Гетьманування Юрія Хмельницького

Київський національний університет культури і мистецтв

Інститут державного управління і права

Кафедра державного управління

Гетьманування Юрія Хмельницького

Реферат

студентки ׀ курсу

групи ДМ-32

Кольба Діана Ігорівна

Науковий керівник

Кузнєцова Л. В.

Київ 2012

Гетьманування Юрія Хмельницького

Молодший син Богдана Хмельницького Юрій (н. 6л. 1641-помер 1685)опинився на гребені політичного життя України немовби й не зі своєї волі. Слава його батька підказувала українським державотворцям, що прізвище юного спадкоємця може стати символом, навколо якого об'єднається нація, і не виникне боротьби за владу. Не спиняло їх навіть те, що на час смерті гетьмана Юрієві минав лише шістнадцять, та видно було, що Юрій Хмельницький не готовий до виконання своєї святої місії. Слабкий фізично, слабкої волі і не аж надто гострого розуму, він у ролі гетьмана не дуже подобався навіть тим, кому справді хотілося, щоб булава припала саме за спадковістю. Військовий досвід його теж був незначним. Щоправда, під наглядом наказного гетьмана І. Золотаренка, він побував у поході на Білу Русь і, на подання свого наставника, навіть дістав відзнаку - Грамоту російського царя. Фактом, хоч і не дуже відомим, є також те, що невдовзі перед смертю гетьман виряджав Юрія в похід і проти поляків - з корпусом Григорія Лісницького.

До речі, з цим походом пов'язане дещо цікаве. Благословляючи корпус у бій, Б. Хмельницький дав Лісницькому - полковникові миргородському - булаву і бунчук. Інакше кажучи, зробив його наказним гетьманом. Коли ж похід скінчився, Хмельницький уже помер, і полковник відмовився оддавати клейноди - сподівався вручити їх І. Виговському і допомогти йому запосісти гетьманство.

Хроністи кажуть, що гетьман Хмельницький не мав твердого наміру передавати владу своєму синові Юрію, оскільки добре бачив, що це не найкраща кандидатура. Та все ж піддався на намову найближчого оточення, маючи на увазі, що регентом при ньому буде досвідчений у справах політичних генеральний писар Іван Виговський.

Одначе Виговський не збирався ділити владу з Юрієм і швиденько подбав про те, щоб юного гетьмана спровадили на навчання до Київської духовної академії, нехай, мовляв, набирається розуму, а сам скликав раду, на якій гетьманом обрали його. Тобто, по суті, вчинив двірцевий переворот.

Декому з полковників та інших офіцерів це не сподобалося. Зокрема, М. Пушкарю й кошовому отаманові Я. Бара-башу.

Після тривалих і складних політичних інтриг, супротивникам І. Виговського пощастило скликати в селі Германівці свою "Чорну Раду". На ній Виговського позбавили звання гетьмана. Чималу роль у цьому відіграв і сам Юрій Хмельницький. Відомо, що він послав на Раду свого особистого представника, служника й ад'ютанта Івана Брюховецького. Той виклав звинувачення, що їх проти Виговського висунув Ю" Хмельницький. Одне з них було дуже серйозним: ніби булаву у молодого Хмельницького відібрано підступом. Отже, 9 жовтня 1659 року, на Раді, що відбулася в Переяславі, гетьманом знову обрали Ю. Хмельницького.

Цікаво, що особливо завзято обставав за це полковник Іван Сірко, який мав під своєю командою чималий загін козаків, і там, де не допомагали його слово та авторитет, діяв силою. Зокрема, силою примусив Виговського зректися гетьманства. На тій таки Раді, в присутності російських воєвод, Ю, Хмельницький склав присягу російському цареві.

Завваживши, що його підтримує значна військова сила, Ю. Хмельницький напав на Чигирин, сподіваючись захопити в ньому Виговського. Але той був надто досвідченим політиком, щоб так легко потрапити комусь до рук. Він разом з братом Данилом заздалегідь виїхав з міста. А Ю. Хмельницький тим часом подбав, щоб вірний йому І. Брюховецький став кошовим отаманом на Січі. Згодом вони зібрали досить велике військо, яке під проводом І. Сірка націлили проти татар і турків. Отже, як бачимо, супротивники явно недооцінили рішучості нового гетьмана. Та далі йому доля не сприяла.

