Функції грошей,закони та закономірності кредиту

1.Функції грошей 

     Різноманітність і складність виробничих відносин, які втілюються в грошах, визначають множинність форм прояву самих грошей. Кожна з таких форм дістала назву функції грошей.

     Функція грошей — це певна дія чи «робота» грошей щодо обслуговування руху вартості в процесі суспільного відтворення.

      Традиційно  в економічній науці виділяють  п’ять основних функцій грошей:

1) міра  вартості;

2) засіб  обігу;

3) засіб  платежу;

4) засіб  нагромадження;

5) світові  гроші.

      Цих п’ять функцій грошей у їх системній єдності становлять реальне функціонування грошової маси.

      Функція грошей як міри вартості проявляється через вимір грошової вартості (ціни) товарів. Без кількісної визначеності вартості в ціні товару  неможливе ринкове господарство й еквівалентний товарний зв”язок  між товаровиробниками.

      Для забезпечення виконання грошима  функції міри вартості  держава  у законодавчому порядку впроваджує масштаб цін, встановлюючи певну  грошову одиницю розрахунків  – національну валюту. Масштаб  цін відіграє важливу технічну роль при виконанні грішми функції міри вартості.

      Гроші як засіб обігу. У цій функції гроші відіграють роль тимчасового посередника при обміні товарів. У сфері товарного обігу при   купівлі-продажу  товарів  гроші   (готівкою  або  на   банківському

рахунку)  обов”язково повинні бути в наявності. Функцію засобу обігу виконують  реальні гроші.

      Акт реалізації товару на ринку  або  акт перетворення товару в гроші  – центральний, найважливіший у  ринковому господарстві. Процес товарно-грошового  обміну здійснюється за формулою: Т₁ – Г – Т₂; де  Т₁ – Г  -продаж товару;  Г – Т₂   -купівля іншого товару на гроші. Ця формула відображає ту реальність товарного обміну, що в умовах ринкових відносин гроші важливіші, ніж товар. У краще становище потрапляє той господарський суб”єкт, хто має гроші (покупець), а не той, хто має товар (продавець).

      Ці  дві основні функції найбільше  зумовлюють сутність грошей. Функція  грошей як засобу обігу доповнює  функцію грошей  як міри вартості, а  ідельна міра вартості перетворюється у господарському обороті в реальний засіб обігу.

    Функція грошей як засобу платежу ¾ це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов’язань між суб’єктами економічних відносин.

    Функція грошей як засіб платежу за змістом  є продовженням функції грошей засобу обігу і появилась вона пізніше на вищій стадії розвитку товарного виробництва і кредитних відносин. Ця функція грошей формально не є обов’язковою. Якщо гроші не можна уявити без двох попередніх функцій, то логічно вони можуть існувати без функцій засобу платежу. Остання виникає там, де має місце регулярна купівля-продаж товарів у кредит, тобто з відстрочкою платежу. Це значить, що товари безпосередньо продаються не за гроші, а під боргові зобов¢язання покупця. Товар поступає у розпорядження покупця раніше, ніж гроші до продавця. Продавець стає кредитором, а покупець ¾ боржником.

    Боржник отримуючи товар, дає взамін кредитору  письмове боргове зобов¢язання (вексель) про наступну сплату грошей у визначений строк При погашенні боргових зобов¢язань гроші виконують функцію засобу платежу .Таким чином, гроші тільки завершують акт купівлі-продажу внаслідок чого проходить відносно самостійний рух грошей по відношенню до товарів.

      Функція грошей як засобу нагромадження. У цій функції гроші вилучаються з товарного обігу і нагромаджуються на банківських рахунках. Такі заощадження є об’єктивною потребою розвитку ринкового господарства. Банки акумулюють гроші як засіб нагромадження і через позику знаходять їм прибуткове застосування в інших структурних ланках народного господарства.

      Світові гроші у функціональному плані відображають вихід товарно-грошового обміну за межі національних кордонів.

    Світові гроші є синтезом попередніх функцій  і мають трояке призначення: міжнародного платіжного засобу; міжнародного купівельного засобу і формою матеріалізації суспільного багатства. Це значить, що світові гроші ¾ комплексна функція, що повторює по суті всі функції, властиві грошам на внутрішньому ринку.

