Формирование механизма трансфера технологий

Вступ

Відомо, що на сучасному етапі  розвитку світового господарства підвищення конкурентоспроможності національної економіки можливе лише за рахунок її технологічного переоснащення та підйому наукомістких галузей виробництва, що створюють високу додану вартість. Важливу роль у цьому відіграє трансфер технологій.

У сучасній науковій літературі аналізуються різні аспекти науково-технологічної політики. Значну увагу проблемним питанням технологічного розвитку приділяють вітчизняні та зарубіжні вчені, експерти міжнародних інституцій [1-8]. Проте, на нашу думку, потребують систематизації наукові положення щодо стимулювання трансферу технологій у контексті розвитку систем охорони інтелектуальної власності — важливого елемента трансформації технологічних укладів і становлення постіндустріального суспільства.

У даній роботі викладено  основні результати дослідження стосовно ролі систем охорони інтелектуальної власності у стимулюванні науково-технологічного розвитку розвинених країн, можливості використання основних методів та інструментів при вдосконаленні механізмів трансферу технологій в Україні.

Механізми трансферу технологій на національному та міжнародному рівнях

Процеси трансформації, інтеграції, рєгіоналізації та глобалізації національних господарських систем висувають нові імперативи й змушують переосмислити існуючі пріоритети в ефективному й гармонічному використанні факторів виробництва. Визнаним є те, що в економічній теорії основними факторами виробництва є праця, капітал, земля і технологія, ключова роль кожного з яких проявляється на різних етапах економічного розвитку світового господарства та національних економік. Взаємозв'язок і взаємозалежність факторів виробництва обумовлюються всіма природними, організаційними, інституціональними й технічними зв'язками, торговельними, міграційними й інформаційними потоками. Вже не викликає сумнівів відведення технології ролі визначального фактору міжнародного відтворювального процесу, про що свідчить поява й подальший розвиток неотехнологічних теорій міжнародної торгівлі — передусім теорії технологічного розриву, ефекту масштабу, недосконалої конкуренції тощо.

Зокрема, прихильники теорії технологічного розриву пов'язують розвиток торгівлі між країнами з наявністю розходження в рівнях технологічного розвитку: розробка нової технології або нового технологічного процесу дає країнам тимчасову перевагу в боротьбі за експортні ринки, що буде діяти доти, поки іншими країнами не буде подоланий цей технологічний розрив. Країна-лідер експортує товари, які насичені новими технологіями, а інші країни —лише звичайні товари.

Вважається, що чим вище науково-технічний  рівень країни та ступінь розвитку системи охорони інтелектуальної власності, тим більше нових товарів і технологій вона експортує, забезпечуючи лідерство за усіма складовими конкурентоспроможності.

Науково-технологічне лідерство  в міжнародному плані проявляється в розширеному експорті науково-технічних  і інформаційних результатів (ліцензій, патентів), у нарощуванні вивозу готової продукції, у розширенні сфер науково-технічної і технологічної  кооперації, забезпеченні високого рівня технологічного потенціалу.

Виділяють такі основні моделі поводження науково-технічного лідера:

1) орієнтація на забезпечення  головної ролі в тих сферах, які визначають техніко-економічний  та технологічний прогрес;

2) доповнюючий розвиток, орієнтований на технологічні стратегії точкового прориву у вузькій ніші ринку;

3) імітаційний шлях —  тиражування запозичених технічних  рішень [9].

Відповідно, національна  технологічна політика може формуватися  й реалізовуватися з орієнтацією  на фронтальний або селективний  розвиток, на асиміляцію закордонного досвіду. Фронтальний розвиток забезпечується просуванням практично по всіх найважливіших технологічних напрямках і здійсненням значних інвестицій (особливе значення цей спосіб розвитку має для фундаментальних досліджень). Селективний спосіб формування технологічної політики припускає свідоме обмеження кола розв'язуваних технологічних проблем для концентрації ресурсів на досягненні вибраних цілей. Асиміляція закордонного досвіду в чистому вигляді використовувалася, як правило, країнами зі слабким технологічним потенціалом. Негативні риси асиміляції: залежність національного розвитку від інших країн; уповільнений ріст кваліфікації наукових кадрів і відставання наукових шкіл у тих напрямках науки, де запозичення є найбільш значним. У той же час розумна асиміляція здатна дати позитивні результати, про що свідчить досвід Японії та Республіки Корея.