Що ж відбувалося?

В Україну привів свої полки російський воєвода Б. Шереметєв. Закликавши на допомогу молодого Хмельницького, він вирішив дати бій полякам і татарам. От лишень гетьман на зустріч запізнився, а сам воєвода виявився нікудишнім полководцем: першу ж битву під містом Чудновим (нині Житомирська обл.) програв дощенту. Розгромивши його, поляки оточили незначне військо гетьмана, примусили його здатися і визнати умови Гадяцької угоди. Він визнав. Але ж це означало зрадити присягу, яку він складав російському цареві. Зради присяги, як відомо, росіяни ніколи й нікому не дарують. Тож у 1660 року в місті Козельці зібралася Рада, яка, засудивши відступництво Хмельницького, обрала гетьманом полковника переяславського Якима Сомка. Щоправда, поки що - тільки наказним.

Однак поява на політичному небосхилі Сомка та його боротьба за булаву з іншими претендентами, ну хоч би й із І. Брюховецьким, то вже інша історія. А нас цікавить доля Юрія Хмельницького. Як він поводиться у цей час? Досить войовничо. Рада кількох правобережних полків проголошує його гетьманом Правобережної України, що була підконтрольною полякам, і починаються цікаві речі. Хмельницький збирає досить боєздатне військо, прилучає до нього загони поляків і татар і, проголосивши себе ворогом московського царя, розпочинає бойові дії проти російських військ та військ гетьмана Сомка. І слід віддати йому належне. В кількох досить великих битвах - під Переяславом, Каневом, Бужином, Криловим - він перемагає об'єднану армію своїх супротивників, замінює адміністрацію "визволених" районів і веде активну політику, спрямовану на створення єдиної Української держави під булавою єдиного гетьмана та під протекторатом Польщі.

Ясно, що для остаточного здійснення такої політики треба було мати міцні нерви, холодну голову і лицарське завзяття. Усього цього Юрієві Хмельницькому потрібною мірою бракувало. Тож і підданих своїх, і поляків, одне слово, всіх - і спільників і ворогів - він просто вразив: ні з сього, ні з того передав гетьманську владу полковникові Павлу Тетері. Задля чого він це зробив? Відповідь нібито дуже проста: надумався постригтись у ченці. І таки постригся. В Києві. Прийняв чернече ім'я Гедеона. Але що коїлося при цьому в його душі?

Якийсь час полковник Тетеря був лише за наказного гетьмана. Та довго цим не тішився. Скликавши раду в Чигирині, зумів домогтися більшого: його обрали гетьманом тієї частини нашої держави, що лежала по правий бік Дніпра. Відтоді й постало: гетьманство правобережне і гетьманство лівобережне. На території першого вільно почували себе поляки, на теренах другого дедалі більшу силу забирали росіяни. Лише землі Війська Запорозького не підлягали іноземному пануванню, і це, власне, й можна було звати Україною. На жаль, і тут єдності та одностайності, потрібної для утвердження державності, не було...

Деякі історики, зокрема Яворницький, вважають, що на рішення Ю. Хмельницького постригтися в ченці неабияк уплинув брутальний погрозливий лист тодішнього кошового отамана (вони мінялися в ті часи на Січі з блискавичною швидкістю) Івана Іваненка-Величка, який рішуче зажадав від гетьмана зректися булави. Одначе не можна забувати й того, що перед цією вимогою була ще й нищівна поразка, якої Ю. Хмельницький зазнав од лівобережного гетьмана Якима Сомка. Битва між ними сталася під Чигирином 1661 року. В ній полягло близько десяти тисяч прихильників Хмельницького. Та найстрашніше крилось не у втратах, - з ними козаки ще могли якось примиритися, - а в тому, що під час битви, як і під час попередніх операцій, Юрій Хмельницький не показав ні особистої хоробрості, ні воєначальницької мужності. Одне слово, причин зречення булави було кілька. І дуже серйозних. Тим-то на Раді в Корсуні Ю. Хмельницький визнав за потрібне віддати булаву Павлові Тетері, чоловікові своєї сестри Степаниди.