 Порівняння  купівельної спроможності грошових  одиниць різних країн відбувається на міжнародних валютних ринках. При цьому виникає специфічний інструмент міжнародного порівняння національних грошей – валютний курс.

      Говорячи  про світові гроші потрібно розглянути поняття “конвертованість” валют. Здатність національної валюти вільно обмінюватись на іноземні валюти у всіх видах грошових операцій по дійсному валютному курсі називається конвертованістю (conversion (англ.) – перетворення).

      На  даний час повністю конвертованими  вважаються лише не більше десяти валют світу, з них п”ять - вільно використовувані: долар США, німецька марка, японська йена, англійський фунт стерлінгів і французький франк. Саме ці валюти виконують функцію світових грошей в повному обсязі, виступаючи в якості  міжнародного розрахункового і платіжного засобу в усіх видах операцій.

      Українська  гривня поки що не є конвертованою  валютою, це пов”язано з недосконалістю ринкових відносин, недостатнім товарним покриттям гривні та загальною нестабільністю фінансової ситуації в Україні.

Кожна з вищевказаних функцій має свою специфіку, але при цьому діє у взаємозв”язку з іншими функціями, і будь-яке непорозуміння в системі функціонування грошей руйнує  їх стійкість та протидіє виконанню законів грошового обігу. 
 
 

2.Закони та закономірності кредиту 

      Об’єктивний характер кредиту як економічної категорії, наявність його самостійної внутрішньої сутності визначають певні закономірності його руху. Вони безпосередньо випливають з сутності кредиту, і пізнання їх є важливою передумовою ефективної організації та управління кредитними відносинами в країні. Без дотримання цих закономірностей кредит утрачатиме свою визначальну сутність, перетвориться в якусь іншу категорію, а роль його деформується.

      На  мікроекономічному  рівні основними закономірностями руху кредиту є:

      — зворотність руху вартості, що передана в позичку. Цим рух кредитних коштів істотно відрізняється від власних та бюджетних коштів, які є в обороті позичальника. Власні кошти постійно залишаються в обороті економічного суб’єкта. Одержані з бюджету кошти не мають умови обов’язкового повернення їх у бюджет, вони стають власністю даного суб’єкта. Деякі економісти вважають сплату податків джерелом повернення бюджетних коштів до бюджету. Проте це не так — податки не можуть бути ні джерелом повернення одержаних раніше бюджетних асигнувань, ні формою плати за користування бюджетними коштами. У податків зовсім інше економічне призначення;

      — тимчасовість перебування позиченої вартості в обороті позичальника, яка визначається тривалістю одного кругообороту його капіталу. Навіть за умови, що для кожного нового циклу кругообороту капіталу позичальнику знову потрібна буде позичка, з попереднього циклу позичені кошти повинні вивільнитися і повернутися кредитору. Ця закономірність у таких випадках реалізується через організацію кредитування підприємств з постійною потребою в кредиті за методом по обороту чи овердрафт. Проте найповніше відповідає цій закономірності кредитування тимчасових потреб позичальника;

      — збереження позиченої вартості в процесі руху і повернення її до кредитора в повному обсязі. У цій закономірності центральним місцем є збереження позиченої вартості, тому що повернути позичку можливо і за рахунок іммобілізації власного капіталу позичальника. Проте в такому випадку кредит не буде вигідним для позичальника, відбудеться трансформація його сутності;

      — залежність маси наданої позички від наявних обсягів вільних коштів. Ця закономірність зумовлена реальним характером об’єкта кредитування. Надання в позичку неіснуючих коштів неминуче призведе до розбалансованості ринку, кризових явищ у монетарній сфері.