Інституціональна структура  організації національного господарства з орієнтацією на п'ятий технологічний  уклад визначається такими рисами: системний підхід до розробки нових процесів і продуктів; здатність визначати ключові області майбутнього технічного розвитку на макро- і мікрорівні; готовність до мобілізації значних обсягів ресурсів для реалізації стратегічних пріоритетів; розвинені горизонтальні інформаційні зв'язки всередині компаній та між ними; створення режиму найбільшого сприяння для реорганізації й самоорганізації науково-технологічного потенціалу; збереження вітчизняних застарілих технологій до моменту їхньої повної заміни; підтримка і стимулювання імпорту передових технологій; формування бази майбутньої технологічної структури економіки на основі створення нових і адаптації імпортованих технологій (методами заохочення попиту, інвестиційної й інноваційної активності, а також цільового заохочення конкретних галузей господарства й компаній); зміна системи оподатковування, експортно-імпортної політики для сприяння концентрації інвестиційного капіталу, освоєння нових технологій у переробних галузях; стимулювання фундаментальних і пошукових НДДКР через цільові субсидії, дотації, пільгові кредити, дослідницькі контракти, що забезпечують альтернативи науково-технічного розвитку [6, 42].

Ключову роль в реалізації зазначених елементів відіграє трансфер технологій як складова науково-технологічної політики і об'єкт системи охорони інтелектуальної власності на внутрішньому і зовнішніх ринках.

На міжнародному рівні трансфер технологій регулюється численними багатосторонніми угодами, які укладаються в рамках діяльності таких інституцій, як Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Світова організація торгівлі (COT). Крім того, експертами і аналітиками ВОІВ, COT, Конференції Організації Об'єднаних Націй з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), ОЕСР всебічно аналізуються основні тенденції та закономірності технологічного розвитку, узагальнюється досвід окремих країн і компаній щодо розроблення і впровадження технологій, розробляються норми і рекомендації щодо основних напрямів промислової, науково-технологічної політики та охорони інтелектуальної власності в інтересах прогресивного соціально-економічного розвитку.

ЮНКТАД визначає поняття "передача (трансфер) технологій" як передачу систематизованих знань  для випуску відповідної продукції, для застосування відповідного процесу  чи надання відповідних послуг.

ОЕСР визначає трансфер технологій більш широким поняттям, що включає  комерційні угоди: з передачі технічних  засобів із використанням патентів і ліцензій, передачі ноу-хау; щодо трансферу (продажу, ліцензування, франчайзингу) проектів, торгових марок і зразків; з надання послуг технічного змісту, включаючи технічне й інжинірингове навчання, а також технічну допомогу; з трансферу результатів НДДКР.

Міжнародні угоди про  охорону інтелектуальної власності  сприяли розвиткові технологічного обміну між компаніями різних країн, появі міжнародних ринків технологій як об'єктів інтелектуальної власності.

Розвиток національних і  міжнародних систем охорони прав інтелектуальної власності на науково-технічні досягнення дав змогу знайти компроміс  між приватними інтересами розробників нових технологій і суспільними потребами в удосконалюванні продуктивних сил. Патент став першим правовим документом, у якому закладено основу товарних відносин між учасниками технічного і технологічного прогресу.

Міжнародний обмін об'єктами права інтелектуальної власності  здійснюється переважно в таких  формах: експорт технологій або їх конструктивних частин (комплектуючих) у натуральному вигляді — верстати, механізми, агрегати, автоматичне та електронне устаткування тощо; прямі  інвестиції і супровідні в будівництво, реконструкцію, модернізацію підприємств, сервісне обслуговування тощо; портфельні інвестиції, в тому числі у спільні підприємства, якщо вони супроводжуються потоком інвестиційних товарів, а також лізингом; передача, продаж або надання за ліцензією патентів і ліцензій на всі види промислової власності; продаж ліцензій на незапатентовані види промислової інтелектуально-промислової власності, ноу-хау, технологічно-виробничий досвід, супровідні документи на технічне устаткування, інструкції, креслення, схеми, специфікації, технологічні карти тощо; промислове й технічне співробітництво в частині, що стосується технологічного утримування машин, устаткування, напівфабрикатів і матеріалів; надання інжинірингових послуг (передпроектних, проектних, післяпроектних, спеціальних послуг з керування й організації виробничого процесу тощо).