Здавалося б, усе: політична кар'єра Юрія Хмельницького добігла кінця. Одначе супротивники його надто рано дозволили собі списати Юрася Хмельниченка, як називали його між собою козаки, з рахунків. Він знову виринув. Цілком несподівано. В червні 1678 року до Чигирина, "столиці Богдана Хмельницького", підійшла велика орда, в обозі якої перебували Юрій Хмельницький та один з міністрів турецького султана. Розпорошивши військо гетьмана Самойловича, татари вдерлися до міста і, недовго думаючи, ще раз подарували Україні гетьмана Ю. Хмельницького. Втім, за столицю собі Юрій обрав не Чигирин, де на нього завжди чатувала небезпека з того боку Дніпра, а містечко Немирів на Вінниччині. А ще українці довідалися, що насправді Ю. Хмельницький - не просто собі гетьман Правобережної України, а, як він підписувався, "Гедеон Георгій-Венжик Хмельницький, князь сарматський і гетьман запорозький*. Звичайно, цей титул можна було сприймати і з гумором, до чого, зрештою, вдавалися й історики. Але можна й поміркувати над ним. Не такий він уже й безпідставний. В імені "Венжик" Юрій натякав на покревенство з давнім гетьманом Венжиком Хмельницьким. Величаючи себе "князем сарматським", підкреслював свій праслов'янській родовід. А титул "гетьмана запорозького" давав йому щасливу нагоду уникати слів "Правобережної України". Зрештою, сам титул, попри всю складність і незрозумілість для козаків та селян, йому ще могли б подарувати. Не дарували іншого: не довіряючи козакам, він опирався здебільшого на загони турків і татар, які поводилися в Україні, як і завжди поводяться завойовники.

Втім, сам Юрій Хмельницький теж чинив не краще. Відчуваючи, що народ не любить і навіть ненавидить його, гетьман платив народові тим самим та ще й з надлишком. Катування, страти, дивацькі податки, що він запроваджував на підвладній собі території, навіть турків спонукали замислитись: чи не мають вони справи з людиною не сповна розуму?

Точних відомостей щодо того, де та як Юрій Хмельницький загинув чи помер своєю смертю, нема. За одними даними, турки вивезли його до Стамбула і стратили. За іншими - ніхто його в Стамбулі не страчував, а він визнав іслам і помер там через кілька років від власних хвороб. Ще одну поважну версію потрактовано в "Історії русів", в якій мовиться "...Наказний гетьман Дорошенко, що прагнув, як і багато інших, справжнього собі гетьманства, схопивши Хмельницького, віддав ханові кримському, який заслав його до Білгорода, і звідтіль узято його до Царгорода й ув'язнено в Едикулі, або в Семібаштовому замку, де утримувало чотирнадцять років, після чого заслано на один грецький острів, де він і помер паламарем у грецькому монастирі".

Нарешті, існує версія, що до Стамбула його не довезли. "Зробившись гетьманом, - викладає іншу версію М. Аркас, - Юрась звелів, щоб усякий, хто жениться, платив йому за те мито. Одного разу мав оженитись син дуже заможного турецького підрядчика, жида Оруна, котрого добре знали всі турецькі власті, він і не думав, що мусить теж питатись дозволу гетьмана. Коли почув про той непослух Xмельниченко, то вскочив в будинок і, заставши тільки жінку Оруна, звелів з неї живої здерти шкіру. Орун кинувся жалітись паші. Хмельниченка судили у Кам'янці, і суд присудив: задушити його вірьовкою і кинути у річку".

Роком його смерті досить умовно вважають 1685. Що вдієш, народ, який лінується вести життєпис навіть своїх правителів, мусить укладати історію з чужоземних чуток.

