Фундаментальні  проблеми економічної  організації. Ринок  праці і безробіття, види та наслідки безробіття

ПЛАН

1. Фундаментальні проблеми  економічної організації

2. Ринок праці і  безробіття, види  та наслідки безробіття

Список  використаної літератури

1. Фундаментальні проблеми економічної організації

     Функціонування  економічних систем опосередковується  певними механізмами, вмонтованими в ту чи іншу історичну модель організації  економіки. В міру свого розвитку суспільство залежно від конкретно-історичних умов, використовувало два принципово відмінних механізми організації економіки та управління нею: централізоване (державне); децентралізоване (ринкове).

     Перша модель у літературі отримала назву "державний спосіб виробництва" (азіатський за Марксом). У системах цього типу координація праці окремих індивідуальних працівників здійснюється переважно поза економічними методами (адміністративними), іноді шляхом прямого примусу. Товарно-грошові відносини та стимули тут носять другорядний, підпорядкований характер. Передумовою таких систем є сильний центр, роль якого бере на себе держава або інша влада, яка спроможна нав'язати суспільству свою волю.

     Друга модель, яку деякі дослідники називають  європейською, спирається на широку господарську самостійність товаровиробників. Засобом координації праці в цих системах виступають товарно-грошові відносини та конкуренція, які нав'язують товаровиробникам певний спосіб дій.

     Отже, в першому випадку координатор - держава, в другому - ринок. Людство  в своєму поступальному розвитку використовувало (і використовує) як першу, так і другу моделі організації економіки.

     Яка з них краща? Однозначної відповіді  на це питання бути не може. Чому? Річ  у тім, що основою життя людського  суспільства є виробництво матеріальних благ. А будь-яке виробництво передбачає застосування праці людей. Причому праця, яка лежить в основі виробництва, містить у собі певну двоїстість. З одного боку, вона, як процес, неминуче передбачає спілкування різних робітників, а також задоволення певних потреб суспільства.

     Тому  вона завжди носить суспільний характер. З іншого боку, в процесі виробництва  беруть участь окремі індивіди, для  яких трудова діяльність виступає в  першу чергу як їх особиста справа, тому одночасно будь-яка праця  є приватною, індивідуальною.

     Отже, маємо справу з певною роздвоєністю праці, в якій міститься внутрішня суперечність між приватним і суспільним її характером.

     Тобто, мова йде про те, що кожен індивідуум як приватник дбає лише про свої індивідуальні, корисливі інтереси. Це закладено в його природі. В той же час, як мікроклітина суспільства кожен індивідуум повинен виконувати свій обов'язок перед суспільством (державою), яке створює певне соціально-економічне середовище для його нормального існування.

     Тобто, приватна індивідуальна праця повинна якимось чином включатися в загальну систему функціонування суспільного виробництва.

     Тому  проблема зводиться до того, щоб  спонукати працівника виконувати саме ту роботу, в якій зацікавлене суспільство, до того ж виконувати її з належною інтенсивністю та якістю.

     Практично це може бути досягнуто двома вищезгаданими  способами: безпосереднім (прямим), тобто  шляхом створення централізованої  системи управління, яка забезпечує доведення до працівника "команд" суспільства та контроль за їх виконанням; опосередкованим (непрямим), тобто з допомогою системи економічних стимулів, які спонукають працівників через їхні економічні інтереси діяти в напрямку вигідному для суспільства в цілому.

     У процесі свого історичного розвитку людство коливається між полюсами панування централізованих і децентралізованих економічних систем. Коли централізовані (державні) системи вичерпували свої можливості й намічався регрес, суспільство шукало порятунок у системах централізованих (ринкових) і навпаки.

     Прикладів того історія дає нам більш ніж достатньо.Класичними прикладами державної організації економіки є цивілізація Стародавнього Єгипту, яка склалася майже за три тисячі років до н.е., і Стародавній Китай, де у 13-12 ст. до н.е. пануючою була централізована господарська система без ринку і приватновласницьких відносин. Високого ступеня централізації економіки досягли держави інків (Південна Америка), Німеччина за часів фашизму. Централізована командно-адміністративна система існувала і в СРСР, де висока централізація економіки досягалася на основі державної (загальнонародної) власності на засоби виробництва та обмеження ринкових регуляторів державними структурами.

     Друга модель організації економіки була характерна для античних держав, зокрема  для Стародавньої Греції й Риму, де приблизно в 8-7 ст. до н.е., поруч із жорстким централізованим управлінням працею рабів на рівні національної економіки поділ праці й зв'язки між господарствами складалися стихійно, через ринок і товарно-грошові відносини.