При організації трансферу сучасних наукомістких технологій не можна ігнорувати його певну етапність:

1) випереджальне поширення  й використання інформації та  документації, що лежить в основі наукомістких технологій;

2) точна, компетентна прогностична  оцінка економічних, соціальних наслідків впроваджуваних технологій;

3) підготовка інтелектуального й кадрового потенціалу, здатного швидко впроваджувати принципово нову продукцію та освоювати її випуск;

4) практичне створення  конкурентоспроможних і перспективних  продуктів на основі технологій, що набуваються [9, 40].

Більшість розвинених країн, передусім США, посилюють охорону прав інтелектуальної власності як всередині країни, так і за кордоном за допомогою міжнародних угод, двосторонніх торговельних переговорів та міжнародних організацій. Так, законодавство США розглядає ступінь захисту інтелектуальної власності як один із критеріїв оцінки права інших країн щодо надання економічних пільг у рамках Генеральної системи преференцій США. Сама ж оцінка проводиться у щорічному аналізі законодавства зарубіжних країн, яке регламентує захист інтелектуальної власності та практику його застосування. Проти країн, які мають неефективну або неадекватну систему захисту, можуть бути застосовані штрафні санкції.

Відомо, що право власності  розробників нових технологій на продукти своєї інтелектуальної  праці істотно зміцнилось із введенням  національних патентних систем. При продажу патенту право власності переходить до покупця. Водночас потреба у швидкому розповсюдженні нових технологій і багаторазовому використанні винаходів викликала появу ліцензій — форми передачі технологій, за якою власник патенту, продаючи право на використання технології, зберігає право власності за собою — повністю або частково. Важливого значення в технологічному обміні набули ноу-хау (непатентовані науково-технічні знання і виробничий досвід конфіденційного характеру), що відрізняються від інших об'єктів інтелектуальної власності тим, що власник володіє монополією, зберігати яку можна за умов комерційної таємниці.

Провідна роль на ринках технологій належить великим промисловим  компаніям, які стають розробниками не тільки основної частини наукових досліджень, але і постачальниками товарів-технологій. Отримали широке розповсюдження: консультаційні фірми, що продають продукти інтелектуальної праці; безприбуткові науково-дослідні організації, що створюються за рахунок внесків окремих осіб, фондів, держави тощо; посередницькі брокерські фірми, що обслуговують науково-технічний обмін і сприяють підвищенню швидкості розповсюдження нововведень. На ринку технологій у якості суб'єктів виступають і вищі навчальні заклади, які мають великий інтелектуальний потенціал.

Великі корпорації, передусім  США, приділяють значну увагу ретельній  розробці договірних умов продажу технологій іноземним компаніям. Умови передачі технологій у рамках міжнародної  виробничої й збутової системи ТНК  визначаються, виходячи із загальнокорпоративних  інтересів. Наприклад, в одних випадках технологія надається дочірній фірмі  за відносно низькими цінами і на пільгових умовах, в інших — ціни навмисне завищуються, керуючись, наприклад, податковими міркуваннями.

При певних ситуаціях ТНК  взагалі відмовляються від продажу  технології іноземним фірмам. У тих  же випадках, коли внаслідок економічних, політичних або інших причин компанії не бачать інших шляхів реалізації (прямій експорт готової продукції  невигідний, створення дочірнього підприємства неможливо й т.п.), вони йдуть на такий продаж. При цьому ТНК прагнуть записати в угоді умови передачі технології, які забезпечили б їм максимальне збереження контролю над її використанням закордонним контрагентом.

Такі дії ТНК, спрямовані на обмеження інтересів партнерів, відомі як обмежувальна ділова практика.

Найпоширенішими видами обмежувальної  ділової практики при передачі технологи є такі [6]:

- обмеження на використання  технології після закінчення терміну дії патенту. У результаті іноземні контрагенти потрапляють у тривалу залежність від постачальників технології;

- обмеження на використання "ноу-хау" після закінчення терміну дії ліцензійного договору. З метою тривалого втримання свого контрагента в залежності від надаваної технології компанії прагнуть включити в умови відповідних угод застереження, відповідно до якого після закінчення строку договору на передачу "ноу-хау" ліцензіат втрачає права його подальшого використання;

- умови, що зобов'язують  покупця технології передавати  продавцеві права на вдосконалення  предмета ліцензії. У міжнародній  практиці продажу технології  нерідкими є випадки, коли компанія-по-купець  на певному етапі може стати  для компанії-продавця небезпечним конкурентом. Тому корпорації прагнуть тримати під контролем діяльність іноземних покупців технології й мати доступ до результатів НДДКР, щоб одержати можливість безоплатно скористатися перспективними розробками;