Гетьман України Юрій Хмельницький був чи не наймолодшою дитиною національного героя України Богдана Хмельницького та його першої дружини Ганни Сомко. Він народився десь 1640 або 1641 року, про що посередньо свідчать різні джерела. Так, відомий польський хроніст Веспасіян Каховський вказував, що під час Чуднівської битви 1660 року Юрасеві Хмельницькому було двадцять. Молодий гетьманич дістав непогану домашню освіту, був добре обізнаний із Святим письмом, міг читати й писати не лише українською, але й церковнослов'янською, польською, грецькою та латинською мовами, хоч і поступався в цьому відношенні своєму батькові. Вчився Юрій Хмельницький і в Києво-Могилянському колегіумі, але недовго, бо через погіршення здоров'я Богдан повернув сина до Чигирина. Пізніше, вже як гетьман, Юрій Хмельницький ствердив батьківський привілей колегіуму, зазначивши, що він сам був колись його учнем. Відомо також, що одним із вчителів гетьманича у колегіумі був видатний український письменник, філософ й теолог Іоаннікій Галятовський. Повернувшись додому, Юрій Хмельницький продовжив науку. В одному з документів 1656 року називається ім'я домашнього вчителя гетьманича — ченця Києво-Печерської лаври Іларіона Добродіяшка.

Про зовнішність Юрія Хмельницького можна судити з Двох дещо пізніших портретів, один з яких подавався в німецькій друкованій хроніці "Театр Європи", а другий — у літописі Самійла Велична. Не суперечить цим портретам і словесний опис зовнішності Ю. Хмельницького. Молодого гетьманича описали дуже лаконічно: темноволосий юнак, сором'язливий, скромний, скутий у рухах, більше скидався на ченця. Сорокарічного Юрія Хмельницького описали детальніше і в дещо інший спосіб: людина невелика на зріст, зграбна, яка мала видовжене обличчя з невеликими, глибоко посадженими очима, що робило погляд гострим і дещо насмішкуватим, гострий ніс, маленький рот. Чисте обличчя, невеликі вуса. Одягнений у жупан, шапку, оперезаний польським пасом, мав при собі шаблю, самопал і пістолі. Самійло Величко назвав у своєму творі гетьманича євнухом ("з натури євнух"), але такий відгук вороже наставленого до цього гетьмана історика не є достовірним. Наприкінці 50-х років був ще зовсім молодою людиною, яка відзначалася побожністю. На останньому ж відтинку свого життя, очевидно, надолужив роки аскетизму, бо деякі джерела недвозначно натякають на нестримність його особистого життя.

Відомості про гетьманича все частіше з'являються після 1653 року, коли по загибелі старшого брата Тимоша він став єдиним спадкоємцем Богдана по чоловічій лінії, 4 і старий гетьман усе частіше подумував про передачу йому своєї булави. Не випадково, саме його, ще шістнадцятирічного юнака, Богдан Хмельницький призначив наказним гетьманом і доручив підготовку походу українського війська на Ташлик. Звичайно, таке призначення було багато в чому формальним, бо реально цю підготовку проводили досвідчені полковники Іван Богун та Григорій Лісницький, але грунт для передачі синові булави Богдан Хмельницький заклав. Не дивно, що іноземні посли, які відвідали Чигирин у першій половині 1657 року, все частіше називають Юрія Хмельницького гетьманом, навіть не наказним (!). Сам Богдан сподівався, що під опікою генерального писаря Виговського молодший син досягне і повноліття, стане повноправним гетьманом і продовжить справу батька. Але цей задум виявився помилковим. Він не враховував повною мірою розстановку політичних сил в Україні й відсутність таланту державного діяча, адміністратора чи полководця у зовсім ще молодого нащадка.

По смерті Богдана Хмельницького Юрій став дуже близько до гетьманської булави й не виключено, що на перших старшинських радах його проголошували гетьманом, та до загальної козацької ради справа не просунулася. Гетьманська булава перейшла тоді до рук Івана Виговського, колишнього генерального писаря Війська Запорозького. Юрій Хмельницький через це почувався глибоко ображеним і до кінця життя не зміг пробачити цього Виговському. Додав ворожнечі й сам Виговський, котрий взяв і частину скарбів Богдана, хоч і мав на них право принаймні як родич (його брат Данило був одружений на дочці і Богдана Хмельницького, сестрі Юрія). Цим особистим і конфліктом скористалася опозиція проти Виговського, котрій було дуже вигідно прикривати свої діяння іменем великого Богдана. У даній ситуації чи не вперше виявили ся психічні вади характеру Юрія Хмельницького, котрі повинні були б застерегти прихильників його обрання гетьманом: надмірне честолюбство та егоїзм, нещасливо поєднані з надмірними вразливістю та неврівноваженістю, з підозрілістю та слабкою волею.

