Французька антинаціональна революція

Французька антинаціональна революція

Однією з найбільш болючих  проблем українського національно-визвольного  руху була інфільтрація його ідеологічної складової відверто антиукраїнськими, антитрадиційними та антинаціональними елементами. Останнім часом позитивною тенденцією розвитку українського національного руху стало його очищення від цих руйнівних ідеологічних впливів з боку лібералізму, марксизму, псевдонаціоналізму та інших антиукраїнських явищ. Але несподівано проявилась тенденція до позитивної оцінки такої безумовно трагічної в історії європейських народів сторінки, як так звана «велика французька революція». Найнесподіваніше, що такого роду тенденція проявилась в ультраправому сегменті українського національного руху. Метою цієї праці є здорова критика даної тенденції в порядку внутрішньої товариської полеміки між соратниками по українському національному руху.

Псевдонаціоналізм проти етнічної нації.

Основним  аргументом на користь французької  революції з боку її прихильників з національного табору є твердження, що нібито саме вона породила французьку націю та дала поштовх до народження інших європейських націй. Безумовно, це твердження має певний сенс, якщо розглядати націю як певну політичну спільноту. Цей підхід є достатньо розповсюдженим в марксистській та ліберальній теорії нації. Його підтримують найрізноманітніші теоретики від Ґелнера до Лімонова. Всіх їх об’єднує розуміння нації як утворення більш-менш штучного, політичного, в кращому разі культурного. Проте не треба забувати про інше значення нації, яке є в першу чергу етнічним, коли під нацією маються на увазі «і мертві, і живі, і ненароджені», тобто нація є органічною спільнотою крові та духу, що народжується в незалежності від людської волі подібно до живої істоти.

Тепер проаналізуємо роль французької  революції в долі французької  нації в етнічній оптиці. По-перше, треба зазначити, що французька етнічна нація на момент здійснення революції існувала як мінімум з Х сторіччя н.е., а процес її формування розпочався наприкінці V сторіччя н.е. Французька нація була надзвичайно багатоманітною. Наприклад французи вживали (і вживають) декілька мов та відрізнялися (і відрізняються) різноманітними культурними традиціями. Але це ніколи не заважало їм зберігати єдність. Безумовна єдність французької нації проявлялась в першу чергу в часи кризи, наприклад, під час боротьби з ісламською експансією або за доби «Сторічної війни». По-друге, до французької нації входили всі соціальні верстви: духівництво, шляхта, селяни та міщани. Легендарна Жанна Д’арк була простою селянкою (шляхетський титул був наданий їй пізніше). Напередодні французької революції основна частина французького королівського війська вже декілька сторіч складалась з рекрутованих селян, що не заважало їм хоробро битись за короля і Францію. В якості прикладу високого рівня національної свідомості французів королівської доби ми можемо згадати їх реакцію на «Звернення короля Людовіка XIV французам» (Жан Кристиан Птифис. Людовик XIV. Слава и испытания. – СПб., 2008. – с. 295), що врятувало Францію від завоювання в 1709 році. Нагадаємо, що на той момент французи протистояли загальноєвропейській коаліції і врятувати їх міг лише загальнонаціональний підйом, що, власне і відбулось. Тому твердження, що більшість французів за часів монархії не вважали себе французами м’яко кажучи не відповідає дійсності. По-третє, революції не рідко ставлять заслугу те, що вона нав’язала французьку літературну мову переважній більшості населення Франції, що ніби то було позитивним з націоналістичної точки зору. Але не треба забувати, що мови французької нації існують протягом сторіч і є невід’ємною частиною загальнофранцузької культури, відтак спроби їх викорінення були по суті актом «культурного геноциду» французів. Для того щоб зрозуміти всю абсурдність зусиль революціонерів в цьому напрямку, уявимо собі на мить, що українське державне керівництво заборонить трембіти та почне нищити твори Івана Франка, мотивуючи це антиукраїнськістю та реакційністю західноукраїнської культурної специфіки. На щастя, ці антифранцузькі зусилля не мали успіху і в сучасній Франції мільйони французів вільно володіють своїми регіональними мовами. Але не треба забувати, що шкоди французькій культурі була завдано достатньо суттєвої.