- умови, що стосуються  встановлення цін на продукцію,  виготовлену на базі проданої  технології. Нав'язуючи ціни, корпорації  досягають відразу декількох  цілей: незалежна компанія підкоряється загальній ціновій політиці ТНК, що дозволяє підтримувати рівень цін, який забезпечує одержання максимальних прибутків у масштабі світового ринку відповідного товару; компанія-партнер не може скористатися наявними в неї техніко-економічними перевагами в порівнянні із продавцем ліцензії; штучно завищений рівень цін, зафіксований у договорі, не створює в ліцензіата стимулу до вдосконалювання предмета ліцензії;

- "єднальні" умови. Значне  число корпорацій розвинених  країн надає незалежним іноземним фірмам технологію за умови, що вони будуть закуповувати в них сировину, напівфабрикати, комплектуючи тощо:

- обмеження експорту вироблених за проданою технологією виробів. При укладанні ліцензійних угод з незалежними іноземними компаніями компанії-власники надають великого значення питанням територіального обмеження сфери дії договору, зокрема, точному визначенню того, у які країни ліцензіат має право eкспорту, виготовлені на основі придбаної технології. Наприклад, корпорації США широко використовують ліцензійні угоди для фактичного розділу ринків збуту продукції;

- обмеження обсягів виробництва  й сфер використання ліцензованого  виробу. Корпорації-монополії при укладанні договорів визначають умови, що передбачають установлення певного обсягу виробництва ліцензованого виробу.

Викладені вище стратегії  корпорацій у сфері трансферу  технологій необхідно враховувати  при укладанні патентно-ліцензійних угод як з іноземними партнерами, так і всередині країни.

Одним із наслідків глобалізації є переміщення виробництва з  технічно розвинених країн у країни з дешевою робочою силою [7]. Таке переміщення поставило перед технічно розвиненими країнами додаткову проблему: охорону ноу-хау. Широко визнаним є той факт, що прямі іноземні капіталовкладення із промислово розвинених країн у країни, що розвиваються, стали причиною поширення технології в країнах-одержувачах. Технічно розвинені країни визнають той факт, що без існування ефективної системи інтелектуальної власності в країнах-одержувачах передана технологія може використовуватися для конкуренції з ними, що позбавляє їх можливості одержувати адекватні прибутки від своїх інвестицій/технологій. На жаль, більшість країн — потенційних одержувачів технології не мають надійно діючої системи інтелектуальної власності, а технічно розвинені країни не переміщають підрозділи, що займаються НДДКР, разом з виробничими підрозділами. Це запобігає відпливу технології за допомогою ліцензування.

Коли мова заходить про  передачу ноу-хау й промислових  секретів, які є ледь "патентоспроможними", обидві сторони (ліцензіар і ліцензіат) дуже ризикують. Значну підтримуючу роль за таких умов повинні відіграти відповідальні установи й уряди для того, щоб полегшити цей процес шляхом створення сприятливих "обставин" захисту у сфері прав інтелектуальної власності, особливо в сфері ноу-хау й промислових секретів.

Передача ноу-хау й  промислових секретів не обмежена "технічним" ноу-хау. Ноу-хау "годиться для передачі" в кожному виді діяльності, що збільшує вартість. При укладанні контрактів на виготовлення в центрі уваги повинні бути ноу-хау у виробництві й матеріально-технічному забезпеченні. Компанії, що бажають збільшити свою частку на зростаючих ринках, можуть передавати свої маркетингові секрети й ноу-хау місцевим компаніям на цих ринках в обмін на роялті, що стягуються з обсягу продажів.

Досвід розвинутих у технологічному відношенні держав свідчить про те, що вибір оптимальних форм державного впливу на процес передачі технологій може забезпечити успіх інновацій або навпаки — призвести до розриву цього процесу. З цим пов'язане існуюче в багатьох країнах спеціальне регулювання передачі технологій через: утворення системи стимулів для автора, винахідника, що прискорюватимуть створення інновацій: визначення особливого режиму використання наукових результатів за державними контрактами; державної підтримки інноваційної діяльності, пільгового оподатковування, кредитування; вироблення курсу політики у галузі експорту та імпорту технологій; створення інфраструктури передачі технологій (інформаційні служби, технологічні інкубатори, технопарки) тощо.