     Класичного  розвитку ця модель організації економіки досягла в умовах капіталізму, господарська система якого, особливо на перших етапах, розвивалася не по лінії посилення централізму, адміністрування та створення вертикальних структур управління, а швидше по лінії розвитку горизонтальних зв'язків між самостійними товаровиробниками.

     А це можливо   лише   при   наявності   економічної   самостійності  товаровиробників, основою якої стала  приватна власність, і широкого розвитку ринку, ринкових відносин.

     Кожна з названих моделей має свої плюси  та мінуси, які проявляються певною мірою залежно від того, в яких умовах вони застосовуються, яку мету ставить перед собою суспільство та як послідовно вони втілюються в життя.

     Але поступово, в міру того, як економіка  ускладнювалася, ставала більш масштабною, протистояння державних (централізованих) методів її регулювання й чисто ринкових (децентралізованих) ставало все гострішим, що суттєво відбивалося на темпах розвитку суспільного виробництва.

     І хоча ринковий механізм є могутньою  рушійною силою розвитку економіки, державне її регулювання набуває все більшого значення. Причиною цього є те, що прогрес, який забезпечується суто ринковими методами, супроводжується гострими соціальними конфліктами, згладити які покликана сучасна держава, регулюючи економічні процеси.

     Як  же це протистояння двох протилежних  методів господарювання долається  в сучасних умовах?

     Болісний  і трагічний досвід капіталізму  та соціалізму в нашому столітті пропонує вирішення цього питання у  вигляді оптимальності взаємодії, де держава виступає як необхідний інструмент регулювання економіки, але остання (економіка) функціонує на основі товарно-грошових відносин. Історична необхідність оптимального поєднання цих двох методів організації та управління економікою в єдиному механізмі не тільки забезпечує високу ефективність господарювання, але й об'єктивно знімає протистояння різних соціально-економічних систем: капіталізму й соціалізму.

     Замість проголошення апологетами старого  капіталізму загальної' необхідності приватної власності на засоби виробництва й повної свободи ринкових відносин, а ортодоксами-марксистами-необхідності якомога швидшого повного одержавлення, безгрошового продуктообміну маємо безперервне вдосконалення взаємодії різних форм власності, різних форм ведення господарства, розумний пошук конкретних найкращих рішень. У цьому, по суті, полягає магістральний шлях сучасного прогресу, причому не в одній якійсь країні, а всієї планетарної цивілізації.

     Вибір оптимальної моделі розвитку суспільства  в цілому, країни, фірми, індивідуального господарства неможливий без знань законів розвитку економіки. Саме ці закони й вивчає політекономія.

2. Ринок праці  і безробіття, види  та наслідки безробіття

     Ринок праці — це передусім система суспільних відносин, пов’язаних із купівлею і продажем товару “робоча сила”. Крім того, ринок праці є сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу. Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками.

     Особливість ринку праці полягає в тому, що він охоплює не тільки сферу обігу товару “робоча сила”, а й сферу виробництва, де найманий працівник працює. Відносини, що тут виникають, зачіпають важливі соціально-економічні проблеми, а тому потребують особливої уваги з боку держави.

     У ринковій економіці ринок праці  охоплює всіх здатних працювати: як зайнятих, так і не зайнятих найманою працею. Серед незайнятих розрізняють  такі групи працездатних людей:

     • особи, що не працюють, але бажають  працювати й шукають роботу (безробітні, які мають відповідний статус; особи, які мають вперше приступити до трудової діяльності; особи, які шукають зайняття після перерви в роботі);

     • особи, котрі хоча і мають роботу, проте не задоволені нею і шукають  друге місце основної або додаткової роботи;

     • особи, які зайняті, проте явно ризикують  утратити роботу і тому шукають друге  місце роботи.

     Указані категорії людей і визначають пропозицію праці на ринку праці.

     Отже, ринок праці — це ринок найманої праці. Він охоплює відносини  від моменту наймання працівників на роботу до їхнього звільнення.

     Для виникнення, формування й функціонування ринку праці необхідні певні  умови. Насамперед мають бути забезпечені  правові умови функціонування цього  ринку, зокрема можливість вільного пересування на ньому громадян, вільного вибору роботи, тобто юридична свобода працівника, можливість самостійно розпоряджатися своєю здатністю працювати. Проте цього недостатньо, оскільки, з економічного погляду, власник робочої сили змушений продавати її тоді, коли у нього немає всього необхідного для ведення свого господарства як джерела для одержання засобів існування, або коли дохід з інших джерел є недостатнім.