Юрій Хмельницький усе сильніше ангажувався в політику, в інтриги проти Виговського, маючи таких "добрих" порадців як Іван Брюховецький. Невипадково, коли 1659 року Виговський з Мухаммед-Гіреем рушив під Конотоп, Хмельницький у складі загону козаків-опозиціонерів вдарив у татарський тил.

У міру того, як слабшали позиції Виговського, Юрія і Хмельницького все активніше висували в претенденти на гетьманську булаву. Врешті Виговський мусив скласти свої гетьманські повноваження на раді під Германівкою (осінь 1659 р.), Юрія Хмельницького обрано гетьманом. Одразу ж перед новообраним володарем постало пекуче питання зовнішньополітичного курсу української держави, і до того ж йому, як, власне, і всім наступникам Богдана, довелося вирішувати його в гірших умовах порівняно зі своїми попередниками.

Заявивши спочатку про вірність королеві Речі Посполитої, Юрій Хмельницький поспішив нормалізувати відносини з російським царем, тим більше, що на нього тиснула значна група старшини, особливо з лівобережних полків та інші. Вихідні позиції, зайняті тоді українським урядом, рули в тих умовах — прагнення до збереження конфедерації Росії та України. Нові вимоги, які висувала українська сторона, повинні були уточнити і конкретизувати деякі пункти договору 1654 року з метою збереження суверенітету України. Так, царські війська в Україні могли стояти лише в Києві, а в разі війни вони повинні були б підлягати гетьману України; царський уряд не повинен був приймати жодних листів з України без військової печатки, простіше кажучи, доносів; переговори з іноземними державами в разі, коли це стосувалося України, мали відбуватися з обов'язковою участю представників українського уряду; мав бути збережений статус української православної церкви, тобто її формальна підпорядкованість константинопольському патріархові тощо. Отже, у 1659 році український уряд на чолі з Ю. Хмельницьким правильно розумів значення і в той же час недосконалість та незавершеність договору з Росією 1654 року і тому прагнув поліпшити останній, щоб зберегти рівноправні та взаємовигідні відносини. Однак царський уряд зовсім не збирався дотримуватися договору, тим більше розвивати його в дусі рівноправності обох партнерів. Він розглядав Україну лише як провінцію і прагнув поступово ліквідувати її суверенітет, скориставшися з ослаблення.

В самому дебюті нового етапу російсько-українських відносин Юрій Хмельницький та його оточення припустилися помилки, хоч певною мірою і вимушеної: переговори вирішили проводити в Переяславі. Коли ж до цього міста прибув Ю. Хмельницький разом із генеральним обозним Т. Носачем, військовим суддею І. Кравченком, генеральним осавулом І. Ковалевським, полковниками А. Одинцем, І. Лизогубом, Я. Петренком, П. Дорошенком, І. Сірком та рядом сотників, вони опинилися в оточенні російських військ О. Трубецького, В. Шереметєва, Г. Ромодановського та ін. Сюди ж прибули й війська самозванного "наказного гетьмана" І. Безпалого, який ще раніше заявив про себе, як про безоглядного прихильника царського уряду. Не витримавши тиску, Ю. Хмельницький та інші представники уряду України погодилися з вимогами царських воєначальників-дипломатів, навіть не запротестувавши проти зачитаних на раді Трубецьким "14 статей" — фальсифікату, який був виданий за справжні статті договору 1654 року.

Зміст Переяславських статей 1659 року ("14 статей"), які того ж року були видруковані в друкарні Києво-Печерської лаври, досить добре відомий. Тут зазначимо лише, що російсько-український договір 1659 року мав чітко виражений класовий характер і відбивав насамперед волю російських феодалів та української козацької старшини. Але на відміну від договору 1654 року в ньому зафіксована зміна принципів російсько-українських політичних відносин: Українська держава з рівноправного партнера Росії у своєрідній конфедерації перетворювалася в автономну одиницю імперії. І хоч ця автономія була тоді ще досить широкою, однак дії царату не полишали сумнівів у тому, що наступ на суверенітет України продовжиться.