У цьому зв'язку заслуговує на увагу сформована в більшості  розвинених країн система поділу зусиль на одержання й використання нових знань, між державою, великими промисловими компаніями й малими інноваційними фірмами приватного сектору, вищими навчальними закладами (університетами) і безприбутковими організаціями. Центральним елементом такої системи є постійно вдосконалюваний механізм забезпечення виробництва новими перспективними ідеями й технологіями, які нерідко виникають у процесі виконання фінансованих з держбюджету наукових досліджень і розробок.

Одним з поширених напрямів стимулювання трансферу технологій як всередині країн, так і у зовнішньоекономічних зв'язках є законодавче унормування прав власності на об'єкти інтелектуальної власності, що створюються в національних університетах.

Ріст патентування в університетах відбувається в рамках широкої політики, націленої на заохочення взаємодії між державними дослідженнями й промисловістю й збільшення соціальної й приватної віддачі від підтримки державою НДДКР. Загальносвітове зміцнення системи охорони інтелектуальної власності, а також прийняття законодавства, націленого на поліпшення передачі технології, — це додаткові фактори, що сприяють росту патентування в навчальних установах країн ОЕСР [8].

Широко відомим є те, що у 1980 році США прийняли законодавчий акт (Акт Bayh-Dole), що надав одержувачам  федеральних коштів у сфері НДДКР право патентувати винаходи й віддавати їх фірмам за ліцензією. Це законодавство мало на меті полегшити використання результатів фінансованих урядом досліджень шляхом передачі права власності від держави університетам і іншим підрядчикам, які могли б потім ліцензувати інтелектуальну власність фірмам. Хоча патентування в університетах США відбувалося ще до прийняття Акту Bayh-Dole, воно не мало систематичного характеру.

Наприкінці 1990-х років, дотримуючись прикладу законодавчих змін у США, багато інших країн ОЕСР реформували  правила фінансування досліджень і/або закони зайнятості для того, щоб дозволити дослідницьким інститутам реєструвати, володіти й ліцензувати інтелектуальну власність, створену за допомогою коштів, виділених на дослідження урядом. В Австрії, Данії, Німеччині і Японії основним наслідком цих змін було скасування так званих "професорських привілеїв", які надавали вченим право володіти патентами. Право власності було передано університетам, тоді як винахідники із числа вчених одержували в обмін частку доходів від роялті. У Канаді, де в різних провінціях діють різні норми, що регулюють власність університетів на інтелектуальну власність, здійснено зусилля щодо узгодження політики принаймні у відношенні НДДКР, фінансованих за рахунок федеральних коштів уряду на контрактній основі.

В Ірландії й Франції, де установи зазвичай (але не завжди) зберігають право власності за собою, уряд вибрав альтернативний шлях: надання установам  інструкцій з керування інтелектуальною  власністю для стимулювання більш  послідовної практики.

Зазначені реформи не обмежуються  лише країнами ОЕСР. Так, Китай провів законодавчі реформи, що дозволяють університетам охороняти й висловлювати домагання на інтелектуальну власність.

Вищенаведене дозволяє зробити  висновок про те, що незважаючи на важливість патентного законодавства для різних національних систем, можуть знадобитися різні рішення.

Заохочення комерціалізації  університетами результатів досліджень шляхом надання їм права власності на інтелектуальну власність може бути корисним, але не завжди достатнім для перетворення дослідників на винахідників. Так, установи й окремі дослідники мають стимули розкривати, охороняти й використовувати свої винаходи. Серед таких стимулів: юридична або адміністративна вимога для дослідників розкривати свої винаходи (у багатьох країнах такі правила часто відсутні, навіть у тих, де установи можуть претендувати на патенти); угоди про спільне використання роялті або участь в акціонерному капіталі підприємств; визнання патентної діяльності при оцінці діяльності факультету й найманні персоналу (для молодих дослідників). Серед "гальм" — розпорядження уряду, що перешкоджають університетам одержувати дохід від роялті з ліцензій.

Серед відомих інструментів — роз'яснення для дослідницьких установ норм, що діють у сфері інтелектуальної власності, і поширення їх серед факультетів, співробітників, а також студентів, які беруть участь у дослідницькій діяльності.

Для ліквідації розриву між  винаходом і комерціалізацією університети створили "служби передачі технології" (СПТ) в університетських містечках  або за їхніми межами, які виконують  цілий ряд функцій від ліцензування патентів компаніям до керування  дослідницькими контрактами. Результати, що наводяться в доповіді ОЕСР про патентування й ліцензування в дослідницьких організаціях [10], показують, що є велика розмаїтість структур і організацій СПТ в країнах (наприклад, служби в університетських містечках і за їхніми межами, непрямі посередники, галузеві СПТ й регіональні СПТ), однак більшість — це місцеві установи, які інтегровані в структуру університету або дослідницької установи.

