що єднає її з Богом. Учений називає цю частину душі «іскоркою», орієнтиром, що спрямовує волю людини до самовдосконалення. Душа в процесі самовдосконалення очищується від розсудкового змісту, пов'язаного зі світом почуттів, і переходить до сфери вищого розуму. Тим самим вона відроджує свою непорочність і зв'язок з Богом, стає засобом вічного породження Богом Самого Себе.

Майстер Екгарт сповідує такі само істини, що і його вчитель – Фома Аквінський, але при цьому він розумів, що як містика, так і схоластика приймають за основу безпосереднє прозріння Бога: схоласт мислить про Бога, а містик – Бога. Для нього немає нічого ближчого, ніж Бог, навіть Бог йому ближче, ніж він самому собі. «Що більше людина відрікається від самого себе задля Бога й стає єдиним з Богом, – говорив Майстер Екгарт у проповіді «Про вірного раба», – то більше вона є Богом, і то менше вона є творінням» .

По суті, Майстер Екгарт був предтечею Реформації, бо його твердження про можливість безпосереднього осягнення Бога фактично наштовхувало на думку про зайвість церковних «посередників» між Богом і людиною. Він відкидав пануючу формалізовану релігійність і закликав до чистоти та євангельської спрощеності християнської віри, до більш уособлених, інтимних відносин між Богом і людиною. Саме тому 27 березня 1329р. папською буллою вчення Екгарта були визнані єретичними.

Загалом творчість Майстера Екгарта стала одним з чинників формування німецької класичної філософії (його вважають творцем німецької філософської фразеології). Відомо, що одним з найулюбленіших висловів Майстера був такий: «Запереченя заперечення». Згодом кардинал і видатний філософ Микола Кузанський назвав стан містичного споглядання Екгарта «вченим незнанням»

[10, с. 81].

Арабомовна філософія доби Середньовіччя

У ХІІ – ХІІІ ст. пріоритети християнського богослов'я та філософії змінилися, вони стали звертатися не лише до грекомовних джерел своїх попередників (філософії античності), а й до культурних досягнень ісламського світу. Ісламський вектор розпочав свій розвиток у VH ст., коли араби прийняли іслам, який поширився серед багатьох народів Азії, Північної Африки та Південних областей Європи. Арабські завоювання привели до утворення цивілізації, що охопила територію від Гіндустану й Туркестану до південної Італії та Іспанії. Культурними центрами цієї цивілізації стали Кордова на Заході та Багдад на Сході, релігійним центром стала Мекка. Ранні мусульмани були в релігійному сенсі значно менш ортодоксальні, ніж абсолютна більшість європейців. Багато в чому це було зумовлено молодістю ісламу, який виник на шість століть пізніше християнства, й відсутністю в його системі до ХІП ст. організаційно-цензурних структур для контролю за світоглядною складовою філософії й науки. У той час, коли на площах середньовічних міст Західної Європи палали вогнища інквізиції, на яких карали вчених і філософів, чиї погляди виходили за межі ортодоксального богослов'я, у мусульманському світі допускалася своєрідна незалежність філософії та науки від богослов'я. Тому чимало представників європейської філософської та наукової думки, звинувачених християнською церквою в єресі, знаходили притулок при дворах мусульманських правителів.

Найвідомішим представником епохи «ісламського Відродження» був філософ, лікар, природознавець Ібн Сіна (980 – 1037 рр.). При перекладі його праць з арабської мови на латину було транскрибовано і його ім'я, яке в європейській традиції набуло форму «Авіценна». Цей виходець з Бухари написав багато філософських і медичних трактатів («Книга зцілення», «Книга знання», «Книга спасіння», «Канон лікарської науки»). У суперечці про універсали Авіценна дотримувався концепції одночасного існування загального до речей (у Божому розумі), у речах (у природних об'єктах) і після речей (у людської думці). Він погоджувався з ідеєю відвічного існування Бога, світ він називав підсумком розумової діяльності Бога, створеного й сформованого як в Аристотеля з матерії. Процес створення світу відбувався, за Авіценною, шляхом еманації (випромінювання) його складових за принципами ієрархічності та «від одного одне»: від Бога еманує найвищий інтелект, з нього – наступний, з попереднього – найнижчий, і, з врештою, шляхом еманації виникають тільки речі. Що далі від Бога, то більше розмаїття та недосконалість речей. Боже провіщення охоплює лише загальне. Усе індивідуальне (окреме) є випадковим і знаходиться поза Божим піклуванням.

Економічні погляди Авіценни ґрунтуються на ідеї відмінності людей від тварин за способом існування, а політичні – на природній нерівності людей.

Серед течій і напрямів ісламу найбільший вплив античної філософії відчувається в суфізмі. Деякі дослідники суфізму виводять назву цієї течії з арабського слова «суф» (власяниця, вовняний домотканий одяг, який носили послідовники цієї течії). Існує також інший погляд походження назви цього слова від грец. – мудрість. Суфій – це людина, яка вірить у можливість безпосереднього прилучення до Всевишнього. Його життя часто асоціюється з дорогою, й суфїї називали себе людьми Шляху до Істини. Вони намагалися вказати людям прямий шлях до Бога без посередників з боку духовенства. Ісламські богослови-ортодокси спочатку вороже ставилися до суфізму та суфіїв, але потім знайшли правильний вихід: визнали це вчення однією з гілок ісламу та легалізували його. Суфії живуть за принципом «у світі, але не від нього»: у суспільстві вони виконують усі закони та правила, якщо вони не суперечать їхнім моральним нормам, але при цьому вони повністю позбавлені честолюбства, користолюбства, низькопоклонства, інтелектуальної пихатості.

За думками багатьох філософів елементи суфійської мудрості можна знайти вже в Омара Хайяма (1048 – 1131 pp.). Сучасник Омара Хайяма відомий мислитель і богослов Абу Хамід аль Газалі (1058 – 1111 pp.) був першим визнаним суфієм.

Висновки

Середньовічна філософія є органічним продовженням античної філософської думки. У її межах здійснено своєрідне сходження над античним космоцентризмом і перехід до теоцентризму, зроблено переоцінку колишніх досягнень і підготовлено базу для переходу до антропоцентричної філософії епохи Відродження.

Середньовічна філософія, що в цілому розвивалася в рамках теології, була покликана «раціонально» обґрунтовувати віру, сприяти зміцненню теології. Релігійно-теологічну форму мають філософські погляди та аргументація як церковних ортодоксів, так і опозиційних єретичних течій і напрямів. Разом з тим, середньовіччя дало багато цінного для розвитку філософського мислення, створило грандіозні філософсько-теологічні системи, в яких знайшли своє відображення і дістали розвиток усі складові філософської теорії: онтологія, гносеологія, філософія, історія, логіка, етика, естетика. Філософія західноєвропейського середньовіччя сприймає від античності ідею «подвійності» буття: світу «дійсного» (божественного, священного, духовного) і «недійсного» (творчого, земного). Земне розглядається як символ небесного.

У середньовічній філософії статус людини порівняно з античністю дещо підвищується. Тут людина – не просто мікрокосм, зменшена копія світу, а створена Богом за власним образом і подобою привілейована істота, повелитель усього створеного до неї. Бути людиною – означає жити згідно з етичними правилами, з тими заповідями, які виклав Христос у Нагірній проповіді. Незважаючи на догматизм, філософія середньовіччя залишила колосальну інтелектуальну спадщину. За висловом Ф. Мерінга, середньовіччя – це ніч, але ніч, осяяна світлом Місяця.

Філософія Середньовіччя 📙 Реферат → 🆔 296751