Окремою сторінкою французької революції  є спроба асиміляції інших етносів, що мешкали на теренах Франції. Яскравим прикладом цього є спроба насильницької асиміляції бретонців – народу, який є значно ближчими родичами ірландців та шотландців, ніж французів. Революціонери змогли завдати достатньо суттєвої шкоди бретонській мові та культурі, але єдиним важливим наслідком цього стало народження бретонського націоналізму з антифранцузьким забарвленням. Бретань входила до складу Франції принаймні з XVI ст., але ніколи не висувала ніяких сепаратистських прагнень і була цілком лояльною до Парижу. Революція створила бретонську проблему, яка зараз загрожує територіальній цілісності французької держави.

Підсумовуючи  вищезазначене неведемо цитату сучасного  французького філософа націоналістичного  спрямування Гійома Фая: «французький націоналізм ні в якому разі не можна прирівнювати до якобінського націоналізму через те що останній є космополітичним, антиетнічним і парадоксальним чином руйнує ту Францію, яку він ніби то любить… Час припинити поєднання націоналізму із захистом якобінської і космополітичної держави нації. Націоналізм як концепція повинен змінити свій сенс: він повинен отримати етнічний вимір, а не тільки виключно політичний й безтілесний». (Гийом Фай. За что мы сражаемся. М. 2007, с. 144)

Французька революція та антибілий расизм

Напередодні революції Франція володіла потужною колоніальною імперією. Найбільш розвиненою та найзаможнішою колонією було Гаїті. Для прикладу треба зазначити, що більше 40% усієї цукрової тростини у світі постачалося саме з Гаїті. Населення Гаїті напередодні революції складалося з приблизно 500000 чорношкірих, 20 тисяч білих та 20 тисяч «вільних кольорових» (звільнених рабів та мулатів). Мулати, які складали окремий прошарок населення Гаїті з’явились не в результаті міжрасових шлюбів (які до революції не практикувались в колоніях), а внаслідок практики т. зв. пасажу. Справа в тому, що в колоніях католицьких держав довший час були повністю відсутні білі жінки в зв’язку з повір’ям, що жінка на кораблі приносить нещастя. Оскільки більшість колоністів складалась з молодих чоловіків, вони, знаходячись в оточенні кольорових рабинь почали практикувати з ними статеві зв’язки. Ця практика отримала назву пасаж, тобто постійне співжиття, але не шлюб.

Оскільки, в результаті народжувались расовозмішані  діти, королівська влада вжила  енергійних заходів по завезенню до колоній т. зв. «королівських дівчат», тобто молодих неодружених француженок, яких за королівський кошт завозили до колоній з метою укладення расово чистих шлюбів. Внаслідок цих дій расове змішання радикально скоротилося. Але значна частина гаїтян вже мала змішане походження.