     Покупцем  товару “робоча сила” на ринку  виступає підприємець, який має все  необхідне для ведення власного господарства. Крім своєї праці, підприємець залучає інших працівників за певну грошову винагороду. Відбувається обмін індивідуальної здатності до праці на засоби існування, необхідні для відтворення робочої сили, а також здійснюється розміщення працівників у системі суспільного поділу праці країни.

     Важливою  умовою формування й функціонування ринку праці є відповідність  працівника вимогам робочого місця, а запропонованого місця —  інтересам працівника.

     Ринок робочих місць як складова ринку  праці, що відбиває потребу у робочій силі, передусім характеризується кількістю вакансій на підприємствах і в організаціях. При цьому беруть до уваги вакансії як тих підприємств і організацій, які вже функціонують, так і тих, що тільки вводяться в дію. Крім того, враховуються і ті робочі місця, на яких працівники не задовольняють роботодавця, і тому він шукає їм заміну.

     Необхідними умовами функціонування ринку праці  є також організація єдиної, замкненої  по території країни й ефективно  діючої системи бірж праці; широкомасштабна  система професійної орієнтації, професійного навчання, підвищення кваліфікації і перепідготовки; наявність у територіальних органів виконавчої влади необхідних фінансових і матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи системи працевлаштування, організації громадських робіт, стимулювання зайнятості; соціальна підтримка громадян, включаючи безробітних і членів сімей, які перебувають на їхньому утриманні, та ін.

     Елементами  ринку праці є: товар, який він пропонує, попит, пропозиція та ціна. У сучасній економічній літературі відсутня однозначна відповідь на запитання, що вважати товаром на ринку праці:

     роботу  силу, працю чи послуги праці? Проте  більшість авторів схильні до думки, що товаром на ринку праці  є індивідуальна робоча сила.

     Індивідуальна робоча сила являє собою сукупність фізичних та духовних якостей людини, які використовуються у процесі виробництва товарів і послуг.

     Робоча  сила, як зазначалося, є об'єктом  купівлі-продажу. Купівля товару “робоча  сила” називається найманням  на роботу. При цьому робоча сила називається найманою робочою силою, а працівник — найманим працівником. Працівник продає свою робочу силу підприємцю на певний період, залишаючись власником цього товару.

     Елементами  ринку праці є також попит  на робочу силу та ЇЇ пропозиція. Попит  може бути індивідуальним і сукупним.

     Сукупний  попит на робочу силу — це ринковий попит з боку всіх фірм, організацій, представлених на ринку.

     Індивідуальний  попит на робочу силу— це попит окремого роботодавця (підприємця, фірми).

     Регулювання попиту на робочу силу потребує аналізу факторів, які впливають на нього. Збільшення попиту можна досягти шляхом його стимулювання через створення нових постійних або тимчасових робочих місць, розвиток нестандартних форм зайнятості, прямих інвестицій у створення і реконструкцію робочих місць. Зростанню попиту сприяє також: упровадження пільгового оподаткування й кредитування для тих галузей і регіонів, в яких доцільно збільшити кількість робочих місць; застосування прямих виплат підприємствам за кожного найнятого працівника, відшкодування підприємству витрат, пов'язаних із пошуком, навчанням та найманням на роботу працівників.

     Водночас  мають бути установлені певні  юридичні обмеження щодо зростання  зайнятості, зокрема через надання  можливості індивідуального регулювання  робочого часу, зняття обмежень щодо скорочення кількості працівників, можливості звільнення їх у разі зменшення обсягу робіт [6, c.34].

     Держава повинна економічно заінтересовувати підприємства брати участь у забезпеченні зайнятості менш конкурентоспроможних верств населення, таких як молодь, інваліди, жінки з малими дітьми. Для цього доцільно встановлювати пільги за плату до бюджету за використання робочої сили цих груп населення, дотації для створення спеціалізованих робочих місць, організації профнавчання тощо.

     У разі скорочення попиту на робочу силу доцільна жорсткіша кредитна політика, встановлення додаткового податку  за використання праці трудівників, зменшення інвестицій тощо.

     Формування  попиту на робочу силу здійснюється під  впливом таких факторів: приросту величини трудових ресурсів, співвідношення зайнятого і Незайнятого населення, використання мало конкурентних груп населення, особливостей пенсійного законодавства, а також кадрової політики на кожному підприємстві.