      На  макроекономічному  рівні закономірності руху кредиту проявляються в такому:

      — кількісні параметри розвитку кредиту (за динамікою зростання кредитних вкладень) повинні бути адекватними динаміці обсягів ВВП. Якщо темпи розвитку кредитних вкладень істотно випереджатимуть темпи зростання ВВП, відбудеться надмірне розбухання грошового капіталу, виникне загроза фінансової кризи, інфляції. Якщо ж темпи розвитку кредиту відставатимуть від зростання ВНП, економіці загрожуватиме демонетизація, платіжна криза;

      — оскільки кожна позичкова операція є двоякою — як вимога і як зобов’язання, як актив і як пасив, загальні суми кредитних вкладень і позичених ресурсів у макромасштабах завжди балансуються. Цим рух кредиту на макрорівні відрізняється від руху власного капіталу та бюджетних ресурсів. Водночас у цьому криється загроза перекредитування економіки: банки, у тому числі і центральні, надаючи позички, створюють вільні ресурси, які використовуються як джерела нових позичок;

      — зворотність і платність кредиту робить його найбільш адекватним ринковим умовам інструментом фінансування зростання капіталу в реальному секторі економіки. Якраз йому належить вирішальна роль у переміщенні величезних мас заощаджених у сфері особистого споживання коштів у сферу виробничого споживання. Тому переважне переміщення вільної вартості з сектору домашніх господарств у сектор фірм теж є закономірністю руху кредиту;

      — платність кредиту і здатність приносити дохід обом його суб’єктам визначають таку закономірність міжгалузевого руху кредиту, як спрямування коштів із галузей і секторів економіки з низькою рентабельністю у високорентабельні галузі, види виробництва. Причому таке спрямування здійснюється під економічним примусом — власники низькорентабельних підприємств заінтересовані вивільнювати з них свої кошти і спрямовувати на кредитних засадах у високорентабельні. Ця закономірність руху кредиту визначає його важливу роль у забезпеченні економічного розвитку.

      Розглянуті  закономірності не вичерпують усіх особливостей руху кредиту. Проте і названі дають підстави вважати, що практика управління кредитними відносинами не може будуватися на довільних рішеннях чи однобічних інтересах, а лише на об’єктивних закономірностях руху кредиту, що забезпечують збалансоване дотримання інтересів усіх суб’єктів кредитних відносин. Такий зв’язок між практикою організації кредитних відносин та закономірностями руху кредиту забезпечується дотриманням суб’єктами кредиту певних принципів або правил кредитування, які виробила світова кредитна політика.

     Кредитні  відносини в економіці базуються  на певні методологічні основі, одним  з елементів котрої виступають принципи, яких дотримуються при організації  на практиці будь якої операції на ринку  позикових капіталів. Ці принципи формувались ще на перших етапах розвитку кредиту, а в подальшому  знайшли пряме відображення в загальнодержавному та міжнародному кредитних законодавствах.

      Основними, найбільш визнаними є такі принципи кредитування:

      — цільове призначення позички;

      — строковість передання коштів кредитором позичальнику;

      — поверненість позичальником коштів кредитору в повному обсязі;

      — забезпеченість позички;

      — платність користування позиченими коштами.

      Цільове призначення позички полягає в тому, що економічні суб’єкти, що виявили намір вступити в кредитні відносини, повинні заздалегідь чітко визначити, на яку ціль будуть використані позичені кошти. Визначену ціль повинні однаково розуміти й оцінювати обидві сторони, погоджуючись на її кредитування. Це висхідна, базова передумова забезпечення кожною зі сторін своїх інтересів у даній позичці та реалізації їх відносин як кредитних.

      Строковість позички передбачає, що вільні кошти кредитора передаються позичальнику на чітко визначений строк, який сторони повинні узгодити в момент вступу в кредитні відносини. Строковість випливає з цільового призначення позички і сама слугує передумовою для подальшого розгортання кредитних відносин між сторонами позички: визначення плати за позичені кошти, порядку повернення коштів тощо. Конкретні строки окремих позичок визначаються залежно від тривалості кругообороту капіталу позичальника, у формуванні якого бере участь позичена вартість. Економічно обґрунтоване визначення строку позички має вирішальне значення для забезпечення інтересів суб’єктів позички, ефективного використання позиченої вартості, для зменшення кредитного ризику та ін.