Після того як у Франції почалася революція, вільні кольорові спробували підняти  повстання з метою досягнення рівних прав з білими. Воно було придушене, але в 1792 році, коли король Людовік XVI був фактично позбавлений влади (формально він ще вважався чинним головою держави, але знаходився під домашнім арештом у власному палаці). Національне зібрання проголосило повну рівноправність всіх вільних незалежно від кольору шкіри. Це був безпрецедентний випадок у світовій історії, оскільки в усіх суспільствах, де існувало рабство за расовою ознакою, спочатку скасовувався інститут рабовласництва, а лише потім підіймалось питання про зрівняння в правах представників різних рас. Взагалі з цього можна зробити висновок, що теоретично припускалась ідея про заснування білої работоргівлі; аргументом на користь цього є те, що ідеологічний попередник французьких революціонерів Олівер Кромвель практикував перетворення на рабів білих людей за доби англійської республіки. Після проголошення рівності білих та кольорових чорношкірі раби підняли повстання, яке відрізнялося виключною жорстокістю. Вже в перші дні повстання було вирізано тисячі французів в незалежності від статі та віку. Ідеологічним підґрунтям повстання була сатаністична релігія вуду. В деяких загонах чорношкірих повстанців в якості прапора використовувалось біле немовля насаджене на спис. В цій жахливій ситуації республіканський уряд не лише не приклав необхідних зусиль для захисту білих, але й намагався маневрувати між ними та оскаженілими чорними расистами. На щастя, для білого населення Гаїті в боротьбу вступили війська короля Іспанії, який був вірний союзницьким обов’язкам щодо французького королівства. Іспанці проводили гнучку політику захищаючи водночас біле населення та надаючи особисте звільнення рабам що перейшли на їхній бік і законного керівництва Франції. Треба підкреслити, що мова йшла виключно про особисте звільнення, а не про надання рівних прав з білими. Налякане таким розвитком подій республіканське керівництво проголосило про ліквідацію рабовласництва в колоніях зробивши ставку на кольорове населення, яке мало абсолютну кількісну перевагу над французами та іспанцями. Після перемоги коаліції республіканців та африканців над білим населенням острова Гаїті ще формально входило до складу французької республіки, але фактично перейшло під владу місцевих кольорових. Наполеон Бонапарт після свого приходу до влади здійснив невдалу спробу повернення Гаїті під французьку владу, але після її поразки залишки білого населення Гаїті було безжально вирізано. В інших французьких колоніях компанія по звільненню кольорових рабів, що розгорнулась у 1790-х роках республіканцями, була згорнута після приходу до влади Наполеона. З 1804 по 1848 рр. Франція була монархією і питання про звільнення кольорових рабів не підіймалось, але в 1848 році відбувся республіканський путч і проголошена Друга республіка негайно звільнила кольорових.

Підсумовуючи питання про зв’язок «великої французької революції» з антибілим расизмом, слід зауважити, що саме вона спровокувала одну з найстрашніших трагедій в історії білої раси, і не останню роль в цьому відіграла зрадницька політика республіканського керівництва, яке кинуло своїх співвітчизників на вірну загибель.

Яскравим  прикладом ставлення революціонерів до расового питання може слугувати  наступна цитата: «тільки приїхавши  до Парижу, Тон [Теобальд Тон, ірландський  революціонер республіканець. авт.] слухав «революційну» оперу «Дари свободі», що виконувалась в соборі Паризької богоматері. В центрі височіла статуя свободи, поруч з нею – вівтар оточений акторами одягнутими в стилі давніх греків. Під спів «громадянських пісень» до вівтаря наближались негри, мексиканці, інші пригноблені народи що несли квіти». (Французкая революция XVIII века. Экономика, политика, идеология. Отв. ред. доктор исторических наук Г.С. Кучеренко. М. «Наука» 1988, с. 198) Коментарі, як кажуть, зайві.

Цікаво, що один з провідних расових теоретиків Франції Ваше де Лапуж вважав французьку революцію расовою катастрофою, в ході якої радикально погіршився расовий склад французької нації: «у Франції білявий елемент, дуже численний в гальську добу, утримався в пропорції, що зменшується в аристократичних сім’ях і в певній частині народних мас, але в даний час він майже знищений внаслідок переважання короткоголового типу в схрещуванні та впливу умов середовища більш сприятливих для раси брахіцефалів. 
Несвідома боротьба цих двох рас повинна, на думку Лапужа, пояснити майже всю історію нашої країни [Франції. авт.]; французька революція є в його очах “вищим і переможним зусиллям Туранської народності». Але ми дорого заплатимо за цю перемогу: згідно з цим зловісним пророком, нас чекає найпохмуріше  майбутнє»… «На думку Лапужа, французька революція знищила «антропологічну аристократію» (eugeniques) серед дворянства і буржуазії, створивши новий клас, що збагатився шляхом спекуляцій на національному майні, і «потомство без чеснот, талантів та ідеалів». Революція була перш за все «передачею влади з рук однієї раси в руки іншої». (Психология французского народа.  Альфред Фуллье. http://www.lib.com.ua/books/3/472n25.html )