Юрій Хмельницький та його найближче оточення (Т. Носач, І. Ковалевський, Г. Лісницький), розуміючи суть "Переяславських статей" 1659 р., намагалися використати його як важливий чинник у боротьбі за звільнення тих українських земель, які ще залишилися під владою Речі Посполитої. Було вирішено здійснити новий похід на Західну Україну, як свого часу (1648 та 1655рр.) блискуче вчинив Богдан Хмельницький. У липні 1660 року створилися дві групи військ, які мали на меті визволити Львів і навіть (за сприятливої ситуації) дійти до Кракова. Пізніше з Києва на захід вирушила російська армія (40-60 тис.) на чолі з боярином В. Шереметєвим. Під Фастовом до них приєдналося одинадцять українських полків під командуванням наказного гетьмана Т. Цицюри, і об'єднані війська продовжили похід. Ю. Хмельницький зібрав основні сили українського війська на Ташлику (до 40 тис.) і мав доганяти Шереметєва на Волині. Характерно, що до обох груп військ, як і в минулі роки, почало стихійно приєднуватися українське селянство, прагнучи якнайшвидше визволитися від гніту Речі Посполитої.

Зовні події розгорталися подібно до кампанії 1655 року. Але тоді цар Олексій Михайлович кинув на західний напрямок майже всі свої війська і сам узяв участь у поході. Тоді російській армії, яка діяла разом з українським корпусом І. Золотаренка вдалося добитися блискучих успіхів у Білорусії, що вплинуло і на ситуацію на українському фронті. Крім того, українська держава до кривавої міжусобиці 1658 — 1659 рр. мала значно більший військово-економічний потенціал. Врешті, й міжнародна ситуація в 1660 році склалася значно гірше для України, ніж у 1655-му. Тоді ж проти Речі Посполитої діяла з усіх боків могутня коаліція. Тепер же російсько-українським військам доводилося сподіватися лише на свої сили. За таких умов ведення походу двома окремими групами військ було явним прорахунком російського та українського верховного командування. До того ж "герой" каральних операцій в Україні 1658 — 1659 років князь Борятинський не дав допомоги Шереметєву і засів у Києві. Тим часом армія Речі Посполитої об'єдналася з військами Кримського ханства і їхні спільні сили склали понад сто тисяч чоловік. Головне командування цього війська (Ст. Потоцький, Ю. Любомирський, Я. Собєський, Амурат-солтан) обрало логічний план дій, вирішивши перехопити ініціативу й розбити російсько-українські війська поодинці. Водночас було зроблено все, щоб використати незадоволення козаків Переяславським договором 1659 року і перетягти їх на свій бік. Це також спрацювало, і ще на початку оборонних боїв під Любаром спільний табір російсько-українських військ перерізав земляний вал, яким Шереметєв поспішив відгородитися від корпусу Цицюри.

Не витримавши тиску противника, Шереметєв відступив до Чуднова, туди поспішив і Юрій Хмельницький, де знову став табором. У цей момент переслідування військо Речі Посполитої повторило план Богдана Хмельницького, котрий він блискуче реалізував під Зборовом 1649 року. Частина війська на чолі з Потоцьким залишилася під Чудновим, а друга, більша, на чолі з Ю. Любомирським, була кинута напереріз Юрію Хмельницькому і раптово вдарила на українські війська під Слободищами. Саме тут Юрій Хмельницький мав отримати справжнє бойове хрещення... Потужний удар польсько-кримських військ приголомшив його, до того ж усі подумали, що Шереметєва уже розбито... І в розпал тяжкої битви, коли вороги нібито вже брали гору, деморалізований Юрій Хмельницький замість організації оборони став молитися і навіть дав обітницю піти постригтися в ченці, якщо йому вдасться вийти живим з кривавої січі. Лісницький мусив перервати молитву гетьмана, сказавши: "Відклади своє набоженство на потім, а тепер подумай про нас". Сам Лісницький був раніше одним з найвпливовіших прибічників Виговського і тепер займав непримиренну позицію до царського уряду. Бачучи програну битву, він став схиляти гетьмана до зміни зовнішньополітичного курсу. Відіграло очевидно свою роль і послання Виговського, який з польського табору запевняв у необхідності розриву Переяславського договору 1659 року, й те, що Шереметєв дозволяв собі раніше насміхатися над Ю. Хмельницьким. Як там було, але деморалізований і слабосилий юнак віддав наказ розпочати мирні переговори. До табору військ Речі Посполитої послали Петра Дорошенка і той швидко досяг згоди про умови перемир'я. Потім 17 — 18 жовтня 1660 року Юрій Хмельницький з деякими представниками українського уряду уклав і підписав Чуднівську угоду. Пізніше козаки присягли королю Яну-Казимиру. Звичайно, після поразки розтанули сподівання на корисні для України умови договору. І справді, представники Речі Посполитої не погодилися відновити Гадяцький договір, а відклали цю справу до переговорів у Варшаві. Там Гадяцький трактат формально поновили, але фактично він мав увійти а життя в обтятому вигляді. Тепер уже Україна ставала автономною одиницею в складі Речі Посполитої...