З точки зору ефективності в зазначеній доповіді також відзначається велика розмаїтість у розмірах патентних портфелів, а також обсягу доходів, отриманих від ліцензування. В 2000 році США мали величезну перевагу над іншими країнами ОЕСР у сфері університетського патентування: університети й федеральні лабораторії одержували близько 8 000 патентів (5% від загального числа патентів, причому ця цифра становила 15% у сфері біотехнології). Університетське патентування в інших країнах коливалося від декількох сотень у Японії, Нідерландах і Швейцарії до приблизно тисячі в німецьких державних лабораторіях і корейських дослідницьких установах в 2000-2001 роках. У той час як провідні університети й державні дослідницькі організації в таких країнах, як Сполучені Штати Америки, Німеччина й Швейцарія, можуть заробляти мільйони доларів або евро в рамках доходів від ліцензування, прибуток є досить асиметричний: на кілька провідних винаходів доводиться більшість доходів. Крім того, доходи від ліцензування університетських винаходів залишаються досить малими в порівнянні із загальними бюджетами на дослідження. Таким чином, університетське патентування скоріше може стимулювати дослідження й передачу технології промисловості, ніж приносити реальний прибуток.

Основним бар'єром для  розвитку СПТ є доступ до послуг досвідчених професіоналів в області передачі технології. Проте уряди прагнуть допомогти університетам створити свій управлінський потенціал у сфері інтелектуальної власності. Так, свого часу Данія й Німеччина інвестували кілька мільйонів евро в зусилля по розвитку служб передачі технології, згрупованих у певних регіонах або в таких галузях як біотехнологія. Уряд Сполученого Королівства збільшив видатки на підготовку в університетах керівників у сфері інтелектуальної власності. У США і Японії університети платять скорочене мито за подачу патентної заявки. Національні патентні відомства також співробітничають із університетами для того, щоб надати їм допомогу в підготовці з питань інтелектуальної власності.

Одне з питань, що постає перед винахідниками й керівниками, що займаються передачею технології, полягає в тому, чи варто ліцензувати  технологію або створювати нову фірму  для її комерціалізації. Відповідь  залежить від власне технології, від  ринку, що існує для такої технології, підготовки й навичок співробітників і дослідників, що займаються винаходом, доступу до венчурного капіталу, і нарешті, від завдань установи. Деякі "базові" технології із широким колом застосування можуть комерціалізовуватися, наприклад, через нову компанію, у той час як інші можуть ліцензуватися більшим фірмам з потенціалом для подальшої розробки винаходу і його інтеграції в НДДКР і ділову стратегію.

У згаданій доповіді ОЕСР експерти відзначають, що сполучення виняткових і невиняткових ліцензій, наданих  державними дослідницькими організаціями, є досить збалансованим і що винятковість найчастіше надається з обмеженнями з боку ліцензіата. Часто дослідницькі установи включають у ліцензійні угоди положення про охорону державних інтересів і доступі до інтелектуальної власності для цілей майбутніх досліджень і відкриттів. Ліцензійні угоди багатьох установ включають зобов'язання про експлуатацію винаходів ліцензіатом, особливо якщо ліцензії є винятковими, і про узгодження строків і дій для забезпечення комерціалізації. Такі застереження можна використовувати для забезпечення передачі технології й для того, щоб ліцензовані патенти не використовувалися просто для блокування конкурентів.

Оскільки університетські  винаходи виникають в областях близьких до базових досліджень, учені й керівники також турбуються про те, щоб патентування деяких винаходів не блокувало спадкові дослідження. У таких випадках проводять політику, що не заохочує зайве патентування, але заохочує невиняткове ліцензування.

В університетах США і  ЄС офіційно або неофіційно використовується так зване "звільнення для цілей  досліджень" — традиційно університети звільняються від сплати мита за патентування винаходів, які вони використовують у своїх власних дослідженнях.

Активне використання державними дослідницькими установами різних джерел фінансування, у тому числі промисловості й контрактних досліджень, а також вимоги суспільства про більшу економічну й соціальну віддачу від капіталовкладень у державні НДДКР, роблять університетське патентування реальністю, що має тенденцію більше до розширення, ніж до скорочення.

Уряди й установи, що фінансують дослідження, повинні грати більше активну роль у виробленні норм щодо університетського патентування й ліцензування.