За лаштунками революції

Елементарний  здоровий глузд вимагає від нас визнати те, що революції не відбуваються самі по собі. Активність мас вимагає певної основи, в ролі якої виступає добре зорганізована і зовсім не масова сила. Що це за сила залежить від конкретної революції. Також будь-яка революція вимагає чималого фінансування. Гроші – це кров революції; немає фінансування – немає революції. Вищезазначене стосується всіх революцій без винятку – від жовтневого перевороту більшовиків до фашистського маршу на Рим, від Пол Потівської м’ясорубки в Камбоджі до помаранчевої дискотеки на Майдані. Яскравим прикладом зв’язку «великої революції» з великими грошима є діяльність Якобінського клубу, який при цьому позиціонував себе, як захисник міської голоти. Зауважимо, що сам вступ до Якобінського клубу зумовлювався досить високим членським внеском (24 ліври щорічно, а при вступі ще 12 ліврів). Також Якобінський клуб користувався великими субсидіями герцога Орлеанського або апелював до «патріотизму» своїх заможних членів; один з таких зборів склав 750000 ліврів. Таким чином ми можемо побачити, що так звані борці за пролетаріат були по суті олігархічним клубом, увійти до якого було не можливо не тільки для пролетарів, але й для переважної більшості відносно заможних людей.

Які саме структури стояли за революцією у Франції завжди цікавило конспірологів (тобто дослідників закулісних процесів в світовій політиці). Всі вони приходять до одноголосного рішення, що вирішальну організаційну роль відіграло таємне об’єднання, яке умовно можна назвати масонством. Самі представники відносно відкритих масонських лож ніколи не приховували того, що їхнє об’єднання стояло за організацією «французької» революції. Відкидати це просто безглуздо, оскільки світове масонство зовсім не міф, значна частина масонських структур функціонує цілком відкрито, інша справа це те, що масонська структура надзвичайно складна та ієрархізована. І про те, які насправді ставляться завдання на найвищих щаблях масонської ієрархії, ми можемо лише здогадуватися. В будь-якому разі сам факт глибокої втаємниченості цих планів свідчить про їх як мінімум певну неоднозначність з точки зору переважної більшості людей. Наприклад, християнські конспірологи як православного, так і католицького спрямування вважають, що на верхніх щаблях масонства ідеологією виступає сатанізм в прямому розумінні цього слова. Схожої думки дотримувались і  такі відомі філософи, як Рене Генон і Юліус Евола, які узагальнюючи досвід різноманітних релігійно-міфологічних систем використовували в якості синоніму слово «сатанізм» більш позаконфесійний термін «контрініціація».

Цікаво, що більшість конспірологів пов’язували  тему масонства з єврейством або  напряму звинувачували євреїв в  організації французької революції. Серед них треба відмітити  Едуара Дрюмона – французького публіциста та громадського діяча, якого можна вважати одним з батьків націонал-соціалізму; принаймні так, вже після смерті, його оцінювали французькі націонал-революціонери Бернанос і Бразильяк.

Найбільш відомою працею Едуара Дрюмона є тритомна «Єврейська Франція», в якій він проводить фундаментальне дослідження французько-єврейських відносин від давніх часів до другої половини XIX ст. В розділі, присвяченому французькій революції, він прямо звинувачує євреїв не лише в організації революції, але й в активній безпосередній участі в ній. Цікаво, що визнаючи в принципі французьке етнічне походження більшості революційних ватажків, він вважає етнічним євреєм одну з найбільш культових й водночас одіозних постатей «великої французької революції» швейцарського іммігранта Жана Поля Марата. Дуже характерно, що Дрюмон наполягає на єврейському етнічному походженні саме Марата, який народився у Швейцарії, яка була однією з не багатьох країн Європи, де дозволялось вільне проживання євреїв, а євреїв хрещених влада та суспільство взагалі ніяк не виділяло серед інших мешканців. Треба зазначити і те, що ще до приїзду у Францію (куди він приїхав у віці 36 років) він багато років провів у Англії та Голландії – ще двох країнах, де євреї також проживали вільно.