     Пропозиція  робочої сили характеризує чисельність працездатних людей з урахуванням їх статі, віку, освіти, професії, кваліфікації та ін.

     Кон'юнктура  ринку — це співвідношення попиту і пропозиції праці на даний період, яке визначає ставки заробітної плати на конкретні види праці та рівень зайнятості населення.

     Регулювання ринку праці здійснюється для  забезпечення відповідності між  попитом на робочу силу та її пропозицією  за обсягом і структурою, тобто  має на меті досягнення їх ефективної збалансованості.

     В умовах ринкових відносин будь-які  диспропорції у виробництві призводять до порушення пропорцій ринку праці, тобто співвідношень між сукупною величиною попиту на робочу силу та її пропозицією, попитом на робочу силу та її пропозицією за галузями, регіонами; співвідношення між попитом на окремі професії, спеціальності та їх пропозицією.

Розрізняють зовнішній, або професійний, ринок  праці і внутрішній ринок.

     Зовнішній ринок охоплює відносини між продавцями і покупцями робочої сили в масштабах країни, регіону, галузі. Це відносини, що виникають з приводу наймання працівників відповідної професії, спеціальності, а отже, потребують жорсткої класифікації робіт і чіткого визначення їх змісту.

     На  зовнішньому ринку діють галузеві профспілки, які об'єднують працівників  окремих галузей, а також профспілки, які об'єднують працівників за професіями. Зовнішній ринок характеризується значною плинністю кадрів, тобто він припускає можливість вільного переходу з одного місця роботи на інше.

     Внутрішній  ринок передбачає рух кадрів всередині підприємства, переміщення з однієї посади (роботи) на іншу. Це переміщення може відбуватися як по горизонталі, так і по вертикалі. По горизонталі — переведенням на інше робоче місце без змін у кваліфікації, без підвищення в посаді. По вертикалі — переведенням на інше робоче місце з підвищенням у посаді або на роботу, що потребує вищої кваліфікації.

     Розвиток  внутрішнього ринку сприяє зниженню плинності кадрів, оскільки підприємство заінтересоване в збереженні працівників, які знають специфіку його виробництва.

     Профспілки  об'єднують працівників підприємства незалежно від їхніх професій. Зайнятість тут гарантується більшою  мірою, ніж на зовнішньому ринку  праці, що, у свою чергу, сприяє підвищенню ефективності використання трудового потенціалу.

     Зовнішній і внутрішній ринки тісно пов'язані. У країнах з розвинутою економікою може переважати як один, так і інший  ринок праці.

     Наприклад, у США переважає зовнішній  ринок праці, в Японії — добре  організований внутрішній ринок.

     Практика  функціонування ринків праці в багатьох країнах свідчить про існування відкритого і прихованого ринків праці.

     На  відкритому ринку представлене все працездатне населення. Це насамперед організована, офіційна частина ринку — населення, яке перебуває на обліку в державних службах зайнятості, тобто безробітні, а також випускники державної служби професійного навчання. Друга, неофіційна, частина охоплює тих громадян, які намагаються влаштуватися на роботу через прямі контакти з підприємствами або з недержавними структурами працевлаштування і професійного навчання.

     До  прихованого ринку належать працівники, які зайняті на підприємствах і в організаціях, проте мають велику ймовірність опинитися без роботи з причини зниження темпів розвитку виробництва, його конверсії, ліквідації колишніх економічних і виробничих взаємозв'язків.

     Ринок праці підрозділяється на окремі частини — цільові ринки, які  називаються сегментами.

     Сегментація ринку праці— це поділ працівників і робочих місць на замкнуті сектори, зони, які обмежують мобільність робочої сили своїми рамками.

     Ознаками  сегментації можуть бути:

     • територіальне положення — регіон, місто, район тощо;

     • демографічні характеристики — статево-віковий  і сімейний склад населення;

     • соціально-економічні характеристики — рівень освіти, професійно-кваліфікаційний склад працівників, стаж роботи тощо;

     • економічні критерії — розподіл покупців за формами власності, за їхнім фінансовим станом; розподіл продавців за рівнем матеріальної забезпеченості та ін.;

     • психографічні показники — особисті якості працівників, їх належність до певних верств і прошарків суспільства тощо;

     • поведінкові характеристики — мотивація  зайнятості та ін. Великого значення набуває  створення сегментів для тих, хто особливо потребує соціальної підтримки  з боку держави. Це такі малоконкурентоспроможні групи осіб, яким потрібна робота: молодь, котра досягла працездатного віку, працівники похилого віку, інваліди, жінки з дітьми.