Про поразку під Слободищами та кардинальну зміну зовнішньополітичного курсу гетьмана було повідомлено Т. Цицюру та підлеглі йому війська. Зачувши про таку новину, козаки стали масово полишати табір, і врешті й сам Цецюра перейшов на бік Польщі. Шереметєв мусив капітулювати... У цій битві пропало потужне російське військо, через що цар знову почав готуватися до евакуації з Москви на Волгу, а сам Шереметєв опинився у кримській неволі. Найголовнішим пунктом умов капітуляції була відмова царського уряду від претензій на Україну, чого цар не міг пробачити Шереметєву.

Чуднівський договір не приніс і не міг принести в Україну ані миру, ані гідного становища в Європі. Переяславський полковник Яким Сомко, дядько Юрія Хмельницького по матері, мав повну рацію, коли писав племіннику з приводу чуднівських порозумінь (28/18/.Х. 1661 р.): "Таких волностей Войску Запорожскому добыли й таковыми ж то привилеями ваши цілости его кр. мст. обваровал, же ваша Украйна (Правобережжя — Ю. М.} пуста й нам так пришлисте на нашу, а не знаеме о далшом вашом и остатнем, ховай Боже, упадку". Особливо погіршало становище народних мас, бо на Україну знову посунула хмара вигнаних раніше польських шляхтичів, претендуючи на свої колишні володіння; знову почали ставати по Україні війська Речі Посполитої, чинячи насильства населенню, про що гірко писав видатний український хроніст Ф. Софонович: "Ляхи чинили мордерства не только людям прости, але й козакам", але гетьман Ю. Хмельницький "не дбал о тое". Зрозуміло, що знову почала напружуватися хвиля протесту, переростаючи в збройні виступи проти колонізаторів. І без того незначний особистий авторитет гетьмана танув на очах. Чи не вперше Хмельницький зрозумів у глибині душі свою нездатність до державних справ і почав шукати шляхів відставки та піти, як він дав обітницю, в монастир. Але виявилося, що зробити це нелегко, бо частина старшини не хотіла викликати нового посилення міжусобної боротьби і вважала, що гучна слава Богдана ще є символом консолідації українського народу в боротьбі за волю. Юрій Хмельницький видавався їм у ролі гетьмана меншим злом, ніж ті, котрі б захопили булаву після його відставки. До того ж серед претендентів на булаву був лише один визнаний лідер — Іван Виговський, але його повернення до влади в Україні дуже не хотіла Річ Посполита, вбачаючи в ньому досвідченого й до часу прихованого ворога. Ось чому представник уряду Речі Посполитої К. Бенєвський так сильно наполягав на тому, щоб Юрій Хмельницький залишився гетьманом. Не допомагали й посилання Юрія Хмельницького на хворобу (епілепсію). Отже, на козацькій раді (9.ХІ.1661 р.) відбулося переобрання Юрія Хмельницького гетьманом. Результати ради, незважаючи на волю українського уряду, не припинили ворожнечі. Як і в 1657 — 1658 роках, виникла чергова опозиція проти гетьмана, яку активно підтримав царський уряд. На чолі опозиції став Я. Сомко, котрий оголосив себе наказним гетьманом. Йому допомагали сини М. Пушкаря, брат Василь Титаренко, котрий був, до речі, братом мачухи Юрія Хмельницького. Переяслав, як свого часу Полтава, став столицею опозиції. Сомко був явно досвідченіший та мудріший від Юрія Хмельницького, і спираючись на підтримку лівобережної старшини та російського уряду, незабаром здобув найбільшого авторитету в Лівобережній Україні. Спроби Юрія Хмельницького придушити опозицію закінчилися невдачею. Він не зміг взяти ні Переяслава, ні Ніжина й мусив вертатися до Чигирина.