Класика антисемітської літератури «Протоколи сіонських мудреців» також однозначно пов’язує єврейство з революцією у Франції. Безумовно, слід зазначити, що навколо «Протоколів…» з моменту  їх появи точаться суперечки щодо їх автентичності, але як би ми не ставились до цього питання, не зайвим буде прислухатись до думки відомого традиціоналістського філософа Юліуса Еволи: «так чи інакше цінність цього документа як робочої гіпотези беззаперечна. В ньому викладені різноманітні аспекти діяльності світових руйнівних сил – деякі з яких отримали підтвердження багато років потому після видання «Протоколів…» – з урахуванням того цілого, де вони отримують своє достатнє обґрунтування та логічний зв’язок». (Юлиус Эвола. Люди и руины. Критика фашизма. М.: АСТ: АСТ МОСКВА: Хранитель, 2007., с. 181)

Цікавою в цьому контексті є  історія підйому і падіння  Робесп’єра. Нагадаємо, що Максиміліан  Робесп’єр протягом декількох років  революції безупинно йшов до влади, проявляючи при цьому виключну жорстокість в поєднанні з розсудливістю. Він не зупинився перед тим, щоб знищити найближчих товаришів і навіть членів їх родин (ми можемо згадати хоча б безжальну розправу над Камілом де Муленом та його ні в чому не винною дружиною). Водночас при уважному ознайомленні з кар’єрою Робесп’єра складається враження, що його непомітно, але потужно підштовхувала до влади невидима рука. Але тоді, коли він став фактично необмеженим диктатором Франції і навіть носієм вищої духовної влади (він фактично створив нову релігію – культ вищої істоти), відбулось дещо абсолютно несподіване. Ось що про це пише англійський письменник та політик Арчібальд Рамзей: «давайте тепер повернемося в революційний Париж. Після падіння Мірабо Робесп’єр, здавалося, захопив контроль, але чи так це було насправді ? Давайте заглянемо в книгу Г. Реньера “Життя Робесп’єра” (G. Renier, Life of Robespierre), якому, схоже, було відоме багато єврейських таємниць. “Із квітня по липень 1794 р. (коли Робесп’єр був повалений), терор досяг свого апогею. Але той терор ніколи не був результатом політики однієї людини, а вже найменше Робесп’єра. Влада належала “Комітету Народної Безпеки”, що складався з приблизно 20 людей.”

От ще одна цитата з тієї книги  – “28 липня 1794 р. Робесп’єр прочитав довгу промову перед зборами, у якій містилися звинувачення загального характеру й натяки на закулісних махінаторів революції. “Я не прагну називати їх у даний момент, і із цієї трибуни. Я не можу змусити себе розірвати цю вуаль, яка покриває цю таємницю морального занепаду. Але я можу підтвердити без усяких сумнівів, що організаторами цієї змови є агенти системи корупції, найдужчої, придуманої іноземцями, щоб зруйнувати Республіку. Я маю на увазі нечистих апостолів атеїзму й аморальності, які є її основою.”

Натяки Робесп’єра на “таємничих іноземців, що поширюють корупцію”, були спрямовані занадто близько  до мети, ще небагато й правда б вийшла назовні.

Як можна здогадатись з наведеної  цитати, Арчібальд Рамзей звинувачував у французькій революції зорганізоване єврейство, але не акцентуючи уваги на цьому аспекті його думок про падіння Робесп’єра, ми можемо зробити з них деякий висновок. Справа в тім, що Робесп’єр був ідеальною кандидатурою для тотального контролю над Францією. Жорстокість та холодність поєднувались в ньому з гіпертрофованим прагненням влади, яке доходило до меж психічного відхилення. Тобто у вмілих руках він перетворювався на майже ідеальне знаряддя, але це майже ідеальне знаряддя мало один суттєвий недолік: тим, для кого найвищою цінністю є особиста влада, легко маніпулювати, але його не можливо контролювати. Тобто тоді, коли єдиним обмеженням для його влади залишились втаємничені ляльководи, він спробував проти них повстати, але як каже відоме народне прислів’я: «не сідай з дияволом кашу їсти – у нього все одно ложка довша. Антитрадиціоналіст Робесп’єр не поціновував народну мудрість, за що й поплатився головою.