     Залежно від того, які склалися стосунки між найманими працівниками і  роботодавцями, в який спосіб регулюються ці відносини, ринок праці може бути жорстким або гнучким.

     До 70-х років XX ст. у країнах розвинутого  капіталізму, для яких на той період характерними були економічне зростання, повна зайнятість, маловідчутна інфляція, функціонував жорсткий ринок праці. Йому було притаманне державне регулювання і великий вплив профспілок.

     Ринок характеризувався гарантією і стабільністю зайнятості, що забезпечувалося політикою  повної зайнятості та системою соціального  страхування, регламентацією звільнення працівників, забезпеченням трудящих стабільними доходами через узаконення статусу профспілок та їхніх прав, розробленням систем оподаткування та допомоги, які гальмують процес поляризації доходів, стабільністю місця роботи, її безпеки [8, c.210].

     Структурна  перебудова в економіці цих країн в умовах жорсткого ринку супроводжувалася кризовими явищами у виробництві, зростанням безробіття. Це призвело до поширення концепції гнучкого ринку праці. Його можна характеризувати як форму пристосування ринку праці до структурної перебудови економіки.

     Гнучкість ринку праці передбачає:

     • оперативне реагування на зміни кон'юнктури  ринку праці, тобто зміни попиту, пропозиції і цін, що виявляється  відповідно у зміні обсягу, структури, якості та ціни робочої сили;

     • територіальну та професійну мобільність працівників;

     • гнучкість підприємства, яка виявляється  в гнучкому регулюванні обсягів  продукції, що випускається, у використанні нових форм організації виробництва  і праці, управління кадрами;

     • різноманітність форм наймання і  звільнення;

     • різноманітність форм професійно-кваліфікаційної  перепідготовки;

     • гнучкість диференціації заробітної плати;

     • гнучкість у регулюванні витрат на робочу силу;

     • гнучкість режимів роботи та розподілу  робочого часу;

     • різноманітність методів і форм соціальної допомоги;

     • різноманітність методів і форм зайнятості.

     На  підприємствах зазначені вимоги забезпечуються зокрема, введенням  режимів неповного робочого часу (скороченого робочого дня), надомної праці, роботи за викликами, гнучких  режимів робочого часу, а також найманням тимчасових працівників.

     Безробіття — складне економічне, соціальне і психологічне явище. Водночас безробіття — це економічна категорія, яка відбиває економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення.

     Факторами формування безробіття можуть бути такі:

     • нестача сукупного ефективного  попиту;

     • негнучкість системи відносних  цін і ставок заробітної плати  і викривлення в ній, пов'язані  з грошовою експансією держави і  подальшою інфляцією;

     • недостатня мобільність робочої сили;

     • структурні зрушення в економіці;

     • дискримінація на ринку праці  щодо жінок, молоді та національної меншості;

     • демографічні зміни в чисельності  та складі робочої сили;

     • сезонні коливання в рівнях виробництва  окремих галузей економіки.

     Досвід переходу окремих країн до ринку свідчить про те, що в кожний період рівень зайнятості і масштаби безробіття характеризуються значними коливаннями, зумовленими сукупним впливом багатьох чинників. При цьому причини появи безробіття і його види можуть дуже різнитися.

     Розрізняють відкрите й приховане безробіття.

     Відкрите  безробіття означає існування явно незайнятого населення, приховане — наявність формально зайнятого населення.

     Можна виділити такі види безробіття: фрикційне, структурне, циклічне, сезонне, інституціональне.

     Фрикційне безробіття пов'язане з переміщенням людей з однієї роботи на іншу, а також із однієї місцевості в іншу. Фрикційне безробіття означає, що існують постійний зв'язок між звільненням з однієї організації і найманням працівників іншими організаціями, заміщення одних професій іншими, рух працівників з одних галузей в інші тощо.

     В умовах ринкової економіки цей вид  безробіття завжди існує. Одні змінюють роботу добровільно, інші — у зв'язку зі звільненням або втратою сезонної зайнятості. Дехто шукає роботу вперше. Таке безробіття може поєднуватися з рівновагою на ринку праці. Наприклад, в США наприкінці 80-х років близько 49% безробітних не працювали менше п'яти тижнів. Це свідчить про нормальний процес перерозподілу трудових ресурсів відповідно до потреб виробництва, а також про високу ефективність ринку праці.