Навесні 1662 року Юрій здійснив останню значну спробу придушити опозицію, але його війська, посилені польськими й татарськими загонами, зазнали поразки від Сомка, підтриманого військами князя Ромодановського. Загинуло до двадцяти тисяч війська Юрія Хмельницького, дніпрові хвилі понесли за пороги масу трупів. Один з літописців, редагуючи твір Софоновича, додав од себе звістку, що ілюструє запеклість міжусобної боротьби. Полонених козаків Юрія Хмельницького роздягали догола й кидали голими в очерети, де їх насмерть заїдали одуди й комарі. Єдиним і значним успіхом Юрія Хмельницького як воєначальника була перемога над переслідувачами, котрі зробили спробу розбити його і на правому березі Дніпра.

Сподіваючись на допомогу Речі Посполитої, Хмельницький відправив до Варшави ряд посольств, але вони не досягли якихось результатів. Уряд Речі Посполитої розумів тяжке становище України і тому зайняв вичікувальну позицію, чекаючи остаточного упадку Української держави. Таємні спроби налагодити стосунки з царським урядом виявилися також невтішними. Політика царського уряду по відношенню до України суттєво не відрізнялася від політики уряду Речі Посполитої, а до того ж цар мав до вибору аж трьох претендентів на гетьманську булаву (Я. Сомко, В. Золотаренко, І. Брюховецький), котрі заявляли про свою прихильність щодо царського уряду. Не було надії і на допомогу Кримського ханства, яке вимагало за це великих грошей. Коли ж орда стала домагатися грошей за допомогу в кампанії 1662 року, то Ю. Хмельницький не знайшов нічого кращого, як дозволити ординцям брати ясир у Каневі та його околицях (усього до 120 тис. душ!), чим зганьбив своє ім'я навіки. На зміну ж політики, яка поступово вела до посилення козацької старшини та посилення соціальних суперечностей на Україні, Юрій Хмельницький та його уряд не спромоглися.

Тим часом на Правобережній Україні посилюється визвольний та антифеодальний рух, вибухають повстання проти польсько-шляхетських військ у Білій Церкві, Трипіллі, Ржищеві. Соціальна база гетьманату Юрія Хмельницького катастрофічнo міліла... Він, власне, сам усвідомив, що йому вже не гетьманувати.

Восени 1662 року Юрій Хмельницький скликав старшинську раду в Корсуні. Пославшися на заслуги Богдана Хмельницького, він сказав, що не може йти його шляхом через молодість та недосвідченість, через брак фортуни, яка рідко покидала батька. Він заявив також про бажання скласти гетьманські повноваження, а самому піти в ченці. У відповідь на запитання: "Що робити?", він порекомендував шукати щастя з допомогою турецького султана.

До генеральної ради справа дійшла лише на самому початку 1663 року. Польський дипломат-агент у Чигирині Я. Свідерський писав до Варшави 26 грудня 1662 року про страшні усобиці, які розгорілися знову на Україні і прогнозував жорстоку боротьбу між чотирма кандидатами, з яких троє (Гуляницький, Ханенко і Дорошенко) — "всі добрі", всі, на його гадку, будуть прихильні до Речі Посполитої. Але гетьманом став Павло Тетеря, який з підтримкою кримської дипломатії переміг на виборах свого головного суперника — Г. Гуляницького. Щоправда, дехто на раді пропонував Ю, Хмельницькому залишитися гетьманом, але більшість недвозначно висловилася проти цього: "Хай іде до чорта, як з нами не хоче жити, а злякавшися, клобуком покриває голову. Ми знайдемо такого, що сам буде держати наші вольності".