Для того щоб зберегти максимальну  об’єктивність та уникнути звинувачення в необґрунтованій юдофобії (або  навпаки в юдофілії) не зайвим буде звернутись до викладення фактів щодо становища єврейської громади у Франції до і після революції .

Євреї до і після революції

До революції у Франції, євреї  знаходились у вкрай пригнобленому  становищі. Фактично проживання їм було дозволено лише в Лотарингії, хоча і там вони зазнавали відчутних утисків. Загалом в Лотарингії проживало більше 20000 євреїв. Для євреїв, що залишилися в Лотарингії, увели численні обмеження. Так, у 1726 р. їм заборонили проживати на одних вулицях з католиками, у 1728 р. – займатися лихварством. Угоди євреїв із християнами можна було здійснювати тільки в присутності нотаріуса, розрахунки повинні були проводитися тільки готівкою. У 1733 р., коли в Лотарингії було вже 180 єврейських родин, їх зобов’язали платити за право проживання річний податок в сумі 100 тис. ліврів. Євреям дозволялося молитися тільки у своїх будинках. Становище євреїв приєднаних провінцій, що перебували під особливим керуванням, було ускладнено тим, що вони вважалися у Франції іноземцями. Навіть тимчасово приїжджати у Францію їм, як правило, заборонялося; що приїхали з Ельзасу й Лотарингії євреї перебували в містах, наприклад, у Парижі, під пильним спостереженням поліцейських чиновників, які могли зі своєї волі відправити їх у в’язницю. І в приєднаних провінціях були міста, у яких євреям було заборонено проживати, наприклад, у Страсбурзі. Євреям було заборонено займатися медициною або юриспруденцією, вести велику оптову торгівлю, вступати в торговельні або ремісничі гільдії. Фактично вони могли займатися тільки торгівлею худобою або старими речами.  (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15500#03 )

На всій іншій території Франції  проживало декілька тисяч євреїв, які були нащадками іспанських та португальських маранів (тобто хрещених євреїв, які були по суті окремою етнорелігійною групою, що відрізнялась і від іудеїв, і від християн європейського походження). Саме специфічний статус маранів дозволив їм проникнути на терени Франції, але про рівноправність з французами мова не йшла через їх специфічне расове походження.

Єврейським орендарям заборонялося використовувати найману працю  християн. У той же час були обмежені права духовних і світських феодалів відносно євреїв, що проживали на їхній території. Феодал не міг вигнати єврея, якщо він платить податки; правда, існувало застереження, що він міг вигнати його за поганий учинок. Деякі статті регламенту посилювали законодавство про євреїв. Так, одна зі статей забороняла євреям одружуватися без згоди короля. Феодалам і містам не дозволяли надавати право проживання іноземним євреям без дозволу королівської влади.

Королівський указ 1787 р., що надав широкі права представникам різних віросповідань, не поширювався на євреїв  (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15500#03 )

Також на теренах Франції (за межами Лотарингії) проживала зовсім невеличка кількість юдеїв, які вважались такими, що знаходяться у Франції проїздом. Було їх зовсім мало – декілька сотень осіб. Про їх статус у французькому суспільстві того часу свідчить такий красномовний факт, що на всю Францію (крім Лотарингії) існував лише один юдейський цвинтар, і померлих юдеїв незалежно від місця смерті ховали там. Нерідко померлого доводилось туди везти протягом декількох тижнів. Загалом, про кількість євреїв у королівській Франції красномовно свідчить той факт, що коли король Людовік XVI одного разу побачив юдейську жалобну процесію, яка просувалась в бік Парижу, він одразу не зрозумів що це за люди і до якого народу вони належать. У кількісному вимірі єврейство у Франції напередодні революції складало трохи менше 30000 осіб, з яких більше 20 тисяч проживало в Лотарингії.