      Поверненість  позиченої вартості кредитору означає, що позичальник повинен повернути кредитору весь обсяг одержаної в позичку вартості. Цей принцип випливає з попереднього — строковості позички і тісно пов’язаний з ним, але це самостійний принцип. Визначення строку позички при укладенні відповідної угоди зовсім не гарантує того, що вона буде погашена якраз у цей термін. Дуже часто позичка повертається несвоєчасно. Але якщо навіть вона погашається в установлений термін, це не значить, що вся позичена вартість повернута. Девальвація валюти позички, інфляція можуть знецінити грошову одиницю та основну суму грошової позички, тому у разі повернення номінальної суми позички кредитор зазнає збитків. Подібні втрати він матиме і в разі повернення товарної позички у вигляді тих самих матеріальних цінностей, якщо ринкова ціна їх упала за період користування позичкою. Тому суб’єкти кредиту повинні передбачати спеціальні заходи щодо забезпечення повернення позиченої вартості в повному обсязі: скорочення терміну позички, підвищення ставки позичкового процента, запровадження плаваючої (змінної) ставки процента та ін.

      Забезпеченість полягає в тому, що кредитор при наданні позички мусить вжити додаткових заходів щодо гарантування повернення позички у визначені строки. Додатковими ці заходи є відносно принципів цільового спрямування та строковості позички, які за своєю сутністю сприяють поверненню позички. Але цього «сприяння» часто виявляється недостатньо, і позички повертаються не своєчасно, не в повному обсязі чи взагалі не повертаються. Захисту кредитора від неповернення боргу неплатоспроможним позичальником і слугує принцип забезпеченості позичок.

      Забезпеченням позички може бути майно (нерухоме, рухоме, цінні папери, валютні цінності), що береться у заставу, а також зобов’язання третьої особи погасити борг кредитору (гарантії, поручительства). Розмір майнового забезпечення звичайно встановлюється на рівні, що перевищує розмір позички, на випадок зниження ринкової ціни застави.

      Принцип забезпеченості відіграє важливу роль у захисті від кредитних ризиків  — він є останньою перепоною  на шляху вказаного ризику. Проте  й ця перепона не завжди спрацьовує (наприклад, у разі знецінення застави  чи банкрутства гаранта). Тому кредиторам не слід переоцінювати значення забезпечення позичок, а більше покладатися на високу ефективність проекту, що кредитується, та кредитоспроможність і надійність позичальника. Якщо позичальник безумовно має ці якості, то кредитор може і не вимагати додаткового забезпечення позичок.

      Платність користування позичкою полягає в тому, що позичальник повертає кредитору не тільки основну суму боргу, а й сплачує додаткові кошти у формі процента. Для встановлення такого принципу є вагомі економічні підстави. Адже коли кредитор передає свої вільні кошти в позичку, то зазнає при цьому подвійних втрат:

      — втрачає дохід, який припадає на вилучену ним з обороту частину коштів, що стає джерелом кредиту;

      — втрачає ті переваги та зручності, які властиві утриманню вивільнених з обороту коштів у ліквідній формі. Більше того, втрати переваг та зручностей запасів ліквідності супроводжуються появою кредитного ризику, пов’язаного з наданням позички, та можливих збитків від позички.

      Тому, щоб зберегти своє попереднє становище на ринку, кредитор мусить стягувати плату за надані в позичку кошти. Без цього надання позички перетворюється з комерційної кредитної операції в спонсорську і в кредитора зникають економічні мотиви здійснювати позичкову діяльність, розвивати кредит.

      Платність позички має важливе значення і для позичальника. Вона стимулює його до більш виваженого рішення  щодо доцільності одержання позички, строгого дотримання інших принципів кредитування, ефективного використання позичених коштів тощо. У процентній ставці, що визначає розмір плати за позичку, перехрещуються інтереси кредитора і позичальника, тому дуже важливо для нормального розвитку кредиту, щоб розмір її задовольняв як кредитора, так і позичальника.

      Усі принципи кредитування тісно між собою пов’язані, оскільки випливають із сутності кредиту і тільки в комплексі можуть забезпечити її реалізацію. Тому для ефективного кредитування дотримання всіх його принципів є обов’язковим. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Cписок використаної літератури 

1. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 24 липня 2009 р.
2. Закон України «Про Національний банк України» від 17 березня 2009 р.
3. Гроші та кредит: Підручник. — 3-тє вид., перероб. і доп. / М. І. Савлук,    

         А.М. Мороз, М. Ф. Пуховкіна та ін.; За заг. ред. М. І. Савлука. - К.:кнеу,       

         2002. — 598 с.

4. Гроші та кредит / За ред. Б. С. Івасіва. — К., 1999.
5. Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи. — 2001.