«Велика французька революція» радикально змінила  положення єврейства. Боротьбу за надання  рівноправності очолили євреї Парижа, які брали активну участь у  революції, більш 100 з них вступили в Національну гвардію. Багато були членами різних революційних клубів і спільнот, їх вибирали в органи міського самоврядування. Паризькі євреї почали впливати на Установчі збори через Паризьку комуну. 28 січня 1790 р. у будинок Комуни з’явилася делегація євреїв Парижа, серед яких було 50 національних гвардійців. Вони звернулися до влади Комуни із проханням зажадати від Установчих зборів надати євреям рівноправність. У різних округах Парижа велася активна пропаганда на підтримку цієї вимоги, збори округів ухвалювали резолюції. З 60 паризьких округів 59 висловилися за негайне надання євреям рівноправності.

27 вересня 1791 р. А. Ж. де Дюпор  заявив із трибуни Установчих  зборів: “Я вважаю, що встановлена  конституцією свобода віросповідання  не дозволяє більш робити відмінностей між людьми різних віросповідань відносно політичних прав”, – і вимагав негайно надати євреям політичні права. Спроби правих депутатів (Ж. Ф. Ребеля й інших) зірвати затвердження цього закону викликали гнівну відповідь депутата М. Л. Реньо Де Сен-Жан Д’анжелі: “…нападаючи на цю пропозицію, вони нападають на конституцію”. 28 вересня 1791 р. Установчі збори прийняли закон про надання євреям цивільних прав. Виступи депутатів Ельзасу, що загрожували погромами, якщо не буде прийнятий одночасно декрет, що поліпшує становище християнського населення, змусили Збори прийняти постанову про скорочення на одну третину боргів християнського населення євреям. (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15501#02 )

Як  зазначає відомий дослідник єврейської історії Лев Тихоміров, євреї  не тільки виграли від свободи, що їм принесла французька революція, але  й активно боролись за цю свободу. Наведемо лише деякі його цитати з книги «Релігійно-філософські основи історії».

Права людини і громадянина були встановлені  не лише без Бога, але і без  якої-небуть історії, зовсім наново виведені з абстрактних понять про людину. Зрозуміло, в цьому формулюванні права людини були звільнені від всякого зв’язку з її віросповіданням… за винятком прав віруючих католиків, бо в кульмінаційний пункт революції римсько-католицька релігія була зовсім заборонена.

Для єврейства ж відкрилася нова ера. “Свобода не дісталася французьким  євреям дарма, – зазначає Грец, – навпаки, вони і самі робили зусилля, щоб скинути з себе важке ярмо. [Г. Грец. История евреев. Т. XII. С. 163].

Найяскравішим з єврейських апологетів був Серф Бер, який називав себе Герцом Мендельгеймом. Але Грец замовчує безумовно найважливішу діяльність євреїв через масонські ложі і, можливо, ще могутнішу всесвітню їх діяльність. Мойсей Мендельсон, що жив в Берліні, був натхненником Мірабо, котрий всіляко підтримував євреїв. Це було важливіше за агітацію Серф Бера. Але Мірабо був не сам.

Коли  розгорілася революція, католицизм систематично переслідувався, апогей переслідування був досягнутий при  Робесп’єрі. Конвент видав декрет, який знищував “католицький культ” і  заміняв його “культом Розуму”. 2300 католицьких церков були при цьому  звернені в “Храми Розуму”.

Марно в Конвенті піднімалися голоси, що вимагали, щоб заборона поширилася також і на євреїв, щоб їм заборонено було обрізання. Ці вимоги були знехтувані, не піддаючись навіть голосуванням.

У місцевих комунах окремі купки особливо завзятих якобінців, не посвячених у вищу політику, уривалися іноді в синагоги, знищуючи Тору й книги, але лише до 1794 року революційно-атеїстична логіка змусила нарешті й зверху порушити питання про знищення не одного католицизму, а також єврейства.

Отут, однак, євреїв виручив 9 Термідор 1794 року. Робесп’єр був повалений і страчений. Тріумфували помірні елементи. Питання про заборону єврейства само собою скасувалося, а Конституція III року Республіки дала євреям рівноправність.

Із  усього ходу подій видно, яку могутню підтримку встигнули собі вони підготувати в революційній Франції. Катастрофа охопила християнські вівтарі й королівський трон, але євреїв відстояли – то мовчанням, то поваленням “тирана” (Робесп’єра) – і привели до емансипації.

Це  була зоря єврейської так званої волі. Поступово вона стала поширюватися по інших країнах революційними багнетами й картеччю. Не відразу все це робилося, але так звана емансипація євреїв була поставлена на всю міць “сучасної” державності, так що практичне здійснення рівноправності було для різних країн лише питанням часу.  (Лев Тихомиров.  Религиозно-философские основы истории. http://hvac.livejournal.com/245234.html?format=light )

Єврейські джерела також підтверджують, що євреї брали активну участь в революції. Надання рівноправності французьким євреям сприяло тому, що вони стали приймати ще більш активну участь у політичному житті революційної Франції. Багато євреїв зайняли різні виборні суспільні посади. Так, у Парижі були обрані: Хаззан – секретарем Комітету суспільної безпеки; Азур – секретарем Народного суспільства друзів рівності; Вейссвелер – одним з керівників Центрального комітету одного з округів, Лазар Ієлер – секретарем революційного комітету четвертого округу. У Південній Франції з’явилися єврейські революційні організації. Так, у Байонні в 1793-94 р. група якобінців-євреїв створила революційний клуб імені Ж.-Ж. Руссо. Євреї жертвували більші суми грошей на різні суспільні потреби. Так, паризька секція санкюлотів опублікувала список благодійників, у якому було багато єврейських імен. В Ельзасі найбільші суми жертвували євреї. Велика кількість євреїв йшла по мобілізації або добровільно у французьку армію. В 1793 р. в армії служило близько двох тисяч євреїв, багато хто з них одержали офіцерські чини. (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15501#02 )

Найкращим підтвердженням того що «велика французька революція» була позитивним явищем для євреїв  є динаміка єврейського населення Франції. В 19 ст. – початку 20 ст. відбувався ріст єврейського населення Франції (виключенням були 1870-і рр., коли в результаті франко-пруської війни 1870-71 р. Ельзас і Лотарингія відійшли до Німецької імперії за мирним договором). Так, в 1808 р. єврейське населення Франції становило 46 663 чоловік, в 1831 р. – 63 142 чоловік, в 1851 р. – 73 965 чоловік, в 1866 р. – 89 047 чоловік, в 1872 р. – 49 439 чоловік, в 1891 р. – 67 770 чоловік, в 1897 р. – 71 249 чоловік, до 1914 р. – близько 100 тис. чоловік. Єврейське населення Франції збільшувалося завдяки імміграції у Францію євреїв з інших європейських країн. До 1881 р. еміграція йшла в основному з Німеччини й Нідерландів. Велика кількість євреїв після втрати Францією Ельзасу й Лотарингії переїхало звідти у Францію. Вихідцями з Ельзасу й Лотарингії були створені єврейські громади в Бельфорі, Безансоні, Ліллі, Реймсі, Діжоні. Після 1881 р. у Францію прибували сотні тисяч емігрантів з Росії, Австро-Угорщини, Румунії, але для більшості з них Франція була перевалочним пунктом: тільки близько 25 тис. з них залишилося в країні. Особливо швидко росло єврейське населення Парижу, що становило в 1808 р. 2773 чоловік, в 1861 р. – 14 867 чоловік, в 1897 р. – 42 тис. чоловік. У другій за чисельністю населення єврейській громаді Франції – у Марселі – єврейське населення збільшилося з 440 чоловік в 1808 р. до 2500 чоловік в 1897 р. У Бордо єврейське населення скоротилося з 2131 чоловік в 1808 р. до 2110 чоловік в 1897 р. (Электронная еврейская энциклопедия. http://www.eleven.co.il/article/15502 )